Шпаргалка по "Литературной критике"

)14. Творчий шлях М. Костомарова – літературного критика.

Микола Іванович Костомаров (1817 - 1885) – визначний громадсько-політичний діяч, історик, письменник, фольклорист, літературний критик. Народився 4 травня 1817 р. в Острогорському повіті Воронізькій губернії (Слобожанщина). Батько – поміщик, відставний штаб-капітан, мати – селянка, кріпачка. Батько влаштував сина в приватний пансіон в Москві, Воронежі, там же він закінчив гімназію і в 1833 р. вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. У 1837 р. закінчив і залишився для написання магістерської дисертації. Саме тоді у нього розпочинається активна літературна діяльність: історична драма «Сава Чалий», віршовані збірки «Українські балади» (1839), «Квітка» (1840), трагедія «Переяславська ніч» (1841). Далі продовжував писати на українську тематику, але не так плідно і писав російською мовою. У 1840 р. написав першу магістерську дисертацію «О значении унии в Западной России» (не дозволили, довелося знищити за наказом Борисова). Тоді він пише нову – «Об историческом значении русской народной поэзии» (пізніше доповнена і видана як «Слов’янська міфологія»). Викладав в гімназіях. У 1845 р. переїхав до Києва і з 1846 р. стає професором Київського університету кафедри історії. Тоді ж у грудні, січні 1846 р. він знайомиться з Миколою Гулаком, Василем Білозерським і так виникає таємна організація Кирило-Мефодіївське братство. Її фактичним ідеологом був Костомаров як людина найбільш освічена, він написав своєрідні книги буття українського народу, статут, до братів українців, до братів росіян, до братів поляків звернення. Роль М. Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все своє життя.

Микола Костомаров став першим фаховим українським літературним критиком, який виробляв її науково-методологічні  основи, одним з організаторів  української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка.

 

 

 

18. Концепція  «літератури для хатнього вжитку»  в статті М. Костомарова «Малорусская  литература». 

У 1871 р. у Петербурзі виходить «Поэзия славян» - збірка кращих поетичних  творів слов’янських письменників в перекладі російських. До кожної слов’янської народності писалися передмови і Костомарова, як спеціаліста, попросили написати передмову до малоросійської літератури. Він написав статтю «Малорусская литература», в якій він фактично відходить від ідеї української літератури як загальнонаціонального явища і обстоює її вживання як літератури для хатнього вжитку. Що українська література – література для «мужика» і про «мужика». В ній вживаються незрозумілі, не народні слова, вона охоплює «мужицьке» коло тем, про які і треба писати, бо вищі будуть незрозумілими. Багато хто закидають за це Костомарову, що він зрадник, але зрадництвом це важко назвати, адже це була ситуація після Валуєвського циркуляру, Емського указу 1876 р., коли майже вся українська літературна і літературно-критична діяльність припинилася, переходить до Галичини. Тому фактично єдиним рупором українофільства на території України залишився Костомаров, і він, намагаючись бути лояльним, бореться за права українців, відстоює хоча б в такій формі право на існування літератури, на народну школу. І якщо вона і про «мужика» і для «мужика», якщо жодних перекладів не буде, то вона не несе небезпеки, її можна дозволити і не забороняти.

Отже, своєю працею Костомаров з одного боку прирікав українську літературу на вторинність, але з іншого – це спроба, хоч і завуальовано, проте вибити у царського уряду дозвіл на українське слово.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19. Особливості  розвитку української літературної  критики 60х рр. ХІХ ст.

   Поразка Росії  в Кримській війні. Олександр  ІІ, прийшовши до влади, проголосив  політику гласності: послабла  цензура, з'явилась можливість  вільніше висловлювати свої думки.  Почалося активне обговорення  проблеми  скасування кріпацтва,  запроваджувались інші реформи («епоха великих реформ»). (Найбільше від кріпацтва потерпало самодержавство і поміщики.) Цими поступками скористались жителі Наддінрянщини. Українські діячі засуджували прояви сепаратизму, але поряд з цим розгорнули просвітницьку діяльності, спрямованої на підвищення національної свідомості. Після десятилітнього антракту почала відновлюватися й українська журналістика, спочатку в альманаховій, а потім в справжній часопис ній формі.

   1856 р. в Україні  було надруковано 5 книжок укр.  мовою. 1860 р. їх вже було 24, 1861 р. – 33, 1862 р. – 41 книжка.

   1859 у Києві відкрито 1 недільну школу з укр. мовою  викладання, наприкінці 1860 р. їх уже  було 68.

