Параметри конфліктності книги М. Матіос "Нація"

Глибоко емоційна промова зв’язкової Корнелії підіймає усі болючі питання розгубленого народу, затиснутого в обмеження та заборони, що був змушений брати до рук зброю, щоб захистити свою історію та культуру: «…Ви забули, що наших татів і мамів гнали до сільради під конвоєм, як худобу, записуватися в колгосп? Ви не пам'ятаєте, як Аннина мама рвала на собі волосся коло мертвої доньки, а той двоногий пес плював на неї й обзивав її сукою?! <…>Ви не знаєте, що церкви наші позабивані навхрест дошками, а ті, що відкриті, – по-якому там читають молитви?! А де наші панотці, ви також забули?..» [4, с.128]. Немає відповіді на ці запитання, як немає впевненості, що взагалі можна буде згадувати ці історичні події, не боячись знову втратити все.

Питання патріотизму –  найважливіше у цій збірці. Особливо вражає ціна, яку змушені платити люди, віддані своїй Батьківщині, бо з погляду влади такий патріотизм вважається зрадою. І навіть ті, хто наївно повірив радянській пропаганді, не просто переживуть страшне розчарування, а й поплатяться життям. Тому й змушені борці за правду «витягнути ґвери» і переховуватися по лісах, намагаючись захистити свої права на національну самобутність. Протистояння двох сил настільки непримиренне, що може закінчитися лише зі смертю останніх: «Надворі стоїть 1950-й рік. По лісах лишилися найзапекліші. Інших – виловили. Ще інших – із примусу чи зі слабкості продали вчорашні свої. Одних – постріляли. Других – заслали в тюрми чи в Сибіри…»[4, с.122].

Історія є найважливішим елементом збірки «Нації». Це не просто історія, але Історія-сила, яка одним дає просту перемогу, а в інших забирає все. Проте, незважаючи ні на що, герої новел не втрачають віри, бо любов до своєї Вітчизни завжди підтримувала людей у бажанні змінити гірку історію, не принизивши свою гідність: «До неї [Корнелії] давно дійшло, що справа програна. Дійти дійшло, але вірити в програш не хотілося. Вона не могла безчестити себе й свою фамілію страхом перед неминучою й остаточною поразкою» [4, с.122].

Більшість населення – це люди, не байдужі до того, що відбувається в їхньому краї. Навіть не маючи змоги приєднатися до боротьби, вони всіляко підтримують активних учасників визвольного руху: «…Якби мала сина, то знає, де був би тепер, сама би справила, куди йти…» [4, с.95].

Проте збройний опір національно свідомих сил був остаточно придушений владою – і далі почалася «радянська історія». На прикладі історії міста Чернівці письменниця показує кардинальні зміни, що відбулися на українських землях за часів їх перебування у складі СРСР: «…А нині облущені фасади престижних колись будинків сміються жовтозубими левами й посірілими гераклами… Теперішня місцева знать чваниться не кількістю мов, якими вона послуговується в побуті, а кількістю орендованих кіосків на Калинівському ринку <…>. У серці Буковини вже давно не гастролюють ні Рубінштейн, ані Лисенко, ні Ліст. Новий Франко іще не народився, а про багатотисячну зустріч Івана Яковича на залізничному пероні давно забулося… А це місто…все більше окуповують рекетири з повіями й торгаші з міліціонерами» [4, с.107].

З точки зору М.Матіос, основною рисою національної історії України є нестабільність, постійні зміни у соціальному та політичному устрої країни. І це не могло не відбитися на долі тих народів і націй, які в різні часи мешкали на цій території.

В романі фігурує також питання зради – як кохання, так і обов’язку. І невідомо, яка з них болючіша: «[Корнелія] Могла сподіватися будь-чого, лише не такої ганебної втечі побратимів. Після трьох років обіймів зі смертю, великих утрат і розчарувань — і, милостивий Боже, після вчорашньої ночі зі слідами її чесного дівоцтва…» [4, с.152]. Устами своєї героїні Марія Матіос наголошує на відповідальності людини за власні вчинки, стверджує, що зрада завжди буде покараною, оскільки не має терміну давності: «…Минуле — то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувата, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить…» [4, с.173].

