Етика як філософська наука

ЕТИКА ЯК ФІЛОСОФСЬКА НАУКА

Етика — це наука про  людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню  необхідність вбачає людина в прийнятті  тих або інших моральних норм, на чому ґрунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба  в моральному самообмеженні

Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто  включаючи й моральність) як предмета етики, неважко переконатися, що предмет  цей досить своєрідний. Його неможливо  звести до звичайного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати  як певну окрему цілість.

Можна скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого людського  вчинку, будувати його математичні  моделі, розглядати його як фізіологічний  акт чи соціальний феномен, як відтворення  певних традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо — і все  ж нічого не з'ясувати в його власне моральному єстві.

Можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні  умови й чинники формування певного  типу людської вдачі, осмислювати його під кутом зору фрейдівської концепції  лібідо і т. п. — і залишатися як небо від землі далеким від  розуміння його етичних характеристик. Осягнути останні неможливо, не вводячи  безпосередній предмет розгляду — скажімо, той або інший поведінковий акт людини — в цілісну систему  загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і  зло, свободу й справедливість тощо.

Не звертаючись до цієї сфери теоретичних і практичних універсали (найбільших узагальнень, що описують певний стан світу і людського світовідношення загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципове відношення до галузі моралі в цілому. Проте зазначені універсали — предмет роздумів і пошуків філософії як особливої галузі людського пізнання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у своїй сутнісній основі, може бути тільки наукою філософською (що, зрозуміло, не виключає існування часткових, віддалених від філософської тематики галузей етичного пізнання — скажімо, тих або інших прикладних фахових етик, емпіричного моралезнавства тощо).

Що ж, зрештою, являє собою  мораль (звичайно, разом із моральністю) як модифікація подібного загального відношення людини до світу? Історія  філософії й етики знає чимало спроб відповісти на це запитання. Тут  ми пошлемося на лаконічне визначення моралі, ідея якого належить недавно  померлому московському професорові  О. І. Титаренку, — не тому, що вважаємо його остаточним або бездоганним, а  просто через те, що воно поєднує  в чіткій і стислій формулі  саме ті риси моралі, які для етики  як філософської науки є найістотнішими. Отже, відповідно до даного визначення (з нашими деякими уточненнями) мораль постає як такий практично-оцінний  спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей  з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

 Що це, власне, означає?  По-перше, мораль як предмет  етики являє собою концентрований  вияв саме практичного, активно-перетворювального  ставлення людини до життя.  Вона знаходить свої духовні  витоки в царині людської волі, практичного розуму, за словами  великого німецького філософа  І. Канта (1724—1804).

Відповідно до цього, й  етику як науку в безмежному океані різноманітних вдач, характерів, форм поведінки і спілкування цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати  в життя, в якому напрямі вибудовувати власну особистість тощо. Зауважимо, що в цій практичній спрямованості, притаманній моралі загалом, деякі  етики розрізнюють дві істотно  відмінні форми, що за аналогією з  відповідними латинськими граматичними конструкціями (бажальний і наказовий  способи дієслова) одержали назву  оптативної й імперативної.

Для етичної думки останніх століть більш звичною є саме імперативна мораль, в основі якої лежить те чи інше веління (іmре-ratum з латини — наказ, веління), вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі і є І. Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок — категоричний імператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише чистої поваги до них.

Що ж до «хрещеного батька»  етики Арістотеля, то його вчення репрезентує  скоріш оптативну мораль (латинське optimus — найвищий ступінь порівняння від bonus — гарний, добрий, благий), що орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного  ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але й певної розсудливості, здатності свідомо обирати блага і цінності, приймати щодо цього обґрунтовані рішення. Слідом за Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність людини її грецькою назвою — фронезис.

Не бажаючи вносити  у виклад термінологічної плутанини, зазначимо все ж, що деякі сучасні  дослідники саме імперативну мораль вважають мораллю як такою, зберігаючи арістотелівську назву «етика». Такий підхід обґрунтовує, зокрема, відомий французький філософ  П. Рікер. Проте в обох вказаних випадках визначальною для моралі залишається, як неважко переконатися, її сутнісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією  немає й підстав говорити про  мораль загалом.

