Розвиток української лексикографії в західноукраїнських землях в XIX – на початку XX ст

лексики діалектної, якої дуже багато давали не тільки записи місцевого  матеріалу, а й попередні словники, якими  користувались Желеховський і Недільський.

Лексику дано в широкому обсязі: загальну, в тому числі й  лексику іншомовну інтернаціональну (напр., адреса і адрес, автор, авторитет, акуратність; фабрика, фабрикант, фабричний, фамілія, фамільярний і т. ін.), власні імена (Адам і т. ін.),  географічні назви (Австралія, Арабія і ін.), а також лексику  термінологічну (азот, водень, кисень, фізика, фізіологія, фільтрація і т. ін.).

Поряд з географічними  широко відомими назвами словник  досить часто наводить і назви вузькомісцеві, напр.: «Біганя, N. е. Berges» (тобто назва гори. — Я. Г.); «Бовдрик, N. е. 

Berges» та ін. При географічних  назвах словник часом подає  (ідучи,  очевидно, за Шейковським)  і прізвища людей за місцем  проживання, напр., від Батурин: «Батуринка, Weib aus St. Baturyn»; від Баришпіль: «Баришполець, Einw.— (тобто: Einwohner 

—житель. — Я. Г.) der St. Баришпіль» та ін. Нерідкі в словнику і вузькі діалектизми, напр.: біленик (з перекладом: «gebleicht спідниця»); білень («Monat — Juni»), антерев (з перекладом: «Art Kleidungstuch der suczawer Zigeuner») та ін. У словнику є багато діалектно відмінних форм тих самих слів, напр.: амбар і анбар; англієць, англянин і англянець;  бігти, бігчи і бічи; без і біз (прийменники) і т. ін. Трапляються й слова, безпідставно внесені до реєстру з інших мов, напр., з російської (аист, арава; барин, барчук, барщина, бояришник; палач, парень і парінь та ін.), з білоруської (бацюхно, бацька, бацькун та ін.), з угорської (кестен, паршена та ін.), а також

не вживані в українській  літературній мові  церковнослов'янізми (алчущий, безвонний, бремя, бренний, брачний  та ін.). Чимало є слів (часто без  зазначення джерела), взятих, 

певно, з старих галицьких  видань або з галицького «язичія», чи, може, з лексики разового вжитку окремих авторів, напр.: діятель і дієць, діятельний, діятельність, дійственний, дійствительний, носительність і ін.

Крім слів указаного  вище характеру, слів, внесених до  словника з наведених у списку джерел, частина  слів узята з  попередніх словників — Закревського, Партацького (останній у списку не названий, але на нього є посилання при слові панв яр (Pannenschmied), а особливо з словника Піскунова, на який найчастіше посилається Желеховський.

Є в Желеховського  й інші слова, при яких хоч і немає позначки «Піс.», але вони теж узяті з словника Піскунова. А в деяких випадках вигадані слова, що йдуть від словника Піскунова, Желеховський підтверджує посиланням на інших авторів, які, прийнявши ці слова за «чисту монету», навіть  подали їх у своїх мовознавчих працях, як напр., Огоновський у «Studien auf dem Gebiete der Ruthenischen Sprache» і Мікло-

шич у «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen» 

(Відень, 1875 p.).

Кількістю реєстрових українських  слів (64 000) словник  Желеховського був найбільший від усіх попередніх, але він не  вичерпав усього лексичного матеріалу своїх джерел, особливо джерел літературної мови.

Так, у списку джерел автор  указує твори Τ. Γ. Шевченка — «Кобзарь» 1876 р. (празьке видання). Перевіривши  з  «Гайдамаків» чотири сторінки за цим виданям, ми встановили, що в  словник Желеховського не внесені такі слова, як: вголос («А то  думають, думають, ні вголос, ні мовчки»), погойдати («Ляхів  погойдаєм»), битий шлях («...скрізь битий шлях»), поборгувати («Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам»). Слово повалити, яке

є на стор. 86 («Повалили  гайдамаки, Аж стогне діброва»),  Желеховський дає тільки в значенні звалити (Повалити,  niederwerfen, hinstecken). Отже, до словника Желеховського  навіть із творів Шевченка внесені були, не всі слова. Разом з тим у словнику бачимо суміш лексичного матеріалу літературного і діалектного, не завжди потвердженого джерелами, з додатком матеріалу випадкового, не належного до  лексичного фонду української мови або сумнівного.

Словник Желеховського був дійсно дуже важливою  лексикографічною роботою з погляду кількості зібраної в ньому  лексики, взятої з багатьох матеріалів літературної мови і мови народної. Він справді був на той час найповнішим джерелом для знайомства з лексикою української мови.

 

 

Фонетичний правопис, застосований у словнику  Желеховського, був також позитивною його стороною, бо закріпляв цей правопис у західноукраїнських землях (в Галичині і Буковині) [Горецький П.Й. Історія української лексикографії. – К. : Вид-во АН УРСР, 1963. – 243с.]

