Основні напрями та лінгвістичні школи ХХ ст.

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті суспільства.

Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем  у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.

Традиційно  в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.

Соціолінгвістика  розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.

Іншими словами, це взаємовідношення використовуваних на певній території різних мов чи різних мовних варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні умови функціонування мови, сферу і середовище вживання мови, форми її існування.

Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й оцінними критеріями.

До кількісних критеріїв належать:

а) кількість мов у певній мовній ситуації;

б) кількість  мовців, що говорять певною мовою;

в) кількість  комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними  критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні  мови (одномовність і багатомовність);

б) структурно-генетичні  відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип  мови);

в) функціональна  рівнозначність — нерівнозначність мов;

г) характер панівної мови (місцева чи іноземна).

Під оцінними критеріями розуміють внутрішню і зовнішню оцінку мов. Внутрішня оцінка — це оцінка споконвічними носіями мови її комунікативної придатності, естетичної престижності тощо, тобто ступінь прихильності мовців до рідної мови. Зовнішня оцінка — це характеристика названих параметрів мови носіями інших мов. На основі цих критеріїв будується типологія мовних ситуацій.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзоглосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами.

Із екзоглосних  ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність.

Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуаціях суспільні функції мов не збігаються. Юридична рівноправність мов і реальний їх статус у багатомовній державі переважно не збігаються.

Дві мови не можуть бути функціонально тотожними. Це суперечило б чинному в мові законові економії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномовність, де одна з мов усувається. Навіть на рівні індивідуального білінгвізму спостерігається тенденція до диференційованого вибору мови залежно від ситуації, теми тощо.

Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм (варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етномовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку мовцями певної мови за шкалою «високий — низький». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст.), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діалект), різні стилі мови (книжний і розмовний).

Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення правильної мовної політики.

Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін  мовна політика має два значення:

1) мовна  політика як сукупність заходів,  спрямованих на певний мовний  розвиток (уведення нових або  збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація  літературних форм, реформи в  галузі орфографії і пунктуації тощо);

2) мовна  політика як частина національної  політики певної держави (зміна  чи збереження наявного функціонального  розподілу мов у багатомовному  суспільстві). Щодо другого значення  в мовознавстві і політології  вживають термін національно-мовна  політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на вироблені в суспільстві концепції з національного питання.

Держава впливає  на мовну ситуацію через ідеологічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-економічні важелі.

Отже, вплив  суспільства на мову обмежується  впливом на взаємовідношення мов  у багатомовній державі і впливом  на нормативно-стилістичну систему  мови, термінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни  структурних рівнів мови.

 

9. Психолінгвістика : основні завдання  і проблеми.

Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда.

Мета  психолінгвістики − опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.

У фокусі уваги психолінгвістики – індивід у комунікації. Одним із основних положень психолінгвістики як когнітивної дисципліни є когнітивна обробка інформації, що надходить з органів чуття, яка відбувається на основі сформованих у індивіда ментальних репрезентацій.

Психолінгвіст займається не лише мовленням суб'єкта в нормальному стані, а й у  стані емоційної напруги, зміненому  стані свідомості, патологічних психічних станах.

Т. Е. Гарлі пропонує визначати психолінгвістику як науку про психологічні процеси, що зумовлюють функціонування мови, зокрема розуміння, породження, запам’ятовування мови. О. О. Леонтьєв вводить тлумачення психолінгвістики як науки, що вивчає, з одного боку, співвідношення особистості зі структурою і функціями мовленнєвої діяльності, а з іншого, – особистості з мовою як основною складовою частиною образу світу людини.

Основними завданнями психолінгвістики як когнітивної  науки є дослідження:

• процесів планування мовлення;
• механізмів та процесів сприйняття, інтерпретації, розуміння та породження мовлення;
• структури та системи представлення знань індивіда та стратегії їх використання для когнітивної обробки дискурсу;
• механізми засвоєння та оволодіння мовою протягом розвитку дитини;
• проблеми білінгвізму, перекладу та механізми оволодіння іноземною мовою.

Найпоширенішими методами психолінгвістики є Психолінгвістичний текстовий аналіз (ПЛТА), Семантичний  Диференціал (СД), Вільний Асоціативний Експеримент (ВАЕ), Інтент-аналіз (ІА), Контент-аналіз (КА), Семантичний Радикал (СР), Інтроспективний аналіз (ІНТРА).

Актуальні проблеми ПЛ на сучасному етапі 

• Однією з розповсюджених сфер дослідження є зараз вивчення того, як люди розуміють, запам'ятовують та продукують дискурс.
• Другою популярною проблемою є лексикон, або ментальний словник. Вивчення слів стало значно більш популярним в останні десятиліття. Обидві названі сфери поруч з їх теоретичною важливістю мають також практичне застосування: дослідження дискурсу допомагають глибше заглянути у процеси з позицій психотерапії, а вивчення лексикону допомагає зрозуміти, як діти вчаться читати. Ще одна проблема пов’язана з трактовкою того, як дитина оволодіває мовою. Цікавість до вроджених мовних механізмів доповнюється відродженням досліджень мовного оточення дитини.

