Життя Тараса Шевченка

«У В’юнищі,— розповідала 1962 р. Ганна Херняк,— пам’ятаю, ще малою була, дуже почитали Шевченка. В день його народження і смерті найкращі дівчата носили по селу портрет Шевченка, прибраний червоними рушниками, співали його пісень. У церкві правили панахиду по Шевченкові. Дуже почитали Шевченка як свого рідного. Шевченківські дні були найкращими святами».

У В’юнищі наприкінці грудня 1845 р. Шевченко тяжко захворів. Стурбований Самойлов, у якого жив поет, негайно відвіз Шевченка до Козачковського. Як розповідають у народі, вночі з 24 на 25 грудня Тарас Григорович піднявся з ліжка і засвітив свічку. Поринувши в глибокі думи, він ходив по кімнаті. Невже кінець? Так мало зробив для народу! А смерть невмолима. Всього 31 рік. Він схопив перо і швидко написав на папері.

 

Як умру, то поховайте...

 

Всю ніч не спав поет, до ранку в його кімнаті горіла свічка. Коли через вікно пробився перший промінь світла, на столі лежав «Заповіт»:

 

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте.

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

 

Відомо, що Шевченко своїй безсмертній поезії, яка розпочинається словами «Як умру, то поховайте...», не дав назви. «Заповітом» її назвав народ.

Завдяки Козачковському Шевченко незабаром одужав і поїхав на Чернігівщину далі виконувати завдання Археографічної комісії. А «Заповіт» поклав на музику полтавський учитель Г. П. Гладкий. І полетіла по світу революційна пісня.

Віршем «Як умру, то поховайте...» Шевченко завершив рукописну збірку поезій «Три літа», яка потім стала основним доказом для царської охранки у звинуваченні поста в революційній, антисамодержавній спрямованості його творів. Без суду його було заслано в далекі Оренбурзькі степи рядовим солдатом.

На засланні поет не забував Переяслава. Козачковський пише йому листи, Шевченко відповідає. У перший же рік заслання він присвячує Козачковському невеликого вірша, де розповідає про свою люту муку на засланні, як він не раз «кривавими сльозами постелю омочить», але надії не втрачає.

  А може ще добро побачу?

А може лихо переплачу?

Води Дніпрової нап’юсь,

На тебе, друже,  подивлюсь.

І може в тихій твоїй хаті

Я буду знову розмовляти

З тобою, друже мій.

 

В одному з листів до Козачковського Шевченко згадує їхні прогулянки в Андруші, за Дніпро, в Монастирище і той вечір, коли вони стояли на горі біля села і милувалися далекими краєвидами Переяслава. «Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму, и посередине ее длинную широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит как из золота кованный Переяславский собор. Какая-то чудная, торжественная тишина. Помните, мы долго не могли промолвить слова, пока, наконец, белое, едва заметное пятнышко не запело

Та яром, яром за товаром. Чудный вечер! Чудный край и песни дивные! Много добрых воспоминаний сохранил я о старом Переяславе и о тебе, мой искренний друже!»

В іншому листі поет писав Козачковському: «...поїдьте собі з

богом в Андруші, погуляйте собі гарненько у архієрейському гаї, та гуляючи попід дубами та вербами, згадай той день, як колись перед вечором ми з тобою в Андрушах гуляли... Мені тепер здається, що й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші».

Село Андруші Шевченко чотири рази згадує в повісті «Близнецы».

Після повернення із заслання Шевченко знову на Україні. У Переяслав він прибув 12 червня 1859 р. Козачковський згадує: "В июне 1859 г. на двор моей квартиры въехала коляска. Сидевший в ней показался мне похожим на Шевченко..." Дуже змінився поет за 14 років розлуки. Солдатська муштра виснажила колись здорове тіло. Замість буйного волосся на голові лисина, колись міцна широка спина згорбилась. Одні очі залишились живі, іскристі. Мовчки він привітався з родиною Козачковського, хвилюючись, тричі пройшовся по хаті, у вікно побачив ярмарок і зажадав піти туди. Пішли на ярмарок. Але ось зайшла розмова про очікувану селянську реформу. І Козачковський тут показав себе справжнім лібералом, говорячи про всілякі «практичні незручності й утруднення» для здійснення реформи. Ясно, що це на Шевченка — послідовного революційного демократа — справило важке враження. Розбіжність поглядів у питанні про селянську реформу дуже послабила дружні взаємовідносини між поетом і лікарем.

По обіді вирушили в село Козинці порибалити на Дніпрі. Козачковський розповідав, що Шевченко з нетерпінням поспішав до Дніпра. Він не став чекати, коли запряжуть коней, і вирушив пішки. Так йому не терпілось швидше побачити і Дніпро, і кручі. Коляска догнала його на роздоріжжі, він ложа» у траві й милувався синіми горами Дніпра. Далі поїхали разом. Па Дніпрі рибалили. Шевченко часто ходив до рибалок, розмовляв із ними.

