Фiлософiя та її мiсце в духовнiй культурi людства

 В iсторiї фiлософської  культури склалось так, що складовi  частини цiєї науки з рiзнним  ступенем iнтенсивностi розвивались  в рiзний час. Просвiтницька епоха з її колосальними природодослiдницькими вiдкриттями активно сприяе розвитку онтологiї та гносеологiї. Праксиологiя виходить на перший план в перiод соцiальних революцiйних потрясiнь дев'ятнадцятого та двадцятого столiть. Друга половина ХХ ст. в Європi знаменується розвитком аксиологiчного напрямку в фiлософiї. Та, розглядаючи фiлософiю як едине цiле, слiд зазначити, що це наука, яка теоретично обгрунтовує свiтогляд. Тому в будь-яку епоху поминути розгляд всiх чотирьох роздiлiв практично неможливо. В тому чи iншому аспектi люба фiлософська система торкаеться всiх складових фiлософiї як цiлiсної науки.

 Є й iншi способи  визначати складовi фiлософiї,  членувати її. Фiлософська думка  обрала своїм орієнтиром вiльнi, критичнi, керованi розумом роздуми  про свiт та людину з одного боку, а про людську свiдомiсть та духовнiсть з iншого. Це мало певнi наслiдки для класифiкацiї самої фiлософiї.

 Для розумiння сутностi фiлософiї, окрiм знання її внутрiшньої структури, певне значення має i розумiння структури самої фiлософської культури, фiлософської науки як складової частини суспiльної свiдомостi. Довгий час в iсторiї фiлософської культури Європи iснував подiл на матерiалiстичне та iдеалiстичне фiлософствування. Матерiалiстична концепцiя пiдтримувалась природодослiдниками, iдеалiстична - тогочасними суспiльниками та частково i опосередковано церквою. Звiдки взявся цей подiл? Справа в тому, що онтологiчна проблема - походження свiту i людини була сформульована як загальнофiлософська: "Що первинне: матерiя чи свiдомiсть, природа чи дух?" Для розумiння сутностi природи та сутностi людської свiдомостi це дiйсно важливе питання. Особливо гострого характеру проблема спiввiдношення матерiї i духу набирає в добу просвiтництва i Нового часу. Йде своєрiдне змагання природодослiдницького свiторозумiння з свiторозумiнням, яке вiдстоювали гуманiтарiї того часу, якi взяли собi в спiльники теологiю, хоча нiколи з нею не зливались. В марксистській фiлософiї подiл на матерiалiзм та iдеалiзм догматизувався. Звiдси вся фiлософська мудрiсть минулого i сучасного розглядалась пiд кутом зору подiлу на ма-терiалiзм та iдеалiзм. Матерiалiзм розглядався як наукова фiлософiя, iдеалiзм як антинаукова. А вiдтак фiлософськi теорiї, якi й не претендували на новi онтологiчнi розробки в галузi природи, космосу обов'язково квалiфiкувались як матерiалiстичнi, або iдеалiстичнi. Лише з позицiй матерiалiзму визначався і рiвень науковостi фiлософiї.

 Та в iсторiї фiлософiї багато, навiть бiльшiсть фiлософiв, не визнавали й не визнають питання спiввiдношення матерiї та свiдомостi головним для всiєї фiлософської науки. В свiй час I. Кант сформулював три основнi питання, на якi мусить вiдповiсти фiлософiя: "Що я можу знати?", "Що я повинен робити?", "На що я можу надiятись ?". Заперечувати нiмецькому фiлософу немає пiдстав. Питання, якi вiн поставив, є дiйсно важливими фiлософськими проблемами, та справа в тому, що не лише цi проблеми вирiшує фiлософiя. Видатний французький фiлософ ХХ ст. А. Камю основне питання фiлософiї сформулював так: " Вирiшити, чи варте життя працi, бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї" . На користь такого способу постановки основного питання фiлософiї орiєнтує аксиологiя. Як бачимо, якоїсь чiткої єдиної орiєнтацiї в основному питаннi фiлософiї рiзнi фiлософськi школи не мають. Та якi б питання не розглядались i не вирiшувались представником того чи iншого фiлософського напрямку, нiхто в iсторiї фiлософської культури ще не поминув людини та її вiдношення до себе й до оточуючої реальностi.

