Поетизація людини, краси ії почуттів, кохання та дружби в сонетах Вільяма Шекспіра

  Оскар Уайльд навіть присвятив загадці "Сонетів" одну зі своїх новел - "Портрет містера W.Н.", герой якої, намагаючись розшифрувати ім'я прототипу шекспірівських сонетів, доходить до безумства і кінчає самогубством.

   Існують найрізноманітніші припущення. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона. Існують також інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з XIX ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон та ін. У 1973 р. англійський історик А. Роуз висунув іншу версію, згідно з якою прототипом героїні була Емілія, дочка придворного музиканта Б. Бассано і дружина Вільяма Ланьє.

 

  

 

   Отже, можливий прототип смуглявої леді у реальному житті:

 

   Мері Фіттон  (1578-1647) 

   Довгий час Смуглявою леді літературознавці називали Мері (або Молл) Фіттон. Цю чарівну дівчину призначили до двору в 1595 році, коли їй виповнилося сімнадцять. Ставши фрейліною королеви Єлизавети, Мері супроводжувала її на спектаклі. По деяких припущенням, з Вільямом Шекспіром вона зустрілася на одному з придворних свят.  Цілком можливо, що народженню дивних шекспірівських образів – Беатріче і Розалінди – ми зобов'язані саме Мері Фіттон. У своїх сонетах поет, що володів, до речі, по спогадах сучасників, вельми привабливою зовнішністю і статним складанням, скаржився на її невірність і легковажність, змальовує Смугляву леді безсоромною кокеткою.

 

  Я клялся в доброте твоей не раз,

  В твоей любви и верности глубокой.

 Я ослеплял зрачки пристрастных глаз,

 Дабы не видеть твоего порока.

 Я клялся: ты правдива и чиста, –

 И черной ложью осквернил уста.

 

   Проте за цю пані Шекспір міг би без жалю віддати своє життя. В усякому разі, в такій роковім помилці довгий час знаходилися дослідники...

 

   Тим часом доля Мері Фіттон виявилася вельми трагічною, а репутація – заплямованою: у 1600 році вона народила позашлюбного сина від графа Пембрука (імовірно шекспірівського друга і заступника), який, судячи з усього, і не збирався одружуватися на ній. Королева, дізнавшись про те, що сталося, видалила Мері з палацу, а її коханого, що зрадив, відправила до в'язниці. Навіть після цього він відмовлявся поєднуватися браком з „ощасливленою”  їм пасією, вважаючи її непідходящою парою.

   Тому Мері, нібито Смуглява і підступна леді, повернувшись в батьківський маєток зганьбленою і приниженою, довго не могла прийти в себе. Першого, того нещасного дитяти, вона втратила. Потім народила двох позашлюбних дітей (урок явно не пішов їй про запас!) від адмірала Річарда Лівсона, і незадовго до народження одного з них поспішно вийшла заміж.

 

   Чи була підступною спокусницею ця жінка, що постраждала в результаті своєї зайвої довірливості? Швидше за все, не була. Та і чи була вона тією самою Смуглявою апечатленной в сонетах Шекспира? Досить пізно виявлений портрет Мері відповідає негативно на це питання: у неї каштанове волосся і світлий колір обличчя.

 

   А ось про що говорять дослідження професора А. Роуза, історика і літературознавця. Ще при Генріху VIII, батьку Єлизавети, до Англії з Венеції приїхала італійська сім'я музикантів Бассано, що служила при королівському дворі. Глава сімейства помер в 1576 році, залишивши дружину і малолітніх дочок. Одну з них звали Емілією. У 1587році, після смерті матері, їй, сімнадцятилітній, довелося самій заробляти собі на життя. Все, чим володіла ця дівчина, – на рідкість смуглява шкіра і непогані музичні здібності. Незабаром юна італійка стала коханкою старіючого лорда Хенсдона Чемберлена – двоюрідного брата самої Єлизавети. З нею королева обійшлася м'якіше: дізнавшись про вагітність Емілії, її  видали заміж за сина іншого придворного музиканта. Звали його Вільям Ланье.  Саме лорд Чемберлен ще в 1564 році зібрав трупу акторів для придворного театру. Опісля тридцять років видне місце в цій трупі зайняли Шекспір і його друг Річард Бербедж. Швидше за все, якраз в цей час драматург зустрівся

із Смуглявою леді. Їй було двадцять чотири роки, Шекспірові –близбко тридцяти.

   Таємнича Смуглява леді шекспірівських сонетів. Навряд чи можна сперечатися протой факт, що вона дійсно існувала в житті великого англійця. Але ким все-таки була та, що викликала таку пристрасть в серці поета напевно невідомо?!

 

   Проте,розгадання цієї загадки не таке й суттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичним документом епохи, а не біографічним.

