Шпаргалка по "Литературе 20 века"

9)Тема існування  й сутності у Ж.-П.Сартра (Нудота).„Нудота” (1938) – це перший і найбільш вдалий роман. Це щоденник Антуана Рокентена, який, працюючи над біографією діяча XVIII ст., проймається абсурдністю існування. Не в змозі знайти віру, впливати на навколишню дійсність, Рокентен відчував нудоту; у фіналі герой приходить до висновку, що коли він хоче зробити своє існування осмисленим, то мусить написати роман. Письменницька праця – єдине заняття, що має, на думку тодішнього Сартра, хоч якийсь смисл. Людина, за Сартром, - це істота, існування якої передає сутності. Якщо Бога не існує, а для Сартра це твердження було беззаперечним, все-таки є буття. Буття існує тоді, коли ще неможливо визначити його сутність чи дати йому якесь поняття. Цим буттям є людина або людська дійсність. Людина спочатку з’являється, існує, а вже потім – сама себе визначає. Тобто спочатку людина є „ніщо”, як неможна визначити, а стане „чимось” пізніше, і стане такою, якою сама себе створить. В описі численних відчуттів нудоти Рокантеном Сартр хоче змусити читача відчути те, що називає випадковістю існування. Рокантен приходить до розуміння, що існують причини, які пояснюють грубе існування речей. Якщо спробувати визначити "існування", то необхідно сказати, що щось повинне просто трапитися: не існує нічого, що є причиною існування. Так трапляється, що речі існують, усе, що існує, не має пояснення. Випадковість є основний принцип: непояснене існування кожного й кожної речі, безглуздість (абсурдність) існування миру, що не має якого – або змісту (образ «недолжного» миру). Те, що я вибираю, є моя сутність, специфічний шлях, яким я існую. Я вибираю себе, тому що я передбачаю себе. Таким чином, у специфічній ситуації я можу вибрати себе: або размишляющее я, або імпульсивне я, або будь-яке інше можливе я.Може бути хтось побажає бути покірним іншим людям, а хтось буде пручатися впливам. Якщо я виберу себе як такого, "хто в основі своєї міркує", то саме в цьому виборі, а не в якихось специфічних міркуваннях, які супроводжують його, я роблю вибір себе.

10)Тема існування  у А.Камю «Стоонній» Повість «Сторонній» – це своєрідна сповідь головного героя. Весь простір в ній зайнято єдиним варіантом вибору, який робить єдиний герой роману. Мерсо весь час говорить про себе. Це постійне «я» підкреслює відсутність спільності людей, «колективної історії», потреби в інших людях.Герой Камю «не від світу цього» тому, що він належить зовсім іншому світу – світу природи. Не випадково в момент вбивства він відчуває себе частиною космічного пейзажу, говорить про те, що його руху направляло саме сонце. Але і до цієї миті Мерсо постає природним людиною, яка може довго і без будь-якої ніби причини дивитися на небо. Мерсі – немов прибулець на нашій планеті, інопланетянин, а його рідна планета – море і сонце. Мерсі – романтик, але «романтик-екзистенціаліст». Сліпуче сонце Алжиру висвітлює вчинки героя, які неможливо звести до соціальних мотивування поведінки, до бунту проти формальної моральності. Вбивство в «Сторонній» – ще одне «невмотивоване злочин». Мерсо в одному ряду з Раськольниковим. Різниця між ними в тому, що Мерсі вже не питає про межі можливого, – само собою зрозуміло, що для нього можливо все. Він вільний абсолютно, йому «все дозволено». « Все дозволено Івана Карамазова – єдине вираження волі», – вважав і сам Альбер Камю (з юності він зачитувався Достоєвським, Ніцше, Мальро).Назва повісті Камю символічно. Воно фіксує світовідчуття головного героя. А розповідь, що ведеться від першої особи, дає автору можливість познайомити читачів з образом його думок, зрозуміти суть його «сторонніх». Справа в тому, що Мерсо байдужий до життя в її звичному розумінні. Він відкидає всі її виміру, окрім єдиного – свого власного існування. У цьому існування не діють звичні норми: говорити жінці, що ти її любиш; плакати на похоронах матері; думати про наслідки своїх вчинків. Тут можна не прикидатися і не брехати, а говорити і робити те, до чого веде саме існування, не думаючи про завтрашній день, тому що тільки психологічні мотивування і є єдино вірні мотивування людської поведінки. Герой Камю не вирішує жодних соціальних питань; ні проти чого не протестує. Для нього взагалі не існує ніяких суспільно-історичних обставин. Єдине, в чому впевнений Мерсі, це те, що скоро прийде до нього смерть. Смерть як прояв абсурдності існування – ось основа звільнення героя Камю від відповідальності перед людьми. Він розкріпачений, ні від кого не залежить, ні з ким не хоче себе пов’язувати. Він – сторонній в ставленні до життя, яка йому представляється безглуздим зборами всіляких ритуалів; він відмовляється виконувати ці ритуали. Набагато важливіше будь-яких принципів і зобов’язань, боргу і совісті для Мерсі те, що в момент вчинення ним вбивства було нестерпно спекотно, а голова страшенно боліла, що «сонце блиснуло на сталі ножа … і Мерсо ніби вдарили в чоло довгим гострим лезом, промінь спалював вії, впивався в зіниці і очам було боляче ». Таким чином, конфлікт у повісті Камю знаходиться на осі зіткнення людей-автоматів, що виконують ритуали, і живої істоти, не бажає їх виконувати. Трагічний результат тут неминучий. Важко поєднати власне егоїстичне існування і рух людських мас, які творять історію. Мерсо нагадує і язичницьки розкріпачену особистість, яка випала з лона церкви, і зайвої людини, і аутсайдера, який оформиться в літературі в другій половині XX століття.

