Шпаргалка по "Литературе 20 века"

1)Моденізм…Різноманіття художніх і соціальних форм модернізму, різний характер цих форм на різних ступенях історичного розвитку XX сторіччя, а також широкий спектр ідеологічних устремлінь, лежачий в основі естетичних експериментів, – все це утруднило пошуки загальних визначень модернізму. Та все ж до таких несхожих явищ, як німецький експресіонізм, російський авангард, французький футуризм, іспанський сюрреалізм, англійський імажинізм і інше – сучасники застосовували одну і ту ж назву. Термін «модернізм» походить від французького слова «modernizme» (від латів. modernus – новий, сучасний). Він має той же корінь, що і слово «мода», і нерідко уживається в значенні «Нове мистецтво», «сучасне мистецтво». Модернізм – збірне позначення всіх новітніх течій, напрямів, шкіл і діяльності окремих майстрів мистецтва XX в., що поривають з традицією, реалізмом і що рахують експеримент основою творчого методу (фовізм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, кінетичне мистецтво, гіперреалізм і ін.). Що писали про модернізм завжди відзначали особливий інтерес його представників до створення нових форм, що демонстративно протиставили гармонійним формам класичного мистецтва, а також акцент на суб'єктивності модерністського світобачення. Перші модерністи – це люди, що жили в кінці XIX в., вирощені загальною кризою європейської культури. Багато хто з них відкидав методи соціально-політичного радикалізму в зміні життєвого устрою, але всі вони були ярими прихильниками духовної революції, яка, на їх думку, неминуче народжувалася з кризового старого світу.Духовна революція, як нова якість свідомості, нове життєрозуміння, вимагала для себе нової ідейної платформи. Ця платформа була сформульована на базі інтуїтивізму А. Берсона і Н. Лосського, ніцшеанства, феноменології Е. Гуссерля, психоаналізу З. Фрейда і К. Юнга, екзистенціалізму С. Кьеркегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса, Н. Бердяєва і ін. Роботи цих авторів не тільки зцементували ідейну базу, платформу модерністських пошуків в мистецтві вказаного періоду, але і дозволили самому художньому напряму діяти ретроспективно, захоплюючи попередні явища культури (передмодерн, паростки якого виявилися в творчості Ф.М. Достоєвського, Ш. Бодлера, Е. Бронте, Е. Сведенборга, Г. Ібсена і ін.), і перспективно, залишаючи поле для експериментів в майбутньому (постмодерн). Модернізм, борючись за розкріпачення і оновлення форм в мистецтві, не міг обійтися без загальних зв'язків з історією культури, визнавши, таким чином, принципи історизму усередині власного напряму. У модерністському мистецтві ми постійно стикаємося з подальшим поглибленням якостей, модернізмом не породжених, але успадкованих від романтизму епохи Великої Французької революції і радикального сентименталізму І. Гердера і Г. Лессинга. Такі домодерністські по своєму походженню акценти про місце особи, індивідуальної свідомості у складі цілої, в житті космосу. Проте, романтичний індивідуалізм XVIIIс. і індивідуалізм модерністський – явища принципово різні. Для романтизму особа або була владаркою всіх духовних багатств всесвіту, або тужила про недоступність, заборонену абсолютних цінностей і загальнозначущих ідеалів, зовсім не заперечуючи можливостей їх існування. Модерністи ж, визнавши нерозв'зність своїх суперечностей, приходять до заперечення духовно-етичних «абсолютів». Разом з тим, вони прагнуть відродити в мистецтві міфотворчеський метод, який, на їх думку, здатний відновити цілісність і органічність людського буття в рамках єдиної космологічної системи художніми засобами.

