Образ Ярослава Мудрого в однойменній драматичній поемі І.Кочерги

Міністерство освіти і науки України 
    Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара 
     Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства          Кафедра української літератури

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

«Образ Ярослава Мудрого в однойменній драматичній поемі

І.Кочерги»

 

 

 

 

                                                                       Студентки групи УФ-12-2 
                                                                         Марченко Любові Ігорівни 

                                              Викладач: 
                                                                        Олійник Наталія Петрівна 
 

 

 

Дніпропетровськ

2013

Зміст 

 

1.Вступ…………………………..…………………………………………………3

2. Ярослав Мудрий—творчий  злет драматурга…………………………………4

3.Образ Ярослава Мудрого в однойменній драматичній поемі І.Кочерги …...7

   3.1. Розкриття образу Ярослава Мудрого…………………………………………………………………………..11

4.Висновок ………………………………………………………………………13

5. Список використаної  літератури……………………………………………..15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ

 

 

            Іван Кочерга —один із найцікавіших  українських драматургів XX ст. Він залишив сценічну спадщину, багату на естетичну і філософську думку. Людинолюб-мрійник і драматург-мислитель, який завжди сповідував незалежність мистецьких принципів, він, попри несприятливість доби, творив драматичну класику, що витримала найтяжче випробування — часом. 
 В українській літературі Іван Кочерга — постать своєрідна. Здається, більше, ніж будь-хто, він вірив у незвичайні здатності мистецтва. Краса творів мистецтва, на думку Кочерги, спроможна збудити душевні сили людини, очистити її від зла [ 7, ст. 13]. Ось чому в його п'єсах так багато говорять про мистецтво; ось чому з поняттям краси — людської, мистецької — у нього асоціюється уявлення про добрість і ласкавість, мистецтво ж бо «завжди підносить душу нашу, краси й добра нехибний заповіт» [5, ст. 11]. 
 З цієї точки зору, хоча це на перший погляд і видається несподіваним, думки Кочерги наближалися до ідей Довженка, який в красі життя і мистецтва бачив могутній стимул духовного оновлення людини. Для Кочерги, як і для Довженка, краса творів мистецтва і краса життя були не похідним від чогось, не другорядним елементом,а самою суттю явищ. Жадання-краси і любов до підкреслено красивих картин Кочерга приніс із собою на українську сцену. Там, де це знаходило грунт у самих подіях і характерах, драматург осягав мету, а глядач мав задоволення од ефектної, виразно підкресленої театральності його творів [7, ст. 34]. 
 Там же, де письменник ішов стежкою зовнішньої, поверхової театральності, його незмінно чекала поразка. І все-таки пошуки засобів театральної виразності у творчості Кочерги—явище позитивне. За ними відчувалось ґрунтовне знання шедеврів світової драматургії, багаторічне вивчення секретів сценічної виразності. У роки, коли театр ставав часто трибуною, агітзібранням і мітингом, коли власне театральна специфіка відкидалася багатьма молодими драматургами, — у ці роки постійні спроби Кочерги показати в театрі — театр, зберегти неповторні риси граціозної, поетичної видовищності багато важили і продовжують важити й досі. [7,ст.58]Спадщина Кочерги — жива частина сучасної української культури. Ніщо творче не зникає безслідно, і кращі п'єси драматурга, як цеглинки, покладені ним у стіни храму українського мистецтва, спроможні витримати значний тиск часу і обставин. Митці не вмирають. [4, ст.231]

Отже, творча спадщина Івана Кочерги ввібрала досвід західноєвропейської класики, спадкоємно продовжила велику традицію української драматургії XIX — початку XX ст. щодо поетичного вистудіювання уроків минулого у зв'язках із сучасністю. Доробок видатного майстра художньо освоєного часопростору засвідчує: він не згубив індивідуальності й власного естетичного кредо за умов партійного насильства над культурним процесом. Мусив писати, що правом на творчість завдячує Радянській Україні, та в повну щирість цієї ритуальної формули не дає повірити знання складної його письменницької долі й потаємної глибини його п'єс, «Свіччиним весіллям» він став у першу лаву національного відродження саме в добу нечуваного етноциду голодом і найжорстокіших репресій. «Ярославом Мудрим» і «Пророком» не дався в полон догм «соціалістичного реалізму» [3, ст.63].

