Философские взгляды Зигмунда Фрейда

Реферат на тему:

Філософські Погляди 

ЗІГМУНДА  ФРЕЙДА.

Зігмунд Фрейд народився 6 травня 1856 року у Фрейберзі, Моравія. Майже все життя провів у Відні, де закінчив спершу гімназію, а потім  медичний факультет Віденського  університету. Починав наукову діяльність як спеціаліст у галузі фізіології та неврології. Згодом через скрутне матеріальне становище був змушений стати лікарем-психіатром, тоді з*ясувалося, що знання анатомії та фізіології не є корисним у лікуванні неврозів, і Фрейд почав застосовувати гіпноз. Поступово ним був вироблений власний метод – “вільних асоціацій”. У 1895 році у спільному з віденським лікарем Бреєром творі “Дослідження істерії” ним були вперше викладені засади психоаналізу. В кінці 1899 року вийшла фундаментальна праця Фрейда “Тлумачення снів”, за нею йшли інші, і навколо нього почали гуртуватися прогресивні медики, що в 1908 році утворили “Віденське психоланалітичне товариство”. Того ж року був проведений І Психоаналітичний конгрес, що позначав вихід психоаналізу з підпілля. Після “гастролів” по США разом із своїм учнем Юнгом Фрейд у 1910 році організував Міжнародну психоаналітичну асоціацію, якою керував до самої смерті. Після аншлюсу Австрії з гітлерівською Німеччиною у 1938 році Фрейд емігрував до Англії, де і вмер 23 вересня 1939 року.

   Серед найважливіших  Фрейдових робіт: “Тотем і  табу” (1913), “По той бік принципу  задоволення” (1919), “Я і Воно”  (1923), “Психологія мас і аналіз  людського “Я””(1921), “Незадоволення  культурою”(1929), “Нові ввідні лекції  у психоаналіз” (1933), “Чому війна?”(1932), “Мойсей та монотеїзм” (1939).

   На базі медичного лікування  психічних захворювань Фрейдом  було створене філософське вчення. Питання про виникнення та  сутність релігії цікавив Фрейда  завжди. Вперше це питання було  зачеплене у “Тотемі та табу”, а остання книга – “Мойсей та монотеїзм” – була повністю присвячена йому. Книга “Die Zukunft einer Illusion” (“Майбутнє однієї ілюзії”) була написана у 1927 році. Книга посідає цілісну концепцію, складається з 10 частин, які поступово підводять читача до життєстверджуючого та оптимістичного авторського висновку.

1. Необхідність проаналізувати звичну для автора культуру та прогнозувати її майбутнє на основі дослідження минулого та теперішнього. Люди найменше аналізують саме сучасність, і для того, щоб вона могла бути підставою для суджень про майбутнє, їй необхідно перетворитися на минуле. До того ж важко судити про всі галузі людської діяльності, надто це широка сфера. Отже, автор обгрунтовує звуження сфери свого дослідження.

  Людська культура постає перед людиною у двох вимірах: по-перше, це накопичені людством знання та вміння, що дозволяють людям оволодіти силами природи та взяти в неї блага, необхідні для задоволення людських потреб,  по-друге – всі інститути, необхідні для впорядкування людських стосунків, зокрема для розподілу наявних благ. Обидва ці виміри пов*язані: на стосунки між людьми справляє великий вплив кількість благ, блага можуть бути об*єктом стосунків. Крім того, кожна людина віртуально є ворогом культури, хоча вона є спільною справою всього людства. Отже, всі зусилля культури спрямовані не тільки на розподіл благ, а й захисту їх від ворожих спрямувань індивідів. Усе, створене людиною, може бути використане проти неї ж.

