Шпаргалка по "Литературной критике"

   У ст. «Простонародность  в украинской словесности» висуває концепцію простонародності як джерела укр. літ. Вона орієнтувала на життя, мову, потреби простолюду.

«Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)», 1860, розвинув думку про народність. Стверджує, що укр. літ з’явилась, коли перейшла на народну мову. Література повинна розкривати потреби народу. Народність – головний критерій худ твору. Український читач повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх літератур, а своєї рідної словесності. Куліш дає власне бачення розвитку укр. літ. Початок її веде від Котляревського, але оскільки Куліш через свій романтичний світогляд негативно ставиться письменники, то справжньої укр. літ називає творчість Квітки. Спробу Котляревського вважає невдалою, явище мовної котляревщину небезпечним. Котляревський міг викликати лише низьке почуття сміху, а Квітка, зобразивши високі почуття, врятував нашу літературу.

   Порівнюючи Квітку  і Гоголя, першого ставить значно  вище за його правдивість і  не пародійність.

   До творчості ТГШ Куліш ставиться позитивно, вважає поета народним генієм.

   У ст. «Чого  стоїть Шевченко яко поет народний»  («Листи з хутора», ж. «Основа», №3) визнає хуторянство національною  ідеологією. Куліш ідеалізує хутір,  стверджує, що місто знеособлює. Знову критикує творчість Котляревського і підносить Квітку та його «Марусю».

   Далі йде аналіз  творчості ТГШ, який за словами  Куліша, збагнув сутність укр.  народу, його таємничу глибину.  За Кулішем:

1. Шевченко – перший  поет та історик,

2. Ш. дав зрозуміти,  що нам нема з ким іти, як тільки з генієм народним;

3. Ш. об’єднав і  усвідомив Україну;

4. Ш. вивів наших  хуторян і селян з книжної  неволі, як євреїв з Єгипту.

   Куліш говорить  про перспективи розвитку укр.  літ. Патетично закінчую статтю  мовою про українську історію.

   Пізніше змінив  своє ставлення до ТГШ, через  ідеологічні розбіжності почав  його критикувати (80ті рр.). Шевченко  ідеалізував козацтво, а для Куліша  це були люди, які втратили  національну свідомість, призвели  до руїни.

   Неоднозначно  Куліш ставиться до марка Вовчка. У передмові до «Народних оповідань» МВ 1858 р. високо оцінює її творчість. Головним критерієм оцінки стало правдиве відображення народної самобутності, підносив стиль «живої етнографії» (достовірне відтворення нар. мови, побуту). А через 2 роки у «Передньому слові до громади» дорікає їй за брак самостійної творчості, за залежність від фольклору. Каже, що її твори не поеми з народного життя , а етюди з натури. Далі від письменниці вже нічого чекати, бо вона себе вичерпала. Можливо, така оцінка була наслідком їх особистих взаємин і не була достатньо об’єктивною.

 

 

 

 

 

 

25. Твори Квітки  в оцінці Куліша.

   У ст. «Переднє  слово до громади», 1860, дає власне  бачення розвитку укр. літ.  початок її веде від Котляревського, але оскільки Куліш через свій романтичний світогляд негативно ставиться письменники, то справжньої укр. літ називає творчість Квітки. Спробу Котляревського вважає невдалою, явище мовної котляревщину небезпечним. Котляревський міг викликати лише низьке почуття сміху, а Квітка, зобразивши високі почуття, врятував нашу літературу. На думку Куліша, пам'ять про нього (Квітку) «буде свята вовік поміж нами», оскільки письменник зрозумів серцем укр. селянство. Квітка зробив для прози те, що для поезії зробив ТГШ.

   Порівнюючи Квітку  і Гоголя, першого ставить значно вище за його правдивість і не пародійність.

   У «Листах з  хутора» (ж. «Основа», 1861) знову  підносить творчість Квітки й  особливо його «Марусю».

Куліш визначає місце  Квітки в історії нашого письменства, визначаючи приорітетною роль цього митця в таких напрямах розвитку української літератури: аспект зображення, об’єкт зображення, спосіб зображення, характеристика і якість впливу зображеного на читача.

 

 

 

 

26. Куліш як  критик і популяризатор творчості  ТГШ.

   До творчості  ТГШ Куліш ставиться позитивно, вважає поета народним генієм.

   У ст. «Чого  стоїть Шевченко яко поет народний»  («Листи з хутора», лист №3, ж. «Основа»,1861 р.) визнає хуторянство  національною ідеологією. Куліш  ідеалізує хутір, стверджує, що  місто знеособлює. Критикує творчість Котляревського і підносить Квітку та його «Марусю».

   Далі йде аналіз  творчості ТГШ, який за словами  Куліша, збагнув сутність укр.  народу, його таємничу глибину.  За Кулішем:

1. Шевченко – перший  поет та історик. До поета  укр. народ у своїй літературі був народом без минулого, а Шева показав глибинні джерела нац духу;

2. Ш. дав зрозуміти,  що нам не треба шукати іншого  орієнтиру, а іти тільки зі  «своїм генієм народним»;

3. Ш. об’єднав і  освідомив укр. народ, вивів  наших хуторян і селян з книжної неволі, як євреїв з Єгипту.