По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних  явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді, мораль цікавлять  саме такі речі, такі прояви людини, які  в принципі можуть бути певним чином  оцінені, причому саме у зв'язку з  розглянутим її практичним спрямуванням. Яку краватку я зав'яжу сьогодні, підете ви на балетну виставу чи на концерт рок-музики, вам чи вашому приятелеві віддасть перевагу дівчина, котрій ви симпатизуєте, — всі ці життєві обставини, як і безліч подібних їм, такій оцінці не підлягають, і елементарна людська тактовність полягає в тому, щоб не тягти мораль туди, де їй робити нічого.

Навіть щонайістотніші якості людини, як помітили ще давні стоїки, з погляду моралі досить часто  постають не як благо чи зло, а як щось нейтральне. Життя, здоров'я, насолода, сила, багатство — все це, на думку  стоїків, саме по собі не підлягає етичній  оцінці, не є приводом для моралізування. Лише тоді, коли виникає потреба  оцінювати поведінку людини, оцінювати  саме як добру або злу, справедливу  чи несправедливу, відповідальну чи безвідповідальну — мораль вступає  у свої права. Щоправда, як видно  із сказаного, критерій оцінюваності як такої все ще залишається для  моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім.

Отже, будемо рухатися далі. Третій суттєвий момент наведеного визначення пов'язаний з осмисленням моралі як особливого відношення людини до дійсності. Розглянемо цей момент детальніше. Загалом ми звикли до того, що якість моральності чи аморальності приписується, як правило, стосункам між людьми. Ми звикли, що до сфери компетенції  моралі входять відносини особи  з особою, особи з групою, до якої вона належить, від сім'ї або виробничого  колективу до соціальної верстви, нації, суспільства загалом — але  не далі!

Самоочевидне, здавалося  б, розуміння моралі як певного аспекту  міжлюдських стосунків нам пропонують енциклопедії, словники, підручники. Проте  чим далі, тим більшою мірою  дається взнаки його істотна неповнота. Придивимося, насамперед, до відносин людини з представниками природного світу.

Ось якийсь негідник знущається з беззахисної і безсловесної живої істоти — але ж чи маємо  ми, власне, право називати таку людину негідником, тобто морально кваліфікувати  її дії відповідним чином? Усупереч елементарному людському чуттю, донедавна наша етика не мала простої  й ясної відповіді на подібні  запитання. Адже нещасні кіт чи собака не є суб'єктами моральних відносин! І для засудження відвертого неподобства вчені шукали обхідні шляхи.

Доводили, зокрема, що жорстоке ставлення до тварин неприйнятне  тому, що воно розвиває в людині відповідні загальні схильності, призвичаює її до жорстокості взагалі, яка потім  може бути перенесеною і на ставлення  до інших людей. Або ж руйнування природи й нищення живих істот  засуджувалося на тій підставі, що природне середовище є корисним, життєво  необхідним для людини, тому той, хто  його нівечить, тим самим завдає шкоди й інтересам людського  суспільства. В результаті утверджувався  типово егоїстичний підхід: якщо не хочеш для себе неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися. Хоча в крайньому разі, заради більш  очевидних і нагальних власних  потреб або ж просто задля розваги  — можна й не зважати на таку дуже відносну заборону.

В крайньому разі — але  який раз для грішної людини не крайній? Потрібна була нинішня глобальна  екологічна криза, що поставила на край небуття людство, а з ним і  все життя на Землі загалом, щоб  ми належним чином усвідомили просту, зрештою, обставину: природу в принципі врятувати неможливо, якщо вбачати  в ній лише певну корисну для  людини річ, якщо не визнавати за нею  статусу самоцінності, не розглядати її як суб'єкт потенційно безмежної  сукупності моральних зв'язків.

Тільки нині ми почали усвідомлювати  всю правоту магістральної традиції світової етичної думки, благоговіння перед життям у найрізноманітніших його проявах. Коли за примхою начальства недолюдки з вертольотів розстрілюють у степу беззахисних сайгаків — згадаймо відомий роман Ч. Айтматова  «Плаха», — це є кричущим злочином проти основ моральності незалежно  від будь-яких міркувань про можливі  наслідки цього для самої людини. Коли хімкомбінат отруює своїми стоками  прекрасне озеро, гублячи все  живе в ньому, — це неподобство  й гріх, незважаючи на те, чого більше матиме від цього сьогодні людина — шкоди, а може, й користі.