    Отже, складається враження, що культура – то щось, нав*язане меншістю, що зуміла зосередити у своїх руках владу. Джерела незадоволеності людей культурою невичерпні, і, якби вони були знищені, настав би золотий вік – але на практиці кожна культура мусить бути побудована на примусі та забороні. Невідомо, чи після скасування заборон та обмежень більша частина індивідів буде підтримувати той рівень фізичних зусиль, що необхідний для матеріального забезпечення суспільства – отже, Фрейд заперечує основну ідею комунізму. Шкода, що комуністи не вміли читати.

    Основний фактор оцінки  людської культури – саме це  прагнення людини до реалізації  деструктивних начал у своїй  психіці. Неможливо обійтися без  переважання меншості над масами, бо маси є недалекоглядні та  немобільні, вони не люблять відмовлятися  від своїх потягів. Люди не мають спонтанної любові до праці, і аргументи розуму безсилі проти їхніх пристрастей. Комуністичні ідеї, чиї контраргументи передбачає Фрейд у даній проблемі, спираються на “новий вид людей”, але авторові дуже сумнівним видається можливість досягти на практиці такої реорганізації культури. Цей експеримент (в даному випадку мається на увазі саме СРСР) в основі своїй – просто чудовий, але “через свою незавершеність не підлягає розгляду, для якого надає матеріал наша давно усталена культура”.

     Підсумок: Фрейд пропонує  розглядати суспільство, в якому  культура створена для уяремлення  індивіда, який у свою чергу  є її ворогом та противником  – те суспільство, що мало  місце у сучасній йому Західній  Європі.

2. Поряд з благами, які є об*єктом перерозподілу для культури, є засоби другого роду, “психологічний арсенал” культури”, які покликані для замирення людей із культурою та винагородження їх за це. Фрейд виводить поняття заборони – установлення, що зумовлює неможливість задоволення певного потягу,  а також позбавлення – стан, який є введений посередництвом заборони. Позбавлення поділяються на ті, що стосуються всіх – найдавніші, від тисячоліть – та ті, що торкаються тільки окремих вікових, соціальних груп. Зазначено, що імпульсні бажання порушити найдавніші заборони не є тими заборонами до кінця потамовані.

   Під впливом  заборон відбувається психічний  прогрес: поступово фактор зовнішнього  примусу зменшується, і особлива  психічна інстанція – “над-Я”  – включає його до складу  своїх внутрішніх заборон. Особистість, у якій відбулося це перетворення, стають з ворогів культури її носіями. Але в більшості випадків в тій чи іншій мірі індивід підкорюється вимогам культури лише під тиском зовнішнього примусу, тамуючи свої природні потяги та бажання.

   Заборони, звернені  на окремі класи, спричиняють  їхнє незадоволення та заздрість  більш влаштованій еліті, що  врешті-решт виливається у відкриту  або приховану ворожість до  культури. Культура, зазначає автор,  яка спричиняє таке до себе  ставлення, не може проіснувати довго.

   Моральний рівень  учасників культури, або міра  її інтеріоризації – не єдине  благо, яке треба враховувати,  оцінюючи культуру: до благ також  відносяться ідеали та твори  мистецтва. Але, досягаючи високих  ідеалів, кожна культура водночас отримує підставу зневажати інші, тому ідеали – засіб розмежування та ворожнечі між різними культурами. Захоплення та прихилення перед ідеалами власної культури є часто тим, що тримає ту культуру в цілості: наприклад, бачення ідеалу в панівному класі є стримуючим фактором для гнобленого.

   Але найважливіша  частина психічного інвентаря  культури – це її ілюзії, себто  релігійні уявлення.

3.  Отже, людина є ворогом культури. Але у випадку зникнення або скасування культури людина опиняється сам-на-сам з природним станом, який пережити істоті соціальній набагато важче. Єдина людина, яка отримає певну користь від скасування заборон – це тиран, диктатор, але й він не застрахований від порушення іншими заповіді “не вбий”. Врешті-решт, головна задача культури – захист людей від природи.