4)Авангардизм. Авангардизм (від франц. – передовий загін) – умовний термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку ХХ ст. і рішуче поривали з попередньою літературною традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору та норми смаку публіки. Авангардистське мистетцво вирізняють життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу (скандальних витівок), настанова на руйнацію естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї течії походить від латинського слова “вираження”. Справді, для експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи всебічне пізнання світу, а загострене увиразнення важливої емоції або ідеї, яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску. Представниками експресіонізму в літературрі були Г.Гайм, Ф.Верфель, Г.Тракль, Г.Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на українських майстрів красного письменства, зокрема на М.Бажана. У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни, приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників Г. Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме у межах цього напряму починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці, як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на початку творчого шляху прагнули до глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичні мотиви, на свідоме відокремлення людини від зовнішнього світу не могла задовольнити соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало творів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством. Водночас частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.До найпотужніших авангардистських течій першої половини ХХ ст. також відноситься і сюрреалізм.

Сюрреалі́зм (франц. surrealisme —  надреалізм) — один з поширених  напрямів у сучасному мистецтві  й літературі. Надреалізм, літературний і мистецький напрям, виник по першій світовій війні, на початку 20 ст. у Франції. Зачинателем його був французький  письменник А. Бретон (франц. André Breton). Філософськими  засадами сюрреалізму є суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фройдизму, східні містико-релігійні вчення. Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах сюрреалізму” А.Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут”матеріалізму, логіки, які вони вважали пордженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу, сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути безкінечне й вічне. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в “театрі абсурду”.У мистецтві й літературі сюрреалізму єдналися речі й несподівані образи, контрастні і часто безглузді (Ґ. Аполлінер, Л. Араґон, П. Елюар, А. Бретон).

6)"Потік свідомості" (Д.Джойс, В.Вулф, У.Фолкнер)Оповідання Джеймса Джойса написані в реалістичній манері, пройняті скепсисом, гіркою та сумною іронією. Вони засвідчили блискучу майстерність ДЖойca-стиліста, багатство відтінків його мови. У них Джойс відтворює обтяжливу і нудну атмосферу обивательського існування. До таких творів Джойса належать психологічне есе "Джакомо Джойс" (1914), романи "Портрет художника замолоду" (1916), "Улісс" (1922) і "Поминки за Фіннеганом" (1939). Усі вони написані в манері "потоку свідомості". Це поняття запозичене літературознавством із психології й філософії, а сам термін - із книги вченого Вільяма Джемса "Наукові основи психології", де він порівняв свідомість людини із плином ріки, потоку. Думка змінює думку, вони переплітаються, вступають одна з одною у суперечку або, навпаки, доповнюють одна одну тощо.У Джойса "потік свідомості" стає літературним методом, а увага до внутрішнього світу людини, її психології - його творчим кредо. Перший такий твір - це психологічне есе "Джакомо Джойс". Понад чверть століття минуло від смерті Джойса, коли відомий американський джойсознавець Річард Еллмаи перекупив цей шедевр у якогось колекціонера-європейця, котрий не захотів назвати своє ім'я. Сталося це 1968 року. Цей невеличкий твір цікавий передусім тому, що написаний на межі творчості Джойса-реаліста і Джойса-модерніста. А така "прикордонність" цікава вже сама по собі. До того ж, сам Джойс у зрілому віці, після невдалого твору "Поминки за Фіннеганом", якось зізнався, що хотів би ще написати таку ж елегантну річ, як "Джакомо". У цьому творі автор апробував багато композиційних елементів різного рівня, які знаходимо у його пізніших модернових творах. У "Джакомо" автор з непідробною і принадною самоіронією відтворив цікавий момент свого життя, коли він, зрілий мужчина, закохався у свою ученицю, молоду італійську єврейку Амалію Поппер, що брала в нього уроки англійської. Іронізуючи над великою різницею у віці, він жартома називає ліричного героя есе - Джакомо (натякаючи на ім'я знаменитого "серцеїда" Казанови). Але ж не можна забувати й того, що події розгортаються переважно в Італії, де англійському імені "Джеймс" є італійський відповідник - "Джакомо". А відтак Джойс у Італії - таки Джакомо... Цей дрібний епізод приватного життя письменника зробив твір визнаним шедевром всесвітньої літератури передусім тому, що написаний у творчій манері "потоку свідомості".Всі романи Вулф – це своєрідна подорож углиб особистоості, що читач може прийняти або не прийняти, але яке не має право диктувати. Вульф завзято шукала, будучи сміливим експериментатором, нові шляхи в мистецтві, прагнучи до граничної глибини психологічного аналізу, до виявлення безмежних глибин духовного початку в людині. Звідси вільна форма діалогів і монологів, імпресіоністична манера опису обстановки й пейзажу, своєрідна композиція романів, в основі якої відтворення потоку почуттів, переживань, емоцій героїв, а не передача подій. Перші оповідання Вірджинії Вулф – «Будинок із примарами», « чиПонеділок, вівторок…», «Пляма на стіні», «Струнний квартет», «Ненаписаний роман», «Фазанья полювання» . Деякі з них увійшли, видозмінившись, у її романи. І все-таки це самостійні, окремі, художньо продумані добутки. І якщо вже треба підібрати жанрове визначення, те це, видимо, ліричне есе або – що ще вірніше- замальовка настрою, психологічного стану, спроба засобами мови, слова передати відчуття, не стільки саму думку, скільки процес мислення, пошуки істини. Недарма в оповіданні « чиПонеділок, вівторок…» так часто повторюється слово «істина».