Так само коли завзяті прихильники  нового руйнують чи спотворюють пам'ятки старовини або ж просто прирікають їх на загибель — це не просто антикультурне діяння, що духовно спустошує нинішні й обкрадає майбутні покоління; це й моральний злочин проти тих, хто колись вкладав у спорудження цих пам'яток свої працю та досвід, серце та душу, — будував церкви й молився в них Богові, жив у своїх містах, захищав їх від ворогів. Загалом, нині ми бачимо, як найгострішого морального значення набувають, здавалося б, найіндиферентніші до моралі ланки й аспекти взаємодії людини й дійсності —в економіці, в політиці, в науковому пізнанні тощо; космічне самоусвідомлення сучасного людства неминуче висуває перед ним і проблему морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так і з Сонячною системою і Всесвітом у цілому.

Всі ці зміни в сучасній постановці моральних проблем спонукають до перегляду антропоцентричної  парадигми в етиці (тобто однобічної орієнтації на людину та її потреби) і  повернення на новому рівні до традиційного розуміння моралі саме як певного  модусу відношення до дійсності, до світу  загалом — як до конкретних людей  і соціальних груп, так і до представників  світу природи і цінностей  культури, до Космосу в усій безмежності  його потенційних уособлень, до абстрактно-загальних  категорій буття, таких як радість, страждання, смерть, любов тощо. Природно, втім, що й за цих умов людина залишається  для людини найближчим і найцікавішим предметом, тому є підстави вважати, що міжлюдські стосунки й надалі збережуть  свою роль якщо не єдиної, то принаймні  провідної, найдинамічнішої галузі етичного освоєння дійсності.

Оскільки ж, таким чином, ми утверджуємося в розумінні  моралі як певного загального відношення людини до дійсності, як певної форми  світовідношення — стає більш  очевидним саме філософський характер етики як науки. Адже предметом філософії  саме і є загальні основи людського  буття і відношення до світу. Але  повернімося, нарешті, до нашого визначення моралі. Четвертим з істотних його моментів є те, що все перелічене й розглянуте нами досі набуває власне моральної якості тільки тоді, коли потрапляє у сферу протистояння добра і зла — так би мовити, в силове поле напруги між цими протилежними полюсами — й осмислюється в цьому зв'язку.

Власне моральними є тільки ті імперативи, ті прагнення, ті оцінки й ті відношення до дійсності, які  виражають це протистояння, акумулюють у собі його напругу. До власне етичного аналізу проблем добра і зла  ми ще звернемося надалі. Поки ж обмежимося загальною філософською констатацією: так само як людське пізнання дійсності  орієнтоване на ідеал Істини, осмислюється ним зсередини й не існує у  відриві від нього; й так само як естетичне, чуттєво-емоційне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси, висвітлюється й  ошляхетнюється ним — так само ж і моральне ставлення людини до світу, до реальності в будь-якій із своїх форм зорієнтоване на ідеал  Добра.

Єдність ідеалів Істини, Добра й Краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культури, повноту її смисложитгєвих потенцій; звідси сам собою випливає висновок і про незамінне місце  моралі, морального світогляду і світовідношення  в системі культури людства. Підкреслюючи знову й знову філософський характер науки етики в й фундаментальних  основах, ми, проте, маємо зробити  в цьому зв'язку й декілька суттєвих застережень. Адже донедавна поняття  «філософія», «філософський» в офіційному слововжитку виступали в єдиному  ряді, єдиному смисловому ланцюзі  з такими термінами, як «ідеологія», «партійність», «непримиренність», «пропаганда» і т. п. Багато хто й тепер переконаний  мало не в синонімічності всіх цих  виразів: якщо «філософ» — то вже  й «ідеолог», і «пропагандист»...

Саме з огляду на ці передсуди  важливо мати на увазі: філософічність етики як необхідної складової людської культури означає по суті дещо принципово інше. По-перше, філософія у справжньому  її розумінні не тільки не є ідеологією, але нерідко прямо протистоїть  останній. Сутність ідеології можна  тлумачити по-різному, але в будь-якому  разі вона обіймає певну сукупність загальних уявлень про людину, її потреби, місце у світі, життєве призначення тощо — уявлень, які, оволодіваючи народними масами, сприяють їхньому згуртуванню, утвердженню однодумства в їхньому середовищі — отже, полегшують справу керування, маніпулювання цими масами в тих або інших інтересах.