Творчество О.Д. Иваненко

 
Власне, О.Іваненко писала казки все своє життя, адресуючи їх дітям молодшого, середнього і старшого шкільного віку. Вони друкувалися десятками книжок. Їх належно представлено у п’ятитомнику вибраних творів письменниці. Про них чимало написано похвальних праць. Так, авторський колектив навчального посібника "Українська дитяча література" вважає, що її казки на сучасну тему "не мають аналога в літературі”. На думку В.П’янова, однією з особливостей казок письменниці є те, що "вони в переважній більшості розраховані на читання, а не на розповідь, хоча в устах справжнього митця звучать надзвичайно виразно й красиво”. Як гадає Н.Забіла, головною особливістю казок О.Іваненко є те, що "вони вчать легко й ніби то мимоволі, не настирливо, захоплюючи читача цікавими пригодами й героїчними вчинками персонажів, невимушеною, часом жартівливою розповіддю, свіжою поетичною мовою, сповненою яскравих образів і влучних, з самого життя, з живої говірки запозичених висловів та приказок. Тому казки ці легко доходять до розуму й серця юного читача і якнайкраще виконують своє велике виховне значення." 

Мав рацію С.Іванюк, виклавши суть дискусії про казку 20-30-х років, пов’язати  з ім’ям О.Іваненко відродження  цього жанру в українській  дитячій літературі. Як на нього, її новаторство "виявилося в тому, що вона традиційними засобами казки розповіла досить казкову історію, що відбувалася в цілком реалістичній художній дійсності, знайомій читачу з повсякденного життя...Поєднання фантастичного й реалістичного створює в них своєрідний світ, казкову дійсність, яка є, по суті, гіперболізованою реальністю.” 
Вже згадувалося, що надрукована на сучасну тематику в 1933 році казка "Сандалики, повна скорість!" відкриває першу сторінку професійної творчості письменниці в цьому жанрі. Помиляються ті дослідники, які вбачають у ній показ "небачених масштабів будівництва в нашій країні", "класову боротьбу в країнах капіталізму" та "перевагу соціалістичного способу життя" 
Насправді, користуючись фантастикою і казковими перетвореннями, О.Іваненко розкриває процес формування у маленької героїні таких рис вдачі, як кмітливість, допитливість, доброта і романтична окриленість. Звідси її нестримний потяг якомога швидше пізнати багатогранний світ. Своєму наставнику Дею вона збуджено вигукує: “ Я завтра ж побіжу, полечу, куди захочу! Я побачу всі наші міста, всі ріки, всі гори і навіть море!" 
Отримавши від казкового вченого Дея чарівні сандалики, дівчинка переноситься в будь-які близькі і далекі краї, здійснює незвичайні мандри, сповнені пригод та звершень. Тут вдало переосмислено відомий в народних казках образ чобіт-скороходів. Розповідаючи про пригоди дівчинки, авторка вдається до діалогу, який то характеризує героїню, то сприяє динамічному розвитку сюжету й має виразно повчальну функцію. 
В наступні роки О.Іваненко продовжує художньо досліджувати внутрішній світ дитини в жанрі казки на сучасну тематику, помітно удосконалюючи свою майстерність. Критика помітила, що її особисті спостереження перепліталися з набутими знаннями і романтичною вигадкою. З’являється цикл її казок “Великі очі“ (1935-1946). Погодимося з тим, що це велика і щаслива творча знахідка письменниці. Адже їй належить першість у тому, що розвиток сюжету в казках цього циклу визначається образом “гострого лікаря“. 
Що ж то за “гострий лікар“? Виявляється, що він лікує не хвороби і звичайні недуги людей, а “брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрих і тому подібних хворих“. На початку казки “Великі очі“ авторка дотепно кепкує над хлопчиком Ясем, який не наважився піти до “гострого лікаря“. Уникаючи оголеного дидактизму, О.Іваненко потім ставить Ясика у такі ситуації, які примушують його позбавитись моральних вад. І колись ледачий, включившись у працю, навчився грати на скрипці і відчув красу життя. Дівчинка Галя у казці “Чудесна квітка“ досягла високих вимірів моралі в процесі подолання складних пригод, позбавилась полохливості і відлюдькуватості. У казці “Чарівні зерна“ “гострий лікар" допоміг дітям полюбити працю як творчість. 
Автори навчального посібника "Дитяча література" справедливо звертають увагу на казку "Чарівні зерна". У ній поєднано казкове і реальне. Тут у дусі фольклорних прийомів виступає лікар, який мав "гострий вигляд - гостру борідку, гострі вуса, гострий ніс і такі гострі очі". Але над усе школярів чарував його розум і життєвий досвід. За порадою цього мудреця вони всією ланкою виростили з "чарівних зерен", отриманих від лікаря, чудовий урожай і принесли йому "три чудові паляниці". Виявилося, що засів з усіх трьох торбинок зерна дав прекрасний урожай, оскільки спільна і самовіддана праця дітей переросла в красу. 
Вдаючись до прийому розгорнутої персоніфікації, О.Іваненко своєрідно олюднює в казці "Чарівні зерна" явища природи й поетично відтворює пробудження землі після зимової сплячки. Це надало твору особливої емоційності: "Земля парувала, вона раділа весні, ранкові, роботі, адже набридло їй, такій роботящій, стільки спати, без діла лежати. Хлопці прислухалися до її зітхання і теж почули ті слова, які весна казала щороку" 
Образ “гострого лікаря“ справедливо ототожнюють з особою самої письменниці, яка створила його, щоб вустами свого героя сказати дітям: “Я люблю вас, а щоб ви були щасливі, вам необхідно позбутися таких хвороб, як лінощі, заздрість, зазнайство, зрадливість, боягузтво, чванькуватість тощо!“. Тут, до речі, слід відзначити й особливості образу авторки - ніжної, доброї матері, яка звертається до своїх маленьких читачів, як до рідних дітей. Як сказала в інтерв’ю О.Іваненко, витоки цих вельми високих морально-гуманістичних якостей були засіяні у її серце батьками-вчителями та ідеями значних представників вітчизняної й зарубіжної літератури. 
Правда, часом письменниця зловживає публіцистичними засобами. Від цього потерпає естетичне вираження моралі її творів. Так, у казці “Маяк“ дід повчає дітей: “Дивіться ж, хлопці... міцно тримайтесь один одного - зробите тоді чарівний корабель, і буде він гордістю і щастям усієї нашої землі. Плаватиме, літатиме він по всіх морях і океанах світу. Жодна куля не влучить в нього. Але мусить бути й міцний, непорушний зв’язок того корабля з рідною землею” 

