Життя Тараса Шевченка

Життя Т. Г. Шевченка було тісно пов’язане з Переяславом. Поет бував тут неодноразово, довго мешкав як у самому місті, так і в навколишніх селах. Тут він написав свої славетні твори. У віршах та прозі Шевченко раз у раз згадує Переяславщину, подає чудові описи Переяслава та його околиць.

Уперше Шевченко приїхав до Переяслава в серпні 1845 р., під час другої подорожі по Україні. Пробув він тут два тижні, мешкаючи в будинку міського лікаря Андрія Осиповича Козачковського, де тепер міститься історичний музей. Козачковський був давнім приятелем Шевченка. Познайомились вони ще 1841 р. в Петербурзі, коли поет навчався в Академії художеств, а Козачковський після закінчення Медико-хірургічної академії працював лікарем на кораблях Балтійського флоту. На Козачковського справили глибоке враження вірші Шевченка, вміщені в альманасі «Ластівка». «Неподражаемые стихи»,— так виразив молодий лікар своє захоплення. Звичайно, він був радий познайомитися із поетом- земляком. Спільний їхній знайомий Зелінський привіз поета до Козачковського. «Вечером,— пригадував лікар,- вошел ко мне с земляком моим незнакомый господин, приветствовав меня следующими словами: «Дай бог здравствовать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомитись». Беседа наша продолжалась далеко за полночь, вращаясь около произведений и главного их предмета — дорогой обоим нам Украины... думы его в это время производили на меня глубокое впечатление, и его душа, добрая, простая, не могла не отозваться полным искренним сочувствием».

Вони стали щирими приятелями. Шевченко часто відвідував Козачковського, читав йому щойно написані твори. Козачковському ми завдячуємо цікавими спогадами про Шевченка, які освітлюють деякі моменти його біографії та риси його особистості.

Шевченко 1845 р. прибув до Переяслава за завданням Археографічної комісії змальовувати й описувати пам’ятки старовини. За свідченням сучасників, Переяслав того часу «уездный городишко и притом из плохих... нет ни мостовой, ни извозчиков...». Глухе повітове місто Полтавської губернії було бідне, запущене, з кривими вузькими вулицями, більшість будинків — під солом’яними стріхами. Кам’яниць налічувалося всього десятків зо два, церков — 13 та всього одна школа на 9 тисяч чоловік населення.

Славну історію давнього Переяслава Шевченко знав добре. Ще задовго до приїзду сюди, 1838 р., написав поему «Тарасова ніч», в якій оспівав події 1630 р., коли повстанці на чолі з Тарасом Федоровичем вщент розбили під Переяславом добірне шляхетське військо.

Після приїзду Шевченка в Переяслав до будинку Козачковського безперервно йшли гості: бажаючих побачити поета було багато. 19 серпня господар влаш тував вечір на честь Шевченка, де зібралась передова молодь міста. Гість читав свої вірші і чудово співав народних пісень, У теперішньому історичному музеї є цікавий експонат — ноти й слова пісні «Ой, піду я до млина», яку Шевченко любив співати з дружиною Козачковського Марією Степанівною (запис зробив її внук 1904 року). «З того вечора,— пригадував Козачковський,- ми всі звали Шевченка батьком».

У Переяславі Шевченко ходив на ярмарки, слухав співи кобзарів і лірниців, розмовляв із людьми, читав їм свої вірші.

Разом із Козачковським поет їздив до мальовничих Андрушів, за 7 верст від Переяслава. Тоді село належало монастиреві. Ще 1836 р. тут збудували монастирську дачу для переяславського архієрея у великому тінистому гаю, де шуміли віковічні дуби, липи, верби. З гаю відкривалась велична панорама Дніпра з Трахтемирівськими горами. Навколо переливався хвилями трав широкий луг з глибокими озерами в кучерявих верболозах. Поет милувався красою природи і на все життя запам’ятав це чудове українське село.

До наших днів збереглася церква, яку малював Шевченко. Розповідають, що колись біля неї росли два великі дуби-близнюки. Під цими дубами поет начебто розмовляв із селянами Денисом

Бурчиком і Панасом Тарапоном. Особливо цікавився поет розповідями Бурчика, який знав багато українських пісень та переказів про героїчне минуле. Народ зберіг пам’ять і про ті верби, які малював Шевченко в Андрушах. Коли буревій, за переказом, зламав останню вербу, то в стовбур хтось із андрушівців майстерно вставив портрет великого Кобзаря.

Добре відомі два малюнки, які поет і художник зробив тоді: «Андруші» та «Верби в Андрушах». На одному з них зображено й згадану вже андрушівську церкву.

