Історія першого видання “Кобзаря” Тараса Шевченка , оцінка критикою хисту митця і його творів

Газета  «Северная пчела» намагається схарактеризувати основні твори поета, визначити  їх ідейно-художню специфіку. Особливо наголошується в рецензії на тому, що поезії Шевченка пройняті щирим  ліричним чуттям, овіяні любов’ю до рідного краю. Ці думки підкріплюються аналізом таких творів, як «Думи  мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина». Всі вірші, — підсумовує критик, — носять сумний відбиток наболілого серця і тому дещо одноманітні, але  вражають своєю простотою, грацією  і почуттям. Якщо це перші спроби, то ми маємо право чекати дуже багато від таланту Шевченка.

Обговорення “Кобзаря” на літературних вечорах.

«Кобзар»  Шевченка швидко привернув увагу  громадськості столиці, викликав не тільки ряд друкованих відзивів, а  й усні сперечання. Він став предметом  обговорення на літературних вечорах, у приватних розмовах. Матеріали  про це не збереглися. Можна тільки догадуватись, що запис у щоденнику  М. А. Маркевича від 23 квітня 1840 р. з  приводу нападок Н. В. Кукольника на Мартоса за видання «Кобзаря»  зафіксував тільки одну з багатьох  подібних розмов навколо творів Шевченка. Передаючи стисло суть сперечання, Маркевич записав: «А Кукольник уже  напав на Мартоса, критикував Шевченка, запевняв, що напрям його «Кобзаря»  шкідливий і небезпечний. Мартос впадає у відчай. Нестор додав, що треба  заборонити мову: польську, малоросійську  і остзейську в губерніях німецьких» . Без урахування подібних суперечок  важко зрозуміти і деякі місця  з друкованих рецензій. Та прихована  полеміка з людьми «в модних фраках», яка відчувається в рецензії «Отечественных записок», відбиває якісь конкретні  факти. У пресі такі факти з  приводу «Кобзаря» тоді ще не наводились. Джерелом їх, безперечно, були усні розмови.

Щоденник Маркевича та спогади  О. М. Струговщикова , І. І. Панаева  дають  можливість встановити досить великий  список осіб, з якими Шевченко зустрічався  на літературних вечорах. Тут натрапляємо  на імена: В. Г. Бєлінський, Ф. П. Толстой, М. І. Глінка, О. В. Нікітенко, М. О. Полевой, Н. В. Кукольник, С. О. Соболевський, Ф. В. Чижов, В. Штернберг, В. Г. Бенедиктов, Ф. О. Коні, М. О. Момбеллі, Ф. В. Булгарін, П. П. Каменський і, зрозуміло, О. М. Струговщиков, М. А. Маркевич, І. І. Панаєв. Струговщиков зауважує, що протягом 1839 — 1841 рр. у  гуртку, який збирався у Кукольника і Ф. Толстого, душею був К. П. Брюллов.

З одного переліку імен, зрозуміло, не можна  робити якихось висновків про  дружні взаємини Шевченка. Проте ясно, що поет міг мати близьких приятелів, друзів, бувати у них, зустрічатися з ними на вечорах. Найбільш відомі імена перелічуємо для того, щоб  краще уявити собі характер тогочасних літературних вечорів, диспутів, зрозуміти, які ідеї і думки міг винести  звідти молодий поет.

Бєлінський рідко відвідував подібні  зібрання. «Літературних вечорів  і питань він не терпів», — згадував Панаєв . Лише інколи його можна було бачити у белетриста і критика  В. Ф. Одоєвського, у воєнного історика О. І. Михайловського-Данилевського, у  Струговщикова та один раз на рік  у Гребінки. З ним Шевченко міг  зустрічатися у останніх двох. Про  одну з таких зустрічей Струговщиков розповідає у спогадах про М. І. Глінку. На вечорі 27 квітня 1840 р. серед багатьох письменників і художників були також  Шевченко і Бєлінський .

Струговщиков редагував «Художественную  газету» і, природно, підтримував  тісні зв’язки з Академією  художеств, з видатними її представниками, зокрема з Брюлловим. Мабуть, через  останнього він і зблизився з  Шевченком. У багатьох записах  у  щоденнику Маркевича імена Шевченка і Струговщикова часто згадуються разом. Так, у записі від 4 травня 1840 р. читаємо: «У мене Штернберг, Струговщиков і Шевченко»; 13 травня 1840 р. запис: «...Шевченко, Каменський, Струговщиков дарують свої твори»; серед присутніх на вечорі у Кукольника 5 червня 1840 р. Маркевич знову називає імена Шевченка і Струговщикова.

Ці факти  заслуговують на особливу увагу тому, що Струговщиков мав дружні стосунки з Бєлінським і в описуваний період був співробітником «Отечественных записок». Він міг ділитися з Бєлінським і своїми думками про автора «Кобзаря», міг бути ініціатором надрукування рецензії в «Отечественных записках».

