Середньонаддніпрянський діалект як основа української літературноїмови на прикладі творчості Тараса Шевченка

СЕРЕДНЬОНАДДНІПРЯНСЬКИЙ ДІАЛЕКТ ЯК ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇМОВИ НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Тараса Григоровича Шевченка традиційно вважають основоположником української літературної мови. Так, І. Огієнко називає Т. Шевченка творцем української літературної мови зазначаючи, що мова Т. Шевченка стала наріжним каменеем дальшої нашої літературної мови, що Т. Шевченко перший у нас глибоко зрозумів вагу літературної мови в письменстві й тому творив її пильнуючи, щоб вона була якнайкращою. Водночас Іван Огієнко зауважує, що душею мови Т. Шевченка стала народна пісня, яка проникла йому в саму душу, стала йому живим словником рідної мови; це наблизило Шевченкову мову до правдивої народної й очистило її від усякої штучности. Також І. Огієнко відзначає, що Т. Шевченко критично ставився до т. зв. живої звичайної народної мови; він знав, що народна мова має багато говіркових відмін, тоді як мова літературна мусить бути спільною мовою всієї нації; Т. Шевченко свідомо уникав у своїй мові дрібно-говіркових місцевих виразів (локалізмів); уникав того розмовного селянського жаргону, що часто чується в живій народній мові, а це робило його мову чистою й надавало їй ознак літературности. Причинами того, що саме мова Т. Шевченка стала всеукраїнською літературною, І. Огієнко вбачає в тому, що він був найсильнішим письменником, що його мова була найчистішою серед мов усіх тодішніх письменників і походила з географічного осередку української землі, із Звенигородщини, тому могла легко стати соборною. Водночас І. Огієнко підкреслює велику простоту і ясність Шевченкової поетичної мови.

Мова творів Т. Шевченка була в полі зору В. Русанівського, який зазначав, що в мові геніального поета відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання; цілком закономірно з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм поет вибирав ті, які йому були звичні і які він чув не тільки на рідній Звенигородщині; …скрізь він чув і записував ту саму мову, її й відтворював у своїх поезіях, по можливості не вдаючись до вузькомісцевих слів і форм. Учений наголошує, що Т. Шевченко добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти. В. Русанівський робить висновок, що народнорозмовна основа мови Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, синтаксичному і лексичному; кожен із цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-художнє нормування мови у фольклорі і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності. Учений констатує, що заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягала насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народнорозмовну мову органічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови.

Як зазначено в підручнику «Курс  історії української літературної мови», основне джерело мови Шевченка – мова українського народу в його життєвій практиці, у його фольклорній творчості, адже він не копіював живу народну мову, а добирав із неї все найкраще, найцінніше, найпотрібніше і, творчо користуючись народною лексикою і фразеологією, народними образами, метафорами і порівняннями, удосконалював їх, підносив на вищий рівень, підпорядковуючи завданням своєї творчості, примушуючи по-новому звучати живе народне слово; основна ознака мови Шевченка – її глибока народність, її нерозривний зв’язок із живими народними мовними джерелами.

Оскільки середньонаддніпрянський  діалект ліг в основу української літературної мови, то до його дослідження упродовж ХІХ – ХХ ст. зверталося багато мовознавців, зокрема діалектологів, які вивчали генезу середньонаддніпрянського діалекту, його роль для формування української літературної мови, визначали лінгвальні риси на всіх мовних рівнях, притаманні говіркам Середньої Наддніпрянщини.

У ранніх творах Тараса Шевченка знаходимо такі народнорозмовні риси Середньої Наддніпрянщини:

1. На місці ѣ в ненаголошеній позиції – Е: сем’ї (Г.); сем’єю, хоч паралельно відзначаємо закономірне І – річей (К.). Зазначимо, що в енциклопедії «Українська мова» у слові сім’я відзначено наявність И на місці ѣ.