Природничі казки

Постійно перебуваючи в творчих пошуках, О.Іваненко рано звертається до казки природничої тематики. Певна річ, вона була добре обізнана з народними казками і класичними зразками такого характеру Л.Толстого, Г.-К. Андерсена, І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, К.Чуковського, В.Біанкі тощо. Але О.Іваненко розуміла, що “кожен в своїх творах іде власним шляхом, сам вирішує, дошукується, помиляться”. 
При співставленні перевиданих у різні часи її природничих казок впадає в очі копітка робота авторки над удосконаленням їх тексту, поглибленням наукових знань і конкретних спостережень над явищами природи. Внаслідок цього вони, так би мовити, доведені до кондиції, їх в своїй більшості можна віднести до класики української дитячої літератури. К.Чуковський влучно розкрив їхню жанрову й тематичну специфіку. На його думку, О.Іваненко “уподобала жанр напівчарівної казки з пізнавальним природничим ухилом. Хоч в сюжетах її казок і проявляється певна доля фантастики, хоч і бурульки, і тварини, і квіти, і дерева розмовляють в них по-людськи, фантастика - лише нарядне прикриття, футляр для тих наукових відомостей, які приховані всередині”  
У "Вибраних творах" природничі казки О.Іваненко подаються під загальною назвою “Лісові казки”, хронологія написання яких припадає на 1933-1959 рр. Відомо, що навколо цього циклу свого часу точилася жвава дискусія. Прихильники суворої науковості зауважували, що в декотрих творах циклу порушена “біологічна точність”. Тим часом, як стверджували інші, казки письменниці не “біологічні”, а перш за все етичні, їх пафос не в пізнанні нових властивостей природи, а у вихованні моралі. 
Звичайно, “Лісові казки” О.Іваненко справді не можна назвати науковими, проте вони містять у собі матеріал про явища природи, життя тварин. Цим самим вони збагачують уявлення юних читачів про оточуючий світ, мають педагогічне спрямування. У них письменниця вдається до антропоморфічних прийомів, тобто до перенесення на тварин, рослини та різні явища природи людських властивостей. В такому ключі написані казки “Кисличка” про щеплення дерев, “Бурулька” про перетворення пари у воду, “Джмелик” про запилення рослин комахами. “Про бджілку Медунку” про ознаки корисних комах, “Куди літав журавлик” про переліт птахів, “Про маленького Піка” про тяжке життя чижихи, “Хвилька” про кругообіг води в природі та інші. 

