Слово про похід Ігорів

------------------------------ МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ - ТАЛАН - Драма в 5 діях і в одмінах - ІЗ ПОБУТУ МАЛОРУСЬКИХ АКТОРІВ

ДІЙОВІ ЛЮДИ: Марія  Іванівна Лучицька— молода драматична актриса; говорить по-українському чисто, а по-руському де-ве-де помиляється. Палажка — стара бабуся, її няня; вбирається по- міщанському. Антон Павлович Квітка — панич з багатої фамілії на Україні. Олена Миколаївна — його мати, стара вже пані. Степан Іванович Безродний — середніх літ пан; спочатку антрепренер, а далі помічник режисера. Юрій Савич Котенко — теж середніх літ драматичний актор; спочатку режисер, а далі антрепренер. Марко Карпович Жалівницький — середніх літ актор. Роман Михайлович Лемішка — старий суфлер. Маринка — дочка його, 17 літ, годованка Лучицької. Катерина Григорівна Квятковська — молода актриса, теж на перші ролі, більш співочі. Кир Іванович Гирявий — помічник режисера. Ганна Михайлівна Кулішевич — молода актриса на ролі молодиць і жвавих баб. Рябкова, Богданиха - молоді дівчата, хористки. Романчук — лікар із земських, старий вже, з сивими бачками. Андрій Віталійович Антипов — редактор газети. Аврам Семенович Юркович — репортер, молодий хлопець. Гаша — ключниця при дворі в пані Квітки; придзигльована, молода ще. Парикмахер, машиніст, робочі, лакей при гостиниці, хористи 1- й і 2-й, молодь, хористки 1-ша і 2-а, хор. Діється за наших часів . Між 2 і 3 діями проходить півроку, між 8 і 4 — теж півроку, між 4 і 5 — три тижні. П'єсу написано в 1892—1893 pp. ДІЯ ТРЕТЯ Кінець панського парку. Праворуч флігель з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону з правого боку садові меблі. Посередині квітник. Ліворуч далі йдуть дві доріжки. Просто вглибині паркая з хвірткою, з- за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара. Ява 3 Лучицька й Квітка. Лучицька (прибігає весело). Ось, ось і папіроси і сірнички! Ач, як рівнесенько поклала! Квітка. Слухай, твоя няня всяку міру переступає своїми примхами та привередами. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять, та й перестануть... Лучицька. Вибач їй, голубе, вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають... Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить. Л у ч и ц ь к & (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... їй можна пробачити... Ну, ну! Я їй сама скажу, тільки не суп брівок, не будемо затьмарювати ясного вечора. Нехай бурі й незгоди там далі, а ми від них сховаємось у нашім захистку... (Лащиться). Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... Нудишся? Лучицька. Я не за себе тривожуся, ні. Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя! Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай. Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі! Я певна, що ти маєш і доказ!.. Квітка (спалахнувши). А, ти за шлюб?.. Ти мені очі колеш цією певністю? Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла. Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілося цієї комедії... не знаю, для чого. Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; -я заклялася, що тільки тоді зв'яжу тебе, коли впевнюся, розумієш, упевнюся, що не буду тобі каменем... Квітка. Така жертва для мене тяжка, а особливо докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш. Та, нарешті, пізно й питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємося хоч завтра. Лучицька. Ні, ні! Це зняло б неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалася, що ми її ошукали. Це вразило б її смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час — ми поправимо. Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: це образа моїй честі! (Глянувши на годинника). Ой-ой, одначе пізно! (Встає). Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був... Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята... Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно... Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі. Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх грудях ціле море сили й жадоби мирові послужити і знати, що тієї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; впевнятися щодня, що всі шляхи твої переорані і що деякі з них сам переорав... Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І від матері так би не залежав. Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч ти мене! На казенну службу я не піду — нездатний. Лучицька (тривожно, зі сльозами). Та й я на дорозі... Квітка. Та перестань, з тобою й побалакати дружньо не можна, тільки себе гризеш і другого дратуєш!.. Що ж тут такого? (Пауза). В мене ще є надія... Я подався до земства і от-от жду відповіді. Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Яка я рада, яка я рада! Слухай, ти від мене ховався з цим... Розкажи, як, що й до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати... Квітка (берерушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу! Лучицька. Таки йдеш? Квітка. Таки йду. (Пішов). Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла! Йому нудно зі мною! Я йому чужою стаю, а може й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квіти, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолі). Невже кінець всьому? Ох, яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я і того мені вбачається все хмурим. Він же чесна, хороша, правдива натура!.. Е, поки голови не стяли, будемо думати про інше... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку й сіла на сходах веранди). Няню, ви там, у покою? П а л а ж к а. Тут, моя дитино! Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку... Палажка. Зараз. П а л а ж к а приносять шкатулку. ЯВА 4 Лучицька й Палажка. Лучицька (відімкнула, розглядає речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли.. Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітхає). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялася там виступати! Все одно як на катування йшла. Як гляну на обширну ту залу, а там аж чорно від голів,— так у мене руки й ноги подубіли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потім розійшлася...І-і, Господи, який же ґвалт знявся, а в мене від захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітхає). А ось дукач і ці перли від нього, від мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притискає до серця й цілує). Палажка (бурчить). Всі вони — пси, поки оженяться! Лучицька (провела по волоссі рукою, мов бажаючи викинути думку). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка... Палажка. А там іще в тій скрині скільки срібного посуду й вінків! Лучицька. Бачите, моя рідненька, ми не злидні, і в нас є своє, надбане чесно,— так ви отій причепенді й відкажіть, що я не від нужди на їх гіркий хліб перейшла. Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще було б на своїх хлібах. Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх! Палажка. Ото ж тільки й горе! (Вийшла). Лучицька (уклавши речі, вийняла засушені листки із зшитка). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя, а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі: почеркані, пописані! (Розбирає аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за неї боліла душею... І не сподівалася тоді, що сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох... (Замислюється й тихо неспогадано співає, немов з ролі). Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається! ЯВА 5 Лучицька й Олена Миколаївна. Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, :невестушка, прекрасный голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива! Лучицька (заметушившись, закриває листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила. Садитесь! (Підкочує їй крісло). Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно. Лучицька (змішавшись). Нет, маменька, это я так себе, от нечего делать... Тетрадки старые пересматривала... Олена Миколаївна. Какие такие тетрадки? Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає). Олена Миколаївна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Повертає з презирством). Ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее, тянет! Уж не маши головой, не поверю: тянет, тянет! Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки. Олена Миколаївна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром... Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете... Олена Миколаївна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать... Лучицька. Что вы, маменька? Олена Миколаївна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, да только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим прежним развеселым житьем, и за всем... Лучицька (глибоко зітхнувши, болісно здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось! Олена Миколаївна. Антуан. Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь... Олена Миколаївна (поморщилась). Верю! А все же и муж тоскует, одичал совсем... Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий? Олена Миколаївна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяй-ство его тоже не занимает. Все норовит, как бы из дому бежать... Лучицька (ламає руки). Маменька, мне страшно!.. Олена Миколаївна. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу. И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее... Лучицька. Боже мой! Да коли это так — умереть легче! (Плаче). Олена Миколаївна. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала карьеру ему и жизнь, а сердце поневоле к тебе. Лучицька (скрикнула). Так я Антосю сломала жизнь? Олена Миколаївна. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь. С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними: у всякого ведь семья есть — у кого жена, у кого сестра, у кого дочь; ну, а тут такое... Еще и по земским прокатят... Лучицька. Так это через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає, ридаючи). Олена Миколаївна (вслід). Доняла!.. Ты еще у меня погоди, актриска поганая!.. (Нишком викрадає клаптик з ролі й ховає його в кишеню). ЯВА 6 Олена Миколаївна, Палажка, потім Квітка. Олена Миколаївна (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды. Палажка. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя! Олена Миколаївна (побачивши сина). Антуан! Куда это? Квітка. В прорубь... А вы к нам? Олена Миколаївна. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка: вот как сначала была против нее, а теперь полюбила,— славная она... Квітка (цілує їй руку). Благодарю, маман! Она — ангел, это — беззаветная любовь и преданность... Олена Миколаївна. Беззаветная? Вот это мне немного сомнительно... Она все у тебя печальна: она о чем-то горюет, ее, видимо, гложет тоска... Квітка. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит... Олена Миколаївна. Ah, que tu ее simple!( Ах, який ти простодушний! (Франц.) l Всему веришь! Вот дитятко! В глаза- то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет. Квітка. Да о чем же, маман? Олена Миколаївна. А может быть, и о ком? Квітка. Маман! Олена Миколаївна. Почем я знаю. Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут и тянет... Квітка. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила... Олена Миколаївна. Ха-ха-ха! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говоришь, порядочная... Квітка. Обворожительная! Олена Миколаївна. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так свою-то собственную уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда,— думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с! Квітка. Маман, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них! Олена Миколаївна. Нет, pardon, ты просто imbecile (Недоумкуватий (франц.)) . Да какой бы она была актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе. Квітка. Что-о? Этому не поверю! Олена Миколаївна. Да мне сама няня говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть было не подрался!.. Квітка. Это друг ее. Олена Миколаївна. A! Ami de la maison! (Друг дому (франц.)) У них, кажется, все эти... называются друзьями? Квітка (запалившись). Маман! Это бесчеловечно!.. В невинную бросать грязью!.. У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет... Олена Миколаївна. Стой, не горячись! Ты всю жизнь поступал на основании минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и спокойна для наблюдений. Я боюсь, чтобы она попросту не сбежала... Квітка. Что-о? Олена Миколаївна. Ведь она переписывается с кем-то... Квітка (вражений). Она не переписывается ни с кем. Олена Миколаївна. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно!.. Квітка (кидається до кімнати). Я сейчас у нее спрошу. Олена Миколаївна. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок. Остальное выследим. Только немного нужно хитрости и un tout petit peu de prudence .( Зовсім трошки розсудливості (франц.)). Квітка (розгублено). У меня голова кружится... Чтобы этакая гнусность? Нет! Это было бы чудовищно! Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите! Олена Миколаївна (здвигнула плечима). Сумасшедший. ЯВА 9 Лучицька й Квітка. Грім. З цього часу блимає блискавка. В кінці дії буря й дощ. Лучицька. Ай! (Закрила очі). Квітка (підходить). Марусю! Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав! Квітка. Чистим душам грім не страшний... Поясни мені, Бога ради, щиро... (Голос тремтить). Від кого цей лист? Тут написано: «Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш...» І так далі... грубо, цинічно!.. Лучицька. Що-о? Я не розумію нічого... А дай! Квітка (показує уривок). Читай — я не прибавив! Лучицька (придивляється й сміється). Це ж не до мене лист! Квітка. У тебе знайшли... Тут нема сміху... тут жах! Лучицька. Ні, голубе мій, один лиш сміх!.. Знаєш, що це таке? Це моя роль з «Глитая»: це той лист, що Глитай підробив і приніс Олені. Квітка. Може... Однако все- таки... странно! Я хорошо не помню... Какое ужасное недоразумение! Я не могу придти в себя!.. Лучицька. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж це? Квітка. Прости! У меня расшатаны нервы... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности! Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось? Квітка. В земство нема чого й думати: остання стежка закопана! Лучицька. Чого ж? З якої причини? Квітка. Одна причина, одна. Лучицька. Все я? Квітка. Що ж ти з ними вдієш? І кланятися перестали... Нема просвітку: руки складай і лежи нікчемною колодою, поки не згниєш. Лучицька. Я? Я тобі світ заступила? Квітка. Не ти, а панські привереди... А! ЯВА 10 Ті ж і Гаша. Гаша (вибігає). Бариня на минутку зовуть вас... сюда! Квітка. Сейчас! (Іде за нею). При світлі блискавки видко в гущавині Олену Миколаївну й Квітку. Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї — то ясно, що зайву личину треба набік! Квітка (вбігає хутко, скажено). А! Наконец-то комедию разоблачу! (ХапаєЛучицьку заруку). С кем это вы изволили любовные переписки вести? (Лучицька тремтить. Пауза). От кого не роли, а любовные письма получаете? Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня! Квітка (напружено). С кем обниматься изволили? Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Насилие? Квітка (несамовито). С кем обнимались? Лучицька. З Лемішкою... отцом Маринки... Спроси няню... Квітка. Одна шайка!.. Где бы он взялся здесь? Лучицька. Проездом... Клянусь Богом!.. Опомнись!.. Квітка. Где письмо? Отдайте его мне! Лучицька. Вот оно. (Дістає). Квітка (вирвав). От какого- нибудь поганого акте-ришки и у сердца хранить!.. А, знаю, от какого мерзавца это письмо! Лучицька (захиталася і вхопилася за спинку стільця; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего человека... Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди? Лучицька (ніби відганяючи образу рукою, а другою — за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите! Квітка (ловить слова в листі). А- а, вот оно: «богорівна», «яеспогадана», «верніть мирові дар божий»! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буф, а настоящий герой был за кулисами... Лучицька (задихаючись). Остановитесь! Квітка. Туда вас тянет, манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах!.. Что ж, вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить убік). Коня мне! Лучицька. Ай1 Бесчеловечно! Безбожно!.. За что же? За что? (Ридає). ЯВА 11 Лучицька й Палажка. Палажка (підбігає). Що, знов? Що? Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалася! І за що? Обридла, світ заступила... в тім і винна! (Ламає руки). Дайте мені чогось... щоб я... навіки забулася... Тільки далі від цього місця, далі! Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди! Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню, беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього — ні рубця... Підводу найміть... П а л а ж к а. Та хай їм усе завалиться! Я зараз!.. Тільки надворі горобина ніч. Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люди; буря порве все, та хоч серця не займе... Грім відразу вб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують!.. Ходім! (Няня її піддержує, вона сливе падає). Боже! (Сповзає з рук няні на коліна). Скінчи мої муки... Над силу кара, над силу! Грім, дощ, буря. Завіса. ДІЯ П'ЯТА Убога, але чиста кімната. Прямо — двері; праворуч — два вікна, ліворуч — ліжко, заставлене від дверей ширмами. На вікнах фіранки. Ззаду, коло образів, лампадка. Праворуч, за вікном, ще маленькі двері. ЯВА 1 Палажка, Маринка, Лучицька. Палажка (дивиться на Лучицьку, яка спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна; тане вона, як віск! Маринка. Тане, бабусю, тане! Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала й залилася кров'ю — ледве сюди донесли! Палажка. Господи Боже мій! Що вона їм учинила, кого зобідила моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали! Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали. Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів!.. Палажка. Прости йому, Боже, а на душі в нього великий гріх, а надто в тії пані, його матері. Маринка. Від неї оце одержала листа Маруся. Палажка. Що ж їй ота пані пише? Маринка. Прощення просить, і за себе й за сина, кається!.. Палажка. І-і! Вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш? Маринка. Де там! І на тім світі не забуде! Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне на себе зараз: я покладу її на подушці! (Встала). Маринка. А ви ж це, няню, куди знов? Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж ІЗ святого янгола. Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь? Палажка. Ні, вже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Лучицьку). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється!.. Спи, моя зіронько, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять від лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю). Маринка (зачиняє двері, підходить до вікон). Треба одначе фіранки спустити, щоб світ не розбудив Марусі!.. Стук у двері. Хто там? ЯВА 2 Маринка й Жалівницький. Маринка. Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що увійшов через бокові двері). Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені зі скриньки свій браслет і сережки, а я додам ланцюжок з годинником, то, може, під заставу роздобуду карбованців із сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... їй тепер треба грошей! !М а р и н к а (виймає). На, на! Це гаразд ти придумав!.. -Жалівницький. Ну, то прощай на час! (Пішов). Маринка (проводжає). Не забудь же — сьогодні її іменини. Жалівницький. Пам'ятаю, пам'ятаю! Лучицька (прокидається). Хто там? Маринка. То чоловік приходив... Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала? Маринка. Цілувала, цілувала!. Ну, а як же вам? Лучицька. Лучче, лучче! Певно, пізно? Я дуже заспала. Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав — чим більше спатимете, тим швидше встанете!.. Лучицька. А він надіється... Я видужаю, правда? Маринка. Видужаємо, видужаємо і будемо щасливі!.. То ви тоді на тому клятому спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то й по всьому!.. Ось мікстурки випийте!.. Лучицька (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила оте право! Маринка. І поживемо ще, порадіємо!.. От тільки краще спати! Засніть ще! (Вкриває її). Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати! Маринка закриває її ширмами. ЯВА З Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки. Маринка (на стук схоплюється. Обнімає батька й хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! (Хористки кивають головами й виходять). Лемішка (дає гроші). На, дитиночко моя: це я й голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглися!.. Вона все для нас трудилася... віддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на Божих руках!.. (Плаче). Маринка. Тату мій... Золотий! Який ви! (Утирає очі). Лемішка. Тільки не кажи їй,— не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка. Лучицька. Маринко, хто там? Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки). Маринка. Та то я сама... Лучицька. А мені почулось було... М а р и н к а. То вві сні, певно! Заспокойтесь, спіть ще!.. Лучицька. А мені й справді щось снилося, чи то сніг, чи свічки!.. (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, то більшою). М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко,:він вам віщує несподівану радість якусь... Лучицька (обнімає Маринку). Може, швидко Ан-тось прибуде? Маринка. А може... Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла. Лучицька. Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сідає), Яка я щаслива! Маринка. Тільки не хвилюйтесь: вам і радість і горе — одна вада! Лучицька (складає руки). Боже! Милосердю й любові Твоїй краю нема! Маринка. Знов бентежитесь? Ну, й не пущу його!.. Лучицька. Ш, ні! Я буду все робити... Маринка. Так от і засніть! Лучицька. Не хочеться, рибонько!.. Я після, після засну!.. Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про нього. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він. Маринка. Це якраз по-вашому. Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала відразу рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і Його піднести, сама їх опустила... і впала!.. Маринка. Годі, Бога ради, годі! Вже знову он колотиться серце!.. Ну, нехай вія зовсім правий, нехай! Лучицька (всміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував!.. Лихі люди підстроїли!.. Але вірю — кохання! Маринка. Так, вірю, вірю!.. Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете. Лучицька. Не буду більше, не буду! Маринка. Ось надіньте ладаночку — бабуся принесла. Лучицька. Де, де? (Цілує й надіває). Так бабуся моя сивесенька вернулася? Де ж моя ненечка? Маринка. В церкві, зараз прийде: сьогодні ж — вашого янгола! (Обнімає). Всього, всього, найбільше здоров'я! Лучицька. Правда, а я й забула. Відсунь, серце, фіранки й відчини віконце... а то так темно. Маринка. Добре. (Піднімає фіранку). Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене та посади коло вікна: мені так хочеться на Божий світ глянути! Маринка. А ви не втомитесь? Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна. Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию. Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться!.. Маринка. Бачите! Лучицька. Ні, тепер легше!.. То зразу якось у голові загуло! Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде). Лучицька. Бачиш, сама йду... О, я швидко видужаю! (Цілує Маринку). Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підкладу під спину. (Кладе). Добре сидіти? Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, відчини ще й вікно! Маринка. Боюся, щоб, бува, вітрець не пройняв! Лучицька, Ні, надворі тихо. Он бузок весь розвився, а листом ані колихне... Можна! Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Відчиняє вікно). Лучицька (дихає коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче. (Розглядає). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналася високо,— пишається! Садочку мій любесенький, так би й полинула... А то хто там? Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

. -------------------------------------- Місто - Підмогильний Валер'ян

Частина перша Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко, односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном. Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію, оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання, його не чекав, незважаючи на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його все більше й більше. Нарешті блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйці по господарству. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він зможе купити собі пристойний одяг. Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту, стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом візників і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і нікчемним. Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти всім разом на літературну вечірку. Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу. І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. "Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади". Потім повинен був ще "вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї". Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім'я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір знаменитому критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із ним навіть розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він грубо взяв дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім. Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою. Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав ще оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив. Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим зовсім пішов з дому. Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато. Тоді він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути відповідний одяг. Тепер, коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї "мусіньки" в кімнатку, яку за пропонував Борис. На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували. Частина друга Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро, вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері перекушував так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові по поличках, як колись книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість. Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім'ям. Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською. Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку й розпусника. Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався. Навчання в інституті він покинув. Набрав годин лекцій на курсах, 3 тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання. А її все не було. Аж ось прийшло повідомлення, що його збірка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованців! У літературних колах спочатку Степана просто терпіли, трохи Згодом звикли, потім "він симпатії деякої набув своєю лагідністю і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: "А, от і Радченко!" Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дівчиною. З його опису Степан зрозумів, що то була Надійка. Хлопцеві чомусь стало прикро. "Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина". Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра подавала надію на себе впливати. Степан з усією енергією кинувся до роботи. Наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. "Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічливий. Він був певний в обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором". Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. Якось у пориві почуттів, коли вони зустрілися на квартирі у подруги, Степан запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постійно буде зазіхати на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав картати себе за дурість і вирішив порвати із Зоською. На вечірці в подруги він прямо сказав їй про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших жінок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приїхала до батьків. У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сів, із легкістю написав перший розділ. Але далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Молодого автора охопив розпач. Минали дні за днями, а справа не рухалася. Степанові захотілося побачити Зоську, перепросити її, помиритися з нею. Коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопив жах. Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотів. Степан хотів відмовитися, але потім пішов аби куди, аби не сам. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не кидала. Якось зустрів односельця Левка. Той вивчився і тепер їхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси. Потім захотів розшукати Надійку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним "прикро, певно, погордо", її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким серцем і гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї міщанки. Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям і розрадою. Коли розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й послав містові, що прослалося внизу, свій поцілунок. Сів за стіл і став писати свою повість про людей. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У романі "Місто" В. Підмогильний розробляє світовий мотив підкорення людиною міста. Образ молодого письменника Степана подається в єдності біологічного, духовного, соціального. Автор зобразив людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи готова заради власного самоствердження здійснити моральний злочин і яка разом із тим є неординарною, талановитою, цілеспрямованою особистістю, не позбавленою вміння іронічно, скептично сприймати себе та навколишній світ. Радченко підкорив місто, але й місто підкорило його.

--------------------------------------- Мойсей - Франко Іван

Автор звертається у  пролозі до свого замученого, розбитого  народу, який стоїть на роздоріжжі й  не знає, куди йти. Саме його майбутнім  і тривожиться поет, не вірить, що судилося йому "в сусідів бути гноєм", що його долею буде "укрита злість, облудлива покірність". Невже ж! задармо стільки серць горіло... найсвятішою любов'ю", невже "задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців", — звертається він до українців. І сам собі упевнено відповідає: "Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання", "прийде час", "і ти., засяєш у народів вольнім колі, ...І глянеш, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі". І Коли після сорока років безперервного блукання по пустелі єврейський народ під проводом Мойсея нарешті дійшов до Палестини, "обіцяного краю", люди зневірилися, почали ремствувати: "Набрехали пророки!" Це був уже не народ, а "кочовисько ледаче", і тільки діти гралися — воювали, зводили міста з піску. Видно, "пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині". II Лише один Мойсей вірить у здійснення світлої мрії. Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка. III Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що мало стало паші, треба буде кудись перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти далі, але не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він прямує на майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову. Люди вагаються — розбити, розтоптати його чи пошанувати того, кого "батьки і діди звали батьком народу". IV Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі, інакше вони б і досі "гнули шиї в Єгипті". Він порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій стрілі говорити : "Я бажаю спокою"? V Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповів їм казку — алегорію про те, як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так окраса землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза — всі були зайняті своїм. Хтось, жартуючи, запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме поле для дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме все, щоб росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них. VI Пророк пояснив зміст своєї розповіді, сказавши, що дерева — народи землі, а король — виконавець Божої волі. Коли Бог творив усі народи, то "заглядав всім у душу й вибирав серед них проводиря всього людства. Бог обрав терен, "непоказний на вроду", який "не має... слави собі ані з цвіту, ні з плоду", і вклав йому "в душу свій скарб", щоб він був "мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова". Проте євреї зневажили заповіт Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання. VII Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля "того осла", який носить у зав'язаних міхах хліб для інших, а сам залишається голодним. І запропонував поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті. Продовжуючи кепкувати з Мойсея, сказав, що бути б тому громадською нянькою для дітей і розповідати їм казки. VIII Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у давній нібито зраді народові Ізраїлю. Тепер ізраїльтян через нього залишилася жменька, і веде він їх знову в неволю до єгипетського фараона. Мойсей сказав, що Датану, як і Авірону, не доведеться побачити Ханаана. Датан вирішив вигнати Мойсея з табору, закричав, але ні в кого не піднялася рука це зробити. Пророк знову закликав народ стерегтися. X Мойсей відчув, як серце його переповнюється любов'ю до свого народу. Оскільки люди вирішили прогнати його, він піде сам "до межі Ханаану", а народ згодом піде за ним "як за мамою діти". І пішов у степ. XI Біля табору Мойсей зустрів купку єврейських дітей, які розказали йому про свої знахідки, захотіли послухати про дива, що їх бачив пророк у молоді літа — "корч той, що горить, не згорає", чув голос Божий. І попросили не йти, але Мойсей не міг залишатися Він лише порадив дітям будувати "свій мур", залишатися завжди праведними. XII Мойсей залишився один. Він щиро молився до Бога, благаю чи підтримати його в скрутну годину. Сорок років він працював, намагаючись зробити з рабів народ за Божою подобою. Як коваль, "клепав... серця і сумління народу", але, здається, даремно. Мойсей благав Бога озватися до нього, але "мовчала пустиня німа". XIII Раптом Мойсей почув голос. Йому здалося спочатку, що це говорить його "власне горе шалене", але це було не так. Голос почав допитуватися, чому Мойсей взявся вести ізраїльський народ — через гордощі, через сором, що був "братом рабів" чи через щось інше. Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя. Коли пророк спитав, хто з ним говорить, той відповів: "Я Азазель, Темний демон пустині". XIV Мойсей все більше став сумніватися у правильності шляху, обраного сорок років тому. У його серці "важка боротьба ішла з самим собою". Може, хай би єврейський народ залишався там, де був, бо "старі гнізда лишили, а нові здобути нема ні охоти, ні сили". XV Євреї побачили, як на верхівці гори стоїть якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, молячись, роз мовляв із Богом, і його тінь падала аж на шатри. Люди боялися, щоб пророк їх не прокляв. XVI Вночі Мойсей знову почув голос, який твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, не те що народом. Голос розповів давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона, ЯКИЙ прямував до сонця, щоб здобути зір. За поводиря взяв хлопчика, та так і не дійшов, бо дитина показувала щоразу в інший бік — мі на схід, то на захід, відповідно до того, як рухалося сонце. Гігант — це людство, яке поспішає до незримої мети, прагнучи осягнути невідоме й фантастичне, руйнуючи при цьому "рідне й знайоме". Хлопчик — це "логіка фактів", яка кепкує з людства. І знову залунав демонський сміх. XIX Раптом задрижала земля, почувся грім, знялася буря. І тут із'явився Єгова. Коли все стихло, Мойсей відчув голос Бога. Єгова пояснив пророкові, для чого той вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно зміцнити обраний народ, підготувати до майбутніх випробувань, адже їм судилося "світ здобувать, його соки І скарби". Поступ людства — це не скарби земні, а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до "обітованого краю". А через те, що Мойсей на хвилину засумнівався в Богові, йому не побачити обіцяний край, він помре на порозі своєї мети. XX Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає. Ними опанував жах і сором. Раптом здійнявся вихор у степу. Це в оточенні парубоцтва з'явився ватажок, "князь конюхів" Єгошуа. Він закликав до походу, до бою — і ліниві кочівники враз перетворилися на завойовників, героїв.

Критика, коментарі  до твору, пояснення (стисло) Поема "Мойсей" — одна з вершин творчості І. Франка. У ній на основі біблійного сюжету розглядається історичний шлях нації, способи пробудження національної свідомості, історичної пам'яті. Алегоричний образ Мойсея розкриває роль визначної особистості в долі нації. Пролог до поеми — це Франків заповіт українському народові, дуже актуальний не лише в епоху національно-визвольних рухів того часу, а й донині.