   Щоправда, наївно було б  вважати, що стихія переможена: вона чимраз показує свою силу, яка не поступається культурі. Як для цілого людства, так  і для окремої людини життя  переноситься важко. Страждання  людина отримує як від культури, так і від природи. Поза тим, культура ані на мить не припиняє турбуватися про захист людини від природи.

    На найдавнішому рівні  розвитку людської свідомості  сталося олюднення стихії –  силам природи надано в уявленні  людини людських якостей. Прототип батька – грізного і водночас надійного сховища від проблем – виливається у образ богів. Боги мають три функції: нейтралізація перестраху перед природою, замирення з грізною долею – насамперед у вигляді смерті, та винагородження за страждання, що припадають на долю людини у культурній спільноті. Щоправда, поступово в уяві людей природні явища, безперечно, богами створені, виходять з-під їхньою юрисдикції, і лише інколи вони показують свою силу з допомогою так званих чудес. Доля також виходить з-під їхньої влади, або ж, як люди почали здогадуватися іще в давнину, боги самі мають свою долю. Чим менше значення мають ці сфери, тим більшим стає вага третьої і моральна роль божеств. Отже, тепер задача Бога – компенсувати недоліки культури та шкоду, якої вона завдає, вести облік страждань, які люди заподіюють одне одному, стежити за виконанням законів культури. Самим законам культури привласнюється божественне походження.

   Потреба у всьому цьому  виникає з метою обмежити вразливість  людини з залученням згадок  про дитинство – своє та людського роду. Це, з одного боку, охороняє людину від жорстокої долі, з іншого, від травм, яких завдає саме людство. Загальний сенс цього такий: життя у нашому світі служить якійсь вищій меті, яка, щоправда, важко розкривається, але, безперечно, передбачає вдосконалення людської істоти. Все, що відбувається, завжди курує вища свідомість.

   Ці релігійні уявлення  мали довгу історію розвитку, зафіксовану різними культурами  у різних фазах. Взявши ту  фазу, що характерна для сформованої  європейської християнської культури 20 століття, Зігмунд Фрейд ставить питання: чим є ці уявлення у ракурсі психології і яка їхня дійсна цінність?

 IV. Друге завдання релігійних уявлень – виправити вади та недоліки культури. Сама культура нав*язує людині релігію з покоління в покоління, тому люди звикли сприймати її як аксіому. Фрейд полемізує з уявним опонентом, який стверджує, що положення про створення культурою релігійних уявлень є хибним. Простежується зв*язок між одноманітністю мислення первісної людини та монотипними уявленнями релігійних людей.

   Безпорадність дитини проявляється  і має своє продовження у  безпорадності дорослого. Першим  об*єктом любові для дитини  стає матір, що дає прихисток  та їжу. Затим функцію захисника  переймає батько, що триває ціле дитинство. Він сам являє собою загрозу, можливо, через свої стосунки з матір*ю. Батька стільки ж бояться, скільки ним захоплюються. Коли людина, що дорослішає, помічає, що її страхи дорослішають разом з нею, і захисник їй необхідний і надалі, вона створює собі богів, наділяючи їх рисами батька, і вручає себе їм – своїм новим захисникам. Отже, формування релігії – реакція на людську слабкість.

РОЗДІЛ V.  Релігійні уявлення – це тези, висловлювання про факти та обставини зовнішньої або внутрішньої реальності, що повідомляє про те, чого ми самі на власні очі не бачимо і що потребує віри. Оскільки вони інформують нас про найважливіше і найцікавіше в нашому житті, то привертають багато уваги. Та й взагалі, всі тези – навіть такий, що Будапешт знаходиться на річці Дунай, і тому подібні – які ми не можемо перевірити самостійно, потребують віри. Вони пропонуються нам як вже готовий “напівфабрикат”, результат спостережень та роздумів, над яким нам самостійно багато думати не треба, але тому, хто все-таки збирається провести цей процес наново для себе, пропонується готовий образ дії.

