Творчество О.Д. Иваненко

Біографічні відомості

Народилася майбутня письменниця  — автор багатьох книжок: літературних казок, реалістичних оповідань і  повістей, творець біографічних романів  про життя і творчість класиків української літератури — 13 квітня 1906 року в сім'ї письменника і вчительки. Усе життя Оксана Дмитрівна дружила з наукою. Навіть більшість її казок — результат копіткої праці письменника і вченого. Про неї можна сказати, що вона відкривала минуле століття і завершила його, проживши 91 рік.  
«Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — Ім’я Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім працелюбства», а потім організатором "трудової школи".

Як казала Оксана Дмитрівна, у неї  було щасливе дитинство. Письменниця  згадувала: „Писати я почала дуже рано, як тільки вивчилася читати, а  читала я з чотирьох років... На щастя, вдома ніхто не звертав уваги, що крім ігор «у ляльки», я дуже любила писати повісті. Псувала на своє писання безліч паперу, ... і в шість років вирішила видавати свій журнал. Він називався «Гриб». Мій журнал, правда, після кількох номерів «прогорів»... Але я продовжувала писати нескінченні повісті».  
Скільки себе пам’ятала Оксана Дмитрівна, життя її завжди було пов’язане з дітьми. Домашні уроки, які давала її мама, постійно збирали, окрім маленьких учнів, двоюрідних братиків і сестричок, сусідських дітей. Усі вчилися, читали, гралися, слухали казки. Оксанка змалку мріяла бути вчителькою. У 12 років сама уже давала уроки. А будучи підлітком, невпинно вчилася. У 15 років вступила до Полтавського інституту народної освіти. То були складні роки після жовтневого перевороту. Дитяча безпритульність, бездоглядність набрали розмірів народного лиха. Організовувались дитячі будинки. І Оксана почала працювати вихователькою у одному з них. Вдень — робота в дитячому будинку, ввечері — лекції в інституті. Можна сказати, що у ті роки розцвів літературний хист майбутньої письменниці. Тоді не було ніяких сценаріїв свят, п’єс, інсценівок, написаних для дітей. Оксана писала вірші, казки. У спогадах «Мої казки і мої дорогі вчителі» Оксана Дмитрівна наводить кумедний випадок, котрий трапився з нею, коли завідувачка дитячого закладу, наказавши їй написати п’єсу для дитячого ранку, замкнула дівчину у кабінеті і не випустила, поки п’єса не була написана. Коли Оксана писала п’єсу у її вухах весь час лунала музика композитора М. Глінки. «Вже й багато років згодом, коли я писала свої казки, — писала письменниця, — завжди для мене лунала якась знайома музика». Справді, оте тонке музичне звучання вчувається у всіх творах письменниці, передусім у казках про природу. Така захопленість літературою, а ще більше розмаїтим дитячим світом і визначили майбутнє Оксани Іваненко як дитячої письменниці.  
Близько семидесяти років працювала О.Д. Іваненко на літературній ниві. Уже давно виросли читачі її перших казок та оповідань. На зміну їм прийшли молодші покоління, які так само щиро захоплюються книжками письменниці. Бо її твори несуть знання, вчать людяності, патріотизму. У кожному з них відчувається глибоке розуміння дитячої душі. У грудні 1997 року на 92 році життя земний шлях Оксани Дмитрівни Іваненко скінчився. Але його продовжують її безсмертні твори.

Оксана Іваненко як дитяча письменниця

О.Іваненко увійшла в історію  української літератури для дітей XX ст. як одна з її активних творців. І хоча під тиском складних історичних обставин вона не зуміла цілком уникнути впливу вульгарно-соціологічних стереотипів, проте їй належать відомі казки та історико-біографічні твори. Краща частина їх витримала іспит часом і ввійшла в духовну скарбницю незалежної України. 
Коли заходить мова про зрілу О.Іваненко, мимоволі згадуються витоки формування її як письменниці й просто особистості. Вони сягають у пору її дитинства і родинного оточення.