 

 

 

                7_ Аналіз сонетів

 

 

   Надзвичайно емоційне ставлення до дружби - константа ренесансного стилю мислення. І хоч віршових сонетних циклів на цю тему в європейській поезії Відродження небагато - можна пригадати лише сонети Мікеланджело - саме їх трактування аж ніяк не виняткове. Гуманісти, які створювали модель ідеальної людини у своїх творах, прагнули втілити свої сподівання в реальній життєвій практиці. Ренесансне схиляння перед людською природою - в «обожненні» друга. Виникає надзвичайно активне прагнення до спілкування. Створюються різноманітні гуртки, академії (напр., славнозвісна Платонівська академія у Флоренції). Гуманісти постійно обмінюються один з одним палкими посланнями. Автори епістол прагнуть висловити «хвилювання душі», «дати душам бути разом» і т. ін. Солодкому спілкуванню присвячені цілі сторінки трактатів цього часу. Дружба сприймається як природний стан людської душі. У таких міркуваннях чимало від умовних мислительних формул, але є в них і справжнє захоплення неповторністю людської індивідуальності.

 

   Близький до стилю епохи й Шекспір у початкових віршах «Сонетів». Перші 17 віршів є варіацією однієї теми. За своїм настроєм вони співзвучні поемі «Венера і Адоніс».

   Друг, зачарований своєю красою, цурається шлюбних пут. Як досконале творіння природи, він сам порушує одвічний закон буття. Адже все в природі прагне любові, продовження себе в нащадках. Провідною в сонетах цієї групи стає альтернатива: згасання життя або його відродження. Проходить протиставлення тлінності Краси і невблаганності Часу. Час утілює той закон природи, відповідно до якого все що народжується розцвітає, а потім приречено на зів'янення і смерть. Тут перед нами виявляється оптимістичний погляд на життєвий процес. Час може знищити одну істоту, але життя буде продовжуватися.

Тому давши життя синові, друг утвердить себе в майбутньому, переможе безжальний час. Тема розробляється, виникають нові й нові образи. Шекспір використовує несподівані побутові зіставлення: юний друг подібний до скнари, який позбавляє себе багатих прибутків (Сонет_ 4, 6). Звучать і традиційні в ліричній поезії Відродження мотиви: старість схожа на безжальну зиму, зів'яла троянда говорить про скороминучість краси.

 

   Нарікання на нерозумність друга, який повстає проти законів гармонії, змінюються в сонетах захопленим гімном його красі. Адже,існує ще один засіб боротьби з Часом. Його дає мистецтво. Воно також забезпечує людині безсмертя. Свою задачу поет і бачить у тому, щоб у віршах залишити потомству вигляд тієї людської досконалості, яке виявляв його прекрасний друг.

Милування досконалістю людини притаманне мислителям, поетам і живописцям епохи. Палкі прихильники краси, в якому б вигляді вона не поставала - античні пам'ятки, природа, людське тіло, - вони створюють справжній культ прекрасного, в центрі якого незмінно опиняється людський індивід. Красу людського тіла змальовує С. Боттічеллі в чудовій картині «Народження Венери». Італійський гуманіст Дж. Манетті в книзі «Про достоїнство і перевагу людини» вигукує: «Яке велике і яке чудове достоїнство людського тіла... Наскільки благородна і досконала душа людини».

 

   Однак поступово ідилічна умиротвореність початкових сонетів згасає. У тексті виникають сумні ноти. Посилюється тема Часу, що зумовлює зростання філософського потенціалу сонетів. Час - безжальний противник, та ліричний герой знаходить у собі мужність кинути йому виклик  (Сонет_19):

 

 „Зимою, летом, осенью, весной

Сменяй улыбок слезы, плачем - смех.

Что хочешь делай с  миром и со мной, -

Один тебе я запрещаю грех „                  його зброєю у цій боротьбі стає поезія, сила якої в її щирості й правдивості (Сонет_21). Поет дасть другові нове життя, оспівавши його в своїх віршах (Сонет_18).

 

   Передвіщає втрату колишньої гармонії і розлука з другом, де почуття виявляє себе з такою силою, що навіть при відсутності друга він  постійно залишається живою реальністю для поета (Сонети_27-32):

 

                       "Усердным взором сердца и ума

Во  тьме тебя ищу, лишенный зренья.

И кажется  великолепной тьма,

Когда в нее ты входишь светлой тенью" (27).

 

   Урочисто піднесена мова перших сонетів помалу починає поступатися місцем живому розмовному слову. Чіткіших обрисів набирає образ самого ліричного героя. Доля не завжди була ласкава до нього (Сонети_29, ЗО) :

 

Когда в раздоре с  миром и судьбой,

Припомнив годы, полные невзгод,

Тревожу я бесплодною мольбой

Глухой и равнодушный  небосвод

 

И, жалуясь на горестный  удел,

Готов меняться жребием  своим

С тем, кто в искусстве  больше преуспел,

Богат надеждой и людьми любим, -

 

Тогда, внезапно вспомнив о тебе,

Я малодушье жалкое кляну,

И жаворонком, вопреки  судьбе,

Моя душа несется в  вышину.

