Творча спадщина Л.Українки, ї внесок у розвиток духовної культури українського народу

          Весняне відродження природи, єдність з нею людини, глибина і щирість переживань ліричної героїні, навіяних красою рідного краю, світле передчуття сподіваного щастя складають зміст вірша "Стояла я і слухала весну", надзвичайно задушевного та мелодійного, насиченого виразними звуковими і зоровими художніми деталями.

         Поезії Лесі Українки властиві героїчна масштабність, афористична метафоричність, висока естетична культура, активні пошуки нових жанрів (катрени, секстини, октави, сонети, білі вірші) і способів ритмічного оформлення.

        Активно працювала письменниця і в жанрі ліро-епосу. Славу принесли їй поеми "Самсон" (1888), "Роберт Брюс, король шотландський" (1893) та ін. Твір "Давня казка" (1893) - ще одне свідчення постійного інтересу Лесі Українки до теми місця поета в суспільному житті. Хоч дію і перенесено в якусь невизначену крашу, зміст поеми був дуже актуальним для читачів, тому що головний герой виражав сокровенні думки більшості з них:

 Не поет, хто забуває

 Про тяжкі  народні рани,

 Щоб собі  на вільні руки

 Золоті  надіть кайдани!

          Одним із вершинних досягнень творчості Лесі Українки можна вважати її драматургію. Письменниця активно розробляє новий для української літератури жанр драматичної поеми ("Одержима", "Вавилонський полон", "На руїнах", "В катакомбах").

          У драматичній поемі "Бояриня" (1910) Леся Українка звертається до проблем національної історії, зокрема складних і суперечливих подій в Україні та Росії другої половини XVII ст., які історики об'єднують у поняття "Руїна". Ці події художньо відтворюються на тлі сімейного життя, звичаїв і побуту козацької старшини та російського боярства. Через звичаєво-побутові сцени авторці вдається переконливо розвінчати соціально-політичну атмосферу тогочасної Московської держави з її зневажанням елементарних прав людини, з системою доносів, підлабузництва, хабарництва. Носієм і слугою цієї системи виступає "перекинчик" Степан, який служить боярином у царській свиті, хоч освіту здобув у рідній Україні. Він - людина пасивна, безвольна, прагне догодити цареві та боярам, боїться, що його й родину можуть піддати тортурам, узяти "на дибу" за кожен неугодний крок, необережне слово. Про свого чоловіка Оксана з сумом думає, що він "борцем не вдався". У холопа, на думку авторки, Степана перетворила саме зрада Батьківщині. Істинні патріотичні почуття закладені в образі Оксани, дружини Степана, дочки козацького старшини Олекси Перебійного. Вона - волелюбна дочка українського народу, вихована у братській жіночій школі. Марно сподівалася дівчина щастя з коханим на чужині. Московські бояри і їх жінки виявляли погорду і зневагу до "хохлушки". Патріотизм Оксани у чужій стороні поступово переростає у ностальгію за рідним краєм, яка досягає кульмінації у плачі-зверненні до чоловіка:

 Степане! Ти хіба ж не бачиш?

 гину, в'яну, жити так не можу!

 Розлука  з Україною, болісна туга за  нею - головна причина фізичної  і душевної хвороби Оксани.

           Драматична поема "Лісова пісня" (1911) розкриває проблему боротьби за вільне, красиве, духовно багате життя людини. У ній звучить гімн єднанню людини і природи, величі пориву людини до щастя. Авторка визначила жанр твору як драму-феєрію, тому що тут відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, а поряд з людьми діють постаті, створені її уявою. Такий жанр, підсилений багатим фольклорно-міфологічним підґрунтям, сприяв глибшому розкриттю головних проблем, поставлених письменницею.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

 