 На сьогоднiшньому  рiвнi розвитку фiлософської культури  не варто було б шукати й  видiляти одного - єдиного основного  питання фiлософiї, однієї проблеми, котра могла б охопити собою  в теоретичному планi все поле  людського свiтогляду. Мало ймовiрно,  щоб така проблема виникла й оформилась в найближчiй iсторичнiй перспективi розвитку фiлософської культури. В соцiально-полiтичному розвитку суспiльства може скластись ситуацiя, за якої на перший план вийде конкретна фiлософська проблема. Скажiмо, проблема життя i смертi в людськiй духовностi надзвичайно актуалiзується в перiод другої свiтової вiйни. В фiлософiї А.Камю i вiдобразилась мудрiсть епохи. Але проходить час i змiнюються фiлософськi акценти свiтогляду, змiнюється й iєрархiчна структура основної фiлософської проблематики. Та змiна актуальностi зовсiм не означає появи принципово нових фiлософських питань чи вихiд в тираж iнших. Фiлософськi проблеми з розряду вiчних. Кожен етап розвитку фiлософської культури лише ставить та розглядає їх у вiдповiдностi з особ-ливостями суспiльно iсторичної дiйсностi.

 Стосовно основної фiлософської проблематики слiд зауважити, що кожен роздiл фiлософiї розглядає важливi свiтоглядовi проблеми. Онтологiя, розкриваючи сутнiсть буття, як мiнiмум, повинна дати вiдповiдь на питання:"Що таке реальний свiт природи?", “Що таке людина?", "Що таке людська духовнiсть?", " Що таке Бог?". Якщо в процесi фiлософського дослiдження вдається розкрити суть цих питань /по сутi свiтоглядових проблем/, то формується певна картина свiту, розкривається сутнiсть буття. Тобто, мова йде про свiторозумiння, науково-iнформацiйну сторону /базу/ свiтогляду. А традицiйне питання: " Що первинне - матерiя чи свiдомiсть?" похiдне вiд перелiчених ранiше.

 Гносеологiя розширяє  наш свiтогляд, пiдкрiплюючи наше розумiння свiту впевненiстю в iстинностi знань. Звiдси кантiвське:" Що я можу знати?", або " Чи може людина пiзнати свiт?" /саме так це питання поставлено в марксизмi /. Це ще одна свiтоглядова проблема, вагома та значуща.

 Краще поставити  основну проблему аксиологiї, нiж те зробив А.Камю, важко. В цiй постановцi сконцентрована вся система людських цiнностей та закладена їх iєрархiя. В тезi "Вирiшити, чи варте людське життя працi бути прожитим, чи воно не варте цього, - це означає вiдповiсти на основне питання фiлософiї" закладено сенс людського буття. До такої постановки проблеми є лише одне зауваження. Камю має на увазi фiлософiю взагалi, а реально мова йде про ту її частину, що займається теорiєю цiнностей. Та людське життя як цiннiсть може бути визначене лише у спiвставленнi з iншими сторонами реальної дiйсностi, хоча в кiнцевому планi все останнє в фiлософськiй культурi так чи iнакше виходить на аксиологiю, на найдорожчу цiннiсть - людське життя. Тому заперечувати А. Камю можна лише в певних рамках та за певних умов iсторичного розвитку фiлософської культури.

 Засновник аксиологiї  грецький фiлософ Сократ основну  аксиологiчну проблему сформулював  так: "Що є благо?". Така постановка  проблеми двi тисячi рокiв тому  аж нiяк не суперечить сучасним  його модифiкацiям.

 Нарештi праксиологiя повинна допомогти людинi усвiдомити на теоретичному рiвнi:" Що таке людська дiяльнiсть?" в найширшому аспектi розгляду цiєї проблеми (суть, функцiя, можливостi, перспективи). Звiдси традицiйне - "що робити"? - в поєднаннi з аналiзом людської дiяльностi основна проблема праксиологiї.

 Фiлософiя як наука  розглядає комплекс проблем, без  освоєння яких сформувати теоретичний  рiвень свiтогляду просто неможливо.  Намагання звести всю фiлософську  проблематику до одного, єдиного,  навiть найважливiшого питання, обов'язково звузить, а звiдси певним чином обкарнає /критинiзує/ фiлософську науку.

 В данiй темi ми  вже розглянули об'єкт i предмет  фiлософського дослiдження, розглянули  складовi частини фiлософiї як  науки, з'ясували проблематику, якою займається фiлософiя. Для остаточного визначення фiлософiї як науки нам ще треба зрозумiти способи та принципи побудови фiлософської теорiї.

3. Способи побудови  фiлософської теорiї 

Ще зi шкiльної парти вiдомо, що не iснує єдиної фiлософської науки. Сучасний свiт багатий на рiзнi типи свiтогляду, а звiдси i на рiзне його теоретичне оформлення. Ще з сивої давнини фiлософськi теорiї сперечаються та змагаються одна з одною. Кожна намагається довести свою iстиннiсть та соцiальну значимiсть i вагомiсть, а при цьому всi прискiпливо аналiзують концепцiї конкурентiв /опонентiв/, вишукуючи неповноту, неточнiсть, хиби, помилки i т. д. Фiлософськi дискусiї набирали в iсторiї культури рiзного характеру, мали рiзнi наслiдки.

Учень старогрецького фiлософа Платона Арiстотель не погодився з певними концепцiями вчи-теля й зауважив з цього приводу: "Платон мiй друг, та iстина дорожча". Отже вчителi та учнi в фiлософiї, друзi в життi можуть дотримуватись протилежних, або вiдмiнних фiлософських концепцiй. Протистояння в фiлософiї не завжди було коректним. Чи можна в такому випадку стверджувати, що фiлософiя є наука? Чи не є вона чимось занадто особистим, iндивiдуальним, таким, що не пiдлягає узагальненню?

 Ми звикли, що наука  дає чiткi вiдповiдi на чiтко поставленi питання. Якщо такi питання однаковi, або однотипнi, то й вiдповiдi будуть такими ж. Таблиця множення в математицi, валентнiсть елементiв в хiмiї, константи фiзики - це те, що не змiнюється i не залежить вiд позицiї спостерiгача та рiвня його розумiння природного свiту. З перших рокiв навчання така об'єктивнiсть i незалежнiсть природничих знань вiд позицii того, хто вивчае природу, стає синонiмом науки й науковостi. Фiлософiя, як виявляється, такої незалежностi вiд позицiї дослiдника чи автора концепцiї не має. На однi й тi ж питання вона може дати рiзнi вiдповiдi.

  Та зачекаймо. В самих "точних" науках не все вже так й однозначно. Пригадаймо, що є Евклiдова й не Евклiдова геометрiя. Рiзниця мiж цими поважними науками в тому, що в них рiзнi вихiднi позицiї. Центральним постулатом першої теорiї є уявлення, що паралельнi прямi, скiльки б ми їх не продовжували, нiде не перетнуться. Вихiдним постулатом другої теорiї /автор Лобачевський/ є твердження /знов таки уявне/, що паралельнi прямi за деяких умов обов'язково перетнуться. Отже, для будь-якої теорiї, для її результатiв та висновкiв визначальними будуть вихiднi положення, постулати. Саме вiд них залежить i характер теорiї та висновки, результати. Тому, що фiлософiя є наукою, в якiй є можливiсть основну, вихiдну позицiю формувати кiлькома способами, точнiше є можливiсть обирати рiзнi вихiднi позицiї, й з'явилось все розмаїття свiтової фiлософської культури. Пригадаймо особливостi об'єкту, який вiдображається в свiтоглядi. В свiтоглядi вiдображено в надзвичайно складному спiввiдношеннi чотири основнi об'єкти: людина, суспiльство, природа та Бог. Якщо свiтогляд аналiзувати, виходячи з того, що людина є головна цiннiсть, своєрiдне ядро, центр реальностi, то формується один з варiантiв антропо-центричної фiлософiї (людиноцентричної).

 Коли за основу  свiтобачення взяти Бога, то формується  теоцентрична фiлософська концепцiя.  Варiантом такої фiлософiї є  сучасний неотомiзм.

 В iсторiї фiлософської  культури не поодинокi випадки,  коли суспiльство розглядається як центр свiтоглядової позицiї. Вже вiд суспiльства залежить i сама людина, й перетворена людством природа. В такому випадку формується соцiоцентрична фiлософiя, конкретним проявом якої є марксизм.

 Коли свiтоглядова позицiя формується на основi уявлень про природу як першооснову всього iснуючого, а людину i людство розглядають як пасивний фактор, що виник внаслiдок розвитку природи, то виникають природоценричнi фiлософськiї теорiї. Це погляди Ж. Ж. Руссо, росiйська соцiологiчна думка в цiй школi представлена Сеченовим. За природоцентризмом закрiпилась назва "ма-терiалiзм". Матерiалiзм на протязi всього перiоду свого iснування основу всього iснуючого вбачав в найпростiших субстанцiйних елементах природи. Для Демокрiта це недiлимий атом, для матерiалiстiв ХХ ст. це елементарнi чакстiвки, що рухаються за законами квантової механiки. Розумiючи, що i елементарнi часттівки не межа дiлимостi, фiзики висунули гiпотезу iснування кваркiв. Для матерiалiзму характерна слiдуюча позицiя: є деяке щось, котре виступає основою всiх проявiв реальностi. Це щось iснуе незалежно вiд свiдомостi людини, людиною вiдображається, а зветься це щось матерiєю. Матерiальна субстанцiя конституюється у всiх проявах реальностi вiд атома до вищих проявiв духовностi.