 

С твоей любовью, с  памятью о ней

Всех королей на свете  я сильней. (29)

 

  І все ж таки герой вірить, що дружба винагородить його за всі розчарування, пережиті в минулому, його почуття до друга стає дедалі інтенсивнішим, набирає характеру ідеалу, навіть ілюзії.

 

   Проте утвердженню гармонії чинить опір сама реальність. З'являється нова тема: зрада друга і невірність коханої (Сонет_33). Запал дружби змінюється гіркотою розчарування, настає тимчасове охолодження. Але почуття любові зрештою все-таки перемагає. Поет прощає другу навіть те, що він відняв у нього кохану. Для нього важче позбавитися його дружби, ніж її любові ( Сонет_40):

"Тебе,мой друг, не ставлю я в вину,Что

  владеешь тем, чем я владею.

Нет, я в одном тебя лишь упрекну,

Что пренебрег любовью ты моею"

 

 Страждаючи від подвійної  зради, герой все ж таки прагне  виправдати юнака (Сонет_41). Добре, світле начало бере гору над дисгармонією буття. Тема безмежної відданості другові не тільки не зникає, але й набирає дедалі драматичнішого характеру (Сонет_57-58). Саме в ній герой намагається віднайти втрачену цілісність свого внутрішнього світу.

 

Протагоніст сонетів, по суті, стикається з тією самою проблемою, осмислити  яку були покликані центральні персонажі шекспірівських трагедій: людина і її час. Роздуми героя стають усе більш глобально-філософськими. Зростає їх емоційна виразність. Уже не тільки перипетії особистого почуття, але й мінливість усього сущого, недосконалість світу хвилюють його. Кульмінацією обурення стає славнозвісний 66-й сонет, надзвичайно співзвучний монологу Гамлета «Бути чи не бути»:

 

Зову я смерть. Мне  видеть невтерпеж

Достоинство, что просит подаянья,

Над простотой глумящуюся ложь,

Ничтожество в роскошном  одеянье,

И совершенству ложный приговор,

И девственность, поруганную грубо,

И неуместной почести  позор,

И мощь в плену у  немощи беззубой,

И прямоту, что глупостью  слывет,

И глупость в маске  мудреца, пророка,

И вдохновения зажатый  рот,

И праведность на службе у порока.

 

Все мерзостно, что вижу я вокруг...

Но как тебя покинуть, милый друг!

 

 Думки про несправедливість, яка панує у світі, про торжество  зла дублюються в цілій низці  сонетів (Сонети_71, 72, 73). Лихе начало проникає навіть у душу самого героя (Сонет_62), позбавленим досконалості постає і внутрішній світ друга (Сонет_69). Проте не до констатації дисгармонії, а до її переборення прагне протагоніст сонетів.

 

Знову виникає тема творчості. Поезія ближча до вічності, ніж камінь і  бронза, що здаються нетлінними (Сонет_65). Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах з'являється образ поета-суперника. Не без лукавого самоприниження порівнює протагоніст себе і свого противника, який теж оспівав красу юного друга. Його суперник - прихильник «ученої поезії», його поезія подібна до величного корабля. Друга поет уславив «в пісеннім громі» (Сонет_80). Із окремих рядків поступово складається напівіронічний, напівзахоплений портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творить за законами класичної поетики. Його вірш звучний і піднесений, але позбавлений справжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляє критерій вірності природі. Не випадково у передмові до першого зібрання творів його художня манера визначена так: «Він, котрий був таким щасливим наслідувачем природи, був також і найдосконалішим виразником її».

 

Чужа поетові й витончено-рафінована манера салонних творців. Автор сонетів  і сам часто-густо використовує художні прийоми евфуїстичної поезії, його вірші рясніють дотепними сплетіннями образів, витонченими метафорами. «Гра ума», проте, ніколи не стає самоцінною, не витісняє справжності почуття. Завдання поезії - відбити динаміку життя, побачити світ через призму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і в своєму циклі «Сонетів». Роздуми про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію на естетичну тему. І в цьому - сама специфіка сонетної форми як жанру лірики. Змістом сонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме це явище. Його сфера - складні порухи людської душі.

 

Думки про природу поезії невід'ємні в «Сонетах» від проблеми антагонізму  видимого і сущого. Поет прагне закарбувати  у вірші те краще, що є в другові (Сонет_74). Адже нерідко в прекрасному тілі живе підступне серце (Сонет_93, 94). Гіркота розчарування в другові змінюється думками про власну недосконалість (Сонет_89). Біль знехтуваного безкорисливого почуття пронизує сонети, надаючи їм напрочуд щирого, напружено-особистого настрою.