2. Реалізація фонеми /е/  в ненаголошеній позиції звуком [и]: ледви, ледви-ледви (В.), що засвідчують дослідники в сучасних середньонаддніпрянських говірках, хоча в досліджуваних творах ця риса представлена спорадично.

3. Поодиноке збереження давнього О: крихотка (К.), півпаробка (Г.), з паробками (Г.). Ще В. Русанівський зазначав, що Т. Шевченко не уникає спеціально /О/ в новозакритих складах. Про непослідовність переходу давнього О в І в новоутворених закритих складах у середньонаддніпрянських говірках свідчать сучасні діалектологічні дослідження. Водночас використовує Т. Шевченко І та Е в новозакритому складі на місці давнього Е, очевидно, під упливом місцевої вимови: вечірниці (В.); камень (Г.).

4. Руйнування опозиції /дж/:/ж/ у третій особі множини дієслів відзначено зрідка: похожають (Г.), що збережено в першій особі однини в середньонаддніпрянських говірках.

5. Відсутність приставного  В перед У та О: улицю (К.); по улиці(М-ч.); ухо (ІП); огонь (Г.); водночас наявність протетичного Г: гич (Г.). Ці риси фіксують і сьогодні дослідники в середньонаддніпрянських говірках, відзначаючи наявність протетичних приголосних і відсутність їх у північних середньонаддніпрянських говірках. Відсутність протетичних приголосних перед У та наявність приставного Г – одна з визначальних рис середньонаддніпрянського діалекту.

6. Наявність приставного  І: ізлякать (Пр.); ізнемігся (Тн.); ізігнувшись (Г.); ізогнеться (У.).

7. Наявність ХВ на  місці Ф: хвартушина (Г., М-ч.). Про заступлення Ф – ХВ у середньонаддніпрянських говірках свідчать сучасні діалектологічні дослідження.

8. Спорадична відсутність  чергування приголосних при словозміні: виріс на порогу, на твоїм порогу (Г.).

9. Наявність суфікса  -ОВА: частовати (Тн.); пановати (ІП); поціловав, наповала (У.); голодовати, змальовала (М-ч.); розруйновали, будовали, бешкетовали, запановав, куповали, розковать (Г.)

10. Наявність прийменників  і префіксів ОД, ЗО та прийменника НАДО: одпочить (Пр.); зомлію (Д 2); од вітру (Д 4); зо мною, надо мною (Д 3); одпочить (Тн.); оддати, оддайте, одцурався, од тебе, одсуне, оддячила, надо мною (К.); зострінеться, одпочинеш (П.); од краю (Д. м.); зомліли, зопсували, зопсувалася, зострічать, одпочинеш, одпочину, од пана, оддам, оддай (М-ч.); од злості, од муки, зостріне (У.); зострінеться, зострівши, зострінемось, зострічають, од козацтва, од гетьманства, од жалю, оддирають, оддирає, оддадуть, оддам, одпочиньте, одпочинь, одцуравсь, одцуралась, одібрать, одчиняй, одспівала, зогнув, зомлілую, од того, надо мною, зо мною (Г.).

11. Зрідка наявна флексія -ОЮ в орудному відмінку однини іменників першої відміни мішаної групи: душою (Д. м.). В. Русанівський писав: «Він (Тарас Шевченко) досить послідовно, хоч і не без винятків, уживає закінчення -ЕЮ в орудному відмінку однини іменників м’якої і мішаної груп першої відміни».

12. Спорадичне використання  закінчення -ОВІ в давальному відмінку іменників чоловічого роду: човнові (В.), синові (Г.). Діалектологи зауважують, що в середньонаддніпрянському говорі зазначена флексія переважає, а в північній частині діалекту__функціонує -У.

13. Функціонування форми  кличного відмінка множини люде  в більшості ранніх творів Тараса Шевченка (Пр., Д 2, Д 4, Нвп., К., П., О., У., Г.).

14. Зрідка наявне закінчення -А в родовому відмінку іменників чоловічого роду (у літературній мові – флексія -У): з того світа (В.), без сорома (У.).