 

 

2. Ярослав Мудрий—творчий  злет драматурга

У роки другої світової війни вже немолодий письменник редагував в Уфі газету «Література і мистецтво», працював як майстер слова. Поруч з іншими п'єсами створив у цей час п'ятиактівку «Чаша» —перше наближення до теми ранньоукраїнського середньовіччя. Дія твору концентрується навколо золотої чаші князя Ярослава, захопленої фашистами. А вже 1944 р. з'явилася друком визначна драматична поема «Ярослав Мудрий». З довгого життя володаря увагу Кочерги тут привернули 1030—1036 рр., коли князь змінив меч вояка на плідну державно-культурну працю будівничого. А втім, провідна ідея п'єси пов'язана не тільки з часом її писання, але й має універсальний—позачасовий характер, У визначенні автора цією ідеєю є «нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом на користь вітчизні». Такий шлях і проходять сам Ярослав, монах-художник Микита, каменяр Журейко [6, ст.12]. 
 Лінії сюжету. Взаємини князя і цих важливих персонажів укладаються в самостійні сюжетні лінії. Так, чудовий майстер книжкових мініатюр, як виявляється з І дії «Сокіл», є сином скараного Ярославом новгородського посадника Коснятина. Микита прибув до Києва в чернечому одязі, щоб помститися жорстокому зверхникові за батька, за зламані під час побудови централізованої держави вольності рідного міста. Та драматург крок за кроком підводить цього «чесного ворога» Ярослава до розуміння нехибності державницького розуму князя. До того ж лицарське серце чорноризця полонить Єлизавета Ярославівна. Врешті, після пережитих психологічних екстрем, Микита «таємним другом» гине, захищаючи Київ та єдину Русь-Україну. Підпорядкування особистого загальнодержавному в п'єсі гідно винагороджується — така концепція прикінцевої яви. В ній Мудрий підтверджує «новгородські вольності святі» та посилає туди князювати сина замість чужоземного вояка Ульфа. 
 Дечим споріднена з попередньою сюжетна лінія Ярослав — Журейко. Бо й тут пізнав князь: «Як важко це — творити правий суд...» Драматург ставить Ярослава, що впровадив перший правничий кодекс «Руська Правда», в складну колізію. Варяга-вбивцю він згідно з ним засудив до подвійного штрафу. Кияни ж і чорнобородий Журейко, майстер на будівництві храму святої Софії, вимагають кари на горло, відповідно до давнього звичаєвого права. Загострюючи ситуацію до краю, Кочерга ставить каменяра проти князя (Журейко вбиває зухвалого Турвальда). Вивершують характеристику образу патріотичні почуття і вчинки сина працьовитого народу: навіть ховаючись від гніву Ярослава, він протистоїть варязькій змові проти князя, назирає зі степу за ордою та організовує новгородську рать на допомогу стольному Києву [9,ст.14-15 ]. 
