Параметри конфліктності книги М. Матіос "Нація"

 

 

Зміст

 

ВСТУП ………..……………………………………………………………	2
Теоретичні відомості про поняття конфліктності у літературному творі ……………………………………………………………………..	3
Характер конфліктності книги М.Матіос «Нація» ……………………	5
ВИСНОВКИ ….………………………………………………………………	14
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.….………………………………	15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Роман М.Матіос «Нація» репрезентує варіант творчості, коли національна історія втілюється в особистій біографії письменника. Розуміння того, якою є українська нація, М.Матіос формує у рамках одного місця і часу. Дія відбувається на Західній Україні у рідних для авторки розтоках або місцевостях, дотичних до них.

Марія Матіос від природи психолог емоцій і прагне зазирнути в безодню людських станів. Наодинці з безоднею людських почуттів її зору відкривається те, що назвав би віконцем у вічність. Вона проникливо, щемно, глибинно передає психологічні перипетії своїх персонажів, що також має знаки-ознаки безальтернативної традиційності. Цілком традиційно практикує і психологічну розробку фабули, композиції, характеру з тим, щоб довести інтонаційні, настроєві регістри до максимуму, до найдраматичніших нот напруги.

Генетично творчість Марії Матіос є суто українською, та звертається вона до найбільш людського – потреби свободи й почуття безпеки, права на щастя й вільний вибір. Герої «Нації» понад усе хочуть зберегти гідність, а в гідності немає національності, як – за словами авторки – немає її у крові. Письменниця не пише чорних і білих персонажів. У кожному героєві досить суперечностей, а в кожній історії – конфліктності, недомовленості, і це чергова феноменальна риса цієї літератури.

 Ніхто  не є однозначно засуджений, ніхто  не чистий абсолютно, і над  цим клубком людських пристрастей  і конфліктів, як в античній  трагедії висить безжальний фатум, який прирікає людей на довгу, несправедливу та апріорі програшну  боротьбу.

 

 

 

1. Теоретичні відомості про поняття конфліктності у літературному творі

 

Конфліктність твору досліджується як єдність співвідношення конфлікту і колізії, що дозволяє побачити взаємодію цих чинників та форми прояву конфліктності у творі.

  Конфліктність як терміносистему з її двома механізмами взаємодії складових і двома відповідними формами прояву можна зрозуміти лише після усвідомлення її структури, тобто співвідношення двох складових, якими є конфлікт і колізія як протилежності.

Конфлікт як термін – це не просто зіткнення образів, а зіткнення образів, (зокрема героїв) не інакше, як їх узагальненими сторонами при підлеглому зіткненні конкретних сторін. Інакше кажучи, конфлікт – це насамперед узагальнене за змістом зіткнення будь-яких образів у творі. Саме тому з конфліктом завжди пов’язують найбільш важливі для твору думки, головні ідеї. Тому конфлікт лежить в основі головної теми, проблеми, головної сюжетної лінії. З цієї ж причини конфлікт – головне зіткнення героїв і взагалі образів у творі. Ця принципова риса надає конфлікту термінологічного значення.

  Навпаки, колізія – зіткнення образів їх конкретними сторонами (при підлеглості узагальненої сторони). Інакше, колізія – конкретне за змістом зіткнення героїв і взагалі образів у творі. Тому з колізіями завжди пов’язують допоміжні, локальні думки, ідеї твору, допоміжні теми, проблеми, сюжетні лінії. З цієї причини колізія – це допоміжне зіткнення героїв і взагалі образів у творі.

  Отже, конфлікт і колізія з усіма їх принциповими рисами не лише співвідносяться, вони одночасно є й взаємодіючими сторонами конфліктності– тепер вже як терміносистеми.

  Таким чином, за однією домінантою взаємодії (чинників) маємо наявність у літературі творів, обернутих до нас своєю конфліктною стороною, узагальненим зіткненням образів, де колізійні, конкретні зіткнення є допоміжними, знаходяться, так би мовити, на другому плані. Тобто у таких творах маємо переважання уваги автора до конфліктного (узагальненого) розгортання подій, однократного чи багатократного. Звідси, зрозуміло, й механізм пошуку ідей, головної ідеї твору (вони лежать на поверхні, легко виявляються). Багатократна переважаюча конфліктність, зокрема, наявна у поемах Шевченка «Катерина», «Тополя», в оповіданні Чехова «Смерть чиновника» (тому й переважає у таких творах узагальнений розвиток сюжету, швидке розгортання подій).

 За  другою домінантою взаємодії  чинників маємо наявність у  літературі творів, обернутих до нас своєю колізійною стороною, конкретною образністю. Тут автор переважно віддає увагу колізійному (конкретному) розгортанню подій. Багатократна форма прояву – у творах типу «Робінзон Крузо» Дефо, де узагальнення, ідеї виникають як наслідок поступового знайомства з багатою, численною конкретикою твору.

