Олена Пчілка

Могила П. А. Грабовського в м. Тобольську

У 1899 р. Грабовський здійснює переїзд із Якутська в Тобольськ, дорогою роблячи нетривалу зупинку в Іркутську. В Тобольськ поет прибув у вересні 1899 р. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. Грабовський мешкав ще в кількох сусідніх населених пунктах, проте йому так і не пощастило повернутися в Україну, як він про це мріяв. Майже весь вільний час поета поглинала малооплачувана і виснажлива робота (коректором у редакції, у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо).

Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах Грабовський не залишає літературної роботи, готується видавати зібрання творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з історико-літературного погляду листування Грабовського з Борисом Грінченком.

Помер Павло Грабовський 12 грудня 1902 року в Тобольську. Похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами.

Твори[ред. • ред. код]

Веснянки Дещо про творчість поетичную До Б. С. — Го До НКС До НКС (2) До Русі-України До дітей До матері

До орла До сіячів До українців До школи З півночі Кобза Лист до Грінченка

На далекій півночі Надія Пролісок Трудівниця Уперед Швачка Я не співець чудовної природи

 

 

Джерела і посилання[ред. • ред. код]

Вікіцитати містять висловлювання, автором яких є: Грабовський Павло Арсенович

• Твори
• Твори Павла Грабовського в електронній бібліотеці «Відкрита книга»
• Коротка біографія П. Грабовського на сайті Великі Українці
• Павло Грабовський на сайті Національної бібліотеки України для дітей
• Твори Павла Грабовського на порталі «Український Центр»
• Грабовського Твори на сайті http://ukrlitera.ru

 

 

Павло Арсенович Грабовський народився 11 вересня 1864р. у с. Пушкарне на Харківщині в бідній сім'ї паламаря. Учився в Охтирській бурсі (1874 — 1879) та Харківській духовній семінарії, де самотужки грунтовно знайомився з художньою класикою. 
        
       За зв'язки з харківським гуртком народницької організації “Чорний переділ”, поширення забороненої літератури Грабовський у 1882р. був заарештований і виключений з семінарії. Перебуваючи під гласним наглядом поліції, він до квітня 1885р. проживав у с. Пушкарне, безрезультатно намагаючись знайти роботу, а після зняття нагляду переїхав до Харкова, де працював коректором газети. Тут він поновлює революційну діяльність. Усі ці роки, починаючи з семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. 
        
       У листопаді 1885р. Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому змогу не втрачати зв'язків з підпільною народницькою організацією. Проте невдовзі як покару за виступ проти армійського начальства його чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь в розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув'язнюють. На початку 1888р. він був засуджений на п'ятирічне заслання до Сибіру. 
        
       Під час перебування у в'язниці Грабовський написав ряд поезій, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут була також створена поема “Текінка”. 
        
       У цей час молодий поет пише вірші російською мовою “Друзьям” (поширювався у списках серед політичних засланців), “Из путевых заметок”, поему “По Сибири. Из живых впечатлений” (1888, не закінчена). 
        
       У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться й здружується з членом народовольської організації Н. К. Сигидою. Бути разом їм довелось недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару (де вона загинула восени 1889р.), Грабовського — на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Поет назавжди зберіг у пам'яті образ цієї прекрасної жінки, присвятивши їй ряд віршів. 
        
       На місці відбування покари у зв'язку з репресіями проти політичних засланців Грабовський та його товариші пишуть відомий протест “Русскому правительству”. Ця акція стала причиною ще одного — третього — арешту. З серпня 1889 по березень 1892р. поет перебуває в Іркутській губернській в'язниці й після двох судових процесів термін заслання Грабовського збільшився (з подальшим поліційним наглядом). 
        
       Час перебування в іркутській в'язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Здобувши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав'язує листування з І. Франком, надсилає вірші в галицькі часописи (перші його твори з'явились друком у “Зорі” за 1890р.). Водночас поет розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави “Євгенія Онєгіна” О. Пушкіна, фрагментів “Фауста” Гете, віршів П. Якубовича та ін.). На цей період припадає написання поеми “Бурятка” (1891). 
        
