Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства

 Цiннiстю для людини  виступає не саме знання по  собi i не сам об'єкт по собi. Для людини об'єкт виступає  як цiннiсть в сукупностi зi знанням про нього. Наприклад, свого часу в царськiй Росiї селян насильно змушували вирощувати картоплю. Не знаючи корисних властивостей бульб, люди пробували їсти плоди, листя. Були факти отруєння значної кiлькості людей. Iсторiя знає серiю картопляних бунтiв. А хто зараз на територiї бувшої Росiї не знає i не цiнить харчових якостей картоплi, котру називають другим хлiбом. В результатi практичного та iнтелектуального освоєння реальної дiйсностi в людськiй свiдомостi поступово складається цiла система цiнностей та їх пріоритетiв, котрi входять до свiтогляду.

 Далi. Особливiстю людської творчої  активної дiяльностi є ще й  те, що така дiяльнiсть здiйснюється  у вiдповiдностi з iдеалами, тобто  із взiрцем, образом, котрого людина  хоче досягти, або якого вона дотримується в способi поведiнки та дiї. Iдеал - це образ досконалостi якогось явища, дiї чи вiдношення, котрий уявляється людиною як належне, бажане. В кожної людини є iдеал зовнiшностi, поведiнки, успiху, дружби i т. д. Iдеал частiше всього виступає у виглядi загальних уявлень, досить складно поєднуючи в собi риси рiзних образiв, цi образи часто перекомпонованi логiчним аналiзом, а iнколи й фантазiєю. Як цiнностi, так i iдеали в свiдомостi формують систему. Цi двi системи активно впливають на визначення людиною своєї поведiнки.

Iнтегруючим елементом свiтогляду  є переконання. Перша характеристика  переконань - це чiтке, достатньо  вичерпне знання об’єкту, вiра  в iстиннiсть цих знань. Необхiдною  умовою входження знань в переконання  є вмiння самостiйно їх застосовувати до процесу подальшого пiзнання оточуючого середовища та для самостiйної органiзацiї власної практичної дiяльностi.

 Важливою стороною переконання  є така їх характерна риса  як здатнiсть особи вiдстоювати  свої переконання перед iншими, доводити в дискусiї їх iстиннiсть та справедливiсть. Мова йде про те, що при зiткненнi з переконаннями iншого характеру, власна переконанiсть не зазнає якихось серйозних змiн. Стiйкiсть переконань, як правило, спирається на практичну дiяльнiсть особи, на практичний досвiд. Коли практика життя не пiдтверджує переконання, то починається або їх трансформацiя, або вiдбувається втрата переконань, що є своєрiдною катастрофою особистостi.

 Чим переконання вiдрiзняються  вiд iнших елементiв свiтогляду?  Справа тут не в тому, що до переконань в iнтегральному виглядi входять цiнностi та iдеали. Тобто в переконаннях представлено i сучасне, i майбутне людини. Головне в ставленнi до власних переконань. Воно надзвичайно складне. Тут ми маємо i майже абсолютну вiру в їх iстиннiсть, тут реалiзованаi особиста значимiсть, в них визначено i мiсце iндивiда в соцiальному середовищi. Людина вiдноситься з певною мiрою поваги до власних переконань, вона їх позитивно переживає. Переконання - це принципи поведiнки людини, в яких сплавлено воедино iррацiональну i емоцiйно-iррацiональну сторону людської психiки. Переконання - це не тiльки знання, а й своєрiдне емоцiйне переживання дiйсностi. Переконання iндивiда - це його власна релiгiйнiсть, це своєрiдна "релiгiя" особи. Людина обов’язково емоцiйно переживає зiткнення з об’єктивною реальнiстю. Такi переживання можуть бути як рiзної спрямованостi, так i рiзної iнтенсивностi. Почуття задоволення, що виникає в процесi практичної дiяльностi, в умовах пiдтвердження переконань, пiдкрiплює їх стiйкiсть. Почуття невдоволення, коли результат дiї не вiдповiдає сподiванням, розмиває переконання. Такi почуття спонукають до пошуку додаткової iнформацiї, наукових знаннь, що дали б можливiсть переконанням вистояти. Коли ж iнформацiйного, науково-обгрунтованого пiдкрiплення наявнi переконання не отримують, то починається їх трансформацiя.