Петербург, природно, першим заговорив про твори  Шевченка. До України звістка про  вихід «Кобзаря» і сам «Кобзар» дійшли пізніше. Проста й мудра, як життя, поезія Шевченка полонила серця народу, пробуджувала в ньому національну  і соціальну самосвідомість. Народ  зрозумів душу Шевченкових творів, в його пісні вчув свою пісню.

Як поет і мислитель Шевченко формувався передусім під безпосереднім  впливом дійсності. А дійсність  була до нього немилосердно суворою. Все, що поет пережив сам, все, що він  бачив навкруги, викликало в ньому  ненависть до кріпосницького ладу, до панства, будило глибоке співчуття  до долі скривдженого люду. Замислюючись над життям, над змістом тужливих народних пісень і переказів про  давнину, майбутній поет переймався бажанням не тільки зрозуміти, а й  описати причини соціального  зла. Думи про долю народу постійно наснажували його, будили творчу думку, кликали бути речником свободи, добра, справедливості.

Щирою сповіддю виливаються роздуми поета уже  в перших ’ його творах. Мабуть, не випадково з написаних ним  у 1838 р. п’яти творів три названі  «Думка», а «Кобзар» 1840 р. відкривається  поезією «Думи мої, думи мої».

Про що б  не писав поет, в центрі його уваги  — скривджена людина. Перебуваючи  в стінах Академії, визволений від  кріпосної залежності Шевченко не задовольняється  особистим щастям. Його постійно непокоїть  думка про те, що народ стогне в неволі. Поет створює хвилюючі образи зганьбленої паном дівчини, сироти, знедоленого, бідного юнака.

Обурення  викликане “Кобзарем”.

Не всім, зрозуміло, прийшовся до смаку «Кобзар» і на Україні. Кріпосників  та їх вірних прислужників, як і Н. Кукольника, обурила поезія Шевченка. Показовим  щодо цього є свідчення Квітки-Основ’яненка про клопотання В. Н. Каразіна заборонити «Кобзар»: «Здесь напал на меня известный  Каразин и подал на меня доносы, разумеется, мною опроверженные, но все  же потрясшие мое спокойствие. Теперь отыскал Кобзаря, где есть малороссийские стихи ко мне, разбирает их и хочет  доказать, что они вредные, силится  подвергнуть их запрещению» .

Але передова громадськість зустріла «Кобзар» з захопленням. Сучасник і свідок перших успіхів Шевченкової поезії на Україні О. С. Афанасьєв-Чужбинський писав, що українські твори до появи «Кобзаря» читалися якось мляво і тільки «Кобзар» в одну мить розігнав апатію і викликав незвичайну зацікавленість до рідного письменства .

З великим задоволенням зустрів  появу «Кобзаря» Квітка-Основ’яненко. «Десь, я думаю, ні з одним чоловіком  і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий  пане Тарас Григорович, — писав  він Шевченкові одразу після прочитання «Кобзаря». — Щось дуже не просто почалося, і до чого-то воно дійдеться —  побачимо. А почалось із почину, що Вас  я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь... Бодай ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в  мене на голові, що вже його не багацько, та й те настопужилося, а біля серця  так щось і щемить, у вочах зеленіє. Дивлюсь... жіночка моя хустиночкою  очиці втира... Ваші думки кріпко лягають на душу» . Тут же зауважується, що одержаний примірник «Кобзаря»  був дуже зачитаний. З особливим  захопленням оцінив Квітка-Основ’яненко поему «Катерина», він просить  Шевченка перекласти віршами його «Панну сотниковну», що була тоді щойно надрукована  в третій книзі «Современника» за 1840 р., і намалювати з неї портрет.

Про те, з якою прихильністю зустріли поезію Шевченка на Україні, можуть дати уявлення свідчення учителя математики 2-ї  харківської гімназії П. М. Корольова, який писав поетові 2 травня 1842 р., що його «Кобзар» всім прийшовсь до серця, його читають, перечитують і начитатись не можуть. Він підтримує поета  матеріально і просить надіслати  ще кілька примірників «Кобзаря».

Твори, віддані  в кінці 1838 р. Гребінці для опублікування  в окремому збірнику, тоді не побачили світу. Видання збірника, дуже затяглося. В листі до Квітки-Основ’яненка від 13 січня 1839 р. Є. П. Гребінка писав: «Мой сборник до сих пор не двигается, потому что статей мало — Котляревский умер, да так поторопился добрый старик, что даже не успел прислать мне обещанного отрывка из «Энеиды». Ваша Оксана хороша, очень хороша, дай  бог Вам здоровья! Ваше предположение  отдать в этом году четыре времени  года на малороссийском языке превосходное, потому что цензура о нашем  предположении насчет прибавления  к «Отечественным запискам» не говорит  ни то, ни другое. Все как будто  чего-то боятся! Бог с ними! если Вы хотите, отдадим четыре времени года... Ежели это пойдет, то первую книжку можно выпустить к воскресению  Христову, вторую к Петрову дню, третью к 1-му сентября и четвертую к новому 1840 году.