   Поезія ТГШ  – взірець художньої досконалості. Сам поет – герой національно-культурного  зросту, що відкривав нові обрії  становлення українства.

П. Куліш пише про Т. Шевченка як про поета наскрізь народного. Слід розмежувати поняття народності, яке притаманне українській літературі ХІХ століття, і поняття народництва, на яке звернули увагу в ХХ столітті. Якщо останнє – це вираження в художній літературі зовнішніх ознак народу (народна традиція, пісня, костюм, побут, мова), то народність – це його внутрішні ознаки, це вияв духу народу. І, власне, П. Куліш народність Т. Шевченка вбачає у зображенні в його творах української давнини, історичної пам’яті, фольклорної стихії і світосприйняття українського люду. Шевченко увібрав у себе попередню народнопісенну традицію, народні образи, ритми, символи. Куліш вважав, що якби у Шевченкових віршах був не тільки щедрий талант, але й проста легка праця, його поетичний геній виявився б сильніше. Мовляв, у всій невпорядкованості поетової душі й поетичності його творів відчувається наскрізна щирість його натури. Він безпосередньо реагує на світ, а тому пише із запалом, нехтуючи традиціями і законами художньої творчості, його твори дуже емоційні, і це зближує поезію Шевченка із народною творчістю.

Пантелеймон Куліш високо оцінив Т. Шевченка як поета свого народу. Куліш зробив це як сучасник поета і свідок впливу його поетичного слова на душі українців.. П. Куліш, як представник культурно-історичної школи, розглядав творчість Шевченка з позиції народництва, історичності та етнографізму. 

 Куліш говорить  про перспективи розвитку укр.  літ. Патетично закінчую статтю  мовою про українську історію.

   Пізніше змінив  своє ставлення до ТГШ, через  ідеологічні розбіжності почав  його критикувати (80ті рр.). Шевченко ідеалізував козацтво, а для Куліша це були люди, які втратили національну свідомість, призвели до руїни.

 

 

 

 

27. Визначення  головних функцій літературної  критики в ст. Куліша «Характер  і задача укр. критики».

   Стаття з'явилась  у ж. «Основа», № 2, 1861 р., написана рос мовою. У статті формулювалась концепція стосунків укр. літ та критики. На початку ставить питання: чи мусить критика бути вимогливою щодо зовсім юної літератури? Подальші роздуми самі по собі вирішують і знімають це питання. Критика, на думку автора, повинна вказувати на недоліки літератури, спрямовувати письменника, вказувати напрямок руху. Куліш вказує на велику кількість графоманів – «віршований чагарник».

   Позиція Куліша  – це типове вираження ідей  народності. Українська література – творіння духу народного, а не творіння одного гуртка заколотників, які намагаються створити щось протиприродне. Вона – витвір народного духу, який нічого не створює без життєвої потреби.

   Куліш окреслює  ролі і завдання критика літературному  процесі: критик – народний трибун, виразник прагнень народу. Критик має керуватись не власними забаганками, а потребами людей. Критик повинен слідкувати, щоб художні твори відповідали народним ідеалам, несли виховне значення. Дотримання принципу народності зміцнює українську народність, дає можливість усвідомити своє «я». У статті "Характер и задача украинской критики"письменник писав про літературу, враховуючи досвід Боянів українського народу. Йому літературний твір видавався єдністю раціонального та ірраціонального. І навіть звичайним уособленням духу народного. Так, П. Куліш пише, що "… Народ же ничего не созидает без практического, жизненного смысла. Народ, в произведениях поэзии, сознательно и инстинктивно ищет удовлетворения своих насущных моральных потребностей [...]. Таким образом, каждое создание литературы, как литературы по преимуществу и почти исключительно народной, должно служить прежде всего на пользу нашего морального существования, от котрого находится в совершенной зависимости существование материальное".П. Куліш літературний процес, різноманіття культурно-історичної епохи розглядає як відрух життя народного. Тож, письменник не вбачає життєвої потреби в моделюванні світогляду митця, неприродних творінь його генія. Варто зауважити, що П. Кулішеві роздуми можна витлумачити як несприйняття твердження "мистецтво для мистецтва". Однак, поет у своїх літературно-публіцистичних працях лише пропаґує природність літературних спроб письменства тієї літератури й народу, що вкотре намагається відродити прадавню культуру, звільнитися з ярма, піднятися з колін. П. Куліш пильно вдивляється, аналізує мистецькі твори своїх сучасників і попередників. Вирізняє тенденцію розвитку української літератури, а також окреслює її завдання: "Задачею украинской литературы должно быть строгое соответствие ее созданий духу народному и его серьезному, жизненному, а не какому-то псевдонародному, прихотливому взгляду на вещи. Задачею нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в узучении своей народности умом".

 

 

 

28. Українська  література як художній феномен  у критиці Куліша.