   1858 року П. Куліш  звернувся до Міністерства народної  освіти з проханням видавати  щомісячний журнал «Хата», йому заборонили. Лише в 1859 р. вийшов альманах «Хата».

   Антикріпацька  спрямованість літератури: у 1858 р.  «Народні оповідання» Марка Вовчка, 60му році ТГШ.

   Послаблення було  тимчасовим. Після селянської реформи  1861 року виникла революційна ситуація, відбувалися селянські, студентські заворушення. Процес укр. відродження загрожував цілісності та неподільності Росії, і російське громадянство починає схиляти до цього уряд. Іншою причиною був вибух польського повстання 1863 року, метою якого було відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р, коли вона включала велику кількість укр. земель. Уся могутність імперії була кинута на придушення цього повстання. Лише у 1864 році повстання було розгромлено. Лютували слов’янофіли на чолі з Катковим, вели свою боротьбу з укр. відродженням.

   20 липня 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр (про заборону друкування укр. творів). Цей циркуляр змінив зміст української критики. Почалось вживання словосполучення Единая и Неделимая Россия. Українська мова визначалась шкідливою. Не залишилось можливості для друку книг укр. худ. літератури, навіть якщо вони писались російським правописом (яришкою). За 1866 рік не було видано жодної укр. книги. Не дозволили видати переклад Євангелія, здійснений Кулішем, Лободовським, Пулюєм. На такий розвиток подій вплинув і перший замах на Олександра ІІ (постріл студента Дмитра Каракозова, 1866 р). Закриття рос. журналів «Современник» та «Русское слово».

1863 – 1872 рр. – «антракт»  в укр. культурному житті.

   На західноукраїнських  землях склалася протилежна ситуація (60 рік – була зведена конституція): друкуватись було легше. На Галичині було протистояння москвофілів і народовців. Москвофіли – українці, які орієнтувались на Росію, їх очолив Головацький (руська трійця). У 1861 створили товариство ім. Качковського, видавали часопис «Слово». Спочатку «Слово» не мало виразного москвофільського спрямування. Москвофільські тенденції існували до 1939, 41 рр.

   Народовці створили  Просвіту (Барвінський) у 1868 р., яка  діяла проти польського культурного впливу, з 1867 почав виходити часопис ж. «Правда» (близько 20 років виходив).

   Отже, після 1863 року укр. інтелігенція почала  збирати гроші і передавати  на Галичину, укр. письменники  передавали свої твори – літературне  життя перенеслось до Галичини. Це підняло рівень творів і місцевих митців.

   У 1860 році у  Петербурзі та Липську (Лейпциг)  вийшов «Кобзар» ТГШ. У Петербурзі  надрукували переважно неполітичні  твори письменника, а у Липську  виходили і політичні твори  Шевченка та Пушкіна. На Галичині  також з’являються політичні твори ТГШ, які не могли з’явитися у під російській Україні.

   1861 р. ТГШ помер,  але з’являються нові письменники:  Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Федькович,  Руданський, Щоголів. Починається  посилення реалізму, і це стає  поштовхом до розвитку літературної критики. Найвагомішою для розвитку критики була діяльність ж. «Основа».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

20. Роль ж.  «Основа» в розвитку укр. художньої  та літературно-критичної думки.

   Посилення реалізму  стає поштовхом до розвитку літературної критики. Найвагомішою для розвитку критики була діяльність ж. «Основа». Виходив рос. та укр. мовами, першою друкувались переважно худ твори, другою – наукові дослідження та публіцистичні праці.

   Після того, як  Кулішу не дозволили видавати «Хату», колишні діячі КМБ виклопотали дозвіл на видання ж. «Основа», дозвіл було дано на ім'я Білозерського. Гроші на нього дали укр. поміщики Тарнавський і Галаган. Перший номер вийшов у січні 1861 р. Існував журнал 22 місяці, вийшло всього 10 номерів, хоча вже підготували №11, 12. Виходив до 1862 р.

   Журнал складався  з 9 розділів:

1. матеріали худ. літ.;

2. матеріали з історії;

3. матеріали з народознавства;

4. виховання й освіта;

5. природознавство південно-руського  краю;

6. с/г, промисловість,  торгівля;

7.  урядові документи  і розпорядження;

8. розділ, що стосувався  літ. критики (Разбор замечательнейших  сочинений и указатель всех  вообще книг и статей, также  музыкальных и  художественных  призведений, предметом коих будет  Южно-русский край);

9. вісті з губерній Південно-руського краю.

Таким чином, «Основа» мала відбивати усі сфери життя  України.

