Українська лексикографія ХІХ століття

  З 2-ї пол. ХІХ ст. з’являються загальномовні укр. словники серед, обсягу. Першим з них був “Словарь малорусскаго нарЂчія” О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-3, бл. 6 000 слів), далі “Словарь малороссійскихь идіомовъ” М. Закревського (1861, 11 127 слів). У 1873 вийшла “Словниця української (або югово-руської) мови” Ф. Піскунова, у реєстрі якої бл. 8 000 слів. Першим російсько-українським словником став “Опыть русско-украинскаго словаря” М. Левченка (1874, 7600 слів). Він зіграв важливу роль у культур. житті укр. народу. Цінним надбанням української лексикографії “Малоруско-німецкий словар” Є. Желехівського і С. Недільського. У ньому широко представлена як зафіксована так і ні діалектна лексика (понад 64 000 слів). Українські слова передаються пристосованим до західноукраїнських умов правописом П. Куліша − желехівкою, що в Галичині й на Буковині набула майже загального поширення і проіснувала аж до поч. 20-х pp. Серед лексикогр. праць 19 ст. певне місце займають словники церковнослов’ян. мови: «Приручний словарь славено-польський ілі собраніє реченій славенских в кнігах церковних, на язик польскій толкованих», що видано під криптонімом “ ...ij ” Й. Левицького [13,61].

2.3. Українська  лексикографія 1917 – кінця ХХ  століття

 Українську лексикографію цього періоду умовно можна поділити на чотири ключові етапи: І – й етап 1917р – поч. 30-х рр.; ІІ – й етап з 1933 до середини 50-х рр..;  ІІІ – й етап кінець 50-х – кінець 80-х рр..;  ІV етап від початку 90-х років ХХ століття. Перший етап 1917 − поч. 30-х pp. характеризується, по-перше, активним розвитком лексикографії за кількістю та різноманітністю словників. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за науковим рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, − перекладні російсько-українські, і рідше українсько-російські, здебільшого спрямовані на задоволення практичних потреб соціального і виробничого життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). Особливо багато з’явилося термінологічних словників. По-друге, прагненням відшукати і максимально повно подати народну, українську лексику. Основну лексикографічну роботу проводили такі організації та установи: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А. Кримського, В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського та ін.); термінологічними словниками займалося Товариство шкільної освіти в Києві (1917), з 1918 − 19 − Термінологічна комісія Українського наукового товариства в Києві та УАН, на базі яких 1921 утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 − Інститут мовознавства). Найважливішими словниками цього часу є: а) перекладні загальномовні українсько-російські: “Словник української мови” Д. Яворницького (т. 1, 1920, А − К, бл. 8200 слів), який був задуманий як доповнення до “Словаря...” за ред. Б. Грінченка; “Словарь української мови” за ред. Б. Грінченка: 1924 його перевидали фотоспособом у Берліні в двох томах та 1925 − в одному томі малого формату, у 1927 − 28 здійснювалося його перевидання під назвою “Словник української мови” за редакцією і з доповненнями С. Єфремова [5,2]. Вийшли також словники В. Дубровського, Л. Савченка, О. Ізюмова та ін.; б) перекладні загальномовні російсько-українські: “Російсько-український словник” С. Іваницького і Ф. Шумлянського, який кілька разів перевидавався; “Практичний російсько-український словник” М. Йогансена, М. Наконечного, К. Німчинова і Б. Ткаченка (1926); “Російсько-український словник” ВУАН (відомий також під ще назвою “Академічний словник”) за ред. А. Кримського та С. Єфремова і за участю В. Ганцова, Г. Голоскевича, М. Грінченко, А. Ніковського, що створювався членами Комісії для складання словника живої української мови і лишився незавершеним у зв’язку з політичними подіями. в) термінологічні і галузеві словники, переважно російсько-українські (за П. Горецьким) − мед. термінології (укладачі О. Курило, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський, В. Кисельов та ін.), природничі (X. Полонський та ін.), ботанічні (О. Яната і Н. Осадца, В. Вовчанецький і Я. Лепченко та ін.), зоологічні (М. Шарлемань та ін.), хімічні (О. Курило, С. Зенкевич та ін.), фізичні (О. Курило, В. Фаворський, Г. Холодний та ін.), геологічні (П.А. Тутковський, П. Василенко та ін.), технічні, механічні, будівельні (В. Дубровський, Т. Секунда, М. і Л. Дармороси, К. Туркало, І. Шелудько, Т. Садовський, С. Будда та ін.), математичні (Ф. Калинович та ін.), юридичні (О. Курило, В. Леонтович і О. Єфимов та ін.), ділової мови (Є. Лінкевич та ін., за ред. М. Гладкого і К. Туркала; В. Підмогильний і Є. Плужник; М. Дорошенко, М. Станиславський, В. Страшкевич − укладачі найповнішого і найдокладнішого словника), військової справи (В. Євтимович, С. і О. Якубські), шкільництва (П. Горецький та ін.) та ін [14, 300].