У меня здесь есть чудесный помощник — Шевченко, человек удивительный. Вы будете доставлять кое-что от Афанасьева» .

Але намір  видати ці чотири збірники не був здійснений через відсутність, очевидно, достатньої кількості матеріалу. Десь у кінці 1839 — на початку 1840 р. Гребінці пощастило  укласти лише альманах під назвою «Ластівка». Незважаючи на те, що цензурний  дозвіл на нього був даний 12 березня 1840 р., тобто всього через місяць після дозволу на видання «Кобзаря», в 1840 р. він не вийшов. «Ластівка» побачила світ у 1841 р. В ній надруковано  п’ять творів Шевченка: «Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському», «Вітре буйний», «Тече вода в синє море» і уривок з поеми «Гайдамаки» (розділ «Галайда»).

Як довідуємося з опису коректури  «Ластівки», яка зберігається в Ленінградській бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (архів П. О. Картавова, ф. 341, од. зб. 443) , до альманаху Шевченко подавав  також уривок з поеми «Тарасова  ніч» (кінцівку). В коректурі уривок викреслено, бо видання альманаху  затяглося, а тим часом вийшов «Кобзар», де була і «Тарасова ніч». Текст поеми в коректурі ближчий  до списку М. Г. Щербака, за яким твір надруковано  у виданні «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені о Росії» (Женева, 1890). Оскільки список Щербака має дату 6 листопада 1838 р., то можна припустити, що уривок становить копію якоїсь ранньої  редакції твору.

З опису  коректури довідуємося також, що балада «Причинна», і яка створена ще до викупу поета з кріпацтва, мала присвяту В. 1. Григоровичу. Очевидно, присвята додана пізніше, уже після викупу, бо в ній ідеться про 22 квітня 1838 р. Але знову ж таки в зв’язку  з тим, що вихід «Ластівки» затримувався, а Шевченко тим часом написав  поему «Гайдамаки», яку присвятив  Григоровичу, присвята в баладі «Причинна» знята.

Серед українських  збірників і альманахів, що появилися  на той час, «Ластівка» була явищем досить помітним і відрадним. Крім зазначених творів Шевченка, тут вміщено два  уривки з «Москаля-чарівника» І. П. Котляревського, «Сердешна Оксана» та ще деякі  твори Г. ф. Квітки-Основ’яненка, дві  байки та лірична поезія «Українська  мелодія» Є. П. Гребінки, «Пісня», «Повіяли вітри буйні» В. М. Забіли, «Скажи мені правду, мій добрий козаче» О. С. Афанасьєва-Чужбинського, кращі твори Л. Боровиковського.

Були  тут і твори виразно консервативного  спрямування, такі як передмова «Так собі до земляків» та післямова «До  зобачен- і ня», написані Гребінкою. Але все ж не вони визначали  головний зміст альманаху.

На вихід альманаху Бєлінський відгукнувся своєрідною ре-цензією . Кажемо своєрідною, бо в ній, власне, не знайдемо аналізу окремих творів, їх оцінок. У статті мова йде лише про доцільність видання подібного  роду альманахів. У цьому зв’язку  ставляться і розв’язуються два  питання: чи є взагалі українська мова і чи може існувати українська література.

Ставлячи  ці два питання, Бєлінський виходив  з того, що через історичні умови, які склалися внаслідок русифікаторської політики царизму, українська мова не мала змоги розвиватися. Вона існувала колись, в роки самобутності України, а з втратою цієї самобутності почала відмирати. В XIX ст. вона збереглась хіба що в пам’ятках народної поезії. Проте, якою б цінною і потрібною  не була народна поезія — це ще не література. Панівна суспільна верхівка на Україні сприйняла російську  мову, а мова народу почала псуватися, вироджуватися. «Отже, — робить висновок Бєлінський, — ми маємо цілковиту  підставу сказати, що тепер уже нема малоросійської мови, а є обласне  малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське і інші, подібні до них, обласні наріччя». Цим зумовлюється негативна відповідь і на друге  питання. Якщо української мови, як такої, що має перспективи розвитку, не існує, то не може бути і якоїсь особливої  української літератури.

Бєлінський  дуже прихильно відзивався про творчість  Квітки-Основ’яненка, Гребінки та інших  українських письменників. Але на тому етапі розвитку української  літератури у нього був сумнів щодо дальшого її піднесення. Частково його обурювало те, що поряд з  творами Пушкіна і Гоголя з’являються  твори О. Корсуна, П. Кореницького та до них подібних, яких реакційна  критика розхвалює на всі лади і ставить за взірець.

Треба додати ще й таке. Українська література першої половини XIX ст., як, може, жодна література світу, була якнайтісніше зв’язана з  народною творчістю, виростала з  неї. Цей факт обумовлений своєрідністю історичних обставин, в яких відбувався процес становлення української  національної культури. Прагнення мати свою літературу на Україні в якійсь мірі поєднувалося з прагненням звільнитися  від іноземних зразків, створити щось своє, оригінальне. Тільки народна  поезія могла дати подібні зразки. І її почали посилено збирати, наслідувати.