Детальну інформацію про популярні нині проблеми у  зарубіжній ПЛ можна отримати з колективної  монографії "Handbook of psycholinguistics" [Gernsbacher 1994]. В це фундаментальне видання  увійшли глави, пов’язані з методологією ПЛ досліджень, різницею у розумінні мовлення зі слуху та під час читання, сприйняттям мовлення, що звучить, впізнаванням слів під час читання, роллю контексту під час переробки неоднозначних слів, переробкою речень, розумінням фігуральної мови (метафор, ідіом та ін.), процесами отримання вихідного знання різних видів, рівнями репрезентації у пам’яті текстів і дискурсу, побудовою ментальних моделей змісту тексту, оволодінням мовою дітьми та дорослими, індивідуальними відмінностями у розумінні тексту дітьми, особливостями оволодіння читанням, продукуванням мовлення, мозковими механізмами і нейропсихологічними проблемами та ін.

Дещо інші акценти  розставлені у російських та вітчизняних  дослідженнях останніх років, про що можна судити за проблематикою симпозіумів з психолінгвістики та теорії комунікації. У надрукованих у 90-ті роки підручниках та посібниках з ПЛ у залежності від дослідницьких інтересів авторів акцент відповідно робиться на невербальні компоненти комунікації, взаємозв’язок мовлення та мислення, співвідношення "мова – людина – суспільство", висвітлюються теоретичні і методологічні питання ПЛ, визначаються тенденції у сучасній ПЛ, пов’язані з акцентуванням уваги на образі світу та особистості, більш детально розглядаються проблеми природи і структури мовної здібності людини і питання психолінгвістики розвитку. У деяких публікаціях особливо підкреслюється актуальність дослідження міжкультурного спілкування, етнокультурної специфіки мовної свідомості, різноманітних аспектів взаємодії мов та культур, мовних картин світу і т.д.

 

10. Основні проблеми етнолінгвістики.

Етнолінгві́стика (грецьк. ethnos — плем'я, народ і лат. lingua — мова) — це розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови.

Етнолінгвістика вивчає не лише мову (хоча саме вона є головним виразником і зберігачем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, «картина світу», що склалися в певному етносі чи соціумі загалом, тобто вся народна культура, усі її види, форми, жанри — вербальні (лексика та фразеологія, пареміологія, фольклор), акціональні (обряди), ментальні (звичаї, вірування).

Етнолінгвістика виникла  в межах антропології (від грецьк. Ánthropos — людина) — науки, яка досліджує  культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні, археологічні та ін. методи.

Напрями досліджень

Розрізняють американську та європейську традиції у студіях  етнолінгвістики. Американська етнолінгвістика  виділяє антропологічну лінгвістику  та лінгвістичну антропологію.

Антропологічна  лінгвістика — етнолінгвістика з когнітивним аспектом дослідження (від лат. cognitio — «пізнання») , намагається осягнути культуру через мову: яким чином, за допомогою яких засобів та в якій формі у мові знаходять відображення культурні (побутові, релігійні, соціальні та ін.) уявлення народу про навколишній світ та про місце людини у цьому світі[3]. Антропологічна лінгвістика досліджує функціонування мови як однієї з культурних підсистем, що дає знання про етнос. Представники: Б. Уорф, Ф. Боас, Е. Сепір, Г. Хойер, Б. Берлін і П. Кей, А. Вежбицька, Ю. Апресян,  Н. Арутюнова, Т.  Булигіна, А. Шмельова,  Є. Яковлева.

Лінгвістична  антропологія — етнолінгвістика з комунікативним аспектом дослідження (від лат. communicatio — «спілкування») , вивчає мовні повідомлення в культурному контексті: які саме форми та засоби спілкування, зокрема мовні, є специфічними для даної етнічної або соціальної групи. Лінгвістична антропологія, залишаючись розділом мовознавства, розробляє загальну теорію мовної комунікації в межах окремих культур у цілому. Представники: Д. Хаймз, Дж. Гамперц, М. Толстой, С. Толстая, В. Топоров.

Складовими частинами  етнолінгвістики дослідники вважають етнопсихолінгвістику й лінгвокультурологію, які можуть формувати власні вектори самостійних мовознавчих дисциплін у ракурсі всеєдності погляду на етнос, його мову й культуру. Етнопсихолінгвістика орієнтована на відбитки в мові й мовній діяльності ознак психічного складу, характеру, ментальності етносу. За О.Потебнею, мова є не тільки найкращою, а й вірною, єдиною прикметою, за якою ми впізнаємо народ. Лінгвокультурологія вивчає фіксацію в мові, етнотекстах і дискурсивній практиці духовної й матеріальної культури народу. Дотичними до цих напрямів етнолінгвістики є антропологія, етнологія й етнографія, фольклористика, культурологія, мистецтвознавство,етнічна психологія, соціологія і т. ін.