Другий етап охоплює період з 1933 до серед. 50-х pp. і характеризується: по-перше, помітним звуженням словникарської роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням української лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з народної мови, “саморобних” відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо) [16,95-96]. У 1934 – 35 рр. для “виправлення” такого становища випущено термінологічні бюлетені, а для школи − кілька невеликих російсько-українських галузевих словників. Основні загальномовні словники цього періоду: “Російсько-український словник” (1937, бл. 45 000 слів; укладачі С. Василевський, Є. Рудницький та ін.), орієнтований на “найуживанішу, найпотрібнішу” лексику обох мов. Такої ж назви словник 1948 за ред. М. Калиновича та участю Л. Булаховського і М. Рильського, значно повніший за обсягом (бл. 80 000). У цих словниках закладено основні лексичні норми тодішньої і пізнішої української літературної мови, які здебільшого чинні й донині [14, 301].

Третій етап розвитку лексикографії (кін. 50-х−кін. 80-х pp.) характеризується: по-перше, значним розширенням словникарської роботи і появою ряду як традиційних для укр. лексикографії так і нових типів словників; по-друге, певним послабленням ідеологічного тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки) [14,300]. Основними лексикографічними працями цього періоду є праці Головащука С. І.: “Перекладні словники і принципи їх укладання” (1976 р.), “Словник-довідник з правопису” (1978 р.), “Словник-довідник з правопису та слововживання” (1989). Також він є одним з укладачів і редакторів “Русско-украинского словаря” (1973р.), “Словника української мови” (1970-1980 рр.), “Орфографічного словника української мови” (1975 р.) та ін. “Перекладні словники і принципи їх укладання” Головащука, покликаної допомагати користувачеві в справі перекладу текстів однієї мови лексичними засобами іншої, автор висвітлює ряд актуальних для словникової справи питань. Особливе значення для практичної лексикографії й прикладного мовознавства в цілому мають положення з книжки С. І. Головащука, що стосуються обсягу, реєстру перекладного словника, розмежування значень слів та їх стилістичної характеристики, еквівалентності відповідників, обсягу, розміщення й перекладу фразеології та ілюстративних словосполучень у перекладному словнику [14,102–103]. Чільне місце в лексикографічній роботі цього періоду займає Л. Паламарчук. У його лексикографчному доробку бачимо такі праці: “Радянська лексикографія” (1978р.), “Зіствне дослідження лексико-семантичних відносин у слов’янських мовах ” (1983р.). Паламарчук  брав участь у підготовці “Українсько-російського словника” (1953-63 рр.). Був одним з авторів “Російсько-українського словника” (1968р.), “Словника української мови” (1981р.) [11,22]. Москаленко А. А. досліджував питання історії української мови, діалектології, історії українського мовознавства, лексикології. Серед його відомих лексикографічних праць можемо бачити “Нарис історії української лексикографії” (1961р.), “Українська лексика першої половини ХІХ ст.” (1969р.), “Лексика української літературної мови другої половини ХІХ початку ХХ століття” (1970 р.), “Українська історична лексикологія” (1972 р.), “Лексика. Лексикологія. Лексикографія: Бібліогорафічний покажчик” (1973р.) [14,382];[1,39-42].  Горецький П.Й. як лексикограф дебютував “Словником термінів педагогіки, психології та шкільного адміністрування” (1928р.). Є одним з авторів “Українсько-російського словника” (1953 – 63), “Словника української мови” (1970 – 80), автор наукової монографії “Історія української лексикографії” (1963р.) [14,106 – 107]; [4,11]. Вагоме місце в історії української лексикографії займає постать Василя Німчука – дослідника давньоруської та старослов’янської мов, історії діалектів, лексикографії. Він є автором монографій “Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською” (1980р.), “Давньоруська спадщина в лексиці української мови” (1989р.). Один з авторів праць: “Словник гідронімів України” (1979 р.). Полюга Л. В.  У колі його наукових інтересів − історія української мови, сучасна українська мова (зокрема лексикологія та лексикографія, стилістика). Основні праці: “З історії української лексикології” (1980), “Українська абстрактна лексика XIV-XVI ст.” (1982). Укладач “Словника староукраїнської мови XIV—XV ст.” (1977-78), “Морфемного словника” (1983), “Словника антонімів” (1987), “Словника української мови XVI − першої половини XVII ст.” (1986), “Короткого тлумачного словника української мови” (1977, 1988), “Російсько-українського словника термінів лісівництва” (1980), словопокажчика “Лексика поетичних творів Івана Франка” (1990) [14,504]. О. Б. Ткаченко в історії лексикографії цього періоду увійшов  як один з авторів “Словаря  славянской  лингвистической терминологии” (1977 – 78) та “Етимологічного  словника української мови” (1982 – 89) [14, 688]. Л. Л. Гумецька відома своїми лексикографічними працями “З історії лексикології української мови” (1979р.). Гумецька була укладачем і редактором “Польсько-українського словника” (1958 – 60), керівником і головою редколегії “Словника староукраїнської мови ХІV – ХVст.” (1977 – 78) [14, 125];[3,10].

 Четвертий етап (від поч. 90-х pp.) характеризується: по-перше, активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самостійної держави; по-друге, помітною відсутністю єдиних методологічних засад і навіть орфографічних принципів. У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники. Це, зокрема: академічний “Російсько-український словник наукової термінології” в 3 томах (“Суспільні науки”, 1994; “Біологія, хімія, медицина”, 1996; “Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос”, 1998) та термінологічні і галузеві словники окремих авторів; “Англо-український словник” М. Балли (т. 1 − 2, 1996, бл. 120 000 слів). За ними − орфографічні словники: “Орфографічний словник української мови” С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (1994, бл. 120 000 слів; ств. на основі 4-го вид. “Українського правопису”) та ін.; словники народної мови: “Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини” В. Чабаненка (т. 1 − 4, 1992); “Словник стійких народних порівнянь” О. Юрченка і А. Івченка. 1993 вийшов “Фразеологічний словник української мови” в 2 томах (2-е вид. — 1999). У 1996 − 97 з’явилися три різні перевидання “Словаря української мови” за ред. Б. Грінченка. Розпочалося видання “Словника української мови XVI − першої половини XVII ст.”, що укладається в Інституті українознавства НАН України у Львові. Вийшов “Словник синонімів української мови” (т. 1 − 2, 1999 − 2000). О. О. Тараненко – співавтор і укладч академічного “Орфографічного словника української мови” (1994 р.), “Словника синонімів української мови” (1999), є одним з авторів “Енциклопедії української мови” (2000) [14,678 – 679]; [12, 77]

Історію та питання теорії української лексикографії досліджували Б. Грінченко, П. Горецький, І. Кириченко, А. Москаленко, В. Ільїн, В. Ващенко, С. Левченко, Т. Зайцева, Л. Паламарчук, В. Німчук, С. Головащук, М. Пилинський, Б. Галас, О. Горбач, Я. Рудницький та ін. Вагомий внесок у створення словників української мови зробили І. Франко, Б. Грінченко, А. Кримський, М. Рильський [6,43].

Висновки

Отже, з усього сказаного  можна зробити висновок, що лексикографія (грец. λεξικογραφία, від λεξικόν — словник і γράφω — пишу), словникарство − розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов’язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.    

Українська лексикографія  має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням  у Києві найдавніших списків та копій південнослов’янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова цілком слушно пов’язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами (гр. £Іоssа − застаріле або малорозуміле слово), якими пояснювалися насамперед грецькі й південнослов’янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну або етимологічну функції. Першим українським словником став “Лексисъ сирчь реченія въкратце собранъны и из словенского языка на простый рускій діялекть истолъкованы” Л. Зизанія, тобто до 1596 р. “просто” − це перекладний церковнослов’янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Неоціненне значення в історії української лексикографії мав “Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє” Памви Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627. З появою нової української літератури та літературної мови на народній основі, розпочинається новий період в українській лексикографії. Її основою в ХІХ ст. стала українська жива розмовна та літературна мова. В цей час збільшується кількість видаваних словників. Набуває популярності практика диференціації словничків-додатків до українських видань. У 1-й половині ХІХ ст. виходять: “Словарь малороссійскаго языка»” (218 слів) при “Опыте собранія старинных малороссійскихъ пЂсней” М. Цертелєва (1819), “Словарь” (понад 500 слів) при зб. “Малороссійскія пЂсни” М. Максимовича та ін. З 2-ї пол. ХІХ ст. з’являються загальномовні укр. словники серед, обсягу. Першим з них був “Словарь малорусскаго нарЂчія” О. Афанасьєва-Чужбинського (1855; частина на літери А-3, бл. 6 000 слів), далі “Словарь малороссійскихь идіомовъ” М. Закревського. Лексикографічна ж праця початку ХХ століття характеризувалася по-перше, активним розвитком лексикографії за кількістю та різноманітністю словників. Проте словники, що з’являються в цей час, неоднакові за науковим рівнем. Переважна більшість їх, як і раніше, − перекладні російсько-українські, і рідше українсько-російські, здебільшого спрямовані на задоволення практичних потреб соціального і виробничого життя (у сферах діловодства, права, виробництва і науки тощо). по-друге, помітним звуженням словникарської роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців); по-третє, значним уніфікуванням української лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з народної мови, “саморобних” відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів тощо); по-четверте значним розширенням словникарської роботи і появою ряду як традиційних для української лексикографії так і нових типів словників; по-п’яте, певним послабленням ідеологічного тиску на неї (щоправда, зі значними коливаннями в різні роки); по-шосте, активізацією словникової роботи у зв’язку зі становленням України як самостійної держави; по-сьоме, помітною відсутністю єдиних методологічних засад і навіть орфографічних принципів.

 Отже, щоб добре володіти мовою, потрібно маги великий запас слів і вміти правильно вживати їх, реалізовувати у живому мовленні, зважаючи на найтонші відтінки у значенні будь-якого слова, тобто потрібно повністю володіти лексикою рідної мови. При вивченні лексики велике значення мають словники. А шлях їхнього виникнення та розвитку, як бачимо, був дуже тернистим і складним.

Література

1. Артем Амврсійович Москаленко. 1901 – 1980. Метод. вказівки до спецкурсу “Історія української мовознавства” (Нарис життя та бібліографія). Одеса, 1986.
2. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1991. – 231 с.
3. Вальо М. А., Войтів Г. В. Лукія Лук’янівна Гумецька. Бібліогр. Покажчик. Львів, 1991.
4. Горецький  П. И. “Мовознавство”, 1972,  № 5.
5. Гринченко Б. Предисловие. В кн.: Грінченко Б. Словарь укр. мови, т. 1. К., 1907.
6. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси лексикографічної історії. – К., 1993.
7. Загнітко А. Історія українського мовознавства в особах. – Донецьк, 2006.
8. Кравицька О. Українська лексикографія: теорія і практика. – Л., 2005.
9. Леонід Сидорович Паламарчук. “Мовознавство”, 1995, № 4-5.
10. Москаленко А. А. Нарис історії укр. лексикографії. К.., 1961.
11. Паламарчук Л.С. Українська радянська лексикографія. – К., 1973.
12. Розвиток мовознавства в УРСР. 1967 – 1977. – К.:  Наук. думка 1980. – 248 с.
13. Тараненко О. О. Новий словник укр. мови: Концепція і принципи укладання словника. К. − Кам’янець-Подільський, 1996.
14. Українська мова: Енциклопедія  / Редкол.: Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), М. П. Зяблюк та ін. −2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с.: іл.
15. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Док. і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко та ін. – К.: Вид. дім “Києво – Могилянська акад.”, 2005. – 399 с.
16. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 – 1941): Стан і статус. – Чернівці: “Рута”, 1998. – 208 с.