Цінності та їхня роль у житті суспільства і людини

Особистість має усвідомити моральну норму внутрішньо, без офіційного тиску, прийняти її і відповідно до загальних вимог норми діяти у конкретних обставинах.

Одна з важливих вимог  моральної норми полягає у  тому, щоб індивід, який внутрішньо прийняв і реалізує її, став прикладом для інших індивідів, а його поведінка стала взірцем для їхньої поведінки.

Особливість моральної  норми полягає і в тому, що основами її формування та виконання є громадська думка, її оцінка, веління, масові звички, масовий приклад. Ця норма лише тоді дієва, коли вона відповідає моральним цінностям, цілям та ідеалам.

Оскільки вимоги моральної  норми виражаються лише у загальних  формах, вони, незважаючи на прийняття  норм конкретними індивідами, виконуються  не повністю. Подібне виконання іноді  порівнюють з асимптотою, до якої наближається процес реалізації моральної норми.

Таким чином, соціальні  норми — засіб формування і  утвердження особистості, реалізації її творчих можливостей, соціального  контролю за її діями. Зрозуміло, що у  різних країнах, у різних суспільних умовах нормативний контроль може бути демократичним або антидемократичним, гуманним або антигуманним, гнучким чи жорстким.

Розділ 2. Різноманітність  та види цінностей

 

2.1 Класифікація  цінностей

Різноманіття цінностей, що існують у суспільстві, викликає необхідність у їх певній класифікації. Єдиного підходу до вирішення цієї проблеми в сучасній аксіології також немає.

Відповідно з основними  сферами суспільного життя зазвичай розрізняють три групи цінностей:

• матеріальні;
• соціально-політичні;
• духовні.

Матеріальні цінності — це важливі природні об'єкти і предмети, тобто засоби праці і речі безпосереднього споживання. До природних цінностей відносяться природні блага, укладені в природних багатствах. А до предметних цінностей - предмети матеріального світу, створені в результаті людської праці, а також предмети культурної спадщини минулого.

Соціально-політичні  цінності — це ціннісне значення соціальних і політичних явищ, подій, політичних актів і дій. До соціально-політичних цінностей, як правило, відносять соціальне благо, що міститься в політичних і соціальних рухах, а також прогресивне значення історичних подій, що сприяють процвітанню суспільства, зміцненню миру і співпраці між народами і т. д.

Духовні цінності — це нормативно-оцінна сторона явищ суспільної свідомості, виражена у відповідних формах. Духовними цінностями прийнято вважати цінності науки, моралі, мистецтва, філософії, права і т. д.

Друга підстава класифікації цінностей - по суб'єктам. Тут розрізняють  цінності:

• індивідуальні;
• групові;
• загальнолюдські.

Індивідуальна, або особистісна, цінність - це ціннісна значимість предмета, явища, ідеї для конкретної людини

Групові цінності - це ціннісна значимість предметів, явищ, ідей для будь-якої спільноти людей (класу, нації, трудового колективу тощо). Групові цінності мають велике значення для життєдіяльності того чи іншого колективу.

Загальнолюдські цінності - це ціннісна значимість предметів, явищ, ідей для світового співтовариства.

З точки зору тієї ролі, яку цінності відіграють у житті суспільства і людини, їх можна розділити на три такі групи:

• Цінності, що мають другорядне значення для людини і суспільства. Це ті цінності, без яких нормальне функціонування суспільства і людини не порушується.
• Цінності повсякденного попиту і повсякденного побуту. До цієї групи належить більшість як матеріальних, так і духовних цінностей. Це все те, що необхідно для нормального задоволення матеріальних і духовних потреб людини, без чого суспільство не може функціонувати і розвиватися.
• Вищі цінності - це граничні за своєю значимістю цінності, що відображають фундаментальні відносини і потреби людей. Існування вищих цінностей завжди пов'язане з виходом за рамки приватного життя індивіда, вони долучають до того, що вище його самого, чим визначається його власне життя, з чим нерозривно пов'язана його доля. Ось чому вищі цінності, як правило, носять загальнолюдський характер.