7)Новизна художньої концепції Пруста Художня традиція Марселя Пруста наслідує манеру Бальзака до створення широкої панорами подій. Та Бальзак відтворював реальні події, намагаючись аналізувати їх механізм, внутрішні зв'язки тощо, відводячи для себе роль об'єктивного споглядача і навіть судді. Пруст же створив "суб'єктивну епопею" (за формулою Ґете, використаною Т. Манном). У його епопеї "втрачений час" - це метафора часу, прожитого героєм. А уся книга розповідає про пошуки скарбу - часу, а схованкою є минуле. Так пояснює, принаймні, назву циклу романів "У пошуках втраченого часу" М. Пруста в лекції про нього Володимир Набоков. Змістом епопеї є спогади й одночасно осмислення життя в усьому прояві пахощів, кольорів, звуків, асоціацій, людських стосунків, думок, почуттів, нюансів і таємниць людської поведінки та звернення до мистецтва різних часів. Основним виміром стає людина з її багатогранним внутрішнім світом.)

V. Літературне новаторство  М. Пруста.

1. Філософські витоки. (Дослідники  вважають (зокрема Мераб Мамардашвілі), що літературне новаторство Пруста  багато в чому спирається на  вчення Анрі Бергсона, й порівнюють  його з Декартом. (Бергсон розмежував  час фізичний і психологічний,  довівши, що для кожного тривалість  моменту залежить від смислової  насиченості. Саме тому час  в епопеї Пруста ніби "розтягається" й "стискається".)

2. Погляд на розум і  інтуїцію. (Пруст вважав, що слід  спиратися на інтуїцію, а не  на розум, оскільки зусиллям  розуму не можна повернути  спогадів. Тому й композиція твору  побудована за асоціативним принципом і пов'язує героїв за незначною асоціативною деталлю.)

3. Самотність і самосвідомість  в естетичній системі Пруста. (Ці ключові поняття його творчості  показано через образ Марселя,  якого автор наділив своєю  біографією. Так виростає думка,  що вразливість головного героя  - це властивість цілої епохи.  Не випадково всі романи, крім "Кохання Свана" написані  від першої особи. Це засіб  самовираження внутрішнього "я".)

4. Домінуючі елементи  стилю Пруста. (По-перше, метафоричність. По-друге, багатошарові порівняння  і, по-третє, розгалуженість речення,  яке включає багато вставних  конструкцій та підрядних речень  тощо. Ще одним засобом самопізнання  і пізнання світу, за Прустом,  є мистецтво. Погляд письменника  споріднений погляду живописця.  За його думкою, мистецтво - це  єдина можливість "вийти з себе" и "побачити інших", переконатися  в існуванні інших людей, повернути  "втрачений час".)