 Ще одна лінія сюжету — «варязька» (Ярослав—його дружина Інгігерда). Причини меншої її переконливості— в частині історично-концепційній — очевидні (не випадково ідеологи німецького фашизму використали для обгрунтування експансії на схід і теорію «норманського походження» Русі). Тому й акцентує Ярослав не свій варязький, а народ неукраїнський родовід у схвильованому й гордому монолозі («З усіх небесних благ Найвищим благом кров я цю вважаю, Що є з народом вірний мій зв'язок...» [5, ст.54] ). Тож за його конфліктом із варягами взагалі й владолюбною Інгігердою (образ виліплено на свідченнях ісландської «Еймундової саги» за браком інших джерел) зокрема стоїть акцентована Кочергою зросла самосвідомість давніх українців, здатних вирішувати власну долю за невтручання цих «ярлів без землі, які. на Русь по золото плили». Роки в монастирі та втрата доньки «знімають» конфлікт подружжя: з гордої Інгігерди увідміні «Гуслі й меч» народжується лагідна й любляча Ірина [ 9, ст.17]. 
 У центрі драматичної поеми як уособлення ідеалу правителя-патріота стоїть Ярослав. У вистражданих думках, послідовних вчинках , взаєминах з іншими дійовими особами, опосередкованих оцінках і щирих самохарактеристиках він постає сильним князем, який залізними полками забезпечив державі «святий мир», хай іще нетривкий. [1, ст.31] Меценатом культури. Володарем, який упровадженням твердого, але справедливого закону рівняє шляхи благодаті освіти, народного добробуту. Але й прихильником ідеї державної необхідності: «Як цар Давид, люблю я мирні гуслі, Як цар Саул, вражаю їх мечем». [5, ст.92] 
 У цьому—джерело драматизму образу, його внутрішньої конфліктності: діяч, який мріє про «тишину і мудрість благодаті», замість ведення улюбленої мирнобудівничої діяльності мусить проливати кров, щоб створити «мудрий лад». І тут до честі драматурга слід сказати: він наділив героя зболеним визнанням помилковості деяких кроків, а часом —шуканням дороги навпомацки . Зробивши свого Ярослава, вірного історичним свідченням про нього як про «монументальну трагічну постать» (І. Кочерга), незламним у головному, а саме — захистові й розбудові Київської держави, автор, проте, не поглибив образ і ще не зайвими сумнівами: чи ж можна на крові збудувати «кроткий вік»? Чомусь путньому «людей навчити страхом»? Та це був би вже тоді твір про інший час, і не романтична драматична поема, а якась реалістично-психологічна монодрама [1,ст.23 ].  
 У міру того як сюжетні лінії концентруються навколо ідеї патріотичного служіння єдності наших земель, їхнього захисту й розквіту, образ Ярослава Мудрого розгортається в гідності гордощів за славну історію Батьківщини, набутки її давньої культури, а глибока доцільність його діянь визнається всіма. В уста князя вкладаються вистраждані автором філософські думки про сенс людського життя як безнастанного виборювання миру і щастя. Про джерела мудрості, що дається (коли дається) людині ой як нелегко,—   «Береться мудрість не із заповітів, А із шукань і помилок гірких»[5, ст. 18]. А ось ці слова —настанова-заповіт Кочерги нашим сучасникам: 
 