          Леся Українка мала такий голос, голос глашатая і трибуна, поета боротьби. Крицевий закличний голос Лесі Українки пролунав «останнім акордом» (на 42-му році життя) серед гір грузинського курортного містечка Сурамі, коли поетеса, згоряючи, диктувала матері рядки задуманої драматичної поеми «На передмістю Александрії». Він звучить для нас пророчим застереженням старогрецького мудреця Теокріта про те, що «нема рабів божих»,— є і повинні бути люди вільні «тілом і духом», а також молитвою дітей до бога Сонця: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх...» (т. 6, с. 393). Таке звернення могло стосуватись як і збереження скарбів всієї багатовікової культури, так і творів самої поетеси, яку її сучасники не завжди належно розуміли, оцінювали і сприймали. Як твердила сама Леся Українка, вона не хотіла б бути серед письменників «хвалимих, але не читомих» (т. 12, с. 378). Все ж письменниця вірила в дієвість художнього слова, але не знала, з якою силою воно відіб'ється, як сприйметься нащадками. Одначе ми знаємо, що воно відгукнулося стократною луною в їхніх серцях, що революція, до якої геніальна поетеса йшла, дала нове життя її творам.

           Творчість Лесі Українки стала наріжним каменем У розбудові української радянської поезії і драматургії. Відгомін її ліри відбився на поетичному голосі найближчих послідовників — В. Еллана-Блакитного, М. Рильського, П. Тичини, а далі нового покоління — Д. Павличка, Л. Костенко, І. Драча.

          Вже за її життя, розширюючи горизонти рідного письменства, твори Лесі Українки стали еталоном сучасної поезії, а сама поетеса — символом нескореності, виразником духовних устремлінь нового покоління митців і борців, що, відкинувши думку про можливість компромісу з існуючим ладом, пішло на останній штурм його твердинь, здобувши нове життя. Можливо, саме тому образ поетеси злився з країною, народом і навіть самим його іменем. Адже, за висловом Сільви Капутікян, «Леся Українка — уособлення землі, народу, його душі. Так, вона — Українка з великої літери».

          Весь історичний шлях, пройдений всіма поколіннями від Лесі Українки без неї, мовби додається до голосу її поезії високої ідейності та художньої сили, що увиразнюється і відкривається щораз новими гранями, яких не помічали її сучасники.

          Будучи глибоко національним митцем, вона постійно перебувала в сфері інтернаціонального, опрацьовуючи «вічні теми й образи» різних народів, епох і континентів, ніби й цим здобувала собі вічність, якій насправді зараз належить своїми творами. Лесин голос із загальнолюдськими вболіваннями влився не лише в культуру рідного народу, він відбився світлою луною поза межами Батьківщини, бо кличе віп до справедливості, братерства, свободи — як вищих ідеалів співіснування людства.

          Тільки поети-пророки, тільки народні співці, що з'єднались усім єством з трудящими масами, виразивши їхні найзаповітніші мрії, віддавали себе загальнолюдській справі, заслужили гідної народної шани. Вони могли вірити, що їхнє слово і діло, народжене і промовлене в дні важкого мороку, ясним промінням сіятиме в новому, вільному краї:

 «Як я  умру, на світі запалає 

 Покинутий  огонь моїх пісень 

 І стримуваний  пломінь засіяє,

 Вночі  запалений, горітиме удень.»

 

 

Список літератури

 

1. Агеєва В. Поетеса зламу тисячоліть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. - К.,2001

2. Антонович Д.. Українська культура. Мюнхен, 1988.

3. Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської // Радянське літературознавство. 1988. -№ 11.С. 32-37.

4. Задеснянський Р. Творчість Лесі  Українки. Мюнхен, 1984.

5. Кулінська Л. У світі ідей та образів. (Особливості поетики драми Лесі Українки). К. 1971

6. Маланюк Е. До роковин Лесі  Українки (13.11.1871) // Маланюк Е. Книга. спостережень: В 2-х т., Т. 1. Торонто, 1962. С. 91-102.

7. Одарченко П. Зоря України (До 75-х роковин з дня смерті славетної поетеси Лесі Українки) // Одарченко П. Леся Українка. К., 1994. С. 4-14.