Казки про виховання

Безумовно, майже всі казки О.Іваненко можна віднести до тих, які виховують  молодше покоління. Для прикладу візьмімо ліричну казку “Хвилька”, яка стала хрестоматійною. Тут письменниця майстерно олюднює хвильки, річку, вітер, лілею, які то страждають, то радіють, то сумують, то захоплюються. У казці мовиться, як сестрички-хвильки полюбили красуню білу лілею, їм дуже хотілося бути з нею. Але мати-річка наказала “Линьте далі! Линьте далі! - заговорила річка. - Ніколи не треба стояти на місці, так можна зробитись стоячою водою”. І весела та грайлива хвилька гукнула квітці: “Пливімо зі мною!”. Хвилька була така гарна, від сонячного променю прозора, що у гордої лілеї затремтіла стеблина, бо хотіла попливти за цією хвилькою... 
Хвилька перетворюється в краплину, а потім легкою парою піднімається вгору і дощовою краплиною падає в ніжну білу чашечку лілеї: “Це я прилинула до тебе, - почула лілея ласкавий шепіт. - Я була срібною хвилькою, я була парою, я була дощем... Зараз так радісно поцілувати тебе”. І мають рацію вчені, що назавжди запам'ятовується ліричний образ хвильки, яка через усе життя пронесла любов до лілеї. А який глибокий морально-етичний підтекст казки! 

Критика звертає особливу увагу  на повість-казку “Куди летів  журавлик”, її можна справедливо  назвати пізнавальною, навіть науковою: з такою ґрунтовністю і послідовністю викладено у цій казці відомості з життя птахів і звірів у різних географічних широтах, від Північного полюса до екватора. Та, розповідаючи з ліричним пафосом про мандрівку журавлика, письменниця мала на увазі передусім людину з усім комплексом її почувань. Якщо птахи із сумом покидають береги Дніпра і радіють з щастя повернутися весною додому, то яким же патріотом мусить почувати себе людина, яка все життя віддає збагаченню й уславленню рідного краю, України! Саме думка про високе призначення національно-патріотичного почуття керує письменницею, коли у природничу повість-казку органічно вплітає вона мотив безмежної любові до України, мотив побратимства і взаємовиручки. Згадайте опис повернення птахів до рідної землі, особливо розмову хлопчика з журавликом; “Журавлику! Здрастуй! Я чекав тебе! Мій журавлику! Ти прилетів! Та треба тебе звати веселиком, бо ти такий веселий! Мій веселику! - І журавлик заспівав радісно: 

Не звіть мене журавликом, 
Щоб я не журився! 
А звіть мене веселиком, 
Щоб я веселився! 