У складних історичних умовах, коли влада та її закони змінюються щохвилини, коли неможливо жити за звичаями пращурів, не боячись бути покараним, коли «час такий, що зброя не зважає на [божі] свята» [4, с.11], гостро відчуваються конфліктність у питаннях невлаштованості і незахищеності життя, адже людина не має можливості впливати на дійсність і тому перебуває у стані зневіри та безпорадності: «Страх і неспокій поперемінно сковував людей»[4, с.59].

Невідомість, невпевненість у теперішньому та майбутньому – найгірше, що може бути, тому й викликає острах. На війні є лінія фронту, за якою перебуває противник, а «…тепер прийшло гірше войни. Гірше, бо не знаєш, хто тобі ворог» [4, с.25].

Герої новел М.Матіос переймаються вічними темами, бо їхня доба – це «…Розколений надвоє світ. Розколені люди. Розшматовані судьби. І жадоба помсти» [24, с.91]. За таких умов перед людиною постає проблема вибору, від результату якого залежить життя. За часів радянської влади Історія надала людині невеликий вибір – «А добре придумали хлопці: записуйтеся, люди, або до колгоспу, або до Сибіру», але місцеві мешканці, не бажаючи скоритися, знайшли та обрали для себе третій шлях – шлях боротьби за волю та щастя для себе та свого народу: «…Штефуряк до колгоспу не записався. Пішов у ліс» [4, с.21]. Саме так і з’явився національно-визвольний рух на українських землях.

Але це був не останній вирішальний крок на тому небезпечному шляху, бо, схвильована активністю народу, влада переслідувала відважних борців, та перед знищенням змушувала зраджувати своїх однодумців. Тоді знову поставала проблема вибору, і кожен робив цей вибір, як веліло йому сумління: «Анна на МҐБ, не знати чим, але розпорола вночі собі жилу під горлом і зійшла до ранку кров'ю» [4, с.67]. Не усі були здатні на самопожертву – одні зраджували із примусу, інші – із остраху, і це також був їхній власний вибір, але тим не менш це була зрада, за яку доводилося платити.

Проблема віри є наскрізною у збірці «Нація». Буковинці щиро вірять у Бога, його милість до безгрішних людей та кару для віровідступників, і, боячись бути зарахованими до останніх, живуть за законами серця: «…мовчазна думка про кару Божу, що наздоганяє людину саме тоді, коли людина перестала думати навіть про можливість цієї кари» [4, с.40].

Заборонена на території СРСР, релігія залишалася невід’ємною частиною культури мешканців українських гір, тому важко поєднувалася з радянськими законами. Для побожних людей, які все життя прожили за Святим писанням, незрозумілим та диким є поводження представників нової влади: «…А через вулицю, під стінами пошти, чорніють три трупи непізнаних хлопців, звезених учора емґебістами... І ходить коло них чи то звірина, чи людина з карабіном, і посвистує, ніби з радості чи з хмелю, не закривши осклілих очей убитих, не засвітивши їм свічечки – так, наче людина з карабіном вроджена вовчицею, а не жінкою, бо не має людина людського серця. Й жалю не має. Й страху перед гріхом…» [4, с.92].

Але говорячи про кару, ніхто не бажає іншому смерті, бо це також є гріхом. До смерті ставляться шанобливо: «І ніколи, дочко, не говоріть при житті дурниці про смерть», – радить Юстина, яка прожила довге життя. Старенька побожно каже, що «…то є вели-и-ике діло – смертечка наша. І все воно якось тасується кимсь над нами…» [4, с.227].

Проблема смерті окреслюється у збірці як складне та суперечливе питання, яке визиває конфліктність, а сама смерть – як непередбачуване та неочікуване явище («А воно як на смерть – то хоч у мішок сховайся, а вона тебе знайде»), яке ще треба заслужити: «Нічого не хочу – лише легкої смерті. А її треба заслужити. У молодості про це не думаєш, а потому – буває запізно думати» [4, с.234].