      Третій лист «Чого стоїть Шевченко яко поет народний» був присвячений становленню альтернативної до городянської книжності – українській літературі. Куліш проголошував ідею «націобудівної функцій укр. літ». Якщо національна література є, то буде і нація. Якщо її нема, то вакуум заповнюється чужою літературою, яка руйнує національну свідомість і в цілому етнічну спільноту. Національна література забезпечує пізнання народом свого власного «я». Український читач повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх літератур, а своєї рідної словесності. Тому існування укр. літ для Куліша – гарантія повноцінного існування укр. нації.

   Ідея націобудівної  функції укр. літ визначає і  ставлення Куліша до окремих  її явищ. По-перше, це заперечення  «котляревщину». Цей термін був  спеціально винайдений Кулішем  для позначення бурлескної творчості,  яка, на його думку, принижувала  національну гідність українців і в негативному світлі виставляла їх перед громадської думкою. По-друге, це піднесення до числа першорядних класиків Квітки та Шевченка. Останній розглядався Кулішем як герой національно-культурного зросту, що відкривав нові обрії становлення українства.

   Куліш обґрунтовує  ідею народності укр. літ. Розповідає  про розвиток укр. мови, літ,  показує їх зв'язок із розвитком  нації. Укр. мова є виразником  народного духу і тільки вона  може розкрити укр. традиції  та побут (критикує Гоголя за  те, що писав про укр. дійсність рос мовою).

 

 

 

30. Публіцистична  діяльність М.Драгоманова.

   Драгоманов швидше був політ діячем, ніж літературознавцем. Успішно розповсюдив соц ідеї (рівність, права окремої людини вищі за національні). Був космополітом, виступав проти націоналістичних тенденцій. Прагнув федеративного устрою, до вільних громад, тобто децентралізації.

   Драгоманову був  властивий науковий тип мислення, соц критицизм. Він не писав  худ твори, а систематизував, класифікував, зіставляв їх.

   У 1874 р. з Антоновичем уклав збірку «Исторические песни укр народа». Використав метод порівняльного аналізу. Дивиться на твори як історик, практично не звертає увагу на їхню естетичну цінність (історико-порівняльний метод).

   Його літ-крит  статті були не стільки аналізам творів, скільки суспільною публіцистикою на матеріалі худ творів. Завданням письменника, на думку Драгоманова, повинно було бути освічення простого народу («знизу вгору»).

   1872 р. Драгоманов  надіслав до г. «Правда» ст. «Народна освіта і література в Україні», тоді вона не була надрукована (надрукована у 1876 під назвою «Антракт з історії українофільства»). Але дуже швидко Драгоманов став авторитетним автором в укр. питанні, друкуючи свої статті в центральному рос ж. «Вестник Европы». Потім всі вони були передруковані у «Правді». Першою статтею публіциста, створеною для «Правди», стала ст. «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873), потім була ст. «Література українська, проскрибована урядом російським» (1878). Програмовим значенням була наділена перша з них.

   Літ. дискусія 1873 – 1878 розпочалась цією ст.

   Свою роботу  М. Драгоманов починає історичним  екскурсом в часи КР, з’ясуванням  найважливіших етапів у формуванні  укр. писемності; окремий аспект  – взаємини України і Росії до і після акту возз’єднання 1654.

   Лише після  цього дослідник звертається  до власне літературознавчого  аналізу. На його думку, укр.  літ. – дитина рос. ХІХ ст., і через це повинна розвиватись  поруч з нею. На користь цього  твердження дослідник пише, що Україна бере всі ідеї і напрямки не стільки прямо з європейської літератури, скільки через рос., що укр. літ. з'явилась всередині рос.

   Проте, зробивши  такий висновок, Драгоманов не  врахував специфіку розвитку  укр. письменства в умовах Рос.  імперії. Практично всі укр. митці, що мешкали на Лівобережжі були двомовними, оскільки іншої можливості заявити про себе як про художника слова вони не мали. Але чи були задоволенні самі укр. автори власною творчістю рос. мовою? На це питання вичерпну відповідь дав П. Куліш в «Епілозі до ЧР», навівши метаморфози Квітки, Гребінки, ТГШ, Гулака-Артемовського і підтвердивши це аналізом власної праці над романом. (Ще раніше про це писав Костомаров у ст. «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»). Драгоманов абсолютизує вплив рос мови та Рос імперії у встановленні свідомості носіїв укр. нар ідеї.

   Драгоманов прагне  з'ясувати специфіку взаємин укр.  та рос. культури, але виходить  з рівноправності їх існування  в Рос. імперії, не враховуючи, що в умовах утисків збоку влади, нац меншини не мають можливості для розвитку. Протиставляє світову і нац культуру, не врахувавши, що національне та інтернаціональне існують тільки в синтезі, і перебільшення ролі одного з елементів веде або до націоналізму, або до космополітизму відповідно.

   Розглядаючи зв'язок  між поняттями нац та націоналістичний, звинувачує українофілів у націоналізмі. Драгоманов дивиться на проблему  націоналізму з точки зору  людини, яка живе в самостійній  державі, в якій потреба в  націоналізмі зникає, бо немає підґрунтя. (Н.-Л. у ст., спростовуючи цю думку, пише, як не треба писати для українців.)