Українська лексикографія ХІХ століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………………..3

Розділ І Теорія лексикографії…………………………………………………………..5

Розділ ІІ Історія української  лексикографії…………………………………………...8

               2.1. Староукраїнська  лексикографія………………………………….……..8

               2.2. Українська лексикографія кінця  ХІІІ століття початку 1917 року…..10

               2.3. Українська лексикографія 1917 – кінця ХХ століття………………...12

Висновки

Література 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 Багато з того, що стосується лексикографії, для працівників освіти є доступним та зрозумілим, бо як відомо, що у переважній більшості словників скупчено неоціненний запас людських знань та різноманітна інформація, і те, що лексикографічні праці приховують у собі глибинні джерела освіти та пізнання. Український лексикограф Паламарчук часто говорив, що читає словники, як поезію [11,14], а крилатий вислів Анатоля Франца про те, що словники це всесвіт, побудований за абеткою, напевне, завжди буде доречним, коли йтиме мова про вичерпний словник певної ділянки знань чи мови [15,98]. Основне прагнення словникарів, яке пройшло крізь віки – досягти досконалості у словникарській праці, створити і передати людям корисну і потрібну книгу. Цього і бажали ще праотці нашого словникарства: Лаврентій-Зизаній Тустановський та Памво Беринда.

 Історія українського словництва дає змогу виявити цікаве явище: у минулих часах колоніального пригнічення і української бездержавності, у часи переслідувань та заборон, наша рідна мова і культура, до якої належали і лексикографічні праці,  допомагали зберегти народові свою національну самобутність, а словники, що з’являлися на передодні певних визначальних, переломних моментів української історії, ставали ніби неофіційними політичними маніфестами національного пробудження, підтримували духовність етносу, були виразниками ідей, утверджували власну національну гідність, почуття самобутності та рівноправності рідної мови, її історичну тяглість. І така форма національного вияву засвідчувала свідомість нації, сприяла витворенню національного духу. І це можна підтвердити, проаналізувавши різні етапи розвитку українського словництва з відповідними періодами історії народу, зокрема його національного пробудження [2,66].

 Актуальність теми полягає в тому, необхідна чітка класифікація періодів становлення та розвитку української лексикографії, та її системний аналіз.

   Об’єктом дослідження є періодизація розвитку та становлення української лексикографії як галузі, з елементами виокремлення найвизначніших праць, які стали ключовими моментами в історії українського словництва.

 Предметом дослідження є лексикографічні продукти та лексикографічні праці відомих вітчизняних словникарів.

 Мета дослідження полягає у з’ясуванні української лексикографії як наукового розділу українського мовознавства та аналіз основних історичних етапів її розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І

Теорія лексикографії

Лексикографія (грец. λεξικογραφία, від λεξικόν − словник і γράφω − пишу), словникарство − розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос , тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг [14,296].

 Щоб добре володіти мовою, потрібно маги великий запас слів і уміти правильно вживати їх, зважаючи на найтонші відтінки у значенні будь-якого слова, тобто потрібно повністю володіти лексикою мови. При вивченні лексики велике значення мають словники.

 Словники поділяються на дві основні групи: словники енциклопедичні і словники лінгвістичні. Слова в усіх словниках розташовані за алфавітом.

 В енциклопедичних словниках пояснюється не значення слів, а зміст і характер предметів та різних явищ.  Існують загальні енциклопедичні словники, прикладом яких можуть бути “Большая Советская Энциклопедия”, що надрукована російською мовою в 65 томах першим виданням (1926—1948 рр.) і в 50 томах другим виданням (1949−1958 рр.), “Українська Радянська Енциклопедія” в 17 томах (1960−1965 рр.), “Український Радянський Енциклопедичний Словник” у трьох томах (1966−1968 рр.) [14,296].

 Предметом пояснення в лінгвістичних словниках є слово. Оскільки слово може пояснюватися з різних поглядів, розрізняють такі типи лінгвістичних словників: перекладні, тлумачні, термінологічні, етимологічні, історичні, орфографічні, іншомовних слів, діалектологічні, словники окремих письменників тощо. 

 В перекладному словнику подаються переклади слів з однієї мови на іншу. Найбільш поширені перекладні двомовні словники, наприклад, українсько-російський й, російсько-український, французько-український, українсько-англійський і т. д., хоч бувають і багатомовні [8,12].

  У тлумачному словнику пояснюється значення слів даної мови та подаються різні синоніми до них. Тлумачні словники звичайно є одномовні. Проте бувають і такі словники, які одночасно є і перекладними, і тлумачними, бо в них поєднується і переклад слів на іншу мову, і пояснення їх значення [8,14].

 Орфоепічні словники інформують про правильну літературну вимову й наголошення слів, їх форм. Слова та їх форми або частини, що мають вимовні особливості, подаються фонетичною транскрипцією. Українська літературна мова у своєму розпорядженні має такі орфоепічні словники: “Українська літературна вимова і наголос: Словник - довідник” (К.:Наукова думка, 1973, близько 50 000 слів); М.І. Погрібний “Словник наголосів” (К.; Рад. Шк.., 1959 (І вид.); 1964 (ІІ вид.) та “Орфоепічний словник” (К.: Рад. Шк.., 1984) [8,15].

  Орфографічні словники подають відомості про нормативне написання слів і їх граматичних форм. Українська лексикографія має орфографічні словники різного призначення:  для початкової школи; для загальноосвітньої середньої школи; для широких кіл громадськості. Найбільш повним із них є “Орфографічний словник української мови” - укладачі С.І. Головащук, М.М. Пещак, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко. У цьому словнику зареєстровано близько 120 000 слів [8,17].

  Словотворчий словник допомагає з’ясувати, як утворено те чи інше похідне слово, за допомогою яких словотворчих засобів, на основі якого слова, у яке словотвірне гніздо воно входить. Слова у такому словнику розміщені словотвірними гніздами (тобто сукупністю однокореневих слів, спільних за значенням; першим розміщене непохідне слово, що виступає основою для творення інших слів; кожне попереднє слово є основою для утворення наступного слова, наступних слів). У кожному наступному слові виділені твірна основа й словотворчий засіб. Невеликий за обсягом такий словник міститься у праці В.О. Горпинича “Будова слова і словотвір” (К.: Рад. Шк.., 1977. - С. 77 - 118). Довідником для з’ясування особливостей творення багатьох українських слів може бути, крім названого, “Школьный словообразовательный словарь русского языка” О.О. Тихонова (Посібник для учетелів. − М.: Просвещение, 1978 (І вид.): 1986 (ІІ вид.)): його двотомний “Словообразовательный словарь русского языка”, що містить 145 000 слів і побачив світ у 1985 р., та “Українсько - російський словотворчий словник” С.С. Сікорської (К.: Рад. Шк., 1985 р.) [8,19 – 21].

  Термінологічні словники − це словники, в яких зібрані, систематизовані терміни, вживані у певній галузі науки, розтлумачено значення їх, названо походження [8,21].

  В етимологічних словниках подаються основні відомості про походження і генетичні зв’язки слів. Одна з характерних особливостей етимологічних словників — широке залучення до реєстру історичної та діалектичної лексики, яка часто містить важливу етимологічну інформацію. 
  В історичних словниках за основу береться діахронічний принцип добору і аналізу лексичного матеріалу. Реєстр укладається на базі пам'яток писемності відповідних історичних періодів мови. Першою спробою створення лексикографічної праці цього різновиду було видання у 1930−1932 рр. лише першого тому “Історичного словника українського язика” за редакцією Є. Тимченка [8,22].

 До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів і омонімів. Їх призначення полягає у відображенні відповідних семантичних відношень між словами. Так, у словниках синонімів наводяться тлумачення слів, об’єднаних у синонімічні ряди, фіксуються стилістичні відмінності між ними. У словникових статтях антонімічних словників тлумачаться протиставлювані лексичні одиниці. Призначення словника омонімів полягає в описі семантичних і формальних ознак, що зберігаються тільки за формою і звучанням [8,25].

 У діалектичних словниках інтерпретуються з семантичного і граматичного поглядів слова, властиві діалектними ареалом різного розміру – від говірки одного населеного пункту до наріччя або сукупності наріч [8,27].

 

 

 

 

 

Розділ ІІ

2.1. Староукраїнська  лексикографія

 До часів Київської Русі належать невеликі рукописні словники: “О именихъ и гл̃емыхъ жидовьскымь языкѣмь”, “Речь жидовьскаго языка, преложена на роускоую” та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов’ян. слова: “Тълкъ о неразоумных словесех псалтырных” та ін., розкривається символ, або алегоричний зміст деяких слів у Псалтирі: “Тълкованиіє неоудобь познаваяємомь ви писаныхъ речемь”, де перекладено малозрозумілі старослов’янські лексеми. На Русі перекладали також греко-візантійські тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж ХІV — ХVІІ ст. Перший церковнослов’янський український словник невід. автора “Лексисъ  толкованіємъ словенскихъ словъ просто” (не раніше 50-х pp. ХVІ ст., залишився в рукописі) складено із загальних церковнослов’янських слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикографічні праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутрішнє абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова − в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали “Лексиса...” згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда [14,296]. Етапним в історії української лексикографії став перший друкований, словник − “Лексисъ сирчь реченія въкратце собранъны и из словенского языка на простый рускій діялекть истолъкованы” Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам’ятці − 1061 словникова стаття. В реєстрі − церковнослов’янські слова, перекладені староукраїнською літературною мовою, тому ця праця − перша спроба нормалізації лексичного складу двох мов. У “Лексисі...” вперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов’янських книг Біблії і творів православної патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв’язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів “и тыж”, “албо”, “или”, “и” та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов’янських, лексем з грецькими та латинськими. У цьому словнику вперше слова про акцентовано [10,65].

  Неоціненне значення в історії української лексикографії мав “Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє” Памви Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. − 1653, у Кутейнській друкарні). Тематично книга розділена на дві частини: 1. “Лексиконъ” − диференційний церковнослов’янський словник; 2. “...Имена свойственная” − зібрання тлумачень власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов’янського походження. У словнику майже 7 000 статей. Памво Беринда найповніше в староукраїнській лексикографії здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена − в наз. в. одн., дієслова − в 1-й ос. одн. теп. ч.). Ряд статей у “Лексиконі…” мають характер енциклопедичних. Уперше в українській лексикографії Памво Беринда вказує на метафоричне й образне вживання слова за допомогою позначок “переноснЂ”, “инорЂчнЂ”, “метафоричність” тощо. По суті першим у східнослов’янській лексикографії Беринда вводить граматичні ремарки й відсилання (ремарка — “зри”, “зр.”) [7,7].

  Наступний етап у розвитку староукраїнської лексикографії тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х − на поч. 40-х pp. ХVІІ ст. уклав “Лексиконъ латинскій”. Який налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов’янську мову свого часу − автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості латинської мови. Хоча й він залишився в рукописних списках, все одно він став базою для створення нових вітчизняних і зарубіжних словників. У кінці 40-х pp. ХVІІ ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали “Лексиконъ словено-латинскій”, основне джерело вокабул якого − “Лексиконь...” Памви Беринди. До староукраїнського періоду примикає творчість лексикографа початку ХVІІ століття І. Максимовича, який уклав великий латино-церковнослов’янський словник “Dictionarium latino-slavonum” 1724, який так і залишився в рукописному варіанті [14, 297].

 

2.2. Українська  лексикографія кінця ХVІІІ століття початку 1917 року

 З появою нової української літератури та літературної мови на народній основі, розпочинається новий період в українській лексикографії. Її основою в ХІХ ст. стала українська жива розмовна та літературна мова. В цей час збільшується кількість видаваних словників. Набуває популярності практика диференціації словничків-додатків до українських видань у 1-й пол. ХІХ ст. Виходять: “Словарь малороссійскаго языка»” (218 слів) при “Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней” М. Цертелєва (1819), “Словарь” (понад 500 слів) при зб. “Малороссійскія пЂсни” М. Максимовича (1827, у вст. частині до “Словаря” автор висловлює думку про потребу підготовки докладного укр. словника), “Объяснительный словарь” (бл. 450 слів), “Объясненіе непонятныхь для Великороссіянъ Южнорусскихъ словъ и вираженій” (260 слів), “Думки и пЂсни та шче дешчо” А. Могили (Амвросія Метлинського, 1839 тощо. Такі словнички як “Объясненіе неудобопонятныхъ южнорусскихъ словъ” прикладалися до кожного номера журналу “Основа” (1861 − 62). У ряді видань, пояснення специфічної української лексики подавалося у виносках, як у збірниках “Украинскіе народныя пЂсни” М. Максимовича (1834, 156 слів), “Малороссійскіе и червонорусскіе думы и пЂсни” П. Лукашевича (1836) та ін. Тож, як бачимо, диференційовані словнички-додатки відігравали допоміжну роль. Розвиток укр. літератури і культури вимагав створення докладного загального українського словника. Тому й на Наддніпрянщині, і на Наддністрянщині з поч. ХІХ ст. значно активізується лексикографічна робота: укладанням перекладних − переважно українсько-російських, українсько-польських, німецько-українських словників займаються не тільки філологи, а й письменники, історики, вчителі, громадські діячі. Першими з’являються (проте ще не окр. виданнями) “Краткій малороссійскій словарь” О. Павловського як окрема глава 2-ї частини його “Грамматики...” (1818) та “Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія” І. Войцеховича в “Трудах Общества любителей росийской словесности при Московском университетЂ” (1823). У Петербурзі над новим словником української мови працює О. Павловський, І. Вагилевич. Також, вони на початку 30-х pp. за зразком відомого сербсько-німецько-латинського словника В. Караджича опрацьовують великий українсько-польсько-німецько-латинський, а після того ще й українсько-німецько-латинський словники. Водночас на Прилуччині працює над українсько-російським словником П. Білецький-Носенко, а в Курську, потім і в Полтаві над аналогічним словником − Л. Боровиковський (1806 − 89). Й. Скоморовський (після 1891) на Тернопільщині укладав 5-томний українсько-польський словник, а К. Скоморовський (1820 − 66) − нім.-укр. словник. Т. Витвицький з Городенщини у 1849 підготував до друку польсько-церковнослов’янсько-український словник (бл. 20000 словникових статей). Над великим українським словником трудився вчитель І. Лаврівський (1778 − 1843 та проте весь цей доробок з різних причин лишився в рукописах [14,297 – 300].