 Чуттєве переживання, що супроводжує людську дiяльнiсть, обумовлену її переконаннями, називають свiтовiдчуттям. Свiтовiдчуття тiсно вплiтається в практичну сторону життя людини, а через практику тiсно пов’язане зi свiторозумiнням. Характер свiторозумiння впливає на свiтовiдчуття i навпаки. Втрата перспективи в свiторозумiннi обертається песимiзмом в свiтовiдчуттi. Свiтовiдчуття певною мiрою занурене в фiзiологiчний стан людини. У молодої здорової людини i людини хворої та ще й похилиго вiку свiтовiдчуття рiзне в однiй i тiй же ситуацiї за одних i тих же обставин.

  Нарештi є ще й iнтегральне ставлення людини до оточуючої дiйсностi, яке забезпечується свiторозумiнням, системою цiнностей та iдеалiв, сукупнiстю переконань, свiтовiдчуттям. Людина певним чином свiт сприймає i приймає як належне або заперечує як небажане, зле, таке, що суперечить людському єству, людськiй сутностi. Так не сприймали нащадки українського козацтва їх покрiпачення Катериною II.

 Свiтосприйняття це  вже iнтегральне ставлення Людини  до оточуючого свiту. Скажiмо, свiтосприйняття  революцiонера-радикала iснуючої реальностi  негативне, бунтiвне, заперечуюче.  А сприйняття цiєї ж реальностi  консерватором цiлком позитивне.

Отже, свiтогляд - це складна  система знань, цiнностей та переконань, що визначають концептуальне ставлення  людини до оточуючої дiйсностi, до себе самої в процесi реалiзацiї взаємозалежних зв'язкiв. Свiтогляд реалiзуеться через  певнi форми свiторозумiння, свiтовiдчуття та свiтосприймання. Свiтогляд визначає поведiнку в конкретнiй реальнiй ситуацiї i в той же час є певною характеристикою особи, суб'єкта свiтогляду.

 Ми розглянули свiтогляд  як частину людської свiдомостi, ознайомились з його структурою. Тепер розберемось з таким питанням:

"Що ж вiдображено  в свiтоглядi?"

 З самого термiну "свiтогляд" випливає, що в людини  є своєрiдний погляд на оточуючий  свiт. Отже, свiт, тобто, все,  що iснує, вiдобразилось в нашому  свiтоглядi в певному узагальненому виглядi. А що ж ми узагальнили? Перша складова це природа, реальний свiт природної дiйсностi. Друга важлива складова реальностi є люди, в оточеннi яких, в спiлкуваннi з якими (прямо чи опосередковано) ми живем. До людського свiту, як i до природного, ми визначаєм своє ставлення саме в свiтоглядi. Є ще один об'єкт, явище, феномен, ставлення до якого має свiтоглядове значення - це Бог. Ставлення до Бога рiзне: вiд глибокої вiри в його iснування i його активностi у всiх проявах життя до повного заперечення Бога в атеїстичному свiтоглядi. Визнання (повне чи часткове) чи невизнання iснування Бога досить суттєво змiнює погляди людини на свiт. Нарештi чи не головне. Суб'єктом ставлення до оточуючого свiту є Людина. Це може бути окремий iндивiд, може бути група однодумцiв, в колi яких рiзниця iндивiдуальних свiтоглядних позицiй не носить бiльш - менш принципового характеру. Це може бути клас, народ, нацiя. Деякi риси принципового характеру притаманнi свiтогляду людства як єдиного цiлого на певному iсторичному етапi розвитку. Тому суб'єктом свiтогляду виступає i людина, i соцiальна група, i людство. Будучи суб'єктом свiтогляду, людина в той же час вивчає i аналiзує сама себе як об'єкт свiтоглядового осмислення.

 З того часу, коли  людина в процесi iсторичного формування почала видiляти свої особливостi (сторони своєї сутностi), вона зацiкавилась своєю здатнiстю пiзнавати реальний свiт та власною здатнiстю по рiзному ставитись до природи, iнших людей та iдеального, суб'єктивного свiту. Самопiзнання в цьому напрямку поступово пiдвело до усвiдомлення людської духовностi як феномену. На кожному iсторичному етапi розвитку людство, так чи iнакше витлумачивши духовне (людська душа вiд Бога, людська свiдомiсть вiд пiзнання природи та суспiльства, людська свiдомiсть - продукт iсторичного розвитку суспiльства), включає цей феномен в систему свiтоглядового вiдображення. Iнакше не могло бути, бо усвiдомити свою сутнiсть людина не може без розумiння власної духовностi. З моменту появи фiлософської культури людська духовнiсть стає окремим елементом в об'єктi свiтоглядового вiдображення.