В сім’ї Дмитра та Лідії Іваненків  була завжди злагода, трудова і творча атмосфера, шанобливе ставлення до українських і світових духовних цінностей. Це сприяло формуванню в О.Іваненко національної самосвідомості, високих моральних якостей, естетичних і гуманістичних засад світогляду. Згодом про це вона детально розповість у своїх спогадах, в яких лагідними та теплими тонами буде відтворювати дорогі образи батьків. 
"У нас удома, - пригадує О.Іваненко, - висів великий портрет Кобзаря, і, ще не розуміючи цілком змісту, я вже знала "Реве та стогне", "Заповіт", "Садок вишневий коло хати", тому що їх завжди співали і вдома дорослі, і мамині учні-трудолюбці - до революції вона була вчителькою в дитячому притулку для сиріт "Дом трудолюбия", а потім палким організатором трудової школи. Після 1917 року у нас у школах і гімназіях ввели вивчення української мови і щороку в березні місяці в Шевченківські дні влаштовували ранки та вечори. У мене особисто був величезний репертуар для гімназичних свят. Туди входили і "Чернець", і уривок з "Наймички". Але, крім особистих "номерів", я знала напам’ять усе, що готували мамині молодші школярі, старші учні батька... Репетиції часто відбувалися у нас дома - батько, завзятий театрал, ще з студентських років закоханий у Заньковецьку та інших корифеїв українського театру, вкладав у ці підготовки до свят весь запал, - це було щось невід’ємне од життя всієї сім’ї. Перше, що бачила, почавши ходити, на стінах між фото родичів, знайомих і друзів - портрети і фото письменників - і скрізь, в усіх кімнатах, великі і маленькі фото Льва Толстого... Дитячі його оповідання я, ще й не вміючи ходити, знала напам’ять. І як Ваня потай з’їв сливу, і як недобре, коли товариша в біді залишають, і як батько-садівник учив синів жити й працювати"  

Важливий вплив на творчість  О.Іваненко коріниться й в духовній освіті батька, в її знанні Біблії. Майже  в усіх її творах часто вживаються вислови з Біблії. Хоча варто відзначити, що антирелігійна пропаганда значно викривила християнське бачення світу в свідомості О.Іваненко. Та навіть потужній атеїстичній машині не вдалося до кінця вирвати глибинні почуття віри з серця письменниці. 

Десятирічною гімназисткою Оксана написала казку "Квіти", яку старшокласники вмістили у своєму друкованому журналі. Сама письменниця вважає, що це була її перша казка, сюжет якої був  підказаний сумними роками першої світової війни. У творі мовиться, що квіток було багато-багато. Вони різні - блакитні, сині, червоні - за одну ніч виросли на галявині. Напередодні на цій галявині точився кривавий бій. Після баталії прийшли сюди сестри, дружини, матері вбитих, там, де падали сльози скорботи з блакитних очей сестер, виросли блакитні квіти, з синіх очей дружин - сині, з старечих вицвілих очей матерів - білі, а там, де на землі була кров солдатів, - червоні... 
Критики вже звернули увагу, що у характері малої Оксани була риса, яка допомагала їй завжди і всюди перебувати в русі. О.Іваненко не просто мала потяг до праці й навчання, а робила все з вогником і передусім творчо. Вже змалку вона мріяла стати вчителькою. Навіть під час навчання в гімназії дванадцятилітньою самостійно працювала з невстигаючими учнями. Згодом вона, вже студенткою першого курсу вузу, одночасно обіймала посаду вихователя дитбудинку, писала для дітей твори та цікаво й емоційно вводила їх у таємниці казок. 
За цих же обставин О.Іваненко ввела у програму естетичного виховання і твори для дітей П.Тичини. "З цієї чудової перлини "А я у гай ходила", - пригадує вона, - у мене й почалося знайомство з поезією Павла Григоровича, і на все життя цей вірш лишився найулюбленішим. А прочитала я його вперше, коли працювала вихователькою в дитячому будинку для дітей-сиріт. Було мені тоді 16 років. Я пам’ятаю, як моя дітлашня раділа і сміялась, коли я прочитала їм цей віршик, і одразу завчили напам’ять, так само, як і "Ми дзвіночки, лісові дзвіночки, Славим день ...", що співали з такою втіхою, мрійно похитуючи голівкою.  
Отак поезія Павла Григоровича увійшла в моє життя саме його дитячими дорогоцінними самоцвітами. А коли я дістала книжечку його творів - відчула приток такої надзвичайної поезії, яка одразу заповнювала чарівною музикою, перед очима поставали найтонші його пастелі, я їх бачила"  