  Детальніше уявлення про типи творів за конфліктністю складається через подальший бінарний поділ двох зазначених терміносистем. Так виникає рух чотирьох форм конфліктності й типів твору – як перехід від однієї крайності до протилежної:

1) тип  твору, де видно лише узагальнену, конфліктну сторону, тобто цілком  переважає конфліктна сторона  з її однократністю чи багатократністю;

2) тип  твору, де видно і конфліктну, і колізійну сторони, де відчутна  часткова перевага конфліктної сторони, як у «Заповіті» Шевченка;

3) тип  твору, де також видно і конфліктну, і колізійну сторони, але частково  переважає колізійна сторона, конкретні  зіткнення образів, як у вірші Шевченка «Дурні та гордії ми люди…»;

4) тип  твору, де цілком переважає колізійна  сторона, де весь образний простір  займають локальні, конкретні образні  зіткнення, де головна, узагальнена, конфліктна сторона захована  в глибинах твору і відсутня  лише словесно. У такому разі потрібна більша творча робота думки читача, щоб усвідомити конфлікти й ідеї, що лежать в основі колізій. Таким є вірш Шевченка «Садок вишневий коло хати…», якому через незвичну форму конфліктності часто відмовляють у наявності конфлікта. Між тим головні протилежні сили тут – ліричний герой і Україна, а головна ідея – любов до України.

Різними є форми прояву конфліктності і з боку її розвитку у творі. На одну форму розвитку вказав А. Погрібний. Це той тип творів, де сюжет розгортається у напрямку «від конкретики до узагальнень», «від колізій до конфлікту». Однак, є й протилежного типу твори, розвиток дії в яких відбувається навпаки – «від узагальнення до конкретики». Тут конфлікт упереджує колізії, а колізії його поступово пояснюють. Приклади – поема-комедія Шевченка «Сон».

 Задля  вірного практичного сприйняття  форми конфліктності (як умови  вірного усвідомлення ідей твору) не можна забувати, що лише  знання усіх можливих форм  як засобів і шляхів втілення  ідей дозволяє остаточно вирішити, де у межах певного твору  його колізії (допоміжні зіткнення  образів), а де конфлікт (головне  зіткнення образів), і як дістатися  до ідей і головної ідеї. Без  знання теорії цих питань, без  цілісно-системних, всеохопних уявлень не обійтись. Часткові знання не дають можливості зрозуміти цілісність, і навпаки – цілісне знання допомагає і будь-яку частку знати цілісно (як єдність протилежностей).

 

2. Характер конфліктності книги М.Матіос «Нація»

 

У книзі новел «Нація» Марії Матіос (2001 р.) національно-історична проблематика поєднується з філософською. «Нація» – це проза історико-психологічного масштабу, що відтворює події середини ХХ століття на західноукраїнських землях – час, який в історії називають періодом національно-визвольних змагань.

Збірку «Нація. Одкровення» складають два цикли – «Апокаліпсис» й «Одкровення», кожен з яких уміщує відповідно шість і чотири оповідань / новел.

 Цикл  «Апокаліпсис» заснований на аспекті буковинського життя-буття – на побутових, психологічних, духовних реаліях, що мали місце раніше – «за Румунії» й відбуваються «тепер – за совітів». Марія Матіос проникливо знає буковинську культуру – етнографічну, мовленнєву, ментальну. У текстах вона переживає, пропускає крізь себе цю культуру й подає її в річищі акцентованого народного слововиявлення. Подає так, що не завжди відчутна ватерлінія між достеменною етнорегіональною мовою і стилізацією під неї, хоча рефлекс стилізації в Марії Матіос наявний.

 Письменницю  хвилює проблема долі людини, і вона зосереджує свій розповідний  погляд на історії, передісторії, навколоісторії своїх персонажів, на траєкторії їхнього мислення, кроках і вчинках, душевних і психологічних зіткненнях, стосунках із найближчим оточенням. Вона концептуально колоритизує буковинський соціум – і коли виходить за його межі, позначки, кордони, її стиль утрачає свої мелодійні барви й вербальні пахощі. Ментальний мовопростір Буковини авторка якнайщільніше переплітає із соціумом душі. Психологічні струни і струмені увиразнюються мелосом регіонального слововжитку.

Найглибше колізію з «емґебістами» розроблено в оповіданні «Юр’яна і Довгопол», де смисловими акцентами відтінена складність, внутрішня драматичність образів Довгопола й Дідушенка. Оповідання витримане у традиціях психологічної нарації. Для об’єктивізації розповідного малюнку Марія Матіос подає події, текстові ситуації крізь призматику погляду-психології різних сторін – корінної мешканки лісового краю Юр’яни, «маскальки» з Омську фельдшерки Дусі й начальника-«емґебіста» Дідушенка.  

