Вплив Петрарки на розвиток італійської літератури, осмислення ролі його сонетів у світовій літературі

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП ……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ I

Ідейно-художня своєрідність сонетів Франческо Петрарки ........................4

ВИСНОВКИ………….……………………..……………..…………………….18

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………………19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність  теми: вплив Петрарки на розвиток італійської літератури, осмислення ролі його сонетів у світовій літературі.

Об’єкт: творчість автора.

Предмет: ідейно-художня своєрідність сонетів Петрарки.

Мета: виявити новаторство художніх засобів.

Задачі: 1. Вивчити, узагальнити, систематизувати матеріал.

                  2. прослідити особливості проблематики.

                  3. Виявити художні засоби за  допомогою яких створювався образ  Лаури.

Характеристика  літератури. Під час виконання курсової роботи я звернулася до праць таких дослідників творчості Франческо Петрарки, як:

Юрій Фурман «Франческо Петрарка. Посмертная судьба»

Руф Хлодовський «Франческо Петрарка. Поэзия гуманизма»

Йосип Черняк «Культура Возрождения и религиозная жизнь эпохи».

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ I

 Ідейно-художня  своєрідність сонетів Франческо  Петрарки

Світове значення основоположника  гуманізму епохи  Відродження виходить з непорушного факту: "Історія знає мало письменників, які надали б таку дію на етичне і естетичне виховання людства, як Петрарку...". Його вплив на європейську лірику " у коллічественном, хронологічному і географічному відношенні" перевершує вплив інших велетнів - творців шкіл і напрямів. " Царство Петрарки", що почалося в ХIV ст в Італії опанувало згодом Францію, Іспанію, Португалію, Англію, Німеччину і Нідерланди. У владі Поета виявилися літератури Криту і кіпрської, так само як і літератури Греції, Дубровника, Далмациі, Угорщини, Чехії, Польщі. Отже рядки Байрона про Петрарки, "...обучившем солодкому співу // Всіх європейських бардів...", - зовсім не гіпербола.

     Його діяльність охоплювала релігійну, політичну, філософську, дипломатичну площини, проте найбільше він став відомим нащадкам як літературний діяч, майстер ліричної поезії. Незважаючи на те, що Петрарці належить чимало філософських, історичних та інших творів латиною, класиком світової літератури його зробили саме ліричні вірші – сонети, канцони, балади тощо. Саме тому, досліджуючи внесок поета в розвиток світової літератури, найбільш актуальним буде розглянути саме його ліричні твори.

     Творчість  Петрарки була ще менш локальною.  Воно відображало найбільш загальні  історичні протиріччя, характерні  для тречентістськой Італії в цілому. Саме це визначило провідну роль Петрарки у формуванні нової, національної культури італійського Відродження. Його поезія і думка                                                                        не просто відображали ідеологічні, політичні і соціальні протиріччя

італійського ХIV століття: вони були також ідейно-естетичною формою їх подолання у світогляді поезіях Петрарки перехід від середньовіччя до Ренесансу, що намітився в творчості Данте юного Боккаччо, в основному також завершений. Петрарка став першим ученим - гуманістом, і саме тому він виявився першим великим ліриком італійського Відродження. Крім того, - і це не менше істотний - він став " першою яскраво вираженою особою, першою квіткою індивідуалізму. У небагатій зовнішніми подіями життя Франческо Петрарки отримав реальне втілення не лише тип нового письменника, але і нові тип взаємин між інтелігентом і суспільством.

     У його сонетах  створюється атмосфера ясності  і гармонії, що врівноважує контрасти  і протиріччя. Петрарка пише про  любовне відчуття так віртуозно  і натхненно, що не випадково  йому наслідують, на нього дорівнюють  подальші покоління ліриків.

     Особистість Петрарки характерна для Відродження: у ній головними рисами стали гідність, духовна незалежність та одержима любов до античної літератури. Водночас він мав схильність до земних радощів, цінував життєві зручності і спілкування, був вибірковим у дружбі, не всякому державцеві приділяв увагу, але з деякими із них бесідував, причому на рівних. До його щирих друзів належали єпископ Дж. Колонна і письменник Дж. Боккаччо. «Не знати злигоднів і не мати надміру, не командувати іншими і не бути у підлеглості — ось моя мета», — писав Петрарка. Його любов до античності була спричинена прагненням пізнання світу в часі та бажанням «дружити крізь віки». Він вважав особистими друзями багатьох діячів Стародавнього Риму, уявно спілкувався з ними, писав листи до Вергілія та Ціцерона. Він шукав по монастирях старовинні сувої, збирав і зберігав їх, вивчав і коментував. Петрарка був різнобічно обдарованим літератором: поетом, прозаїком, вченим-філологом і — не можна забувати про це — видатним бібліофілом. Залишена ним бібліотека античних авторів налічувала сотні згортків, він їх заповідав флорентійській бібліотеці, частина давніх рукописів була віддана Венеціанській республіці і послужила основою для венеціанської бібліотеки «Сан-Марко».