Шевченко змалював і описав усі цінні архітектурні пам’ятки старого Переяслава: Вознесенський монастир, Покровську й Михайлівську церкви, давній кам’яний хрест на р. Альті, де було вбито київського князя Бориса. Він описав також археологічні й історичні пам’ятки міста. У звіті Київській тимчасовій комісії Шевченко зазначав: «Переяслав и его окрестности были бы чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе... По Киевской дороге в 6-ти верстах от Переяслава над самой дорогой три высоких кургана, называемые «Три братні могили». По Золотоношской дороге в 7 верстах от города — высокий курган, называемый «Богданова могила».

Описуючи велике земляне укріплення під Переяславом на шляху до Яготина, Шевченко подає давній переказ про переяславську княжну Домну. У легенді розповідається, що Домна загинула, обороняючись від ворогів в укріпленні, збудованому за 15 верст від Переяслава. Укріплення було зруйноване, залишене, тобто вибуле, ось чому курган і має назву «Вибле» — Вибла могила. Як уже зазначалося, Виблу могилу Шевченко двічі згадує в своїх творах.

За першого свого приїзду (серпень 1845 р.) Шевченко пробув у Переяславі два тижні. Наприкінці жовтня він знову приїздить до Переяслава й живе тут і у В’юнищі близько двох місяців. Ось як про це згадував Козачковський: «В октябре того же года Шевченко приехал ко мне опять, больной, и прожил около 2-х месяцев. Утром он обыкновенно писал, не нуждаясь нисколько в уединении... Вечер проходил в разговоре, продолжавшемся обыкновенно часов до двух... Я удивлялся его развитию и многосто- ронности его знаний, дававших каждый вечер новую пищу для разговоров».

Творча продуктивність великого поета в цей час вражає. З-під його пера за нетривалий час вийшли такі шедеври, як написані в Переяславі поеми «Наймичка» і «Кавказ», присвята до поеми «Єретик», у В’юнищі — «І мертвим, і живим», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі», «Три літа» і нарешті безсмертний «Заповіт», написаний знову-таки в Переяславі.

Цю найпродуктивнішу пору в житті поета називають Переяславською осінню.

Поему «Кавказ» Шевченко написав у Переяславі під свіжим враженням від звістки про загибель 14 липня на Кавказі свого друга Якова де Бальмена. Гнів поета спрямований проти національно-колоніальної політики царизму, на захист поневолених народів. Він оспівує велич нескореного народу, безсмертя його й віковічну боротьбу за волю. Поема використовувалась для політичної пропаганди уже в 40-х роках XIX ст., а сам Шевченко читав її селянам Київщини.

22 листопада поет написав  присвяту до поеми «Єретик» — послання П. Шафарикові (1795— 1861) —відомому чеському вченому-слов’янознавцеві, професору Празького університету. Шевченко поділяв погляди Шафарика на ідею братнього єднання всіх слов’янських народів на демократичній основі. Їх ріднила велика любов до пригноблених народів і ненависть до російського самодержавства, його колоніальної політики. Поему «Єретик» з присвятою поет передав за кордон Шафарикові. За свідченням В. Білозерського, «Шафарик, читаючи оце послання Шевченкове, плакав вдячними сльозами».

Революційні вірші Шевченка ставали народними піснями. їх співали сліпі кобзарі, пізніше вони увійшли у вжиток студентів, а потім і робітничого класу. Так став народною піснею і уривок з поеми «Єретик» (з певними народними варіаціями в тексті):

 

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить,

А на апостольськім престолі

Кабан годований сидить.

Людською кровію торгує,

Людей у рабство віддає,

І на людей усіх трудящих

Залізні кайдани кує!

 

Навіяна самим життям, у Переяславі постала й поема «Наймичка» про гірку долю знеславленої паном сільської дівчини, про її страждання. Поет возвеличив героїню, показавши красу і силу материнської любові. Приховуючи від людей свою таємницю, вона все життя поневіряється в наймах, щоб виростити сина. Виходячи за рамки побутової драми, поема засуджує тогочасні закони моралі.

Десь на початку листопада 1845 р. Козачковський садив дерева на подвір’ї. Хворий Шевченко по можливості йому допомагав. У народі побутує переказ про те, що Шевченко з Козачковським на ознаку дружби посадили дві акації в одну ямку, а їхні стовбури сплели. Дерева виросли і протягом багатьох десятиріч надавали особливої привабливості садибі Козачковського. Акація ми Шевченко цікавився і на засланні (лист до Козачковського 14 квітня 1854 р.). Це дає підстави сприймати народні перекази про дві сплетені акації як достовірні.

Минуло вже більше століття від того часу. Акації стали чахнути, один стовбур струх. Проте переяславці з великою любов’ю зберігають дерева — цих живих сучасників великого Кобзаря.

Наприкінці листопада 1845 р. Шевченко переїхав до В’юнища у зв’язку з ремонтом будинку Козачковського. Майже місяць жив поет у колишнього декабриста Степана Никифоровича Самойло- ва. Шевченка-художника полонили навколишні краєвиди. Село було розташоване майже над самим Дніпром. До околиць його підступали густі соснові гаї. В альбомі Шевченка зберігся краєвид села з авторським підписом «У В’юнищах». На малюнку зображено будинок, де начебто колись жили дві попівни. Потім будинок купив якийсь Терещенко і згодом продав його на злам. На другому плані краєвиду Шевченко показав хутір, де нібито жив С. Н. Самойлов. Характерно, що на малюнку зображено літній краєвид В’юнища. Можливо, він був виконаний Шевченком ще влітку 1845 р.