15. Наявність числівника  один у середньому роді в  називному відмінку однини із флексією -О: одно (Нвп., Г.)

16. Наявність займенника СЕЙ: на сім світі (Д 4), ся крихотка (К.), сі думи (Д. м.); хто се, по сім боці, на сей бік (У.), що се (Г.), що се таке (М-ч.)

17. Наявність повної нестягненої  форми прикметників, порядкових числівників, прикметникових займенників та зрідка дієприкметників: козацькії, чужії, орлинії, малії, сердешную, теє, тая, другую (Пр.); козацькеє, стренькую (Д 1); синєє, людськеє, чужії, молодії (Д 4); козацькая, козацькії, другая (Тн.); запеклую, праведная (Нвп.); недобрая, недобрії, добрії, сердешная, коханеє, лихая, злії, другую, тії (К.); злая, Божеє (П.); чужії, синєє, тая (Т.); козацькая, такая (О.); козацькеє (ІП); карії, чорнії, темнії, козацькії (Д. м.); синєє (ІМ); ласкавеє (М-ч.); молодії (У.); рожевії, пекельнеє, пекельнії, святеє, лютеє, карії, лихая, праведнії, залізную, столітнії, вельможная, шляхетская, молодії, теє, непокритая (Г.).

18. Наявність флексії -ІМ у  прикметниках та займенниках  у місцевому відмінку однини (більш уживаною в літературній мові є форма із закінченням -ому): в синім морі, в далекім краю, в бистрім Дунаю, в чистім полі (Пр.); в чужім полі, на тім боці (Д 1); на тім боці (Д 2); в чужім полі (Д 3); на сім світі (Д 4); в зеленім байраці, в чистім полі (Тн.); по тім боці (Нвп.); на сім світі (К., П.); на сім світі, по сім боці, по тім боці (Т.); на козачім степу (О.); на всім світі, на сім світі (ІП); в широкім полі (НМ); на сім світі (М-ч.), п сім боці, по тім боці (У.); в безкраїм степу, на широкім світі, на сім світі, в золотім жупані, на воронім коні, в оцім яру (Г.).

19. Відсутність у займенниках  приставного Н при вживанні прийменників із займенниками: у їх, од його, за його (Г.); по їх (М- ч.); коло його (К.). Такі форми є вживанішими в середньонаддніпрянських говірках.

20. Наявність усіченої форми  займенника в родовому відмінку однини жіночого роду: тії (Тн., Г.), яка поряд із формами тої, теї__наявна в середньонаддніпрянських говірках.

21. Наявність займенника такий  із приставним О, а також прислівника: отака (НМ; У.); отакий (Г.); отак (В.).

22. Наявність усічених  форм дієслів ІІІ особи однини: завива, підійма, зна, забува (Пр.), шука (Д 1); біга, проклина (К.); послуха, гуля, не прийма, співа, розмовля (П.); задріма, пада, розкрива (У.); лама, вподоба (М-ч.); шука, балака, віша, розрива, співа, привіта, не займа, зна, послуха, літа, гуля (Г.); сія (Нвп.). Аналізуючи мовотворчість Тараса Шевченка, цю рису як фольклорну характеризує В. Русанівський зазначаючи: «Не відмовляється фольклор від поширеної … форми 3-ї особи дієслів І дієвідміни без кінцевого -Є». Наявність цієї риси в сучасних середньонаддніпрянських говірках засвідчують дослідження мовознавців: форми 3-ої особи однини дієслів І дієвідміни з основою на -j бувають усічені.

23. Наявність закінчення -УТЬ у третій особі множини  дієслів першої дієвідміни: побачуть (Д. м.). Дослідники зазначають, що в середньонаддніпрянських говірках те саме дієслово може виступати із закінченням І та ІІ дієвідміни.

24. Наявність форм наказового  способу дієслів з елементом  Е: любітеся (П.); вернітеся (О.); хоча можливе й паралельне функціонування двох форм: прилини / прилинь (Нвп.)