Отже, цінностей  є  так само багато, як явищ природи, суспільства, людських вчинків і почуттів. Тому, класифікація цінностей проводиться  з таких підстав: за  сферами суспільного життя, по суб’єктах або носіям цінностей та по ролі цінностей в житті людини.

 

2.2 Абсолютні та відносні  цінності  у філософії Лосского Н. О.

Лосский Н. О. — видатний представник  російської релігійної філософії, один із засновників напрямку інтуїтивізму у філософії.

Його досягнення признаються в усіх країнах з розвинутою філософською культурою. В сучасних підручниках по вивченню історії світової філософії (наприклад, в  німецькій книзі Хіршбергера) вченню Лосского Н. О. виводиться особливе місце. Досягнення Лосского Н. О. відносять до гносеології, логіки, метафізики та філософії цінностей.

Він вважав, що людина сприймає і відчуває багато цінностей, які він поділяє на абсолютні та відносні. Так як людина є недосконалою, то відносні цінності з одного боку можуть бути добрими, з другого – містити зло. Відносні цінності стосуються потреб людини, а абсолютні стосуються поняття «краси», яке не є досяжне для всіх людей.

У своїй роботі «Область Бога и мировое зло», Лосский Н. О. писав: «Особистість, яка стоїть на такому щаблі розвитку, як людина, наповнює своє життя сприйняттям і здійсненням досить різноманітних цінностей. Людині дороги абсолютні цінності; вона  прагне відкривати істину або, в крайньому степені, засвоювати істину, відкриту іншими, і вона не може бути цілком байдужою до питання про моральне правильне поводження, вона прагне до благовидного свого життя або творить красу, як художній твір, або, в крайньому степені, сприймає красу, створену іншими, красу природи і т. п. Крім того, людина в своєму земному бутті, повному недосконалостей, які будуть предметом дослідження в наступному розділі, дорожить також відносними  цінностями, тобто такими, які в відношенні до одних істот несуть добро, а в ставленні до інших - зло. Величезна більшість наших вчинків направлено на досягнення таких лише відносних благ: завоювання фортеці на війні є позитивна цінність для переможця і негативна цінність для переможеного, любов Анни Кареніної до Вронського є добро для Вронського і зло для Кареніна і т. п. Відносна цінність дуже часто буває для  тої істоти, яка гониться за нею, добром одному відношенні і злом в інших відносинах; напр., зв'язок з Ганною Кареніною була для Вронського позитивною цінністю, поки він любив її, але вже і в той час вона була для нього злом, тобто негативно цінністю, оскільки шкодила його громадському статусу.

Інший характер мають абсолютні цінності, напр. істина або краса симфонії, краса вірша і т. п. Вони неподільні і незламні; користування ними не применшує їх, навпаки, чим більша кількість осіб сприймає їх, тим вище задоволення всіх тих, які безкорисливо люблять їх, як щось досконале, гідне існування , цінне саме по собі. Для деяких людей ці цінності недоступні або зустріч з ними веде для них несприятливі наслідки, проте з цього зовсім не випливає, що цінності ці не мають права вважатися абсолютними: сумні явища виникають не з їх сутності, а з недосконалості тих, які не вміють користуватися ними» [10, ст. 322-323] .

Слід підкреслити, з погляду філософії Лосского Н.О гармонія цінностей і стабільність їх системи, з одного боку, визначається станом суспільної свідомості, а з іншого, — впливає на цей стан. Стабільність духовного життя, підтримувана традицією, сприяє гармонійному само становленню людини, що приречена діяти, прагнути, здобувати, перебудовувати світ, а водночас змушена також у чомусь обмежувати себе, долати в собі щось нижче задля чогось вищого і важливішого. На все це вказує система цінностей. Вона спонукає людину підніматися сходинками духу, прагнути, а не втрачати при цьому рівновагу.