       Разом із товаришами Грабовський був засуджений на поселення у найглухіших місцях Східного Сибіру. З кінця 1893 до кінця 1896р. поетові довелося проживати у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. На засланні Грабовський, використовуючи спогади тутешніх очевидців, написав нарис-життєпис про Чернишевського (“Житє і слово”, 1895). З Вілюйська Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати і видати у Львові збірки П. Грабовського “Пролісок” (1894), “Твори Івана Сурика” (1894, переклади), “З чужого поля” (1895, переклади світової поезії), “З півночі” (1896, оригінальні поезії та переклади). 
        
       Оригінальні поетичні твори Грабовського є його найвагомішим внеском в українську літературу. Проте ними не обмежувалась діяльна участь поета в літературному процесі 90-х рр. У галицьких виданнях друкувалися його нариси, статті, замітки, поетичні переклади. 
        
       Статті Грабовського торкаються різноманітних проблем тогочасного громадського й культурного життя в Україні, в Сибіру та Галичині (“Лист до молоді української”, “Коротенькі вістки з Сибірі”, “Дещо в справі жіночих типів”, “Дещо до свідомості громадської”, “Дещо про освіту на Україні”, “Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини” та ін.). Трагічне життя подруги поета, спільниці у боротьбі відображено ним у статті “Надія Костева Сигида. Сумна споминка”. 
        
       Чимало виступів Грабовського присвячено актуальним проблемам літератури. Це біографічні нариси про видатних діячів російського літературного й суспільного руху (“Микола Гаврилович Чернишевський”, “Михайло Ларіонович Михайлов”), спогади про українських письменників (“Порфир Кореницький”, “Споминки про д-ра В. Александрова”), статті, що містять розгляд творчості Шевченка і Пушкіна та міркування про їх значення (“Т. Шевченко в Нижнім Новгороді”, “Московські переклади творів Шевченкових”, “Тарас Григорьевич Шевченко”, “Памяти Т. Г. Шевченко”, “К пушкинскому вечеру в народной аудитории”; останні три були надруковані в тобольській газеті “Сибирский листок”). 
        
       Протягом усього творчого життя Грабовський здійснював величезну роботу як перекладач творів світової поезії. У книгах “З чужого поля”, “Доля”, “З Півночі” (розділ “Переклади”), “Кобза”, в підготовленій, але не виданій збірці “Хвиля” (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу. Українською мовою завдяки праці Грабовського зазвучали російські билини, твори Державіна, Жуковського, Пушкіна, Рилєєва, Полежаева, Лермонтова, Тютчева, Огарьова, О. К. Толстого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаева, Плещеева, Майкова та ін. 
        
       Грабовському належать переклади двох поем Байрона (“Шільйонський в'язень”, “Замок Альва”), двох поем Бернса (“Хома Баглай” (в оригіналі “Том О'Шантер”) та “Старчача гульня”), віршів Шеллі, Сауті, Вордсворта, Теннісона, Лонгфелло, Е. Браунінг, Гете, Уланда, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Гервега, Леопарді, Беранже, Гюго, Дюпона, Барб'є, Метерлінка та ін. Чільне місце у перекладах Грабовського посідають поети слов'янських (чеської, словацької, болгарської, польської, сербської, хорватської, словенської, лужицької), скандинавських (шведської, норвезької, фінської) та угорської літератур. Поет-перекладач мріяв про видання українською мовою творів угорського поета Петефі й італійської поетеси Ади Негрі. Одним з перших на Україні звернувся Грабовський до грузинської (Чавчавадзе, Бараташвілі, Церетелі), вірменської (Ісаакян, Туманян), естонської (Лідія Койдула, Крейцвальд) поезії. 
        
       Цікавим явищем є створення збірника “Песни Украины” (за життя поета не був надрукований) — спроба популяризації російською мовою кращих поетичних творів українських поетів XIX ст. 
        
       Переклади Грабовського (сам автор часто називав їх “переспівами”) мають різний рівень відповідності оригіналам. Неусталеність перекладацьких принципів та відсутність першоджерел, спричинені злигоднями заслання, позначилися на створеній Грабовським “антології світової поезії”, але не применшують її значення, особливо для свого часу. Своєрідністю перекладацької діяльності Грабовського є й те, що поет здебільшого щедро наснажував перекладний твір пафосом й ідеями власної творчості. 
        