 Отже в свiтоглядi вiдображено природу, людство,  Бога, i самого носiя свiтогляду  людину та її духовнiсть як  складовi частини системи, що  вiдображається. Та все ж головне  в свiтоглядовому вiдображеннi не самi елементи об’ективної реальностi, а вiдношення мiж ними та оцiнка тих вiдношень людиною. Схематизувати, спростити для наочностi це вiдношення можна так: людину ми означаем займенником "Я", а все iнше буття визначаєм як "не Я". В свiтоглядовому вiдображеннi завжди є суб’ект, який розумiе, оцiнюе, iнтерпретуе себе - "Я" i весь оточуючий свiт - "не Я", що вiдображається, оцiнюється, розумiється. Головне в свiтоглядi вiдношення "Я" до "не Я". Розумiння структури об’екту вiдображення в свiтоглядi нам буде потрiбно постiйно при вивченнi курсу фiлософiї, найперше при з’ясуваннi питання про принципи побудови фiлософської теорiї.

2. Фiлософiя як наука

 Розглядаючи попередне  питання, ми вже з’ясували,  що фiлософiя є донаукова, антинаукова  i наукова. Зрозумiло, що у вищому учбовому закладi фiлософiя викладається як наука. Розглядається вона i як форма суспiльної свiдомостi.

  У всiй довiдковiй лiтературi йдеться про те, що фiлософiя слово старогрецького походження i означае любов до мудростi, якою i було перше наукове знання стародавнього свiту. На свiтанку людської цивiлiзацiї людське знання було не розчленоване. Перша спроба обособити фiлософiю як окрему теоретичну науку належить Арiстотелевi. З того часу багато мислителiв додавали щось своє до розумiння фiлософiї як науки. Осмислення цiєї науки йде й в наш час. Одна з найсерйознiших робiт пiд назвою "Що таке фiлософiя?" належить нашому сучаснику iспанському фiлософу Ортезi-i-Гассету.

В Українi цю проблему в тому чи iншому аспектi розглядали Г.Сковорода, П.Юркевич, Д.Чижевський, М.Бердяєв, Л.Шестов, П.Копнiн, В.Шинкарук та iншi.

  З попереднього аналiзу свiтогляду стало зрозумiло, що фiлософському осмисленню людина пiддає оточуючу дiйснiсть, намагаючись уяснити суть природи, людини та людської свiдомостi, тобто все те, що є в реальнiй природнiй та духовнiй дiйсностi. Все iснуюче в фiлософiї означається загальним поняттям БУТТЯ. Теорiя буття, або вчення про буття в фiлософiї отримала назву онтологiя / з грецького онто - суще, логос - вчення /. Узагальнене розумiння оточуючої дiйсностi по сутi i є онтологiя. Онтологiя - це iнтегроване осмислен-ня природи, людини, духовностi, Бога, суспiльства у їх суперечливiй єдностi. Онтологiя кожного iсторичного перiоду розвитку фiлософiї спирається на культурнi та науковi досягнення певної епохи.

 У зв'язку з тiсною взаємодiєю фiлософiї та природничої науки в планi ро-зумiння сутностi буття на розвиток онтологiї великий вплив мали природо-дослiдницькi теорiї та їх творцi. Досягнення в рiзних галузях знань вiдразу ж пiдхоплювались фiлософами для вдосконалення та розвитку загальної картини свiту, розкриття сутностi людини та сутностi людської духовностi. Розумiння сутностi об'єктивної реальностi це, так би мовити, перша сходинка фiлософського пiзнання(можливо, буде точнiше сказати - філософської орiєнтацiї).

 Фiлософiя осмислює об'эктивну  реальнiсть не саму по собi, а у вiдношеннi "людина - оточуючий  свiт". Аспектiв цього вiдношення  багато, майже всi вони свiтоглядового  характеру. Ведучим в даному  випадку ми називаємо свiтоглядове вiдношення. Адже для того, щоб визначитись в свiтi, його треба пiзнати i знати. Процес пiзнання, закони пiзнання, проблема iстини - результат пiзнання, проблема можливостi застосування знань на практицi в фiлософiї оформились в достатньо струнку теорiю пiзнання, котра отримала назву гносеологiя (вiд грецького гносио - знаю). Гносеологiя розвивалась в тiсному зв'яку з вченням про буття. Особливо тiсний зв'язок гносеологiї з психологiєю.

