Середньонаддніпрянський діалект як основа української літературноїмови на прикладі творчості Тараса Шевченка

 

Після монг.-татар. навали західні і більша частина пд.-зх. земель Давньої Русі підпали під панування Литви та Польщі. У Вел. князівстві Литовському як літературна використовувалася мова «руська», що в основі своїй була староукр. літ. мовою княжої доби, але з виразним впливом живих народнорозм. елементів, білоруських — у Зх. Русі, українських — у Пд. Русі (див. Західноруська писемна мова). Руська мова була визнана у Литві і в Молд. князівстві офіційною, про що свідчать грамоти 14 — 15 ст., Литовський статут, у якому записано: «А пиcap земьски мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим языком и словы». Характерні ознаки цієї наддіал. мови: фонет. перехід г, к, х, в з, ц, с, сполучення ры, лы, почасти твердість p. Вона вироблялася як нормат. мова, якою користувалися у канцеляріях Києва та Волині, пн.-сх. Поділля, Галичини, Молдови. Староукр. мова ділових документів 14 — 15 ст. відбиває такі поняття народнорозм. практики, як вага, важити, бачити, борзость (швидкість), братаник (син брата), буковина, вжиток, вольность, глинар (той, хто обмазує глиною хату), допомагати, дякувати, зброя, нащадок і т. п.

 

У 16—17 ст. церк.-реліг. твори  писалися книжною мовою, яку називали словенською, слов’яноруською, а пізніше  слов’яноукраїнською. Але й на культових  пам’ятках позначався вплив живої  нар. мови; вони перекладаються або  «простою», або книжною укр. мовою (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У перекладах Євангелій замінюються незрозумілі старослов’янізми, вживаються звичні для народнорозм. мови синтакс. конструкції, фразеологізми, тобто слов’янорус. мова демократизується. Особливо відчутний цей процес у полем, л-рі — жанрі, що розвинувся як відповідь на політику насильницької полонізації та окатоличення українців («Перестороги» Йова Борецького, «Палінодії» Захарії Копистенського, творів Івана Вишенського). Іван Вишенський відстоює переваги слов’янорус. мови порівняно з латинською як знаряддям католицизму. Залежно від жанру літ. твору Іван Вишенський користувався також «простою мовою» з великою кількістю народнорозм. слів.

 

Жива розм. мова укр. народу знаходила відображення у фолькл. записах, в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича. У діловій мові 17 ст. засвідчується заміна латинізмів, полонізмів народнорозм. формами. Слов’янорус. тип мови переважає у літописах [Густинський літопис (1670)], істор.-оповідній, оратор. прозі. Представниками останньої були Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський. Реліг.-панегір. вірші, шкільні драми створювалися високим стилем книжної укр. мови, тобто слов’яноукр. мовою.

 

Той факт, що в 16 — 17 ст. жанрові  різновиди л-ри послуговувалися різними мовами, спричинився до затримання старослов’ян. мови в конфесійному стилі. Біблію не було перекладено народнорозм. мовою; її мова, відмінна від живої народної, сприймалася як самост. високий стиль літ. мови. На цей час припадає розвиток науки про мову — створення «Граматики словенської» та словника «Лексис, сирЂчь реченія...» Лаврентія Зизанія (1596), граматики Мелетія Смотрицького (1619), «Лексікона славеноросского» Памва Беринди (1627). У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. триває жанрова диференціація укр. писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється істор. проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукр. літ. мови — слов’янорус. (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова», зауважує П. Житецький, була наслідком «взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив живої нар. мови. У 18 ст. сусп., реліг., культурні умови в Лівобереж. Україні спричинилися до того, що обидва різновиди староукр. літ. мови занепадають. Мовні реформи рос. царя Петра І були спрямовані на те, щоб у друкованих в Україні реліг. текстах не було ніяких відмінностей порівняно з моск. практикою. Від серед. 18 ст. у Центр. і Лівобереж. Україні мовою ділового спілкування стає російська. Староукр. книжна мова використовується часом як високий стиль у л-рі, проте її витісняє у худож. творчості нар. мова (твори, написані в народнопісен. стилі).

 

1798 виходить друком  «Енеїда» І. Котляревського, від  якої починає історію нова  українська літературна мова. Два  джерела нар. мови — розмовно-побутове  і фольклорно-пісенне — розбудовуються  у творчості наступників І.  Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання укр. фольклору, теор. настановами вводити рідну мову в культур, обіг сприяли виробленню норм нової укр. літ. мови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

              Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

ІМЕНІ ОЛЕСЯ  ГОНЧАРА

Центр вечірньої  та заочної форм навчання

Кафедра української мови

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з курсу

Історія української  літературної мови

 

 

 

 

 

Виконавець:                                                                                Подоляк Д.В.    

студентка гр. УУ-10-з

 

Керівник роботи:                                                                        Рибалка Я.І.   

доцент

 

 

 

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

2012