Для розвитку особистості О.Іваненко велике значення мали співи і музика. За її свідченням, з самого малку  ці види мистецтва мали чарівну силу. Цьому сприяла сама співуча Полтава. Співала її околиця - Різницька гора (на якій, до речі, жив деякий час композитор, збирач народних пісень Верховинець). Співали "трудолюбці”, учні притулку, де матір вчителювала, - багато хто був у архієрейському хорі. В гімназії, де вчилась Оксана, співи вів відомий музикант Попадич. Співали і вдома її улюблені українські пісні, романси, арії з опер...

Не менш активно О.Іваненко захоплювалася  літературою. Спочатку в Полтавському, а потім у Харківському інституті  народної освіти вона мала можливість бути на зустрічах з П.Тичиною, В.Сосюрою, М.Хвильовим, М.Кулішем... У неї виникла міцна дружба з такими молодими літераторами, як Н.Забіла, П.Усенко, О.Копиленко, М.Трублаїні. З ними вона часто відвідувала дитячу студію "Плугу". Пробою пера слугують написані Іваненко оповідання "На кризі", "До царя". Останнє побачило світ у дитячому журналі "Червоні квіти" (1925). Невдовзі О.Іваненко стала двадцятилітньою матір’ю: 25 грудня 1926 року у неї народилась донька Валерія, яка принесла їй і радість, і горе... 

Все ж О.Іваненко продовжувала жити в педагогічному світі. Коли влітку 1924 року приїхала до Полтави на канікули, довідалась про колонію, яку очолював Антон Макаренко. Там проходить педпрактику. Після закінчення Харківського інституту народної освіти (1926) їде в колонію на постійну роботу. Колонія в той час вже перебралася в село Куряж під Харковом. Її незвичайна і кипуча діяльність, ласкавість і ніжність захоплювали колоністів та А.Макаренка. Не випадково О.Іваненко стала прототипом Оксани Варської у "Педагогічній поемі" А.Макаренка. 
У той час згубно діяли на творчу інтелігенцію догми соціалістичного реалізму. Відомо, що він "не мав аналогій з погляду своєї тоталітарності та ідеологічної агресивності" . Від прихильників бездумного слідування канонам соціалістичного реалізму діставалося й О.Іваненко. З позицій вульгарного соціологізму вони нерідко глумилися навіть над звичайними статтями молодої письменниці. "На рукописі моєї невеличкої статті про організацію дозвілля для молодих школярів і дошкільнят, - пригадує О.Іваненко, - надто завзятий рецензент написав: "Чому авторка не пропонує запровадити такі ігри серед підростаючого покоління, як, приміром, боротьба за промфінплан?". Я відмовилася переробляти статтю, і вона не була надрукована". 

Невдовзі О.Іваненко переїжджає до Харкова. Впродовж року вона працює в Управлінні дитячих установ на посаді завідуючого особливим складом дітей та водночас секретарем журналу "Друг дітей". На основі художнього осмислення складних умов виховання безпритульних дітей з’являється її повість "Манівцями", яку надрукував журнал "Молодняк" [59]. 
О.Іваненко постійно прагнула поглиблювати свої знання з дитячої психології, природи дитячих інтересів та становлення особистостей підлітків. 3 цією метою вона навчається в аспірантурі при Українському науково-дослідному інституті педагогіки(1928-1931) та успішно захищає дисертацію на тему "Дитяча літературна творчість". Після закінчення аспірантури рік завідує секцією дитячої літератури при Київській філії науково-дослідного інституту педагогіки. 
Відомо, що у ті роки особливо важко було переборювати лівацько-педагогічні "теорії”, прихильники яких вели наступ на дитячу літературу, проти "чуковщини" і такого її жанру, як літературна казка (про цю складну ситуацію на ниві дитячої літератури див. “Історію української літератури” ). За цих обставин не легко було О.Іваненко очолювати секцію дитячої літератури, а згодом працювати редактором видавництва "Молодий більшовик”. Говорячи її словами, часом вона віддавала данину у своїх книгах-малютках “дидактичним підтекстовкам", які замовлялися "ліваками від педагогії"… Життя, здоровий глузд справжньої... педагогіки перемогли мертвонароджені лівацькі теорії, особливо в дитячій літературі»  