Згадаємо ті її прозові твори, в  яких головним героєм є сучасник. Так, стали духовним надбанням її оповідання під загальною назвою “У першому  класі“, що написані у різні часи. Тут вміщено такі мініатюри, як “Галочка“, “Сороки“, “Питання“, “Бабуся“, “Вітя“, “Друг“, “Новий рік“ тощо. Кожен з цих творів становить певний естетичний інтерес. Візьмімо, наприклад, оповідання “Галочка“. За спостереженням К. Чуковського, тут авторка легко і вільно, без будь-якої напруги перевтілюється в свою героїню, семирічну першокласницю Галю, говорить її мовою, її голосом і дивиться на світ її очима. На перший погляд, конфлікт простий, але він розвивається динамічно, сприяє Галі пізнавати оточуючий світ, подолати, здавалось би, звичайні пригоди і перешкоди. 
Оповідання про війну

Вважаю, що письменник - це завжди новий засіб розкриття світу, радощів і страждань людини. Таке почуття народжується при читанні оповідань О.Іваненко, написаних під час війни. Авторка сама тоді втратила чоловіка, поховала старого батька і залишилася з немовлям на руках. Але у неї вистачило сили розповісти правду про мужність батьків і дітей в боротьбі з фашистами. Це становить пафос таких оповідань, як “Школа“, “Пошта прийшла“, “Подарунок“, “Молодша сестричка“, “Таємниця“, “Дочка“ тощо (1941-1945). 
Після війни нею було написано ряд оповідань і повісті (“Рідні діти” (1951) та “Великий шум” (1966)”. Але більшість з них не витримали іспит часом. Письменниці принесли визнання романи “Тарасові шляхи” (1939-1961) та “Марія” (1973). 

Історико-біографічна  творчість

Окрім творів для дітей, Оксана Іваненко написала чимало інших творів, які  можна віднести до історико-біографічного  жанру.

Повість О.Іваненко "Богдан Хмельницький" складається з п’ятнадцяти невеликих новел. Авторка так подієво розташовує новели, щоб найповніше розкрити долю героїв упродовж визвольної війни. Правда, остання новела "Навіки в єдиній сім’ї" – традиційна для цієї теми в ті роки – штучно педалює думку про довічне об’єднання України з Росією. Тези про те, що Хмельницький передбачав досягнення державності і об’єднання під гетьманською булавою всіх українських земель – тут, певна річ, не знайдемо. Великий часовий простір, охоплений у повісті, значною мірою обумовив її нарисову стилістичну тональність. Але тактовно використаний художній домисел дав можливість письменниці створити для дітей зримий образ Хмельницького, а доречне використання мотивів і поетики фольклору сприяло змалюванню справжнього  українського народного характеру.

Історико-біографічний роман О.Іваненко "Тарасові шляхи" базується на достовірних фактах з життя Кобзаря. В ньому наявна послідовна авторська позиція, що знайшла своє втілення передусім у своєрідному використанні та інтерпретації документальних джерел, чіткому дотриманні правди шляхом максимального виключення вимислу та розкриття національної сутності поета. Письменниця не йшла сліпо за документом, а моделювала своє бачення подій у рамках композиційно цілісних п’яти розділів. Кожний з них має внутрішню побудову, логічні зміни простору й часу, руху сюжету, епічних і ліричних потоків. На жаль, в останніх двох розділах роману часом послаблюється напруга дії і помітна подієва інформативність на шкоду художності.

За своїм жанром цей твір можна вважати сучасною художньою біографією, що заснована на засадах причинно-часової розповіді. Орієнтуючись на кращі риси українських та зарубіжних історико-біографічних творів, О. Іваненко прагне знайти власний своєрідний ракурс і, зокрема, з більшою увагою ставиться до духовного життя історичної особи. Письменниця не лише відтворює історичні події та факти з життя Шевченка (це неодмінна вимога до творів даного жанру), а й за допомогою почасти художнього вимислу та особливо художнього домислу прагне подати їх у психологічних зрізах, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Внаслідок цього твір “Тарасові шляхи”, зберігаючи подієву основу, частково набував деяких ознак умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. Серед них наявні такі, як чергування монологів авторки та історичної особи, включення в ланцюг подій ліричних вставок, ретроспекцій тощо.