Другого дня вранці поет відплив дубом по Дніпру до свого давнього знайомого вченого-енциклопедиста М. О. Максимовича в село Прохорівку. Збереглися й дійшли до нас розповіді Якова Бичка й Дмитра Савенка, які перевозили поета у Прохорівку: «Настрій у Шевченка був чудовий, і він розпочав пісню:

Вниз по матушке, по Волге,

По широкому раздолью

Взбунтовалася погода...

Пісню дружно підхопили рибалки:

Погодушка верховая,

Верховая, волновая.

Ничего в волнах не видно,

Одна лодочка чернеет.

Припливши до Прохорівки, Шевченко дав Якову Бичку три карбованці.

• Візьми на щастя твоєї дитини. Хай росте вона дужою та веселою.

На правому березі Дніпра Шевченко шукав собі містечко, щоб купити клаптик рідної землі, поставити хатку й доживати віку на рідній Україні. Але цього задуму не дали змоги виконати царські чиновники, які на кожному кроці слідкували за Шевченком.

У липні 1859 р. на нього знову поступив донос в губернську жандармерію. Його заарештовують і відправляють до Києва. Шевченку було наказано негайно покинути Україну і виїхати до Петербурга й там безвиїзно жити під наглядом столичної жандармерії».

Востаннє Шевченко побував у Переяславі в середині серпня 1859 р., коли їхав до Петербурга, назавжди покидаючи Україну. М. О. Максимович у листі до Шевченка від 6 жовтня 1859 р. писав, що його особа стала серед народу казковою, скрізь поширюються про поета легенди, які можна порівняти лише із стародавньою міфологією. На Переяславщині також побутувало багато народних легенд і переказів про поета. В легендах він виступає великим народолюбцем, людиною щирої правди, непохитним борцем за людське щастя.

Учитель яготинської школи О. С. Непорожній записав у наш час в Яготині переказ про перебування Шевченка в Переяславі. «Подорожуючи по Україні, любив Тарас завітати до гурту кріпацького, порадитись з бідаками під селянською стріхою, чи на ярмарку слухати жарти, дотепи, а іноді нарікання на тяжку долю.

Та чимало панків дрібних і більших знічев’я чи з цікавості запрошували його до своїх світлиць: мовляв, треба повернути талановитого земляка на шлях «істини».

Завітав якось Шевченко і до славного Переяслава. Заюрбилися місцеві панки коло нього. Улесливими словами запрошують до себе, не хочуть пустити між прості люди. Та хіба втримати Тараса! Він то на вулиці, то на ярмарку, то коло сивоусого кобзаря з кріпаками-братами говорить.

Панок Марчевський (таки «свій» — з вусами, бачте, коза-цькими та й з повною кишенею награбованих у кріпаків золотих) упросив-таки Тараса зайти до його господи. Переступив поріг Тарас, оглянувся довкола, та й не до серця прийшлася йому і панова господа, і панова улесливість, і духота в світлицях.

• Піду трохи свіжим повітрям подихаю, почую вечірні запахи нашого чарівного села,— сказав і взявся за клямку.
• Та там сморід від пропотілої селянської одежі, а не вечір та запахи,— розсміявся бундючний папок.
• Кому як, пане. У вашій господі пахне не тільки потом селянським, а й кров’ю їхньою, бо й на килимах, і на кріслах, і на пишних шатах — всюди кров і піт наших кріпаків. А золото, що дзвенить у кишенях,— то цілі згустки крові народної, перемішаної з потом кривавим. Розіллється незабаром ця кров народна і затопить і вас, і дітей ваших. Змете все кодло з рідної землі, сліду не залишиться панського на нашій Україні. І тоді зацвіте земля, запахне квітами волі і щастя. Он воно як, пане,— сказав Тарас, з огидою переступив поріг панської хати і попрямував до рідних хат кріпацьких».

Узимку 1860 р. Шевченко надіслав із Петербурга Козачковським «Кобзар», що вийшов друком 23 січня 1860 p., а на ньому власноручний напис: «1860. Марії Степанівні Козачковській з чоловіком та дітками. Т. Шевченко».

Почуття особливої гордості охоплює кожного, хто ступає на землю Переяславську, знаючи, що ці дороги сходив колись геніальний український Кобзар. На землі цій завжди живе й житиме Шевченко. І в мирні дні, і в бурхливі роки Вітчизняної війни поет був з народом: у труді, в загонах месників, що громили гітлерівських окупантів на рідній землі.

За рішенням уряду Української PGP нині в будинку Козачковського, який зберігся до наших днів, відкрито історичний музей Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника. На подвір’ї споруджено пам’ятник великому Кобзареві (скульптори О. Олійник та М. Вронський).

 

2

10

 

2