Етика як філософська наука

Саме через це насадження певної ідеології — неодмінний клопіт будь-якої авторитарної правлячої верхівки, будь-яких соціальних сил, що прагнуть закріпитися при владі. Що ж до філософії, й зокрема філософської етики, то вона, навпаки, народжується саме тоді, коли людині набридають ідеологічні  загальники й вона відчуває потребу  сама, за допомогою власного розуму розібратися в сенсі власного буття, в одвічних таємницях людської присутності у світі. Саме з цього  в особі Сократа й розпочинала  свій шлях європейська філософія  загалом: розпрощавшись із старою і дуже поважною міфологією, для якої все на світі було зрозумілим і ясним (воля богів!), вона зізналася собі у власному незнанні («я знаю, що я нічого не знаю», — за переказами, мовив Сократ) і розпочала свою важку й невтомну працю розумової реконструкції сущого.

Сказане, втім, не означає, що всі ідеології однаково погані, що ідеологія не здатна виконувати в  суспільстві певних конструктивних функцій або взагалі не потрібна йому. Філософія може не тільки брати  на себе функцію критики та викриття ідеології, а й сприяти її утвердженню. Важливо лише не забувати, що в самій  своїй основі філософія й ідеологія  — речі різні. По-друге, філософію  загалом і етику як філософську  дисципліну неможливо звести й до того, що досі зветься в нас суспільними  науками або суспільствознавством у широкому розумінні слова. Те, що філософія й етика буцімто  науки суспільні, — уявлення, по суті, того ж ґатунку, що й знаменита  марксистська теза про сутність людини як сукупність суспільних відносин. Існує, звичайно, цілий комплекс конкретних наукових дисциплін соціологічного напряму, які вивчають суспільство, соціум у найрізноманітніших його конкретних проявах.

Проте щодо етики й філософії  в цілому важливо усвідомити, що власну предметну та проблемну специфіку  і, так би мовити, власне натхнення  вони дістають, лише звертаючись до цілісності людського існування  і людської присутності у світі. Саме людина як така —її цілісність, неповторність, призначення — є для філософії предметом основної зацікавленості; що ж до суспільства, то воно входить до сфери її інтересів остільки, оскільки людина в ньому живе (отже постає як суспільна істота) й відчуває на собі вплив процесів, що в ньому відбуваються.

Таким чином, ми маємо підстави розглядати й філософію, й етику  зокрема передусім як дисципліни гуманітарні, як галузі знань про  людину в цілісності ії життєвих проявів. Яке ж місце посідає етика  у філософському осмисленні людського  буття? Докладну відповідь на це запитання  ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблематики. Зараз звернімо увагу лише ось  на що. Вище йшлося про етику як науку  про мораль.

Однак, як теж випливає із сказаного, етика — це й наука  про людське ставлення до самої  моралі: про те, який смисл, яку внутрішню  необхідність вбачає людина в прийнятті  тих або інших моральних норм, на чому ґрунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба  в моральному самообмеженні. Таким  чином, до сфери інтересів етики  потрапляє найширше коло духовних пошуків  людини, поєднаних спільною тональністю  вільного обмеження нею своїх  суб'єктивних потенцій заради вищих  смисложиттєвих цінностей.

Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду  на світ. Якщо естетика філософськи-духовно  санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енергій і  сил, без чого неможливе ні творення, ні сприйняття прекрасного, то етика  в постійному змаганні з нею висуває  і розробляє свого роду культуру меж — тверезу й зосереджену  культуру свідомого самовизначення людського суб'єкта. Природно, що на хід цих змагань етики й  естетики впливає конкретна культурно-історична  ситуація.

У першій половині XX ст., на гребені  революційного та постреволюційного  завзяття, здобув популярність знаменитий афоризм О. М. Горького: «Естетика  — етика майбутнього». Коли ж  те майбутнє прийшло і стало нашим  сьогоденням — виявилося, що саме етика, з її загостреним відчуттям меж людського буття і діяльності, найбільшою мірою відповідає його духовному ладові. І це не дивно, оскільки реальна обмеженість можливостей розвитку самого людства і його шансів на виживання заявила про себе сьогодні з небувалою переконливістю. Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб'єкта нерідко вінчала собою найвеличніші філософські системи.

Зрештою це закономірно, оскільки для філософії завжди існує потреба  в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей, у самовизначенні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно з власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини.