Філософія права

Едмунд Бьорк і Жозеф де Местр. На рубежі XVIII-XIX ст. формується новий напрям суспільної думки - консерватизм. Біля його витоків стояли англійський філософ Едмунд Бьорк і французький філософ Жозеф де Местр.

Консерватизм став своєрідною реакцією на ідеологію Просвітництва  і французької революції. Виступаючи проти революційних змін, ідеологи консерватизму підкреслювали, що в  основі органічної цілісності суспільства  лежить традиція, що знищення традиційної  основи веде до загибелі суспільства. Якщо просвітники вірили у можливість перебудови світу на основі розуму, то консерватори, захищаючи порядок  і традицію, зробили ставку на релігійні  почуття та віру.

Георг Вільгельм  Фрідріх Гегель. Опозицію лібералізму й ідеї народного суверенітету склала політико-правова теорія Г.Гегеля. Захоплене ставлення до французької революції і Наполеона в кінці життя змінилося на критику демократії і захист прусської поліцейської держави, що здавалося йому реалізацією політичної розумності. Він поставив державу вище суспільства й особистості. Особистість здобуває свободу, виконуючи свій борг перед державою. Сама держава в змозі захищати себе від людей, чиї переконання порушують суспільний порядок. Разом з тим Гегель зробив великий внесок у розвиток наступної філософської і політичної думки, створивши теорію діалектики та обґрунтувавши ідею закономірного поступу історії. Досить цікавими є і погляди Гегеля на громадянське суспільство. Прибічники теорії суспільного договору фактично ототожнювали громадянське суспільство з державою. У Гегеля громадянське суспільство хоч і пов'язане з державою, воно є іншим соціальним утворенням, ніж держава. В його вченні громадянське суспільство нестійке і конфліктне. Суперечливість суспільства визначається майновою нерівністю людей і наявністю в його структурі станів, що переслідують особисті інтереси. Навпаки, держава - це єдиний організм, оскільки всі його частини існують заради цілого. Співвідношення громадянського суспільства з державою - це співвідношення здорового глузду з розумом. Звідси випливає, що держава покликана домінувати над суспільством. Тільки обмежуючи громадянське суспільство, держава може забезпечити його свободу.

Бенджамін Констан. Після французької революції традиція лібералізму була продовжена у працях мислителя Бенджаміна Констана. Він побачив головний парадокс великої революції в тому, що народ-суверен виявився відчуженим від влади. Тиранія нового типу (якобінський терор, бонапартизм) виникла як вираження спільної волі. Не заперечуючи ідею народного суверенітету, він, на противагу ідеям Руссо, стверджував, що спільна воля не повинна володіти необмеженим авторитетом стосовно індивідуальної волі. Свобода у тлумаченні Констана - це "мирне користування своєю незалежністю". Громадянська свобода розкривається в правах індивіда як свобода віросповідання і слова, свобода зборів, недоторканність особистості та власності.

Алексіс де Токвіль. Співвітчизник Констана і його молодший сучасник Алексіс де Токвіль також був занепокоєний проблемою захисту індивідуальної свободи від "тиранії більшості". Власне він і ввів поняття "тиранія більшості". Він був прибічником демократії і вважав, що падіння правління аристократії та демократичні перетворення є універсальним процесом, викликаним утвердженням соціальної рівності. Суперечка про перевагу демократії чи аристократії вирішена на користь першої, але можливі різні альтернативи демократії: рівність у поєднанні зі свободою або рівність без свободи. Небезпека для індивідуальної свободи ховається в тому, що демократія може володіти важко вираженим різновидом деспотизму - влада суспільної думки, яка придушує будь-яку незгоду.

Джон Стюарт Мілль. Ідея Токвіля про те, що небезпека для індивідуальної свободи може виходити від суспільної думки, знайшла теоретичне продовження в ученні англійського мислителя Джона Стюарта Мілля. Гарантією проти подібної тиранії, на його думку, повинна стати абсолютна свобода думки. Придушення дискусій несправедливе і навіть шкідливе для суспільства, тому що воно втрачає можливість пізнати думку, яка може виявитися слушною. Наслідування догмам, які не піддаються екзамену вільного обговорення, не залишає суспільству шанс подальшого розвитку.

Представники  утопічного соціалізму. Протиріччя капіталізму, що розвивався, породили нові уявлення про необхідність суспільних перетворень. Ідея природної рівності людей перейшла кордони політико-правового тлумачення (політичні права, рівність перед законом) і поширювалась на сферу соціальних економічних відносин. Питання про найкраще облаштування суспільства розглядалося через призму вирішення питання про ліквідацію експлуатації людини людиною і вирішення інших соціальних питань.

Ці ідеї були розвинуті  такими представниками утопічного соціалізму початку XIX ст.:

• Шарлем Фур'є;
• Робертом Оуеном;
• Анрі де Сен-Симоном.

Вони виказали цілий ряд  ідей, що стали вихідним моментом для  комуністичної теорії К.Маркса і  Ф.Енгельса.

Серед них:

• суперечливий характер суспільного процесу, боротьба класів як зміст історичного процесу;
• знищення протиріч між розумовою і фізичною працею, містом і селом;
• праця як перша потреба людини;
• принцип розподілення відповідно до кількості та якості затраченої праці;
• індустріальні технології (Сен-Симон, власне, і ввів в ужиток терміни "індустріалізація" та "індустріальне суспільство").

Проектовані ними риси майбутнього  справедливого суспільства вже  не несли рис зрівняльності, властивих  першим соціалістичним утопіям. Більше того, ні Фур'є, ні Сен-Симон не пішли  шляхом повного знищення приватної  власності. За Сен-Симоном, повна рівність недосяжна. Наближення до рівності полягає  у ліквідації паразитизму старих правлячих класів. Він висловив досить оригінальні думки щодо політичної влади в новому суспільстві. Сен-Симон  вважав, що світська влада повинна  належати індустріалам - найбільш здатним  представникам промислового класу, до якого він відносив підприємців  і робітників. Духовна влада повинна  бути зосереджена в руках учених, їхнє завдання - поширення знань  серед інших класів. Він вважав, що в майбутньому може бути знищена  різниця між керуючими і керівниками, а політична влада трансформується  в адміністративну, яка буде здійснювати управління виробничими процесами, керуючись планом. Майбутнє суспільство уявлялося як єдина промислова асоціація з перспективою поступового утвердження всесвітньої асоціації народів.

Ш.Фур'є виступив з ідеєю  децентралізації влади. Майбутнє суспільство  уявлялося йому як асоціація автономних фаланг (виробничо-споживчих товариств). Мета фаланги - забезпечення особистих  свобод. Рішення приймаються зі згоди  всіх членів товариства.

Проект політичної реорганізації  суспільства Р.Оуена передбачав об'єднання "поселень спільноти і  співробітництва", які самоуправлялися  на основі конституції в національні  федерації, які в свою чергу переростають в об'єднання міжнародного масштабу з єдиним управлінням і єдиними  законами.

Представники  комуністичної теорії. У другій половині XIX ст. відбувається становлення нової течії суспільної думки, що здійснила значний вплив на теорію і політичну практику цього та наступного століття, - марксизму. Як теорія, ідеологія і практика, він був розроблений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом.

Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:

• обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної самостійності, здатності впливати на економіку;
• ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя класово-антагоністичних суспільств;
• класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;
• трактування влади і політики як організованого насильства одного класу над іншим;
• боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;
• класове бачення процесу походження і сутності держави;
• необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для переходу до нового суспільства;
• ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке потягне за собою відмирання держави.

Ставлення до марксизму з  боку політичної науки суперечливе. Багато сучасних концепцій з'явилося  або в суперечці з марксизмом, або як поглиблення його окремих  теоретичних положень. Але в цілому сучасна політологія розглядає  марксизм як один з підходів при  дослідженні сутності політичного  життя.

Розвиток політичної думки  другої половини XIX ст. пов'язаний із становленням соціології як самостійної науки. Її виникнення пов'язують з іменем засновника позитивізму Огюста Конта. Примітний факт: його відома класифікація наук за мірою складності - математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія - першопочатково мала інший вигляд: на місці соціології знаходилася "політична наука".

Багато ідей позитивізму  здійснили вплив на розвиток власне політичної науки: уявлення про суспільство як про систему, в якій окремі елементи виконують певні функції, про механізми, що підтримують стійкі соціальні зв'язки. Настільки ж цінними для розвитку дослідницької практики політології були погляди О.Конта на основні наукові методи пізнання соціальної реальності: порівняльний метод, спостереження і експеримент. Він сформулював головну вимогу позитивізму: неупереджений, вільний від оцінок підхід до дослідження соціальної реальності, підкріплення достовірності висновків фактами.

Наприкінці XIX ст. починається  процес виділення політичної науки  в самостійну наукову дисципліну зі своїм предметом, об'єктом і  методами дослідження [7].

Розділ 2 Філософія права Г. Гуго і Г. Гегеля: спільне і відмінне

2.1 Теорія природного права Гуго Гроція  

 Епоха Відродження  віднайшла нову постановку питання  про сутність права. Людська  свідомість звернулася на цей  раз до людської індивідуальної  волі, до волі розумної, і цим  ніби поверталася знову до  інтелектуалізму древніх. Але  при цьому зберігалося висунуте  середньовічними мислителями вчення  про протилежність особи і  природи, і через це новий  раціоналізм суттєво відрізнявся  від інтелектуалізму стародавності.

Нові теорії прагнули уникнути протиставлення особи і природи. У цих вченнях людина і природа  розглядалися як учасники одного процесу  розвитку — природної еволюції. До епохи Ренесансу право інтерпретувалося переважно у двох вимірах: з одного боку, як прояв Божого суду, і тому воно мало характер невідворотності (необхідності), абсолютності й вічності (цей підхід був нормою для середньовіччя); з  іншого боку, право розумілось як продукт  домовленості людей, яке може змінюватись  і має відносний характер (цей  підхід помічаємо в зародковому  стані у багатьох представників  стародавнього світу). Однак існує  ще й третій вимір інтерпретації  права, згідно з яким право має  людське походження, але, незважаючи на це, воно є необхідним, тому що сутність його випливає із загальної людської природи. Поняття природного права  було відоме вже стародавнім стоїкам, а за середньовіччя — деяким схоластам, зокрема Фомі Аквінському, але по справжньому воно розвивалося лише на початку нової ери.

Одним із прихильників такого розуміння права був голландський юрист, історик і політик Гуго де Гроот Гроцій (1583—1645), ідеолог  Нідерландської буржуазної революції, автор праці "Про право війни  і миру. " Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права[5].

Філософською основою  природно-правової теорії Гуго Греція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким вирішувати соціально-правові  конфлікти покликаний розум, який має  загальнокритичне, всеохоплююче значення і сприймається мислителем як верховний суддя (на відміну від Божого одкровення).

Гроцій, як і інші гуманісти  й раціоналісти його епохи, звернув  увагу на "подвійну істину" права. Він проводив чітку межу між природним  правом і правом, установленим волею  Бога або людей. Хоч опосередковано Бог впливає на розвиток природного права, оскільки він — Творець  природи, частиною якої є людина, але  порядок природи знаходиться  поза межами впливу Бога. Тому й природне право не підпадає під вплив божественного  права. Такий підхід на той час  був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату  монопольного права церкви.

На думку мислителя, право  — це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів  до спокійного спілкування з іншими людьми. Гуго Гроцій вважав, що право  поділяється на природне і встановлене  волею. Природне право непорушне, це закон природи. Право, встановлене  волею, має своїм джерелом людську  чи Божу волю. Відтак завдання юристів  зводилося до того, щоб зіставити  існуючий закон з ідеалом справедливості природного права.

Гуго Гроцій розрізняв  категорії "право" і "закон". Останній, на його думку, — це насильницький  засіб, із допомогою якого здійснюється (стає можливим) право. Ця сила уособлена  в державі, яка примушує людей  дотримуватися норм права.

У людському праві Гроцій розрізняв цивільне і природне право. Цивільне право виникає історично  і залежить від політичної ситуації; природне право випливає з суспільної сутності людини і є предметом  не історії, а філософії. Отже, сутність природного права похідна від  суспільного характеру людини (як у Арістотеля), і тому необхідний суспільний договір, що його люди укладають  для забезпечення своїх інтересів  в особистому захисті та протистоянні насильству. На основі добровільного  суспільного договору стає можливим утворення державного союзу, держави [4].

Досить суперечливою і  неоднозначною є оцінка творчості  Гуго Гроція філософами права. Так, П. Г. Редькін уважав Гуго Гроція "творцем  філософії права" і стверджував, що він першим відокремив вчення про  право від науки, відомої під  назвою "політика", а до нього  філософія права і політика ототожнювалися. Цим Гроцій надав самостійності  філософії права як науці. А от П. І. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником природничого права і всієї нової філософії  права не можна, бо це є наслідком  перебільшеної оцінки заслуг ученого  з боку його німецьких учнів і  прихильників. "Ті французькі та англійські вчені, з якими нам довелося вже  познайомитися, значно швидше можуть бути поставлені на чолі нової філософії  права, ніж доктрина Гуго Гроція. Своєрідність цього письменника полягає хіба що в тому, що він відкриває так  званий раціоналістичний напрямок у  філософії права, який являє собою, однак, радше новизну методу, ніж  ідеї, та й то новизну відносну".