Роман «Марія».Письменниця розкрила важливі моменти політичного й культурного життя Росії, України та Європи початку другої половини ХІХ ст. та інтерес до них Марка Вовчка під час її перебування в Петербурзі, Немирові, Берліні, Дрездені, Парижі, Римі, Венеції. Характерно, що текстова картина світу і конфліктів постає насиченою завдяки кільком основоположним факторам – соціально-політичному, морально-етичному, психолого-естетичному.

При створенні самого образу Марії письменниця спиралася не тільки  на рясний фактичний матеріал, а й на психологічне, зокрема, жіноче чуття. Внаслідок цього досягалася об’ємність та рельєфність зображуваного. Близьке розуміння письменницького світосприйняття сприяло органічній появі в тканині роману роздумів та переживань Марка Вовчка, правдивому розкриттю творчої лабораторії першої української жінки-письменниці. При цьому О.Іваненко послідовно дотримується документальності, обмежує міру використання художньому вимислу.

Для втілення задуму О.Іваненко відмовилася від попередніх різновидів життєписів. Принцип асоціативно-психологічної організації біографічного матеріалу в ”Марії” полягає в тому, що тут безпосередні події відбуваються на обмеженому часовому полі, переважно в період перебування героїні за кордоном. Але завдяки асоціативно-ретроспективним відступам і посиленій психологізації у романі постають попередні етапи життя Марії, її одруження, перебування в Україні, перші творчі успіхи тощо. При цьому художній домисел органічно поєднується з відомими фактами, епістолярними, мемуарними та іншими достовірними свідченнями.

Помітна громадська і творча праця  О.Іваненко високо оцінена. 1974 року їй присуджено премію імені Лесі Українки за "Лісові казки", повість "Рідні діти", роман "Тарасові шляхи". У творчому доробку письменниці чільне місце посідають літературні спогади та роздуми. Саме такого характеру є її книга “Завжди в житті". 1986 року вона відзначена Державною премією України імені Тараса Шевченка. 
Померла О.Іваненко 16 грудня 1997 року.

Збірка «В першому класі»

Галочка 

Галочка дуже не любить, коли мама розповiдає  кому-небудь цю iсторiю, так що, будь ласка, коли побачите Галочку, не кажiть ïй, що ви щось знаєте. 
Це трапилось, коли Галя вперше прийшла в школу. 
Галi дуже хотiлося швидше до школи. 
Хоч вона й не зовсiм, але все-таки доросла — коли ходиш до школи. А маленькою нецiкаво бути. Тiльки старшi так думають, що малим добре. Сама нiкуди не ходи, одягай, що мама скаже, спати лягай рано, коли мама i тато ще й не думають спати, обов'язково обiдай i снiдай! 
Галя вже вирiшила, коли вона буде дорослою, супу i хлiба не ïсти нiколи, нiзащо (хiба що хлiб з варенням), нiколи не спати i щодня ходити в кiно. 
Ïï двоюрiдний братик Вовка, трошки старший, з нею цiлком згодний, тiльки вiн ще каже, що й слухатися нiкого не буде i взагалi робитиме все, що захоче. 
От Галi купили портфель, книжки, зошити, пера Пiонер i головне — пенал! 
— В школу я ходитиму сама! — заявила Галя. — Ти, мамо, тiльки перший день менi покажи, де школа. Вовка ж сам уже ходить! 
— Подивимося! — сказала мама. Так вона казала завжди, коли не хотiла сперечатися. 
Спочатку все було гаразд. Все було приготовлено звечора: повний портфель, коричнева форма, чорний фартушок, — все як належить, i, як належить всiм семирiчним, у цей день Галя прокинулась о шостiй годинi i вже не дала нiкому спати. 
Мама, як навмисне, повiльно одягається i, здається Галi, надто повiльно йде. Так i спiзнитися можна! Галочка поспiшає, Галочка iде горда, зовсiм як доросла, i в неï таке обличчя, що всi зустрiчнi бачать, що вона вперше йде до школи. 
От i школа — з великими вiкнами, великим двором. На дворi бiгають дiти, багато дiтей, бо це велика школа — десятирiчка — значить, цiлих десять класiв! Бачите, як багато! 
Ви думаєте, Галочка злякалася? 
Аж нiтрiшечки! 
Коли задзвонив дзвоник i молода чорнява вчителька покликала: Перший клас, до мене!, Галя майже зовсiм спокiйно по-бiгла до неï i навiть прошепотiла мамi: 
— Мамочко, ти не бiйся! Я буду добре вчитися i додому сама прийду! 
— Мене звуть Олена Пилипiвна, — сказала вчителька. — Я вас зараз построю, ми послухаємо, що скаже директор, i пiдемо у свiй клас. 
Коло Галочки поставили бiляву дiвчинку з сiрими великими очима. Вона зразу засмiялася до Галi i спитала: 
— Як тебе звуть? 
— Галочка Татарська! 
— I мене Галочка, тiльки Хижнякова! — зрадiла дiвчинка. — А отого чорненького хлопчика звуть Тiма, а оту, бачиш, на китаянку схожа, — Неля. Я вже всiх перепитала. Ти на китаянку теж схожа, тiльки не дуже, а на татарку зовсiм нi... 
Вона хотiла ще щось швидко розповiсти, та на Ґанок вийшов сивий старий директор з квiтами в руках i усмiхнувся привiтно дiтям. Усi, навiть десятикласники, враз замовкли. Вiн зразу сподобався Галочцi, i вона почала дивитися йому прямо в рот, — бува, чого не пропустити. 
— Ходiмо, дiти, до школи, почнемо новий навчальний рiк! — сказав вiн i, побачивши, як Галя дивиться на нього, потрiпав ÏÏ по голiвцi. 
— Хай першими йдуть маленькi, новачки. Хай вони полюблять нашу школу, вчаться добре, щоб бути робiтниками на заводах, будiвниками нових мiст, хорошими iнженерами, льотчиками. 
— А я хочу бути художником, — раптом сказала Галя голосно й серйозно. 
— I художниками, — пiдтвердив директор також серйозно, але всi дiти оглянулися на Галочку, — хто й зна чого! I Галя почервонiла. 
Галю посадили з бiленькою Галею, i вони дуже швидко подружилися, ïм знову захотiлося багато розказати одна однiй, але на уроцi було цiкаво слухати Олену Пилипiвну. 
А Олена Пилипiвна всiх розпитувала, хто де влiтку був, хто вмiє читати, якi книжки знає. Всiм хотiлося вiдповiдати, i всi говорили разом, а бiленька Галочка аж пiдстрибувала: 
— Я дуже люблю казки, ой, так люблю казки... 
Олена Пилипiвна всiм сказала, якщо хто хоче говорити, хай руку пiдведе, а то коли всi разом вiдповiдають — нiчого розiбрати не можна. Це Галi дуже сподобалося, i вона весь час пiдiймала руку, а пiд кiнець — обидвi руки, бо вона читала вже багато книжок i ïй хотiлося про всi розказати. Навiть було досадно, що задзвонив дзвоник i урок скiнчився. Дiти вибiгли в коридор i в велику залу. 
— Давайте грати в пiжмурки! — закричала Неля. 
Галя вирiшила заховатися вiд Галi Хижняковоï i Нелi i по бiгла в коридор лiворуч. 
От хороше в школi! — подумала Галочка. — I весело як, i дiтей багато, i аж нiтрошечки не страшно. 
Тут раптом задзвонив дзвоник, i вмить усi дiти розбiглися по класах. 
— А де ж мiй клас? — схопилася Галочка. 
Коридор такий великий i скрiзь однаковi дверi. 
— А чому ти не в класi? — проходячи коридором, спитала ïï якась учителька в пенсне, висока i, мабуть, строга, бо навiть i не подивилася на Галю. Галя знiяковiла i шмигнула в першi дверi. 
Але що це? В ïï класi стояли маленькi парти, якi ïй дуже сподобались, i за партою бiля вiкна ïï посадили з Галочкою бiленькою, а тут парт зовсiм не було. Тут стояли якiсь дивнi столи, i великi дiвчатка й хлопчики на них щось стругали i пиляли. Галочка швидше втекла i вiдчинила дверi поряд. 
Тут були парти, i взагалi це, напевне, ïï клас, але дiти не сидiли, а стояли навколо столу, i вчителька, тiльки зовсiм не Олена Пилипiвна, показувала ïм щось дуже цiкаве, бо дiти витягли шийки, як гусенята, щоб усе добре бачити. 
Галочка стала позад усiх на пальчики, витягнула теж шию i побачила на столi кумеднi пляшки, круглi й тоненькi, якiсь кульки й спиртiвку. Учителька взяла якусь срiбну кульку з полицi i пропустила ïï в кiльце, а потiм пiдiгрiла кульку на спиртiвцi, i вона вже не могла пройти в кiльце. Хоча це була та сама кулька! 
— Бачите, дiти, — казала вчителька, — вiд нагрiвання тiла розширюються, збiльшуються, а вiд холоду стискаються. 
Ач, цiкаво! — подумала Галочка. — Прийду додому i обов'язково посаджу на батарею Мишку. Хай сидить, поки не збiльшиться. 
А потiм учителька взяла зовсiм порожню пляшку, таку пузату i смiшну, заткнула пробкою i теж поставила на вогник. 
— Вона ж лопне! — закричала Галочка, i всi обернулися до неï. 
— Це не з нашого класу! — сказав руденький хлопчик. 
— Ну, звичайно, не з нашого! — заторохтiла дiвчинка з кiсками. 
— З якого ти? 
— Я з першого... — нiяково мовила Галя. 
— А потрапила в третiй! 
— Так iди в свiй клас, — сказала вчителька. — Там же дiти вчаться, а ти пропустиш усе! 
Галя хотiла сказати, що ïй хочеться тут побути й подивитися, чи не лопне кумедна пляшка, але сперечатися вона не насмiлювалася i вибiгла швидко з класу. Вона вирiшила, щоб знову не наплутати, до дзвоника нi в який клас не заходити, а побiгти в залу i там почекати. 
А в залi було весело! Коло рояля стояло багато дiтей, бiльше, нiж сидять в одному класi, i всi спiвали: 
Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду! 
Галочка знала цю пiсеньку i пiдбiгла до дiтей. Там таки справдi стояло три класи — 2-А, 2-Б i 2-В, тому й не звернули на Галю уваги, бо дiти з 2-А подумали, що вона з 2-Б, а з 2-Б — що вона або з А або з В. 
За роялем сидiв молодий i веселий дядя, вiн грав, спiвав рiз ними голосами — то басом, коли за гарбуза, то тоненько, як дiвчинка, коли за огiрочки, то шамкав, як дiд. 
— Ану, роти бiльше розкривайте, дiти! — командував вiн. — Маню, що ти там шепочеш? — I вiн показував, як Маня шепоче. 
— Ну, тепер потанцюємо! Дiти, живо в коло! Протанцюємо полотерiв. Знаєте, як вони пiдлоги натирають? — I вiн заспiвав: 
— Каблук, носок i два притопи! Каблук, носок i два притопи! 
Галя любила потанцювати! 
Вона швидко збагнула, в чiм справа, ноги жваво заходили, а сама почала приспiвувати: 
— Каблук, носок i два притопи! Каблук, носок i два притопи! 
— Ось ти, чорненька, добре робиш! — похвалив ïï Валентин Iванович, — так дiти звали вчителя. — Ходiмо на середину, вдвох покажемо. 
I знову дзвоник перешкодив! Хай би хоч цiлий день уроки тяглися! 
Пiсля уроку всi дiвчата повисли на Валентиновi Iвановичу, i Галя теж, i вiн вiд них i руками й ногами: 
— Та пустiть мене, а то ж усiх вас з собою заберу, а чорненьку в кишеню покладу! — I вiн схопив Галочку. 
Тут чорненька Галочка згадала, що ïй же треба не в кишеню, а в той клас, де Олена Пилипiвна, де Галочка бiленька, i, крiм усього, там у партi лежить ïï снiданок. 
I все б кiнчилося добре, коли б Галочка не була така цiкава. Вона вирвалась i побiгла шукати свiй клас, але по дорозi крiзь великi склянi дверi побачила надзвичайнi квiти. 
Недовго думаючи, вона вiдчинила дверi i тихо ойкнула. Це був зовсiм не клас, це було щось надзвичайне! На столах стояли величезнi квiти, — волошка така, як Галина голова, ромашка — ще бiльша. Галя торкнула ïх тихенько пальчиком i почула, що вони не живi, а з чого зробленi — не розбереш. 
— Ах, якi метелики, якi жуки! — прошепотiла Галя, склавши ручки i дивлячись на стiни, де за склом висiли рiзнi метелики. 
Впоперек усiєï кiмнати стояли великi шафи, i Галя побiгла мiж ними, бо далi було ще цiкавiше. 
Вона трошки злякалася — на неï дивилося око, справжнє око, тiльки велике; мабуть, з людини-велетня. 
Цiкаво, чи воно бачить, коли само, без людини? — подумала Галя i раптом прикипiла на мiсцi. В кутку, спиною до неï, стояв живий сiрий собака, а Галi раз собаки на дачi порвали плаття, i Галя чужих собак дуже боялася. 
Це вiн стереже тут усе, — майнуло в головi, — треба не ворушитися, а то порве! Його ж тут навмисне поставили — стерег-ти. Вона притулилася до стiни i присiла. 
Що ж менi робити? — подумала Галя. 
Собака не повертався. 
Минуло ще кiлька хвилин. 
Тут страшно, — подумала Галя i заплакала, але навiть схлипувати голосно боялася. 
Собака не повертався. 
Продзвонив дзвоник. 
Це я знову не потраплю у свiй клас! — Галочка заплакала голоснiше. 
Собака не повертався. 
Раптом вiдчинилися дверi, i в дивну кiмнату вбiгли двоє старших дiвчаток i хлопчик. 
— Несiмо швидко птахiв! — сказав хлопчик. 
— Я ж казав, що це на перервi треба зробити, а то вже дзвоник. Ви несiть папугу й колiбрi, а я атлас! 
— А це що за пташка? — раптом скрикнула дiвчинка з товстою косою, побачивши маленьку Галю, яка притаïлася в куточку коло шафи. 
— Чого ж ти плачеш? 
— Там собака... — схлипуючи, сказала Галя. — Я злякалася... 
— Та то ж чучело! — засмiялися дiти. — 3 якого ти класу?.. 
— З пер...шого... 
— Чого ж ти не в класi? 
— Я... не знаю... де... мiй клас... 
— Знаєш що? — сказав хлопчик дiвчинцi з косою. — Вiдведи ïï в перший клас. 
Дiвчинка взяла носову хустку, витерла Галi обличчя i повела за руку в клас. 
— Галочка! — скрикнула радiсно Галочка Хижнякова. 
— Татарська, де ти була? Я вже не знала, що й думати, — сказала схвильовано вчителька, — ми вже додому дзвонили! 
— Я пiймала вашу Галку в природничому кабiнетi, — сказала дiвчинка з косою. 
На третьому уроцi було малювання. Галя, вже заспокоïвшись, малювала квiти, такi ж великi i надзвичайнi, як у природничому кабiнетi, i була дуже незадоволена, коли дверi вiдчинилися i вона побачила схвильоване обличчя мами. Та Олена Пилипiвна ïï заспокоïла. 
Мама, звичайно, дома всiм розповiла, як Галочка мандрувала по школi. 
Всi смiялися. Тiльки дiдусь хороший, зовсiм не смiявся, а сказав Галочцi: 
— Зате тепер ти знаєш, скiльки цiкавого в школi! 
Увечерi Галочка все ж таки посадила Мишку на батарею i про себе подумала, що природником теж цiкаво бути, а найкраще, коли б можна бути i природником, i художником, i балериною разом.