 

3. Рукописні словнички

Про них  коротко згадує акад. О. О. Шахматов у рецензії на «Словарь української мови» Б. Грінченка. Таких словничків Шахматов називає  одинадцять, а саме:

1. Невеличкий словник,  складений у Переяславі Ст. Пололгуєвим;

2. Записи слів Як. Михайловського  з Харківської губ.;

3. Записи Ст. Краснобаштова  з Богучарського повіту Воронезької  губ.;

4.  Матеріали М. Шушка  з Павлоградського повіту;

5. Записи Грахова з  кол. Катеринославської губ.;

6. Матеріали, зібрані  Булгаковим у Зіньківському повіті на Полтавщині;

7. Невеличкий збір  слів, записаних Ольховим у Кобиляцькому  повіті на Полтавщині;

8. Записи Гр. Морозова  з Костянтиноградського повіту;

9.  Уривок словника (А—Б) з записами слів з Полтавської  губ.;

10. Словничок Гриненкова з Новоград-Волинського повіту;

11. Особливо чималий  розміром словник, складений 1849 р. Євстаф'євим (Полтавська губ.), що містить багато слів, яких немає у словнику Б. Грінченка [Горецький П.Й. Історія української лексикографії. – К. : Вид-во АН УРСР, 1963. – 243с.].

 

 

 

 

 

 

 

4. Українські  словники, що виходили на території  західноукраїнських земель до 1939 р.

Кращими за своїм методичним спрямуванням були лексикографічні  праці  С. Рудницького та І. Горбачевського. Перший  з них розробляв  географічну термінологію: «Начерк  географічної термінології»  (1903), «Причинки до географічної термінології»   (1913)   та   ін.   Особливої   уваги заслуговує перша праця, в якій широко представлена різноманітна лексика майже всіх відомих на той час розгалужень географічної науки. У передмові до словника С. Рудницький зазначає, що він познайомився з усіма термінами, які вживаються у відповідних працях, і дійшов до висновку   про   необхідність  використання  міжнародних,   загальновживаних термінів;   поле виковування нових слів хоча привабливе, але лексика знає свої закони, які щонайменше   підкоряються   суб'єктивним   бажанням  людей. Подібних поглядів дотримувався  І.Я.Горбачевський  (український біохімік, гігієніст та епідеміолог). У праці «Уваги о термінології хімічній » (1905) він  катего-

рично виступає проти  поглядів В. Й. Левицького українізувати  наукову термінологію   і пропонує наближати її до загальновживаної інтернаціональної.

Знаючи, що викладання семінаріях Галичини провадилося на польській і українській мовах, І. Танчаківський видав «Русько-польську термінольогію зі збіркою інших слів з дошкільної і приватної науки, зладжену на підставі шкільних підручників» (1910). Посібник значно полегшував викладання окремих предметів у семінаріях.

Полегшували справу засвоєння предметів «Словарь до Гомерової Одісеї та  Іліади»  І. М. Огоновського (1900), «Русько-латинський  словарець  для  руских  гімназій»  (1907)  та «Латинсько-український  словар  для середніх шкіл» (1912) Ю.Кобилянського, «Німецько-український словар» (1912)   Б.Кмицикевича і А. Спілки. 

Важливою подією був  вихід у Львові «Словаря росийсько-українського»  М. Уманця (Комарова) та А. Спілки (колект. псевдонім одеських співпрацівників  М. Уманця; т. 1 – 4, 1893 – 1898), який під  назвою «Словарь росийсько-галицький, составлен А. Гуртом» (1896 – 1898) було перевидано фототипічним способом у Берліні (1925). У словнику близько 37 000 російських слів, що пояснювалися одним чи кількома відповідниками, у тому числі діалектизмами; значна кількість українських слів ілюструється цитатами з художньої літератури та етнографічних джерел. Словник був у широкому вжитку тривалий час. варі» 1. Словник Уманця і Спілки — наслідок 20- річної роботи великої  групи працівників. Ще на початку 70-х років  укладали його кілька  чоловік — члени  київської української громади

(М. Старицький, О. Пчілка, М. Комаров).  Пізніше ця робота  продовжувалася в Умані, куди  переїхав М. Комаров, який згуртовує для укладання словника невелику групу місцевої інтелігенції. На початку 80-х років  Комаров переїхав в Одесу і тут залучив до роботи над словником членів одеської української  громади (16 чол.). Завдяки добрій організації справи в Одесі на початку 90-х років словник був закінчений і з 1893 року почав друкуватися у Львові. Авторами словника поставлені були М. Уманець

і А. Спілка. М. Уманець — це М. Комаров3 (або М. Комар), відомий своїм бібліографічним  покажчиком нової української літератури, популяризатор і перекладач на українську мову різних науково-популярних праць з російської мови. А співавтор М. Уманця А. Спілка, це, як каже один дослідник, — одеська група «словарників», співробітників Уманця.

Одночасно з цим словником  з’явився й «Русско-малороссійскій словарь» Є. Тимченка (т. 1 – 2, 1897 – 99; близько 40 000 слів). Π—Θ (Κ., 1899). Розміром реєстру російських слів (близько 40 000) цей  словник трохи перевищує словник Уманця і Спілки. Російські реєстрові слова у словнику Тимченка подаються без наголосів, а українські відповідники (надруковані  російською абеткою — так званою «ерыжкою») скрізь мають  наголоси.

В українській частині, надрукованій російською абеткою, значну кількість становили архаїзми, вузьколокальні діалектизми та полонізми. 
У 1909 вийшов «Українсько-російський словник» В. Дубровського (перевиданий 1914 та 1917). Для задоволення потреб дедалі зростаючої еміграції в Канаді та США М. Ясенівський видає у Вінніпезі «Кишеньковий англійсько-український і українсько-англійський словарець» (1914), а Є.Козловський «Кишеньковий словар англійської і української мови» (там же, 1917).