 Найтрагічніше  колізія з «емґебістами» звучить у лаконічній новелі «Вставайте, мамко...», де поштовхом до розвою ситуації стає інформація про депортацію родини Василя Шандра за рознарядкою «для очищення території від бандформувань та їх посібників». Текст оздоблено еталонно новелістичним – неочікуваним і виразним – фіналом: те, що було задумано родиною як вимушена вистава – симуляція смерті «мами Катерини» задля уникнення депортації – несподівано обертається її справжньою смертю. Уся художня проникливість тексту зосереджена в завершальних штрихах і фразах.

 Цикл  «Одкровення» вельми різнорідний та еклектичний, до нього ввійшли два тексти, неприховано нижчі за рівень самої збірки. Відкривається цикл іще однією новелою – «Анна-Марія», забарвленою в тони інтимно-психологічного, інтимно-фізіологічного ґатунку. У цьому тексті Марія Матіос продемонструвала гостре відчуття не лише чоловічої натури, природи, а й чоловічої фізіології. Психологічне, психоаналітичне начало взагалі репрезентоване значно рельєфніше у прозі Марії Матіос, ніж мисленнєве. І це одна з фундаментальних відмінностей її прозових форм від, скажімо, прози Оксани Забужко, де розумове тяжіє, переважає над психолого-почуттєвим, нерідко буквально нейтралізуючи його.

Основа конфліктності збірки «Нація» – це людина та її опір часові. Марія Матіос розглядає «вічні» світові питання через призму історії України та її народу, але не робить висновків, залишаючи це на усвідомлення та розуміння читача. Тому конфліктність новел збірки «Нація» можна назвати водночас історичною, психологічною та філософською.

Радянська дійсність на території України – це водночас і часопростір збірки, на тлі якого відбуваються події, і одна з її визначальних проблем, що об’єднує всі новели, утворюючи конфліктність твору. У жодній новелі немає навіть назви для представників радянської влади. До них не звертаються, на них кажуть «ці», «вони», протиставляючи їх «нашим»: «Ці не допустять, щоби ліс був наш, навіть коли б увесь народ довелося вибити» [4, с.21].

Проте місцеве населення все ж таки дає новій владі яскраву характеристику: «заготівельники людських душ», «теперішня сатана», «ця чума», «страшна пошесть», «оця короста», «ці воші, що присіли край уздовж і впоперек, і п'ють живу кров» [4]. Марія Матіос пояснює причини такого ставлення, наводячи різні згадки про жорстоке ставлення уповноважених урядом до місцевих жителів. Так виділяється образ кривдника-окупанта, а отже – і необхідність подальшого вибору між «своїми» та «чужими».         Мешканці Буковини намагалися жити в злагоді, толерантно ставлячись до традицій і вірувань сусідів, підтримуючи один одного. Так, єврейська родина запрошує на своє свято сусідів-українців: «Наші звичаї дозволяють нам мати й такі свята – з особливої вдячності комусь за добру справу. Або за те, що хтось відвернув від нас небезпеку. Тоді можна справляти малий Пурім тоді, коли самі захочете … в кожного свій Пурім, пов'язаний із кимсь. У нас із дітьми… пов'язаний із вами, мої сусіди» [4, с.54]. Взаємовплив різних культур простежується і в повсякденному житті: Абрам Машталер «поверх лапсердака чомусь носив гуцульський кептарик із тонкої козячої шкіри» [4, с.48].             З приходом радянської влади гостро постає проблема збереження родовідної та історичної пам’яті, адже надзвичайно важко жити, як заповіли пращури, не маючи свободи думки, слова, віри: «Румуни карали буками за непослух і за те, коли чули не свою мову… А ці карають просто за те, що ти є на цьому світі, за те, що не злидень – що маєш ґрунт, господарку, фамілію, що не цураєшся й не віднікуєшся від свого» [4, с.18].

Упродовж віків єврейський народ в різних країнах страждав від утисків влади, а тепер змушений залишати й Україну: «Ми мусимо їхати звідси… Ми мусимо виривати себе з корінням… Ви знаєте, що робили з жидами в цю войну в Польщі… може, тепер у Румунії хочуть з нами зробити те саме…» [4, с.61], – жаліється Естер Марії, але у цих словах відчувається той біль, що притаманний усім націям, які постраждали від жорстокої політики чужого уряду або змушені були йти з Батьківщини, рятуючи життя ціною історії роду. Передаючи почуття багатьох, українець Коляй вигукує: «не хочу йти з краю…Не хочу тут лишати нічого. Тут усе моє, а я маю тікати як злодій!»[4, с.141].