11)Значущість худож..відкриттів  Дж.Джойса

Джеймс Джойс – один з основоположників модерністського  роману, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а  й всього літературного процесу. Його спадщина є відображенням творчої  свідомості нашої епохи. Він відкрив  новий вимір реальності – духовність, в якій поєднані різні часи, культури, простори. Творчість Джойса сприяла  інтелекуталзіацїі літератури ХХ ст., її зв’язок з філософією і психологією.Твори самого Джойса набагато цікавіші, ніж проста часова статистика. Так, Джеймс Джойс посідає унікальне місце не тільки в історії ірландської, а й світової літератури: він став творцем визначного всім світом шедевра, який С.Хемінгуей назвав "великою книгою”, - роману "Улісс”. Цей твір, як і "Поминки по Фіннеганові”, суттєво впливає на творчість багатьох видатних письменників Америки та Західної Європи, починаючи з 20-х рр.. і до сьогодні. Творчий метод і літературна техніка Джойса були використані всіма письменниками, які визнали вчення З.Фрейда, і порадили в літературі модерністські пошуки та видатні знахідки, серед них і новий роман. Вплив Джойса відчутний у творчості Еліота і його послідовників, в творах Вірджинії Вулф, С.Бек кета, Е.Хемінгуея, Дж.Стейнбека, В.Фолкнера, Т.Манна та багатьох інших письменників. Покоління модерністів, та й не тільки вони, виховувалися на книгах Джойса.Вершинне досягнення Джойса - роман "Улiсс". Пiд час своєї публi-кацiї вiн викликав масу скандалiв i судових процесiв, певною мiрою виправданих, будучи спрямованим на заперечення суспiльних норм. Роман побудований на поєднаннi двох свiтiв, двох стовпiв Європи - грецької мiфологiї (Улiсс - легендарний мандрiвник Одiссей давньогрецького поета Гомера) та християнської Бiблiї. Ця iдея втiлена i в iменi головного персонажа Стiвена Дедала. Стiвен чи Степан - диякон, мученик першоапостольської Церкви (Новий Заповiт, книга апостолiв, 6-8 роздiли). Дедалi - славетний грецький майстер, котрий допомiг Iкару зробити крила, щоб утекти з полону на островi Крiт у Середземному морi. Таким чином, Стiвен символiзує людину нового типу - людину XX столiття. Планувавши стати священиком, вiн втрачає вiру (смерть Степана) та хоче втекти вiд буденного життя, знайти спокiй (втеча Iкара з полону). Ця образна "втеча" i є тiєю одiссеєю, пошуком самого себе. Будучи художником, Стiвен - високоосвiчена i витончена особистiсть. Тому безкiнечно складний i його внутрiшнiй свiт: кожний епiзод має аналогiю в "Одiссеї", символiзує певний орган людського тiла (всi разом вони символiзують людину в цiлому); кожному роздiловi вiдповiдає яке-небудь мистецтво (це поняття для Джойса мiстить i науки). "Мистецтва" епiзодiв, поєднанi у симфонiю книги, мали символiчно представити духовно-iнтелектуальний свiт людини. Кожному роздiлу даний свiй "наскрiзний" колiр. Вiн вiдповiдає як кольорам католицької меси, так i кольорам життя. Кожний роздiл має свiй час i мiсце дiї. Складена разом "доба" роману представить День життя людини, а окремi мiсця Дублiну, столицi Iрландiї, представлять не тiльки все мiсто, а й Мiсто взагалi. Мислення Дедала переобтяжене енциклопедичними знаннями з усiх форм людської дiяльностi - вiд отцiв Церкви до нацiональних видiв спорту. Тому втеча полягає в тому, щоб вiд глибокомудрих тирад перейти до пошуку справжнiх цiнностей у життi - кохання, спiвстраждання, людської гiдностi. Оригiнальнiсть i невичерпнiсть Джойсiвського роману в його багато-значностi. Автор зображує трагедiю освiченої людини XX столiття, котра в своєму прагненнi позбутися залежностi вiд релiгiї, нацiї, полiтики, суспiльства, iнформацiйного шоку великого мiста, залишається самотньою до нестерпностi. Окрiм того, автор викладає унiкальний аналiз жiночої психологiї, котрий дав початок так званому "жiночому письму". Головний висновок Джойсiвської творчостi в тому, що людина, яка б генiальна вона не була, не iснує сама по собi; щастя й рiвновагу вона знаходить лише у простих радощах життя - спiлкуваннi, взаєминах любовi й поваги. Звернення до міфа з метою глибокого осмислення в романі "Улісс” є ще одним видатним відкриттям Джойса, яке поряд з іншими забезпечило йому унікальне місце в історії світового письменництва і знайшло широке застосування у творчості видатних майстрів художнього слова: Т.Манна, Дж.Апдайка, Габріеля Гарсіа Маркеса, Вільяма Фолкнера та інших.