На жаль, наші вчені мало звертають  увагу на ту роль, яку О.Іваненко відіграла у 30-х роках по групуванні навколо видавництва “Молодий більшовик” молодих авторів дитячої літератури. Тим часом з її ініціативи це видавництво випустило в світ чимало цікавих творів для дітей. В їх написанні брали участь не лише власне дитячі письменники Н.Забіла, О.Копиленко, О.Донченко, М.Трублаїні, а й маститі живі класики П.Тичина, М.Рильський, Ю.Яновський, П.Панч, А.Головко, В.Сосюра, М.Йогансен... 
У цьому зв’язку доречним буде такий штрих зі спогадів О.Іваненко: "Я з гордістю, - підкреслює вона, - так, з гордістю, загадую, що перший дитячий - для дітей вірш Максим Тадейович написав для мене! Для альманаху, який я редагувала. Максим Тадейович приїхав тоді до Харкова, прийшов до видавництва "Молодий більшовик", в якому я працювала. Пам’ятаю, редактори прибігли в мою кімнату: "Оксано, іди подивися, приїхав Максим Рильський!” Потім він зайшов до нашого відділу. А другого дня приніс свій вірш "Річечка" і, даючи мені, сказав: "Мені так сподобалося у вас, що написав вірш"  
Важливо, що у 30-х роках О.Іваненко брала активну участь у літературному процесі, порушувала ряд слушних питань з поступу дитячої літератури як на засіданні секції, так і на сторінках преси. Так, ще за життя вона звернула мою увагу на третю сторінку "Літературної газети" від 17 травня 1937 року, яка була повністю присвячена проблемам дитячої літератури. Тут вміщено її статтю "Про яку книжку я дбаю". "Нам потрібні, - наголошує О.Іваненко, - нові книги на сучасні теми, книги, які давали б відповідь дитині на багато питань, що хвилюють її... Нам треба глибше поставити питання жанрів, стилю, мови дитячої книжки з цією новою тематикою"  

У цей же період О.Іваненко значно урізноманітнила й активізувала свої творчі пошуки. Завжди вимоглива  до свого літературного доробку, вона вважала, що її "справжня творчість  для дітей починалася" з казки "Сандалики, повна скорість!". Від себе додам, що всього через чотири роки після публікації цієї казки О.Іваненко висловила у вже згаданій статті вагомі роздуми про даний жанр дитячої літератури. За порадою письменниці вперше вводжу їх у науковий обіг. 
"На перший погляд здається, - зазначає О.Іваненко, - що казка - найвільніший жанр, адже все там може трапитися, все можливо, все дозволено, там і килими літають, і речі розмовляють, і люди в тварин перетворюються. Але це лише здається. В казці все суворо обумовлено. Вся дія і всі образи, кожна дія, кожний образ, коли ми придивимося до старих казок, мусять служити розкриттю основної ідеї казки... В казці мусить більше, ніж в творі якогось іншого жанру, щось трапитися, вона вимагає динамічного сюжету, зав’язки, розв’язки, обов’язкового конфлікту... Казка - це ж улюблений дітьми жанр" 
 
Сама О.Іваненко визнавала, що при написанні казок вона щедро і творчо використовувала фольклор, казкову спадщину вітчизняних та зарубіжних майстрів художнього слова. Усно й письмово вона називає імена таких улюблених казкарів, як Ш.Перро, брати Грімм, О.Пушкін, Марко Вовчок, І.Франко, М.Коцюбинський, М.Горький, П.Тичина, Н.Забіла, С.Маршак. Але особливо шанувала Г.-К.Андерсена, Л.Толстого і К.Чуковського. "Тільки, - застерігала мене, - їхній вплив на мене не був механічним, як дехто це тлумачить. Навпаки, художній досвід великих майстрів сприяв розвитку моєї творчої самобутності, допомагав мені творити якісно нові естетичні цінності. Інакше б я була безнадійним епігоном"