«...А ми, кому судилося ще жити, 
Життя трудом повинні заслужити 
І сили всі вітчизні присвятить.» [5, ст.87 ]

При втіленні взаємин видатної особи і народу драматург показав і гострі зіткнення князя (дещо ідеалізованого в показі постійної турботи про народ і пишанні кровним із ним зв'язком) із киянами та новгородцями. Ці незгоди викликані конфліктами різних правових норм, централізованої та місцевих політичних правд. Але Ярослав тим і великий, згідно з поглядом письменника, що вмів здобути народну підтримку, злити воєдино поривання оборонити рідний край. Кочерга протиставив далекосяжні благородні помисли Мудрого з'єднати руські землі, запровадити спокій на землі —егоїзмові князів типу Святополка Окаянного, які за великокняжий вінець шматують отчий край полками чужих королів. 
 Реставрований до життя силою творчої уяви драматурга і його мистецьким великим темпераментом світ давніх пращурів сучасних українців дає вірогідне пізнання багатого жорс то костями, але й історичними звершеннями часу. Художня правда п'єси не завжди збігається з історичною (про ці факти каже сам Кочерга в «Передмові»), проте свідомі анахронізми, відлети авторської фантазії не суперечать внутрішній правді XI ст. Показово: проекції твору «минуле-сучасне» набули нової актуальності для України кінця XX ст.— соборницьким і державотворчим пафосом, ідеалом сильного державця-патріота. 
 Глибинне входження в національну історію дало непересічні мистецькі результати. Гармонійна краса поетичної форми виявляється, скажімо, в майстерному розгортанні плетива конфліктів, «заякорених» у символіці назв дій і відмін (як-от «Закон і благодать», де маємо зав'язку; «Каменщик і князь» —кульмінацію всіх протистоянь; «Гуслі й меч» —напруження, підтримане нападом печенігів на Київ). Вправним і продуманим є й виведення на поверхню тієї чи тієї вплетеної нитки-мотиву. Наприклад, того ж серцевинного патріотичного—прищеплена дочкам любов до міста над Славутою зумовлює протиставлення краси Києва — Парижу Анною Ярославною, смерть від туги за Україною в норвезькій чужині Єлизавети. Прегарно й зворушливо висловлює набуте в мандрах світами почуття патріотичної відданості Батьківщині вже «випрямлений» Свічкогас (початок IV дії): краще бути свинопасом у ярах рідного Києва, ніж «розкошувати по чужих краях» вельможним лицарем [1, ст.54-55]. 
 Привабливими є драматична форма й концентрованість зовнішніх подій, своєрідна симетрія чергування високої патетики (програмові монологи Ярослава в ритмах небуденної мужності) та комічних, ліричних і драматичних сцен (один із найсильніших епізодів —загибель морально чистої та самовідданої Милуші), пластика й афористичність вірша та взагалі висока художньо-драматична культура. Все це значною мірою спричинилося до сценічних тріумфів «Ярослава Мудрого» починаючи вже з 1946 р. Серед кращих утілень— вистави Харківського драмтеатру ім. Т. Шевченка (Державною премією СРСР 1948 р. було відзначено режисуру М, Крушельницького, інших творців п'єси—«забули» лише  Кочергу з  Мар'яненком у головній ролі; Запорізького музично-драматичного (лауреатами Шевченківської премії стали С. Сміян і К. Параконьєв) і иївських «франківців» із пам'ятним Ярославом у виконанні А. Гашинського. 
 Ця драматична поема—не просто продовження традицій української історично-романтичної драматургії М. Костомарова, П. Куліша, І. Франка, М. Старицького, Лесі Українки. Це продовження новаторське —духом активного пізнання і філософського збалансування суперечностей індивідуального і загального, минулого й авторової сучасності. За обставин же функціонування літератури в УРСР — утвердженням національної самобутності давніх українців та вагомості їхнього внеску в розвій світової культури і мистецтва [9, ст.322].

 

 

 

3. Образ Ярослава  Мудрого в однойменній драматичній  поемі І.Кочерги

У своїй драматичній поемі Іван Кочерга звертається до видатної історичної постаті — Ярослава Мудрого і намагається створити багатогранний образ цієї героїчної людини і показати її суперечливий внутрішній світ. У творі Ярослав Мудрий постає в багатьох іпостасях: він і войовничий оборонець своєї землі, і меценат, що сприяє розвитку освіти і науки, і батько, і керівник держави. Це людина і жорстока, і часом слабохарактерна, справедлива, а іноді й невдячна.  
 Я вважаю, що твір Івана Кочерги тим і цінний, що зображує Ярослава Мудрого різнобічно, якось по-людськи. Так часто надмірна героїзація постатей минулого призводить до штучності, картинності образів, і читач не в змозі співчувати персонажам, зрозуміти їхню душу, бо їй не приділяє уваги автор, відсунувши людське у героєві на другий план, на першому плані зображуючи походи, бої тощо. Зовсім не таким видається читачеві Ярослав Мудрий у драматичній поемі Івана Кочерги. Однією з головних рис вдачі Ярослава, як на мене, є його патріотизм. Він відчуває спорідненість і кровну, і душевну з рідною землею, ладен віддати своє життя задля добробуту землі пращурів, задля майбутнього своїх нащадків. Він високо цінує мудрість свого народу:

 «  Людей учу я  страхом і книжками, 
        Але і сам я у людей учусь. 
        Бо мудр народ, і житиме віками  
        В трудах і битвах вихована Русь.» [5, ст.17 ]

  Багато сил поклав Ярослав на те, щоб зміцнити Русь, боротися з міжусобними війнами, об'єднати рідну землю. Ярослав Мудрий — освічена людина, що високо цінує книжки. Відомо з історичних джерел, що князь за життя багато сприяв розвиткові освіти і тогочасної науки. Сам Ярослав у творі Івана Кочерги так говорить про значення книги: 

   «І добрій книзі  більше я радію, 
     Ніж золоту в коморі.» [5, ст.15]