       Наприкінці 1896р. Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ — губернське місто, де значно активніше протікало життя політичних засланців. Тут остаточно були сформовані збірка перекладів “Доля” (вийшла у Львові в 1897р.), а також збірка оригінальних і перекладних поезій “Кобза”, надіслана Б. Грінченку в Україну й видана в Чернігові 1898р. Грінченку було надіслано й рукопис перекладів творів українських поетів російською мовою, але вони не побачили світ. Значну роль в українському літературному процесі відіграла написана на засланні стаття Грабовського “Дещо про творчість поетичну” (“Зоря”, 1897). У ній Грабовський аргументовано спростовує теорію “мистецтва для мистецтва”, обстоює тенденційність мистецтва, ратує за прогресивний світогляд як одну з запорук створення справжньої літератури. Розробка проблематики цієї статті своєрідно продовжена Грабовським у листах до Б. Грінченка 1897 — 1902 рр. 
        
       У 1899р. Грабовський здійснює переїзд з Якутська в Тобольськ, по дорозі роблячи нетривалу зупинку в Іркутську. У Тобольськ поет прибув у вересні 1899р. Цьому місту судилося бути останнім у житті митця. Грабовський мешкав ще в кількох сусідніх населених пунктах, проте йому так і не пощастило повернутися в Україну, як він про це мріяв. 
        
       Майже весь вільний час поета поглинала малооплачувана й виснажлива робота (коректором у редакції, у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо). Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах Грабовський не залишає літературної роботи, готується видавати зібрання творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з історико-літературного погляду листування Грабовського з Б. Грінченком. 
        
       Помер Грабовський 12 грудня 1902р. у Тобольську, похований згідно з заповітом на кладовищі поруч з декабристами.

"Квітка, що ногою..."

"Не  раз ми ходили в дорогу..."

"Плаче небо, вкрите хмарами..."

"Темна  ніч, вітрець тихесенький..."

"Я  не співець чудовної природи..."

ВЕСНЯНКИ

ДО Б. С — ГО'

ДО ДІТЕЙ

ДО МАТЕРІ

ДО ОРЛА

ДО РУСІ-УКРАЇНИ

ДО СІЯЧІВ

ДО УКРАЇНЦІВ

ДО ШКОЛИ

До Н. К. С.

НАДІЯ

РОБІТНИКОВІ

СОН

ТРУДIВНИЦЯ

УПЕРЕД

ШВАЧКА

до н. к. с.

 

 

Щоголів Яків Іванович[ред. • ред. код]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Щоголів.

Яків Щоголів

Я́ків Іванович Що́голів (*24 жовтня (5 листопада) 1824, Охтирка — †27 травня (8 червня) 1898) — український поет, представникукраїнського романтизму.

Біографія[ред. • ред. код]

Народився 5 листопада 1824 року в Охтирці, Харківська губернія. Походив із давнього дворянського роду. Навчався в Охтирській повітовій школі, закінчив Харківський університет (1848) і працював у різних установах канцеляристом. Друкуватися почав з 1840 року в «Литературной газете», «Отечественных записках», альманасі «Молодик». Далі поетична творчість Щоголева тривала зі значними перервами. У 1883 році вийшла збірка поезій «Ворскло», у 1898 — «Слобожанщина». Головним джерелом творчого натхнення автора була поезія Тараса Шевченка і фольклор («Неволя», «Могила» та ін.).

Яків Щоголів, якого звуть «спізненим романтиком», оспівував у поезіях давні часи, давній побут, красу природи (зокрема тієї, якої не торкалася людська рука).

У віршах Щоголів часто тужить за своїми дитячими літами, які щасливо провів під оком дбайливої, ніжної матері. Краса рідних краєвидів — недалекий степ, водяні млини, пасіки, ріка Ворскла — все це чаром поезії овівало ніжну душу хлопчини й відбилося згодом у його поетичних творах.

Іван Петрович та Олександра Петрівна, батьки поета, як і більшість охтирців, жили тихим узвичаєним життям із дотриманням релігійних і народних звичаїв. Дід був священиком. Родина жила у скромних достатках. Батько мав власний дерев'яний будиночок і десять десятин землі, був дрібним урядовцем, але по службі просунувся невисоко.

У 1832—1835 роках Яків учився у трикласному повітовому училищі в рідному місті, потім вступив до Першої харківської гімназії. Саме там він захопився художньою літературою, читав твори В. Скотта, М. Гоголя.