25. Очевидно, відповідно до місцевої вимови вживає Тарас Шевченко такі слова: прислівник тойді (В.); нігде (Пр., Г.); швидче (Г.); щоніч (Пр.); щодень (Нвп.); частки тілько (В., Г.); хоть (Нвп.); прийменник меж (НМ; В., Г.); давні дієприслівники ходя, сидя (Г.).

Отже, Тарас Шевченко свідомо використовував народнорозмовні елементи в творах раннього періоду, надаючи перевагу тим, які функціонували в живому мовленні, які сприймалися природно, були зрозумілими читачам. Як засвідчив аналіз ранніх поетичних творів, значна частина використаних Т. Шевченком діалектних рис збережена й досі в говірках Середньої Наддніпрянщини, що підтверджує думку про те, що сааме середньонаддніпрянський діалект є основою творчості великого Кобзаря.

ЗВ’ЯЗОК НОВОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ З ДАВНЬОЮ

І. у. л. м. вкладається  у різні схеми залежно від  того, як висвітлюється історія України, укр. культури. У ній враховується визначальна для літ.-писем. стилів характеристика: співвідношення усної і писемної форм літ. мови. Норми нац. мови, близькі до літературних, формуються у мові фольклору, відбиваючи його наддїал. характер. Ще до того, як з’явилися писемні пам’ятки староукр. (давньоруською) мовою, усна народнопоет. творчість шліфувала, унормовувала мову, сприяла витворенню традиц. формул, що увійшли згодом у літ. мову княжої доби. Деякі дослідники висловлюють гіпотезу, що до прийняття християнства і запровадження церк. болгарської (церковнослов’янської, староболгарської, старослов’янської) мови в Київ. державі існували пам’ятки, писані руським письмом. Це була мова, якою князі укладали договори з ін. державами, писали ін. ділові документи, грамоти. З прийняттям християнства і поширенням конфесійної л-ри функцію літ. мови в Україні виконувала старослов’янська мова (слов’янська, словенська). Нею переписувалися реліг. тексти і створювалася л-ра високого стилю. Поряд із старослов’янською літ. мовою існувала староукраїнська літературна мова. Використання її у л-рі, що створювалася на територіях, де звучали нар. говори, не могло не відбитися на її характері, так само як і на характері старослов’ян. текстів, що зазнавали відповідного редагування. Тому в пам’ятках київського, ширше — південнорус. походження дослідники фіксують типові риси укр. мови. До них, зокрема, належать фонет. і морфол. явища типу нерозрізнюваних звуків ы та и, Ђ та і, а також складів ра — ря, ру — рю; появи після твердих шиплячих о замість е (чоловЂка, жона); чергування приголосних у дав. і місц. відмінках подібно до сучасних (на дорозі, дівці, в кожусі); функціонування клич. відмінка (Игорю, Всеволоде) тощо. Ці та ін. подібні ознаки засвідчені в пам’ятках — Ізборниках Святослава 1073 та 1076, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056 — 57), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законЂ і благодати» Іларіона.

Серед типової укр. лексики дослідники називають уживані в староукр. літописах слова: ролья (рілля), вЂхъть, лЂпший, (о)болон(е), пуща, стрЂха, диво, рЂнь, грудьнь, ирий, багно, гай, трЂска, гребля та ін. Елементи місц. мови використовуються у культовій, житійній, оратор.-повч. л-рі, що звичайно створювалася старослов’ян. мовою. З останньої укр. мова у старі часи запозичала стилістично марковані слова типу благодать, блаженство, пресвятий, любомудріє, любодіяння, град, страх і т. п. Як стиліст, явища ці старослов’янізми використовувалися в укр. літ. мові і в наст. століття. За часів Київ. Русі у зв’язку з князівською розмежованістю писемні пам’ятки відбивають тер. діал. риси. Останні (галицькі, волинські, турово-пінські, володимиро-суздальські, новгородськопсковсько-фінські) увиразнюються особливо в 14 — серед. 15 ст.