З обережністю говорить про смерть Корнелія: «Так що лиши говорити дурниці про смерть. Смерть жарту не любить!» [4, с.141], спокійно, але з повагою розповідає про неї Юстина: «Смерть – то не показ і не весілля… смерть – не гонор. То лише друге життя. І перейти в нього треба без гонору, але й не так, щоби на збитки» [4, с.244]. А коли намагаються її зневажати, смерть зайвий раз доводить свою значущість: «Дунусь і собі впав долонею на складені під грудьми мамині руки. Вони були вже холодні» [4, с.82].

Марія Матіос, безперечно, доволі цікава письменниця. Проте емоційне, а якщо глибше – по-народному емоційне начало в її прозових текстах зазвичай переважає над самобутньо-концептуальним. Вона більше художник, аніж мислитель. І це цілком характерно для української літератури, в якій у синтагмі «експресії – інтелект» очевиднішою, репрезентативнішою виявляється перша категорія.

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями.

Виділяють два типи конфлікту: інтригу (зіткнення особистого значення) та колізію (зіткнення суспільного значення). Конфлікт буває також явний (виявляється через безпосереднє зіткнення характерів) і прихований (реалізується через систему багатоголосся). Художні конфлікти класифікують за: тематикою (політичні, виробничі, побутові, естетичні, моральні тощо), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побутування (зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов'язком і честю тощо). Конфлікт притаманний творам усіх літературних родів.

Конфлікт також суттєво залежить від зовнішнього контексту, в якому він виникає і розвивається. Тому найпоширенішим типом конфлікту є людина – суспільство. Такий конфлікт лежить і в основі книги Марії Матіос «Нація». Сторони конфлікту протистоять одна одній, відповідно до цього можна говорити, що індивід і соціум є опозиційними поняттями, не забуваючи про їх спільність, оскільки суспільство є сукупністю індивідів.

Головну проблему у романі виділити доволі складно, оскільки він охоплює ряд проблем, які функціонують майже на рівних правах. Всі їх можна об’єднати у єдину проблему існування української нації, яка включає в себе соціальну, психологічну, морально-етичну, історичну та філософську.

Відповідно до цього, конфлікт у романі можна визначити як колізію, бо протистояння відбувається не між головними персонажами, а між людиною та суспільством, що становить головний конфлікт і є типовим для літератури модернізму. Другорядними є морально-етичний, соціально-історичний, тобто конфлікти, визначені нецентральними проблемами в художньому творі.

 

Список використаних джерел

 

1. Білоконенко Л. Мовні та позамовні маркери конфліктності персонажів творів Марії Матіос / Л. Білоконенко // Вісник ЗНУ. Філологічні науки.– 2012. – № 1. – С. 55-60.
2. Голобородько Я. Художні клейноди Марії Матіос: (про книгу письменниці «Нація. Одкровення» і «Солодка Даруся») / Я. Голобородько // Літературна Україна. – 2007. – 25 жовтня. – С. 6.
3. Коженьовська-Бігун А. Історія завжди ошукує совісних людей: Інтерв’ю Марії Матіос / А. Коженьовська-Бігун // Літературна Україна.– 2006. – 20 липня. – С. 4.
4. Матіос М. Нація / М. Матіос. – Львів : Піраміда, 2011. – 256 с.
5. Міфологія буття українства у прозі Марії Матіос // Якубовська М. У дзеркалі слова: Есеї про сучасну літературу. – Львів: Каменяр, 2005. – С. 153-168.
6. Сизоненко О. Уже вечоріє...: Замість рецензії на книгу М. Матіос «Нація» / О. Сизоненко // Голос України. – 2002. – 22 лютого. – С. 4.
7. Соболь В. Життя коротке, нація вірна, а я щаслива – отут і вже... (про кн. «Нація» і «Фуршет» М. Матіос) / В. Соболь // Сучасність. – 2002. – № 11. – С. 147-150.
8. Удалов В Конфліктність як терміноструктура і терміносистема / В. Удалов // Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/1959/1/05uvlktt.pdf
9. Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період / Р. Харчук. – К. : Академія, 2008. – 248 с.
10. Шевчук В. Національна ідея в Україні, зокрема національно-визвольна, та її подвижники / В. Шевчук. – К. : МАУП, 2006. – 272 с.