   Епіграф було  взято з повчання Мономаха  «Добра хочу братьи и Русьскеи  Земли». Програма журналу містилась  у № 1 1861 року й у № 1 1862, поєднувала національні і загальнолюдські засади, беручи до уваги цензурні вимоги. Видавався у Петербурзі. Провідними ідеологами були П. Куліш, який і вів 8 розділ, та М. Костомаров. Вони поставили і осмислили завдання укр. критики (ст. П. Куліша «Характер и задача укр. критики» № 2, 1861, «Простонародность в укр. словесности» № 3, 1862; ст. П. Житецького «Русский патриотизм» № 3, 1862).

   Причини, з яких  перестав видаватися журнал невідомі. В «Основи» було багато недругів: єврейська одеська г. «Сион»; г.  «Московские ведомости, «Русский вестник», «Современник»; так звані спільники – люди з українськими прізвищами, але проти укр. мови, звинувачували в антиурядовій спрямованості; непорозуміння в середині: конфлікт між Кулішем і Білозерським, Кулішем і Шевченком. Г. «Сион» не подобалось слово «жид», яким в «Основі» називали євреїв (Костомаров у своїй ст.), також там були антисемітські статті про негативну роль євреїв в укр. історії.

   Крім цього  у журналу закінчились кошти,  було мало передплатників

   Прозаїки «Основи»: Стороженко, Нечуй (вони дебютували в «Основі»), Марко Вовчок.

 

 

 

22. Суспільна,  націотворча місія УЛ в критиці  Куліша

   Куліш перший  професійний літературний критик, до нього діячі виступали періодично, він же постійно друкувався. Писав  у ж. «Основа», розробляв укр. ділову мов. Починав з засад естетичної критики. . Куліш обґрунтовує ідею народності укр. літ. Розповідає про розвиток укр. мови, літ, показує їх зв'язок із розвитком нації. Укр. мова є виразником народного духу і тільки вона може розкрити укр. традиції та побут (критикує Гоголя за те, що писав про укр. дійсність рос мовою).

   У ст. «Простонародность  в украинской словесности» висуває  концепцію простонародності як  джерела укр. літ. Вона орієнтувала  на життя, мову, потреби простолюду.

«Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)», 1860, розвинув думку про народність. Стверджує, що укр. літ з’явилась, коли перейшла на народну мову. Література повинна розкривати потреби народу. Народність – головний критерій худ твору. Український читач повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх літератур, а своєї рідної словесності. Куліш дає власне бачення розвитку укр. літ. Початок її веде від Котляревського, але оскільки Куліш через свій романтичний світогляд негативно ставиться письменники, то справжньої укр. літ називає творчість Квітки. Спробу Котляревського вважає невдалою, явище мовної котляревщину небезпечним. Котляревський міг викликати лише низьке почуття сміху, а Квітка, зобразивши високі почуття, врятував нашу літературу.

   До творчості ТГШ Куліш ставиться позитивно, вважає поета народним генієм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

21. Пантелеймон  Куліш – літературний критик.

   Куліш – суперечлива  постать. Досліджується переважно  його рання діяльність. До 1860 р.  був слов’янофілом (у передмові ж. слов’янофілів «Прус» серед націй, з якими ж. хоче співпрацювати, не було названо українців), потім став західником.

   Він автор першого  українського роману, член КМБ.  Намагався подолати барокову  традицію. Сам був романтиком (принаймні  до 60х рр). Був засновником правопису – «кулішівки». Кулішівка викликала нарікання за намагання віддалити укр. мову від рос. В укр. варіанті «ЧР» у всіх словах поставив наголоси.

   Куліш перший  професійний літературний критик, до нього діячі виступали періодично, він же постійно друкувався. Писав у ж. «Основа», розробляв укр. ділову мов. Починав з засад естетичної критики. Написав ст. «Характер і задача укр. критики», де окреслює роль і завдання критика літературному процесі: критик – народний трибун, виразник прагнень народу. Критик має керуватись не власними забаганками, а потребами людей. Критик повинен слідкувати, щоб художні твори відповідали народним ідеалам, несли виховне значення. Дотримання принципу народності зміцнює українську народність, дає можливість усвідомити своє «я».

   «Епілог» подано  лише до рос видання твору,  щоб висловити свою лояльність  до Рос імперії і незадоволення  Сарою Україною. Але український  народ мав свій характер і  свою вдачу. Куліш обґрунтовує  ідею народності укр. літ. Розповідає про розвиток укр. мови, літ, показує їх зв'язок із розвитком нації. Укр. мова є виразником народного духу і тільки вона може розкрити укр. традиції та побут (критикує Гоголя за те, що писав про укр. дійсність рос мовою).