У В’юнищі Шевченко хотів намалювати портрет Козачковського. Лікар не погодився і замовив натомість художникові автопортрет, який той і намалював. Ко зачковський писав, що, то був портрет Шевченка, зовсім не подібний до всіх відомих — портрет народного співця в хвилину найбільшого поетичного натхнення. Шевченко вивіз портрет до Яготина, щоб закінчити його. Подальша доля автопортрета невідома.

У В’юнищі Шевченко працював так само плідно. З 14 по 22 грудня він написав шість творів.

Створені на Переяславщині вірші та поеми ще більше вславили серед народу революційного поета і поставили його до ряду найвидатніших тогочасних революціонерів-демократів.

Художньо осмислюючи та узагальнюючи все бачене, Шевченко гнівно протестував проти визиску, кликав народ до боротьби. Героями його творів були представники народу — від безстрашних месників із Холодного Яру до маленької дівчини Мар’яни.

У В’юнищі 14 грудня Шевченко написав великий вірш «І мертвим і живим...» — першу в українській літературі сатиру на лібералів. Віра в неминучість народної революції, у справедливість всенародного суду над гнобителями пронизує твір:

 

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море.

 

Саме у В’юнищі Шевченко чув розповіді про участь переяславських козаків у гайдамацькому русі 1768 р. Це й спричинило написання поезії «Холодний Яр». Глибоко усвідомивши визвольну роль народних мас, Шевченко звертається до народу, пробуджуючи в ньому революційну свідомість. У «Холодному Яру» поет дав нищівну відповідь ідеологам буржуазної історіографії (поміщику Скальковському), які показували народних месників розбійниками.

 

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний...

 

Зовсім мало часу прожив Шевченко у В’юнищі, але пам’ять про його перебування живе тут і досі, живе в легендах і переказах.

У 1938 р. в’юнищанець М. П. Данько розповідав: «У нас був у селі вівчар. Він пас вівці років з тринадцяти. Один був, не женився і родичів у нього не було... От кажуть люди, Шевченко подружився з цим вівчарем. Жили вони удвох як брат з братом. А цього вівчара наймали пани, більшу йому давали плату, аніж у людей. Прийшов пастух до Шевченка та й каже:

• Що його робити — найматися чи відказатися?

Шевченко йому й одвічає:

• Хай самі пани скидають жупани та закочують холоші, то й без грошей будуть пастухи хороші».

«Проходячи якось полем,— переказують старі мешканці села,—

Шевченко побачив, як тяжко працює кріпак на панському полі. Він спинився і мовчки дивився па нього. Селянин перехопив погляд і перший привітався, низько и клонившись.

• За що ж ви переді мною так низько схиляєте голову? — спитав Шевченко.— Я ж не пан і одежа в мене не панська.
• За душу вашу добру і добре серце,— відповів селянин.

Трапилось це на хуторі в’юнищанського попа Соломки, який славився жорстокістю».

А ось інше народне оповідання. «На околиці В’юнищ стояла корчма. До неї вечорами сходились селяни. Сюди заходив і Шевченко. Розмовляючи з селянами, пін запевняв їх, що настане час, коли всі будуть рівні, а царя і попів не буде. Селяни недовірливо хитали головами. Тоді він витягав з кишені боба і квасолини та розкладав їх: біб — то цар, а квасоля — пузате панство. З другої кишені виймав велику пригоршню пшениці — це народ. І засипав пшеницею боба та квасолю. Тоді питає:

• Чий верх?
• Народу,— кажуть.
• Ото ж так і буде в житті, бо їх мало, а нас багато. Навіть сліз наших вистачить, щоб їх потопити».

У В’юнищі поширена легенда про те, як написаний був вірш Шевченка «Маленькій Мар’яні». Одного морозного дня Шевченко йшов вулицею села. Назустріч маленька дівчинка несла воду на коромислі. Кароока, гарна, як маків цвіт, а одягнена в лахміття. Шевченка вразила краса дівчини та її вигляд. Він спитав, чия вона така гарна. Дівчина розказала, що сирітка, служить у багатих Крячків за харчі, а звуть її Мар’яною. Шевченко дав їй монету, щоб купила собі хустку. А сам пішов швидко, похиливши голову.

Так народився ще один вірш Шевченка про нещасну долю жінки-кріпачки — «Маленькій Мар’яні», який поет написав увечері того самого дня.

Легендам про Шевченка немає ні кінця, ні краю. Народ вважає його своїм єдиним заступником, якого переслідують царські посіпаки, але він безстрашний і невловимий.