     Серед численних трактатів Петрарки особливо значним є трактат «Таїна» («Secretum», 1343), який у нас нерідко видається під назвою «Про зневагу до світу». Він написаний у діалогічній формі: розмовляють Франциск та Августин, обидва вони — втілення особистого «я» Петрарки. Франциск уособлює собою прагнення земного щастя, Августин — своєрідний моральний голос волі поета, що попереджає його про суєтність усіляких пристрастей. Тут гуманістично трактується сама тема усамітнення як своєрідного спілкування із самим собою. Суперечливість людини осмислюється як її внутрішнє багатство, розкутість і стоїцизм одночасно.

     Твором Петрарки, що здобув для нього безсмертя, є «Канцоньєре» («Canzoniere»), іноді цю звичну назву в нас українізують — «Книга Пісень». Поет зневажливо ставився до своїх ліричних пісень, створених народною мовою. Є припущення, що спочатку Петрарка писав їх як тексти для вже готових мелодій. Лише згодом він почав сприймати ці вірші серйозно, багато разів їх редагуючи. Ця праця не припинялася до останніх днів життя. Перша редакція вийшла у 1368 р. і містила 171 вірш, друга — у 1373 p., вона вже налічувала 366 віршів: 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали. Цю збірку Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» («In vita di Madonna Laura») і «На смерть мадонни Лаури» («La morte di Madonna Laura»). Тим часом він продовжував писати вірші на честь невідомої нам дами, граючись її ім'ям, пишучи його то "laura", то "l'auro", тобто то "лавр", то "золото"... В одному зі своїх сонетів поет згадує свого приятеля кардинала Колону, який помер за деякий час після смерті Лаури: "Немає більше найбільшої з колон, немає лавра. Ніде більше не знайду я втраченого. Смерть завдала мені два удари, від яких я весь час у скорботі. Любов і дружба - золото, яке коштовніше від багатства і влади. Яке страшне життя, що віднімає все". 
Не тільки ці нещастя роблять вірші Франческо такими пафосними. Він і сам ще не може розібратися, поезія - гріх перед Богом чи священний поклик? Кохання - мука чи щастя? Чому він "горить у холодний день і стигне у сонячний"? Бо вперше віршована мова була звернута не до неба, а до людського серця, не звиклого до слів похвали й подяки. Сама пристрасть, до тих пір гамована тим, що убивали плоть, була вперше висловлена відкрито і водночас цнотливо. 
Вибух полум'яного почуття Петрарка вкладає в жорстку форму сонета, який після нього стає своєрідним прапором нової поезії, до того ж розцвічений неповторним стилем. 
Зрештою, кохання стає для Петрарки тією силою, що робить цього флорентійця засновником, разом із Данте і Боккаччо, літературної італійської мови. І все це тому, що одного дня йому зустрілася дівчина...

 Так у самій композиції збірки з'явився її естетичний центр — образ Лаури та художній час. Він мав інший принцип, аніж у Данте, — мадонна Лаура, безумовно, постаріла би, якби не її передчасна смерть. Любов Петрарки до мадонни Лаури — реальне земне почуття, як сама вона — конкретна жінка, чиєї взаємності поет жадає, хоча дистанція поміж ним і мадонною.

     Лаурою (мадонна  — звертання до пані, обов'язково  заміжньої жінки) завжди повинна  зберігатися. В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім'я нагадує про «лавр», тобто про таку жадану поетом Славу. Її ім'я суголосне й із італійським словом «лаура», тобто повітря, що нагадує про неземне, вивищене у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їхньої першої зустрічі: він уперше побачив її 6 квітня 1327 р. в Авіньйоні, у церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури. «Ви не побачите моєї зради, — ви, очі, що дали мені любов», — ці рядки Петрарка недаремно цитує Фабриціо у «Пармському монастирі» Стендаля: у них не лише ідея вірності коханій жінці, а й ставлення до краси як вищої мудрості, здатної навчити найпрекраснішого на землі почуття.

Щасливі квіти  й благовісні трави,

Прим'яті донною на самоті;

 Пісок, що  береже сліди святі

 Чудових ніжок  під листком купави;

 Гаї прозорі,  віти, наче пави,

 Фіалки у  любовній блідноті,

 Ліси вільготні,  тихі та густі,

 Куди не  входить сонце величаве;

 О краю мій,  о ріки голубі,

 Ви омиваєте  Лаури очі,

 Їх блиск  перебираючи собі.

 Прекрасні  ви в своєму непороччі!

 А там підводні  скелі серед ночі

 Горять в  мого закохання журбі.

[Сонет 162 "Счастливые цветы и благовестный травы ... " из "Книги песен"]

У цьому сонеті поет використовує такі засоби художньої виразності, як: епітети - «щасливі квіти», «ріки голубі», «благовісні трави»; порівняння: «віти, наче пави»; метафори: «о ріки голубі, ви омиваєте Лаури очі, їх блиск перебираючи собі» — запис у таблицю.

     Образ дами, який оживає в його сонетах, ідеалізований і майже канонізований. Він характеризує її поетичною життєвістю та живописністю. Лаура, яку оспівує Петрарка, благородна, цнотлива, неприступна. Вона є уособленням чистоти та святості. Ясне і правдиве зображення переживань закоханого, його психологічного світу зробило Петрарку класичним співцем любові. Він прославляє кохання ідеальне та мрійливе.

     В період просвітницького сентименталізму, що відрізняється " надзвичайно творчою активністю сприйняттю європейської культури" вплив Петрарки відчули всі: видатне і відомі, напівзабуті і геть забуті автори. У історії усесвітньої літератури Петрарка "... був першим передвісником новоєвропейської солодкої і меланхолійної пісні на честь живої краси. Лаура не відвернутий символ, а жива реальна жінка, що ідеалізується творчим розумом поета під впливом палкого і палкого відчуття. Лише існуванням живого реального типа такої жінки ми можемо пояснити, чому європейська поезія не лише не забула образ Лаури, але і розвивала його майже в тих же межах і фарбах, які спостерігалися у Петрарки.

«Сентиментальність Петрарки вся покоїться на тій простій обставині, що її любов була не досяжною мрією для поета. У відвернутій від реальної дійсності любові поет удавався до софістики серця і в чутливості шукав противаги до своєї глибокої незадоволеності, і тому ледве-чи чутливість можна поставити в докір Петрарки. Чутливість - законна властивість незадоволеного відчуття».

 Близькість гуманізму Петрарки до народно-релігійних рухів ХIII - ХIV століть - до францисканцям-спірітуалам і іохамітам - особливо наочно виявилася в різко антиклерикальних "Листах без адреси" і в тісно пов'язаних з ним трьох антипапських сонетах з "Книги пісень" (СХХХVI - CXXXVIII). Петрарка гнівно обрушувався на них на папську курію:

Источник скорби, бешенства обитель,

Храм ереси  в недавнем прошлом – Рим,

Ты Вавилоном  сделался вторым,

Где обречен слезам несчастный зритель.

                                                                  [СXXXVIII]

  Він звинувачував Авіньон в розпусті і боговідступництві ("У твоїх спокоях диявол, знахабнівши, гуляє дзеркалами повторений, і в обіймах людей похилого віку кидаючи дів") і зовсім у дусі народних проповідників називав церкву "площадковою дівою", воставшей проти Христа і апостолів, бо вона відкинула принцип "чистій, смереннній бідності".

   Двозначність або, вірніше, двопланна цих образів для поезії і всього світобачення зрілого Петрарки вельми показова. Петрарка говорить тут не лише про повернення церкві до заповітів раннього християнства. "Золоте століття" було для нього завжди століттям розквіту, античної культури і людяності. Ось чому, сказавши, що "світ зробиться зовсім золотим", він тут же додає - "і наповниться старовинними творіннями".

  Історичне значення лірики Петрарки заключається у звільнені ним італійської поезії від містики, алегоризма та відволікання. Вперше саме у Петрарки любовна лірика стала слугувати прослевленням реальноого земного почуття кохання. Це відіграло велику роль в укріпленні гуманістичного світобачення з його індивідуалізмом та реабілітацією земних зв'язків. Створений Петраркою індивідуальний стиль став канонічним для ліричної поезії. Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.