Таким чином, однорідність, рівновага  та різноманітність системи цінностей  стають якостями натури людини. І навпаки, «в усій поведінці єства, що відірвалось  від Бога, і такого, що егоїстично порушило правильне співвідношення цінностей, з’являються душевні вади і відповідно душевні страждання і так само тілесні вади і тілесні муки» []. І ці вади можуть бути не лише вадами окремої людини, вони можуть бути вадами суспільства.

 

2.3 Свобода, як цінність

Проблема свободи давно  хвилює філософів. Під свободою загалом  розуміють наявність у людини можливостей для максимального  самовиявлення.

В різні періоди історії  людства філософи свободу визначали  по-різному. Філософ-кінік Діоген, який жив в IV ст. до н.е., вважав, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожний день готова померти.  Народившись майже п’ять століть згодом, римський стоїк Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише те, що можна отримати. В XVII ст. англійський філософ Дж. Локк назвав вільною людину, що уміє управляти своїми пристрастями. Визначали свободу і як добровільне підпорядкування необхідності, і як можливість нікому не підкорятися, інші свободу ставили в залежність від умов, що дозволяють або не дозволяють задовольняти бажання. В XVIIІ ст. французький просвітитель Д. Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Але, мабуть, розповсюдження в історії людської думки є міркування, що вільний той, хто не підвладний волі інших людей. Більшість філософів XІХ і ХХ ст.ст. вважають свободу безсумнівним добром у житті кожної людини, і на думку французького філософа Жана-Поля Сартра, свобода – це трагічний талан людини. Але, справді, поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому суспільному житті.

У цьому розумінні  свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, відсутністю обмежень; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Але насправді, це не так, по-перше, тому що, відсутність обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі – оцінки й самої свободи як свободи. Свобода є радже подолання меж, розширення меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності.

До  філософських ідей Б. Спінози відносять визначення свободи як пізнаної необхідності. Тут враховується зв’язок свободи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому її упорядкувати або спрямувати. Буквально всі культурна та виробнича діяльність людини пов’язана з використанням певних природних необхідностей через їх зміну.  Дії людини, яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліпому невпорядкованому рухові. Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм – наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі; фаталізм – заперечення будь-якої свободи, віра в те, що все в людському житті наперед та однозначно визначено; детермінізм – визнання внутрішнього зв’язку свободи з необхідністю; оказіоналізм – заперечення можливості існування реальних зв’язків нашої свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв’язків виключно випадковими.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти  проводити її диференціацію за певними  видами та проявами. Як звичайно, розрізняють  такі види свободи:

1. Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально.
2. Внутрішня свобода: вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.
3. Свобода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій.
4. Свобода волі: визнання того, що сама людина є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого.

Розрізняють наступні характери  проявів свободи:

1. Негативний характер свободи (або негативна свобода): «свобода від чогось» (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.).
2. Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів.
3. Позитивно-творчий характер свободи: уміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти «відмички» до її розв’язання та змінити її.

Отже, можемо зробити  висновок: свобода – це передусім  не те, що надано людині (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі «можливості свободи» внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ОСОБИСТІСТЬ  І ПРОБЛЕМА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ

 

Під особистістю розуміють людину в сукупності її соціальних і життєво важливих якостей, придбаних нею в процесі соціального розвитку. Найчастіше у зміст поняття «особистість» включають стійкі властивості людини, які визначають значимі відносно інших людей вчинки. Тобто, особистість – це конкретна людина, узята в системі її стійких соціально обумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв’язках і стосунках, визначають її етичні вчинки і мають істотне значення для неї самої і для оточуючих. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації – соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Виділяються три основних ціннісних орієнтацій, що створюють зміст життя: орієнтація на саму себе, орієнтація на суспільство і орієнтація на потойбічний світ.