  Природоцентричний напрям в фiлософiї ми будемо вiдповiдно до традицiї в нашому курсi iменувати матерiалiзмом.

Iсторiя фiлософiї багата  на ситуацiї, коли в основу  свiтоглядової позицiї бралась  духовнiсть. Часом це була духовнiсть  iндивiда. В такому випадку формувалась  суб'єктивно-iдеалiстична фiлософська концепцiя. Часом духовнiсть розглядалась як щось об'єктивне, незалежно вiд людини iснуюче (скажiмо, Свiтовий Дух Гегеля). При такому варiантi формувалась об'єктивно iдеалiстична теорiя. I в першому, i в другому випадку це "духоцентричнiсть" свiтоглядової позицiї. За традицiєю цей напрямок фiлософської культури отримав назву "iдеалiзму". В нашому посібнику ми будемо надалi притримуватись в найменуваннi "духоцентризму" традицiйної термiнологiї. До iдеалiзму в радянськiй фiлософськiй культурi зараховували i теоцентричну фiлософiю. Всi iншi напрямки фiлософствування зараховувались в табiр матерiалiзму послiдовного, коли вiн вiдповiдав всім канонам марксизму, або непослiдовного, коли в матерiалiстичнiй концепцiї щось не вiдповiдало уявленням певних iдеологiв вiд фiлософiї про "чистоту марксистської теорiї".

 Подiл всiєї фiлософської культури на "переважно" матерiалiстичну та "переважно" iдеалiстичну має свою основу i вiдiграв свою роль в розвитку фiлософiї. Зауваження "переважно" вживається тому, що в чистому виглядi "рафiнованого" матерiалiзму чи iдеалiзму практично не iснує. А коли окремi школи намагались досягти такої "чистоти", то в матерiалiзмi це вело до вульгаризацiї, а в iдеалiзмi до мiстики. За iншими принципами фiлософiю можна подiлити на гуманiстичну i антигуманістичну, натурфiлософську та сцiентичну, релiгiйну та наукову i т.д. Та немає жодних пiдстав стверджувати, що одна група фiлософських концепцiй, а в нiй лише одна теорiя є послiдовно науковою, а вся решта то бiльш, або менш помилковi фiлософськi конструкцiї.

 Той чи iнший фiлософ, взявши за вихiдну позицiю фiлософствування людину, Бога, суспiльство чи природу, далi може розбудувати теорiю за всiма правилами логiки, може не допустити жодної похибки, але i сама фiлософська теорiя та її свiтоглядовi результати будуть значно вiдрiзнятись вiд всiх iнших й по-iншому будуть орiєнтувати людину на дiяльнiсть.

 Крiм цього, фiлософська теорiя може значно вiдрiзнятись й в силу того, як той чи iнший автор трактує суть своєї вихiдної позицiї, тобто суть одного з елементiв свiтоглядового вiдображення. Вiзьмем для прикладу й розглянем антропоцентричний напрям фiлософiї. Змiст конкретної концепцiї залежить вiд того, як розкривається та розумiється сутнiсть людини, або ведуча сторона в цiй же сутностi. Українська класична фiлософська традицiя гуманiстичної спрямованостi, котру започаткував Г. С. Сковорода як "Фiлософiю серця", в основу людини та її сутностi бере духовнiсть, мораль, релiгiйне ставлення до вищих моральних принципiв. Все це виводить український кордоцентризм /так зараз iнколи iменують "Фiлософiю серця"/ на найбiльш послiдовно гуманiстичний напрям фiлософствування. Антропоцентризм нiмецького фiлософа Феербаха має всi ознаки класичного нiмецького стилю. Тут розум, рацiональне виходить на перший план. I навiть "фiлософiя кохання" рацiонально обгрунтована, точнiше, рацiонально обумовлена. Австрiйський фiлософ Фрейд головним в людинi вважає iнстинктивну дiяльнiсть, що обумовлена природними чинниками. Природне походження людини в цiй концепцiї переважає i над соцiальним, i над духовним. Фрейд створюе оригiнальну теорiю, що знаходить багато прибiчникiв i не менше критикiв.