Уже під час гімназійного навчання у Харкові він помістив в альманаху «Молодик» (1843—1844) свої перші вірші. Але суворий відгук російського критика Віссаріона Бєлінського став причиною того, що Щоголів спалив свої ще не друковані твори й замовк на тривалий час. Під час університетських студій Яків Щоголів зблизився із професорами Метлинським, Срезневським й Костомаровим, які мали великий вплив на його світогляд. Під впливом Метлинського, що розбудив у нього тугу за минулим України, поет почав знову писати. Ці нові поезії з'явилися в Кулішевій «Хаті» (1860).

Після закінчення університету Яків Щоголів вступив на державну службу в канцелярії губернатора, але згодом залишив її і проживав у тісному родинному колі, далеко від світового гомону. Багато уваги приділяв сім'ї, дбав про виховання дітей, які тонко розуміли поезію, заохочували батька до творчості.

У 1883 році він видав збірку поезій «Ворскла»; а 1898 року, у день його похорону, вийшла збірка «Слобожанщина».

Поезія Щоголева багата різноманітними мотивами. Є в нього багато віршів, у яких поет опирається на народні вірування у відьом, вовкулаків, лоскотарочку, у квіт папороті («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взірець народних пісень. У деяких творах («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів оспівував ремісницький побут та ремісницьку працю.

У житті Яків Іванович зазнав чимало горя. Він поховав дочку і сина, на старості років сам багато хворів. Останні роки життя провів у Харкові.

Щоголів був одним з представників Харківської школи романтиків, і велика кількість його поезій присвячена романтичному зображенню історичного минулого України, насамперед Запорізької Січі й козаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Козакофільська романтика Щоголева перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю». Низка поезій присвячена образам української природи («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі» тощо). Окремі вірші Щоголева позначені соціальними мотивами («Струни», «Завірюха», «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки» та ін.). Багато віршів поета покладено на музику, і вони увійшли в пісенний народний репертуар («Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір»). Посмертні видання творів Щоголева: «Твори. Повний збірник» (X. 1919), «Поезії» (К. 1926), «Твори», І — II (1930), «Поезії» (К. 1958), «Твори» (К. 1961).

Література[ред. • ред. код]

	[[q:Після місцевої початкової школи вступив в 1836 році в Харківську гімназію, тут він захопився поетами, серед котрих йому найбільше імпонували В. Жуковський, К. Батюшков, M. Лермонтов та Ів. Котляревський, під їхнім значним впливом він і розпочав писати рос. і українською мовами,|Щоголев Яків Іванович]] у Вікіцитатах?
	Щоголев Яків Іванович у Вікіджерелах?

• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя,1954—1989.
• Каспрук А. Яків Щоголів. Нарис життя і творчості. К. 1958;
• Каспрук А. Талановитий майстер поетичного слова. Про Я. Щоголева. Літературно-критичний нарис. В книзі «Яків Щоголів. Поезії. Вид-во «Радянський письменник». Київ, 1958. ст. 3-52
• Білецький О. До розуміння творчості Я. Щоголева. У зб. Від давнини до сучасности, І, К. 1960;
• Волинський П. Яків Щоголев. У кн. Матеріали до вивчення іст. укр. літератури, III, К. 1960.
• Навчальний посібник з харківщінознавства
• Стаття з Української радянської енциклопедії

Ресурси[ред. • ред. код]

• Твори на Поетиці
• Твори на ukr-lit.net
• Пісня на слова Щоголева "Гей, була в мене коняка"

 

 

 

 ІСТОРИЧНІ МОТИВИ В ПОЕЗІЇ ЯКОВА ЩОГОЛЕВА 
        
       Поетична творчість Якова Івановича Щоголева безпосередньо 
       пов’язана із харківською романтичною школою. Як зазначає М. Зеров, 
       “наймолодший із поетів харківського круга Щоголів переймає їх 
       захоплення старовиною... ці настрої українських романтиків харківського 
       кола 40-х pp. Щоголів доніс до кінця століття. Всім своїм життям, 
       звичками і поглядами він немов зумисне намагався зробити з себе живий 
       пам’ятник на гробі давно минулої доби” [4, с. 301]. У розробці історичної 
       теми Я. Щоголев виявив власні підходи. На твори мали вплив історичні 
       концепції Д. Яворницького, поїздки поета по козацьких місцях, і тому 
       поезія митця за визначенням В. Погребенника “емоційно суголосні 
       пісням про зруйнування Січі, культивують народнопісенні прийоми” 
       [11, с. 9]. М. Сумцов наголошував на тому, що “…Січ і запорожці 
       головні мотиви поета, що зв’язано з одного боку з впливом харківського 
       гуртка 40 років… а з другого, пізніш, з впливом Еварницького, 
       науковими працями котрого Щоголів був дуже зацікавлений” [12, с. 127]. 
       Романтично забарвлена тема козацтва супроводжує поета упродовж 
       усього творчого шляху, а провідним мотивом виступає протиставлення 
       вільного козацького життя та сучасного йому людського існування на 
       України. 
       Літературознавці надавали поезії Я. І. Щоголева великого 
       значення, відзначали її вагоме місце у формуванні української літератури 
       ХІХ століття. Різні грані й аспекти творчості митця досліджувалися у 
       таких наукових розвідках: М. Зеров “Непривітний співець (Я. Щоголів)” 
        
       [4], М. П. Бондар “Яків Щоголів” [2], П. Куліш “Первоцвіт Щоголева і 
       Кузьменка (Слово от іздателя)” [7], С. Єфремов “Яків Щоголів” [3], 
       А. Каспрук “Яків Щоголів. Нарис життя і творчості” [6], О. Білецький 
       “До розуміння творчості Я. Щоголева” [1], О. А. Лапко “Релігієсофське 
       осмислення буття людини в поезії Якова Щоголева” [8], О. А. Лапко 
       “Художня функція образу природи в поезії Якова Щоголева” [10], 
       О. А. Лапко “Сюжети “народних оповідань” в поетичній обробці Якова 
       Щоголева” [9]. 
       В усіх зазначених наукових працях питання історичної тематики 
       поезії Якова Щоголева зачіпається лише побічно, попри те, що 
       історичний мотив належить до провідних мотивів усього творчого 
       доробку митця. Вивчення цього питання є важливим для розуміння 
       особливості творчої манери письменника, а тому метою нашої студії є 
       вивчення особливостей історичної поезії Я. Щоголева у контексті 
       фольклорно-історичної течії українського романтизму. 
       Романтизм як літературний напрям знаменував перехід від 
       універсальних художніх систем до конкретно-історичних. Світ і людина, 
       за визначенням романтиків, мають минуле, сучасне і майбутнє, а без 
       знання минулого не можна зрозуміти сучасність. В історичному 
       минулому романтики шукали матеріали, які б містили провідну ідею 
       народності. Таким чином, на думку М. Яценка [5, с. 286], на 
       ґрунті народної епічної поезії, історичних легенд і переказів та 
       старшинсько-дворянської історіографії в українському романтизмі 
       складається фольклорно-історична течія. Початок у поезії їй поклали 
       І. Срезневський та І. Розковшенко видавці “Запорожской старини”. 
       Основним умонастроєм поезії середини XIX ст. виступає 
       переживання трагізму втрати національної свободи. Відроджувана 
       українська національна ідея, на думку М. Бондаря [2], свої естетичні 
       потенції зясовує насамперед у поетичному слові. Це виявляється в 
       поглибленому інтересі до змісту національної історії рідної країни. Одна 
       з найширших тем поезії цього періоду тема історичного минулого. 
       У романтиків у творах на історичну тему минуле бачиться як ідеал 
       без певних історичних ознак. Пошук періоду, який би засвідчував 
       сутнісні риси і пріоритети життя українців, приводить романтиків до 
       феномену козаччини. Козацьке минуле дає ключ до відповідей на основні 
       питання доби: про витоки і специфіку національного духу, про 
       перспективи України як етнічної спільноти й держави. Ідеалізація 
       козаччини стає основою розуміння сучасності і проектування 
       майбутнього. Зберігаючи генетичний зв’язок із народними історичними 
       піснями й переказами, твори фольклорно-історичні течії українського 
       романтизму не так відбивають конкретні події чи історичних осіб, як 
       змальовують узагальнений образ України “козацьких часів”. 
       Козацтво в романтичній поезії зображається як приклад 
       ідеального стану українського життя, на перше місце висувається 
       простий козак як узагальнений типовий персонаж. Збройна боротьба 
        