Але не все складається легко у житті Ярослава, бо він не лише високотитулована державна особа, а й просто людина, що має свої людські слабкості, і часто змушена вибирати між державними інтересами та родинними, приватними почуттями. Ярослав, безумовно, люблячий і справедливий батько. Доньки Ярослава — Анна і Єлизавета — постають перед читачами духовно чистими людьми, вони навчилися від батька любові до своєї землі, вони прагнуть щастя для свого народу. Звісно, як молоді, сповнені сил та бажання жити, Анна і Єлизавета прагнуть і особистого щастя. Ярослав, усупереч почуттям, має віддати Анну заміж за французького короля. Тут стикаються державні та власні інтереси князя, але він ставить добробут держави вище від особистого бажання, донька розуміє, що має підкоритися батьковій волі, поїхати до Парижа, хоч як би вона не любила рідний дім, Київ, рідну землю [7, ст. 147 ].

  Ярослав волів би жити у мирній державі, проте змушений боронити цей мир мечем, можливо, часом і скривджуючи людину безневинно. Не залишається жодних сумнівів, що Ярослав був людиною складною за своїм внутрішнім світом, проте сильною, уся його внутрішня енергія була спрямована на добро, хоча він також мав суто людські слабкості, певні хиби вдачі. Сам Іван Кочерга говорить про свій твір і образ Ярослава у ньому так: «...образ історичного Ярослава складається з таких несхожих рис, як честолюбство, нерозбірливість у засобах його задоволення і щира любов до культури й освіти, великодушність і лукавство; рицарська одвага і поряд з цим малодушна лякливість у вирішальну мить... В цілому — це риси монументальної трагічної постаті, однаково величної і в своїх чеснотах, і в своїх пороках, характер надзвичайно активний і палкий» [7, ст..139 ]. 
 Князь Ярослав зображений у п'єсі як палкий патріот, який живе турботами про рідну землю. Дбаючи про інтереси Вітчизни, він "зазнав тяжких трудів", в "боях кривавих ісполчився". Мета діяльності Ярослава — утвердження єдності і могутності Руської держави, миру і спокою, прагнення до того, щоб жила віками "в трудах і битвах викована Русь". Він не відає інших скарбів "ніж мирний труд і щастя в мирнім домі". 
 Одним з найважливіших конфліктів драми, у якому розкриваються патріотичні почуття Ярослава, є його боротьба проти засилля варягів. Він з сарказмом, називає варягів, предків Інгігерди, найманцями, готовими перекинутися до ворога, якщо той давав "за меч дорожче". Ярослав добре розумів: варяги мали намір за допомогою інтриг і чвар прибрати до рук Русь. Він з болем і жалем, образою і гнівом у душі слухає, як Інгігерда називає руські міста по-варязьки, чи намагається твердити про "вищість" варягів. Коли княгиня кидає Ярославу докір, що в нього кров руської жінки-рабині, він схвильовано відповідає їй:  

«З усіх небесних благ  
Найвищим благом кров я цю вважаю, 
Бо є з народом вірний мій зв'язок, 
Мені не треба пишних тих казок,  
Що предків нам шукають десь за морем, 
Народ мій тут, на рідних цих просторах, 
Від Києва до Ладоги живе. 
І не заброд Ісландії суворих, 
— Мене своїм він предком назове!» [5, ст.54-55]

  Так, Ярослав — мудрий політичний діяч. Для нього: "Раніш закон, а потім благодать" [5, ст.16 ]. Звичайно, зміст цього князевого висловлювання багатозначний. Для Ярослава як володаря держави це — думка про необхідність безвідмовного підкорення народу князеві і боярам, виправдання суворих заходів, які він застосував у боротьбі за зміцнення своєї влади. Для Ярослава як творця першого на Русі збірника законів "Руська правда" це — обстоювання потреби суворої законності. Для Ярослава ж як патріота, борця за "мир і труд" це — думка про вірність батьківщині, про перевагу державних інтересів над особистими, про те, що мир і щастя можна здобути лише в напруженій боротьбі. У цьому останньому значенні вислів звучить як основний мотив драми. [6, ст. 27] Забуваючи про себе, Ярослав турбується про інтереси держави. Зворушують нас його слова: