Усвідомлення жіночого роману у Віеторіанську епоху

Вступ

     Історія англійської жіночої літератури зароджується у XVII ст. Першою письменницею – романісткою цього напряму дослідники вважають Афру Бен. Натомість література XVIII ст. залишається загалом зорієнтованою на представників сильної статі. Хоча саме в цей період працюють такі відомі письменниці як Клара Рів, чи Енн Редкліф. Лише в XIX ст. формується традиція жіночого літературного мистецтва. Англійські жінки письменниці завдяки своїй наполегливості та самовідданій праці займають провідні позиції у літературному процесі XIX ст. Їх вагоме художнє слово визначає загальний напрям літературного розвитку. Англійська література вікторіанської епохи була б неповною без імен Джейн Остін, сестер Шарлоти та Емілі Бронте, Джордж Еліот та Елізабет Гаскел. Як слушно зауважує сучасна дослідниця, представниця феміністичного напрямку Е. Шолватер: «концепція періодизації літератури базується на чоловічому письмі… В історії жіночого письма є загадкові «білі плями», і навіть можна говорити про іншу перспективу історії літератури»[2]. Інша американка Герда Лернер вважає недоцільним та необ’єктивним розгляд жіночої літератури, як окремої «субкультури». Жінки живуть в дуалізмі, як члени загальної культури і, як активні учасниці жіночої культури.

Актуальність  даної роботи.

     Ідеологами англійського капіталізму цієї пори виступили позитивісти, серед яких найбільш помітними були Г. Спенсер, Дж. Ст. Мілль, Г. Дж. Льюїс. Вони були учнями і послідовниками французького філософа Огюста Конта, основоположника позитивізму. Хоча між цими філософами і були деякі відмінності, але по головних питань вони займали подібні позиції. Позитивізм - філософія самозахисту буржуазії в той період, коли проти неї виступає пролетаріат як революційний клас. Позитивісти заперечують революцію в суспільному житті і проповідують мирний прогрес. Вони переносять на суспільне життя закони природи і боротьбу класів розглядають як боротьбу за існування, що відбувається нібито за одним і тим же законам в природі і суспільстві. Для них немає експлуатованих і експлуататорів, а є тільки сильні і слабкі. Сильні виживають, слабкі гинуть. Капіталісти в їхньому уявленні - це сильні, а пригноблені - це слабкі. Така вже сила природного ходу речей, і слабкі не повинні скаржитись на свою долю.

     З перенесення законів природи на суспільне життя випливає виправдання буржуазного індивідуалізму, тваринного егоїзму, яким керується член буржуазного суспільства. Це позитивісти називають «прагненням до особистого щастя». Але виникає непереборне перешкоду: якщо кожен буде дбати лише про себе, то суспільство зруйнується. І позитивісти висувають на перший план, як каже Г. Спенсер, «благополуччя суспільства як цілого». Але так як цілі суспільства й окремого індивіда «не гармонують ... не ладнають між собою», то в якості вирішення проблеми пропонується компроміс, примирення інтересів суспільства і особистості шляхом обопільних поступок. Ось чому позитивісти багато міркують про любов до ближнього, про альтруїзмі, про поліпшення становища народних мас і т. п. Але це лише красиві фрази, так як позитивісти відстоюють непорушність основ капіталістичного суспільства, засуджують боротьбу проти нього і проповідують мирне співробітництво капіталістів і робітників.

     Багатьох приваблювала в позитивізмі абстрактна фразеологія, міркування про прогрес, про любов до людей, співчуття трудящим. До послідовникам позитивізму належала і Джордж Еліот, що розділяла і такі його крайності, як «релігія людства», протиставляється християнської релігії. Джордж Еліот також прагнула до компромісу між інтересами особистості і суспільства, проповідувала ідею примирення класів. Але різноманітне і багате творчісті її завдяки близькості до життя ширше позитивістських доктрин. У творчості її перемагає реалізм, перемагає правда дійсності.

     У світогляді і творчості Джордж Еліот відбилися реальні суперечності того часу. Хоча вона і розділяла багато в чому позитивістські погляди на суспільство, але тісний зв'язок з життям трудящих мас надала її творчості демократичний характер. У сільських районах і після виборчої реформи 1832 року вся адміністративна влада та економічна міць зосереджувалися в руках поміщиків. Вся земля належала їм. Фермери, що орендували землю, ненавиділи аристократів і співчували революційним віянням свого часу, зокрема - чартизму. Але революція мала для них і ту непривабливу сторону, що пробуджувала свідомість експлуатованих ними наймитів, що складали більшість населення. Цим пояснювалися коливання ідеологів фермерства, до якого була близька письменниця, і суперечливість її власних позицій. Вона вітає французьку революцію 1848 року - і боїться революції у себе на батьківщині; ненавидить аристократів і великих буржуа - і примиряється з основами існуючого власницького ладу, добре розуміє, що панівні класи живуть за рахунок народних мас, - і не робить з цього рішучих висновків. У «Мельнице на Флосс» є чудові слова: «Хороше суспільство ... обходиться дуже дорого, і для його підтримки треба, щоб життя всього народу проходила в тяжкій праці ...».

     Становище народних мас залежить від вищих класів. Вони повинні дбати про народ. А для цього треба знати його життя. Без цього не можна керувати політичним життям країни, каже письменниця. Вірне уявлення про народне життя повинна дати художня література, яка, на думку Дж. Еліот, не вивчає становище народних мас і дає про нього викривлене уявлення. І вона пише: «Або дайте нам в літературі справжніх селян, або не торкайтеся до них. Якщо ви не вмієте або не хочете показати селянина в грубій одязі, то не виводьте його на посміховисько, вбираючи в гарний одяг. Або нехай ваш народ мовчить, або нехай розмовляє мовою свого класу ».

     Звідси випливають естетичні погляди Дж. Еліот. Для неї «мистецтво - найближча до життя річ», воно відтворює життя і нею визначається. «Зображення народного життя - сама священний обов'язок художника», і методом цього зображення повинен бути реалізм. «Реалізм - основа будь-якого мистецтва. Художник має бути правдивим і щирим. Нещирість несумісна зі справжнім мистецтвом ».

     Джерелознавча база дослідження. До цієї проблеми зверталися багато різних письменників, зокрема: Вірджинія Вульф, Жорж Санд, сестри Бронте, Джейн Остен та інші.

     Саме вони у своїх творах яскраво представляли ті реалістичні події, які відбувалися в тогочасному суспільстві. Вони прагнули викрити, виставити на поверхню все те, що скривається від людського ока. Але водночас хотіли показати якою є жінка у якої немає повноцінних прав на своє існування. Ця жінка чи навіть молода дівчина так відданна своїй сім’ї, що навіть відмовляється від своєї власної долі. Уже пізніше до середини XIX століття, боротьба жінок за власні права поширилася і в американському суспільстві. Дана тема залишалась актуальною впродовж XIX століття і в XX столітті.

Для написання даної теми було опрацьовано цілий ряд монографій, статей з журналів, безпосередньо текст роману Джордж Еліот «Млин на Флоссі», інші романи письменниці («Міддлмарч» та ряд інших). Зокрема основою стали такі джерела: Алексеев М.Т. Из истории английской литературы: Этюды. Очерки. Исследования. – М.-Л.: Госиздат.худ.лит., 1960. – 499с. та ряд інших праць та творів поданих у списку використаної літератури.

     Отже англійська література пройшла довгий шлях розвитку, властивий будь-якій національній літературі. Тема жінки в літературі та її становища в суспільстві завжди і є актуальною.

     Об’єктом дослідження  було обрано дві сім’ї: Додсонів та Таліверів. На прикладі сім’ї Додсонів письменниця яскраво і переконливо  показує як дрібний власник може бути егоїстом, пихатим і зарозумілим по відношенню до тих, хто бідніший за нього. Чесна бідність ніколи не була девізом Додсонів: «Сім’я дотримувалася заповіді – бути чесним і багатим, і не тільки багатим, але багатішим ніж думають інші». Три сестри Додсонів своїм заміжжям не втрачають честі сім’ї, для них вийти заміж за бідного – «ганьба для родини». Протилежністю їм виступає сім’я Таліверів, яка завжди відстоює чесну працю і лише з неї чекає на винпгороду. Між цими родинами завжди відбуваються конфлікти, які ніколи не закінчувалися мирно.

     Предметом дослідження виступють діти мельника Талівера: Том. Який мав характер родичів матері, і Мегі, яка пішла вся в батька: «Ця прекрасна, рвучка натура, має високу пошану, любов до людей і ненависть до міщанства» живе вона насиченим внутрішнім життям.

     Мета та завдання дослідження:

1. Дослідити історичне тло описуваних в романі подій.
2. Охарактеризувати творчість Дж.Еліот в англійській літературі даного періоду.
3. Охарактеризувати образи головних героїв роману, зрозуміти хід їх    думок та вчинків.
4. Показати відданість своїй родині жертвуючи власною любов’ю.

     Методи дослідження полягають в опрацьовані таких джерел: тексту роману, порівнянні основних жіночих образів у ньому, критичних статей та публікації про роман та творчість письменниці, як автора жіночих романів зазначеного періоду в англійській літературі, розкриття їх поглядів на цей роман, власні судження і висновки.

     Наукова новизна дослідження: в тому, щоб дослідити тогочасне суспільство, місце жінки, ставлення до неї в середовищі суспільства Англії вікторіанської епохи.

     Практичне значення в подальшому використанні матеріалу для курсу лекцій у вузах, для створення науково-методичного матеріалу для наукових студентських робіт із зарубіжної літератури.

    Логіка дослідження

     Творчість Джордж Еліот справедливо належить до найвидатніших художніх феноменів англійського літературного процесу ХІХ ст. Письменниця почала творити в 50-ті роки ХІХ ст., її напрацювання пов’язані з другим періодом розвитку напряму класичного реалізму. Саме в цей період в літературі змінюється співвідношення реалістичної та романтичної естетики. Романтизм, який мав вагоме значення у формуванні англійського реалізму втрачає свої провідні позиції. Письменники відмовляються від романтичного перебільшення, гротеску, вони вже не створюють образи-типи, які втілюють характерні риси певного конкретного явища дійсності, а намагаються відтворити складність, неоднозначність, психологічну багатовимірність та суперечливість людської природи. Звичайно, англійський реалізм середини століття не можна вважати монолітним явищем, оскільки існували відмінності в естетиці Ч. Діккенса та У. Теккерея, представників школи сенсаційного роману і Джордж Еліот та Е. Троллопа. Найгостріша полеміка була пов’язана із трактуванням проблеми правди у мистецтві. Діккенс відстоював правду ідеї, змальовував гротески, в яких правдивість однієї риси замінювала необхідність психологічного аналізу. Натомість, на думку Теккерея, характер – це наслідок комплексу соціальних, економічних, психологічних обставин. Письменника повинні цікавити не типи характерів -«добродії» та «лиходії», а «змішана» природа людини[1]. Джордж Еліот, як більшість письменників 50-60 років XIX ст., поділяє ці погляди. Як представниця реалізму, вона відтворює в своїх романах характери та колізії, які трапляються у повсякденності і є мірилом розвитку сучасної письменниці дійсності. Джордж Еліот стала послідовницею Теккерея. Творчість письменниці, в певному сенсі, підсумовує розвиток англійського роману періоду класичного реалізму. Дуже влучним та показовим є висновок Г. Джеймса з цього приводу: «It sets a limit to the development of the old-fashioned English novel»[3]. У творчості Джордж Еліот відкриваються нові можливості жанрової системи роману з ідейно-тематичної та художньої точки зору.  
     Деякі біографічні відомості дають змогу краще зрозуміти та проаналізувати аспекти творчого методу письменниці. Літературні тенденції часу не сприяли успішній самореалізації представницям жіночої половини людства, як наслідок, талановита авторка, Мері Енн Еванс змушена обставинами виступити в літературі під чоловічим псевдонімом – Джордж Еліот. Її життя було не багатим на зовнішні події, але дуже насиченим внутрішнім змістом, духовністю та інтелектуальною активністю.

     Письменниця народилась 1819 року в графстві Йоркшир, в серці Англії. Її виховував батько, який працював управителем великого маєтку. У вихованні майбутньої письменниці батько дотримувався релігійних традицій, та шанобливого ставлення до сучасного йому державного устрою. На початку 40 –х років вони з батьком поселились в індустріальному Ковентрі. У 1849 році Мері втратила батька через його раптову смерть. Перебуваючи у Ковентрі, вона познайомилася з членами гуртка радикальної англійської інтелігенції, які поділяли ідеї утопічного соціалізму. Потрапивши під вплив членів гуртка, Еліот здійснює вчинок, що суперечить нормам вікторіанської моралі – на початку 1842 року вона відмовляється відвідувати церкву. У ті часи це означає відмову від релігії, від своїх переконань. Однак слід наголосити, що вона ніколи цілковито не знищила власних зв’язків із християнством та його етичними принципами. У середині 40-х років вона наполегливо працює над перекладами низки книг з історії християнства, зокрема, «Сутність християнства» Феєрбаха, «Теолого - політичний трактат» Спінози. В цей період її літературні уподобання становлять твори Ж.-Ж. Руссо і Жорж Санд. Варто наголосити, що Джордж Еліот належала до найосвіченіших жінок свого часу. Вона знала багато

європейських  мов: давньогрецьку, давньоєврейську, латинську. З двадцятирічного віку вона вивчає точні науки, а після смерті батька, слухає лекції з вищої математики та фізики у Швейцарії.

     У 1851 році Мері Енн Еванс повертається до Лондона і до 1853 року живе в оселі відомого видавця Джона Чемпена, власника журналу «Вестмінстерський огляд». По суті, вона працює редактором цього журналу. Письменниця знайомиться з філософом Гербертом Спенсером, вченим-природознавцем Томасом Хакслі, Джоном Міллем та Генрі Льюїсом, вченим, журналістом і філософом. 
     У 1853 році письменниця здійснює ще один вчинок, який суперечить нормам тогочасного суспільства і викликає критику та осуд представників громадськості, вона живе з одруженим чоловіком, батьком трьох синів, який за англійськими законами не має права розлучатися. Їхній шлюб дослідники творчості Еліот назвали взірцем ідеальної вражаючої єдності інтересів та прагнень. 
     Саме Льюїс спонукав Мері Енн Еванс спробувати власні сили в царині літературної творчості. У цей період він написав свою основну наукову працю «Фізіологія повсякденного життя». Генрі Льюїс помер у 1871 році. Письменниця важко переживає втрату коханого, вона не змогла змиритися з власним горем до кінця життя. У 1878 році вона наважується вийти заміж за свого давнього знайомого банкіра Джона Кроса. Проте цей шлюб не допоміг талановитій жінці здолати відчуття нестерпної самоти та розгубленості. У 1880 році її не стало. Книга Джона Кроса “G. Eliot’s Life as Related in Her Letters and Journals”[4], яку було написано після її смерті, є цінним джерелом відомостей про письменницю та її творчість.