 Найближче до людських iнтересiв, iдеалiв та прагнень знаходяться два iншi роздiли фiлософiї.

 Теоретично осмисленням  людських цiнностей займаеться  аксиологiя /вiд грецького аксио  - цiнний /. В аксиологii дослiджуеться  найбiльш повно саме людське  в людинi, а оточуючий свiт - головним чином з точки зору  його значення для розвитку в людинi саме людських /можна сказати специфiчно людських/ особливостей. Цiнностi, як ранiше вже йшлося - одна з складових свiдомостi, свiтогляду. Тому без дослiдження цiнностей, без розумiння їх значення в структурi духовностi розкрити сутнiсть людини практично не можливо. Тим паче неможливо зрозумiти специфiку свiтогляду, як фактору, що визначае людську поведiнку в межах суб’ективного в людинi.

 Узагальнення людськоi практики, теоретичне осмислення людськоi дiяльностi здiйснюеться в такому роздiлi фiлософiї, який отримав назву праксиологiя / пракси - дiяльнiсть /.

 Особливiсть чотирьох частин  фiлософiї в тому, що це не  обособленi роздiли науки, а  скорiше аспекти людського свiтогляду.  Одна i та ж свiтоглядова проблема  може розглядатись в онтологiчному, гнесеологiчному, аксиологiчному й праксиологiчному аспектах.

 Приклад. Фiлософiя вивчае  людину як феномен, тобто дослiджуе  проблему:

 • що таке людина - онтологiчний аспект 

 • дослiдження людського  життя як цiнностi - аксиологiчний аспект

 • дослiдження людських можливостей  пiзнання - це вже гнесеологiчний  аспект вивчення людини

 • науковий аналiз людськоi  дiяльностї - праксиологiчний аспект  свiтоглядового осягнення людськоi  сутностi 

 Вiдновлення вивчення всiх чотирьох складових фiлософiї в пострадянськiй фiлософськiй культурi ще тiльки набирае права громадянства. В багатьох фiлософських творах аксиологiя та праксиологiя ще не знайшли належної розробки. Чому так сталося?

 В нашiй країнi понад сiмдесят рокiв панувала як офiцiйна та единоiстинна марксистсько-ленiнська фiлософiя. Що ж ця фiлософiя являла з точки зору основних фiлософських роздiлiв? Перш за все треба зауважити, що офiцiйна радянська фiлософiя вибирала з марксизму лише те, що в тiй чи iншiй мiрi обгрунтовувало тоталiтарну систему та силовi методи управлiння суспiльством. Приймалося й те, що не заважало волюнтаристськiй системi адмiнiстративного контролю за суспiльними процесами. Звiдси досить активно розроблялись окремi проблеми онтологiї. Осмислювались вiдкриття фiзикiв в галузi квантової механiки, фiлософськi узагальнення були зробленi в зв'язку з останнiми досягненнями математики (в Українi помiтна постать в цьому планi київський професор Дишльовий). Київська фiлософська традицiя в роки хрущовської вiдлиги сформувала гносеологiчну школу пiд керiвництвом П.В.Копнiна. А до аксиологiї та праксиологiї радянським фiлософам пiдступатись було прямо - таки заборонено. Можна було лише коментувати в цих сферах класикiв марксизму та й то в руслi iнтересiв правлячої верхiвки.

 В чому справа? Розробляючи  аксиологiю, треба було б якось  конкретизувати висловлювання Маркса, що в фiлософiї вiдоме ще з  часiв Сократа про найвищу цiннiсть  - людину. В умовах, коли офiцiйнi полiтики вважали людину "гвинтиком" (термiн ввiв Сталiн), проголосити її найвищою цiннiстю було неможливо. Для тоталiтарної системи праксиологiя таїла в собi небезпеку, бо вона допомагала визначатись отому гвинтику у власних полiтичних, економiчних, iдеологiчних вчинках та дiях. А що ж людинi робити та як дiяти радянськiй людинi визначала та ж тоталiтарна система.