   Якщо піднімати питання  “Чому необхідно вірити в релігійні  постулати”, то знаходимо три  відповіді, які на диво важко  між собою узгоджуються: 1)Вони  заслуговують віри, бо вже наші предки вірили їм; 2)Ми маємо свідчення, що дійшли до нас із давнини; 3)Підіймати питання про доводжуваність догматів віри взагалі заборонено. Подібні спроби раніше суворо каралися, та й тепер суспільство негативно реагує на їх відновлення. Останнє повинне наочно показати: суспільство боїться подібних доведень, бо саме не має грунтовних доказів про правдивість релігії. Інакше воно б залюбки демонструвало ті докази людям. Два інші резони: 1)Чому ми маємо вірити тому, у що вірили наші предки, коли вони були набагато темніші та примітивніші за нас і вірили в таке, у що тепер вже точно ніхто не повірить. 2)Свідоцтва, що дійшли до нас, почасти дуже підозрілі й сумнівні, і, як відомо, фальсифікувалися. Пояснення ж неперевірених відомостей таким джерелом, як божественне одкровення, взагалі не може викликати довіру, бо воно відноситься вже до релігійних уявлень, а жодне тведження не може довести само себе.

   Наведені вище сумніви  – не відкриття, вони в тій  чи іншій формі були присутні  в усі епохи, але, звичайно, через набагато важчий суспільний гніт не були висловлені, що покалічило багато душ і зіпсувало багато світлих голів.

   Якщо всі докази релігійних  догматів ідуть з минулого, то  чом би не пошукати їх і  в сучасності, якій ми віримо  набагато більше, ніж минулому? Якби хоча б один фрагмент релігійної системи був доведений, можна було б повірити і в інші. Щоправда, спіритуалізм “доводить” існування у потойбічному світі душ людей, але спіритуалістам не вдається спростувати гіпотезу, що ті “духи” – продукт їхньої власної психічної діяльності.

  Ще одне твердження  – “вірую, бо абсурдно” отців  церкви. То позначає, що релігійні  твердження не підлягають розуму, потребують особливої інтуїції  і ті, хто її не мають, мусять  просто вірити. То що ж, питає  Фрейд, вірити в кожен абсурд? Розум не має над собою вищої інстанції. Якщо вірність релігійних уявлень полягає в особливому внутрішньому переживанні, то що робити з купою людей, у яких того переживання немає? Якщо хтось один через особливе почуття екстазу отримав глибоку переконаність у існуванні об*єктів релігійних вірувань, то яке це значення має для інших?

   Ще одна сфера  – “фікції”. Це твердження з  серії “як якби”, в які ми  мусимо вірити і відповідно  поводитися. Так нам слід поводитися  відносно релігійних тверджень через їхню виняткову важливість для суспільства. Людина, яка не є філософом, не йнятиме фальшивої віри у невірне припущення, бо в ній діє розум зовсім іншої конфігурації. Така людина не схильна до того, щоб якраз у питаннях, що торкаються найважливіших сфер її життя, відмовитися від достовірності.

   То в чому  ж така сила релігійних тверджень,  що вони мали такий сильний  психологічний вплив на людей  впродовж тисячоліть всупереч  тверезому розуму?

VI.   Релігійні уявлення – це ілюзії; вони є реалізаціями найдавніших та найсильніших людських бажань, і саме в силі цих бажань є таємниця їхньої сили. Релігійна система дає відповіді на всі питання, які цікавлять людину, які без тієї системи відповідей не мають, а в її рамках навіть не потребують розумової роботи від самої людини. Ілюзія не є оманою, вона не обов*язково збігається з оманою, бо ілюзію більшою мірою творить сама людина на основі своїх внутрішніх бажань. Є багато прикладів ілюзій, замішаних на сильному особистому бажанні, як, наприклад, ілюзія алхіміків, що з будь-якого металу можна зробити золото. Сама ілюзія відмовляється від свого підтвердження.