8)Філософ.-естетич.феномен  екзистенціалізму

Згадка про екзистенціалізмі (або «Філософії існування», як він  спочатку іменувався) вперше з'явилося  в Наприкінці 20-х років XX ст. Це ідеалістичне протягом, спочатку здавалося представникам  тодішньої академічної думки  безперспективним, незабаром вилилося на велике ідейний рух. Його провідні представники: М. Хайдеггер і К. Ясперс - У Німеччині, Ж.-П. Сартр, А. Камю та Г. Марсель - у Франції. Тип філософствування, який культивував екзистенціалізм, був незвичайним. Його представники не намагалися проникнути в методологічні  таємниці науки, розкрити природу мистецтва, моралі і релігії, запропонувати  нові глобальні філософсько-історичні  конструкції. Вони ставили в центр  уваги індивідуальні сенс-життєві  питання (провини і відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до свого покликання і до смерті) і виявляли інтерес до проблематики науки, моралі, релігії, філософії історії  в тій мірі, в якою вона стикалася  з цими питаннями. У роботах екзистенціалістів  немає руху від найпростіших визначень  предмета до все більш всебічному і конкретному його розуміння, що звичайно відрізняє теоретичну думку  від інших форм духовного освоєння дійсності. Систематичне єдність цих  робіт має скоріше сюжетно-тематичний характер, як і єдність творів художньої  літератури. Не випадково химерні  категоріальні побудови екзистенціалізму, так важко переказуються на сталий мова академічної філософії, вільно транспонувати в драматургію  і прозу (Камю, Сартр і Марсель - видатні представники сучасної літератури і театру). За цими зовнішніми відмінностями екзистенціалізму від того типу філософії, який панував на Заході протягом більш ніж півстоліття, ховається серйозна змістовна претензія: відмова від орієнтації на теоретично розвинене знання та спеціалізовані продукти духовної культури і прагнення вслухатися в рухливі умонастрої і ситуаційно-історичні переживання людини сучасної епохи. Е. - філософське вираження глибоких потрясінь, що спіткали буржуазну цивілізацію в епоху імперіалізму. У покоління західної інтелігенції, що пережив першу світову війну, оманливу стабілізацію 20-30-х років, прихід фашизму, гітлерівську окупацію, ця філософія викликала інтерес перш за все тому, що звернулася до проблеми критичних, кризових ситуацій, спробувала розглянути людини в її «Ходіння по муках», в претерпеваніі жорстоких історичних випробувань. Буржуазна філософія класичного періоду ставила в центр уваги духовну активність людей, що реалізуються в науковому та художньому творчості, у створенні і вдосконаленні політичних установ. 'Екзистенціалістські філософія зосереджена на проблемі духовної витримки людини, покинутого в ірраціональний, що вийшов з-під його контролю потік подію. Е.справедливо називається «Філософією кризи». Він є таким не тому, що пропонує теоретичне пояснення суперечностей сучасного капіталізму, а тому, що сповідує (і по-своєму заперечує) сама кризовий свідомість буржуазного суспільства. Він відштовхується від найбільш типових (і саме тому піддаються узагальненому філософського висловом) катаклізм в історії, яке починаючи з 20-х років охоплює на Заході досить широкі верстви населення і особливо напружено переживається ліберальної і дрібнобуржуазної інтелігенцією.  1. Аналіз творчості найбільш відомих представників екзистенціалізму Е. надзвичайно широко розповсюдився завдяки французьким письменникам, які перекладали філософські поняття на доступний всім мову художньої літератури. У Франції філософія за традицією воліла оформлятися естетично, говорити мовою мистецтва. «Хочете філософствувати - пишіть романи », - рекомендував співвітчизникам Альбер Камю. Е. ставив філософію на межу мистецтва, оскільки предметом філософствування робив індивідуальне і конкретне, особистість і її вибір, французький «літературний екзистенціалізм »особливо підтверджував, що взагалі екзистенціалізм не стільки система понять, скільки вираження певного настрою, переживання буття в світі, де «все дозволено», і вибір відповідної поведінки. Саме письменник став вищим авторитетом для французьких екзистенціалістів. Достоєвський писав, що «якщо Бога немає, то все дозволено ». Це припущення деяких з його героїв, людей «підпільних» ( «Записки з підпілля») - вихідний пункт екзистенціалізму.