       козаків за волю становить основний зміст в історичній темі поезії цього 
       часу. У текстах звучить жаль за історичним минулим, яке усіляко 
       поетизується й підноситься, протиставляється сучасності. 
       Історичні твори займають вагоме місце у літературному доробку 
       Якова Щоголева. Твори пройняті історичними мотивами писалися 
       поетом упродовж всієї його літературної діяльності, до них належать 
       написані на ранньому етапі вірші “Неволя”, “На згадування 
       Климовського”, “Могила”, та значно пізніші поезії “Запорожець”, 
       “Щастя”, “Воля”, “Січа”, “Хортиця” “Запорожець над конем”, “Остання 
       Січа”, “Бабусина казка” та інші. М. Сумцов [4, с. 310], розподіляючи 
       поетичний доробок Щоголева виділяє у нього 25 “козакофільських” 
       поезій. Провідними мотивами усіх творів історичної тематики 
       виступають мотив глибокого жалю за втраченим минулим, ідеалізація 
       козаччини та протиставлення героїчного, вільного козацького життя 
       сучасному занепадницькому існуванню українців. М. Зеров так 
       характеризував історичну поезію Я. Щоголева – “все похоронні, 
       панахидні настрої, ущербна, похоронна романтика” [4, с. 311]. 
       Різноманітні роздуми на тему минулого України пов’язані в Якова 
       Щоголева з картинами природи, зокрема з описом степу. Наприклад, у 
       поезії “В степу”, в гойданні високих трав і квітів, поету ввижаються 
       постаті козаків, що йдуть на визвольну війну: “Степ іде за степом / І 
       кінця немає; / ...Так мені й здається, / Що он-он стрілою / Козаки 
       майнули / Слідом за ордою... / Б’ються, порубались; / Знову полетіли... / 
       ... Вітром колихнуло, – / Марево звелося: / Ні орди, ні пліка, – / То воно 
       здалося!.. “ [12, с. 106 – 107]. 
       У поезії “Орлячий сон” у спогадах орла постає опис широкого 
       степу, де колись козаки воювали із татарами: “…під ним степи широкі, / 
       …У ярах терни й глибокі / Дишуть холодом балки; / Що без пам’яті 
       татари / Мчаться в зеленях степів; / А в догін їм, наче хмари / Лави 
       бравих козаків” [12, с. 142], але ті славетні часи вже минули: “Поле 
       славою багате / Втихомирилось навік…” [12, с. 143]. 
       У своїх поезіях Яків Щоголев сумує за втраченим героїчним 
       минулим, так, тугою за минулими козацькими часами пройнято вірш 
       “Неволя”: 
       …нема коня, 
       Нема вороного, – 
       Не пускають козаченька 
       В поле на дорогу. 
       Понесеться пан кошовий 
       Без мене на Січу;... 
       Буде буйна шабля гостра 
       Ляха, турка бити, 
       Будуть з гиком запорожці 
       По полю летіти… [12, с. 264 – 265]. 
        
       У цілій низці творів письменник оповідає про загибель Запорізької 
       Січі, цей мотив звучить і у поезії “Хортиця”, де сам Дніпро оплакує 
       козаків: “Стугонить Дніпро по скелях, / Б’ється об пороги; / Все питає: 
       “де ж ви, діти? / Де мої небоги?” [12, с. 138]. У вірші “Опізнився” поет 
       також шукає сліди славного минулого, але результат цих пошуків 
       невтішний: “Воля Божа, воля Божа: / Гей пропало Запорожжа! / Йду та й 
       бачу: степ широкий, / Стугонить Дніпро глибокий / …Материнка важко 
       плаче, / „Опізнився ти, козаче!” [12, с. 144]. Остаточний присуд Січі 
       бачимо у поезії “Барвінкова стінка”, яка оповідає про те, як проїжджа 
       пані, знехтувавши традиціями завітала до забороненої жінкам 
       запорозької церкви, і тим самим звістувала погибель Запорозькому 
       Кошеві: “Було віщування, що тільки в ту церкву / Та вступе жіноцька 
       нога, – / Трава почорніє по Дикому Полю / і Січу покриє туга” [12, с. 69]. 
       Поезія “Безрідні” оповідає про тяжку долю козаків, яких після 
       смерті немає кому й оплакати: “…По нас в світі широкому / Ніхто не 
       заплаче… / …Ой ляжемо від турчина / На полі, як треба, – / Одно тільки 
       й побаче нас / Сонечко із неба” [12, с. 43]. Але у кінці твору, поет все ж 
       таки подає надію на кращі часи: “…Туман з поля підійметься / Й сонечко 
       прогляне; / Минеться негодонька / Й доленька настане” [12, с. 43]. 
       Представлений у поезії Якова Щоголева і погляд на козацтво 
       молодшого покоління. У поемі “Бабусина казка” онука бачить у 
       дідові-січовику лише легковажного гуляку. Бабусин чоловік по двох 
       роках шлюбного життя виїздить з двору, покидаючи молоду жінку, десь 
       блукає протягом трьох років, приїздить знов на кілька тижнів, щоб потім 
       щезнути без сліду, назавжди: 
       …Щиро любили, за ним побивались 
       Вік свій губили, слізьми обливались? 
       Адже ж по вас він, не бійсь, не вбивався, 
       Та й чи любив вас, а тільки що грався? 
       Ще ж і п’яниця…[12, с. 68 – 69]. 
       А бабуся навпаки ідеалізує своє минуле, розвінчування козацької 
       слави викликає в неї обурення, адже полюбила вона його саме за те, що 
       був справжнім козаком: 
       Геть, ти, дитино, не тямиш нічого! 
       Вам гречкосії до смаку; а в його 
       Серденьку кров запорожця кипіла, – 
       Тим же без міри його я любила! [12, с. 69]. 
       Поезія “Запорозький марш” розповідає про вигасання козацького 
       духу, коли козаки, все пропивши, рушають у похід по срібло та золото, а 
       не заради визволення рідного краю від загарбників: “…Гей, немає ж в 
       нас нічого, / Бо що й мали – пропили! / Загула козацька рада: / Батько 
       волю нам вволив, / Й колихнулася громада / До кордону з курінів… / 
       …Лютий ворог лихо чує; / Зна він, чим годити нам: / Про орлів бенкет 
       готує, / Срібло й злото козакам” [12, с. 130]. 
        
       Найяскравішим прикладом вигасання запорозької психології і 
       народженні психології хліборобської, гречкосійської є поезія “Гречкосій” 
       (“У полі”). М. Бондар зазначає: “як відомо з листування літературних 
       діячів, саме цим віршем Щоголева захоплювався Т. Шевченко” 
       [2, с. 509]. Тут в узагальненому образі “гречкосія” представлено зміну 
       епох, занепад козацтва. Послідовно щезають у героя всі його славні 
       атрибути – і коняка, й шабля, й рушниця, й навіть дівчина, стає він із 
       козака убогим землеробом: 
       Гей, у мене був коняка, 
       Був коняка-розбишака, 
       Мав я й шаблю і рушницю, 
       Ще й дівчину-чарівницю. 
       Гей, коняку турки вбили, 
       Ляхи шаблю пощербили; 
       І рушниця поламалась, 
       І дівчина відцуралась [12, с. 44]. 
       Все те проходить десь далеко-далеко на обрії – блідою тінню 
       минулого життя: 
       За буджацькими степами 
       Ідуть наші з бунчуками, 
       А я з плугом та з сохою 
       Понад нивою сухою... 
       Вітер віє повіває, 
       Казаночок закипає. 
       Ой хто в лузі – озовися, 
       Ой хто в полі – одкликнися. [12, с. 44]. 
       Але ніхто не відгукнувся на клич колишнього козака, і сумно 
       догорає на полі вночі самотнє огнище: “…луна за лугом гине, / Із-за 
       хмари місяць плине; / Вітер віє-повіває, / Казаночок простигає” 
       [12, с. 44]. 
       Яскравим прикладом завершення цієї теми є один з останніх 
       віршів у доробку Щоголева – “Огирь”, у якому подано зображення коня, 
       що мчить і мчить Диким Полем. Образ цей має особливий смисловий 
       акцент: змальовується “огирь”, що мчить у безвість, – без вершника, все 
       його розкішне знаряддя подерте та залите кров’ю. Автор ніби остаточно 
       констатує повний розрив зв’язку з героїчною, козацькою епохою, 
       змальовуючи образ коня в романтичній традиції: “Поводи й узда у його / 
       Наче з золота ясного. / І стремена і сідло / Лиснуть карбами, як скло; / 
       …Але блиск того добра / Криє негідь і кура. / Все пошарпане, побити, / 
       Кров’ю чорною облите…” [12, с. 136]. 
       Історична, та, зокрема, козацька тема була досить поширеною 
       у романтизмі взагалі й у Якова Щоголева зокрема.