Філософія права

 

2.2. Філософсько-правове вчення Гегеля.

Велику роль в розвитку філософії права як самостійної  науки зіграв видатний представник  німецької класичної філософії  Г.В.Ф.Гегель (1770-1831). З гегелівською відомою працею “Філософія права” (1820) пов'язане широке поширення терміну “філософія права”. Хоча й спершу праця, яку загальноприйнято коротко називати “Філософія права”, вийшла в світ під іншою назвою “Природнє право і наука про державу в очерках. Основи філософії права”.

Згідно Гегеля, філософія  права — це філософська дисципліна, а не юридична, (як це було у Гуго).

За Гегелем, юридична наука, або наука про позитивне право чи позитивна наука про право, є історичною наукою. Вона є розсудковою наукою. При чому “із задоволенням вимог розуму і з філософською наукою ця розсудкова наука не має нічого спільного”​.

Справжня наука про  право, за Гегелем, представлена в філософії  права. “Наука про право є частиною філософії. Тому вона повинна розвивати з поняття ідею, яка представляє розум предмету, чи, що є те саме, спостерігати власний іманентний розвиток самого предмету”.

В зв'язку з цим предмет  філософії права Гегель формулює наступним чином: “Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його здійснення”.

Тобто, предметом філософії  права, за Гегелем, виступає сукупність усіх форм регуляції людських відносин. Задача філософії права полягає  в тому, щоб осягнути думки, які  лежать в основі права. А це можливо  лише при допомозі правильного мислення, філософського пізнання права.

Для розуміння сутності гегелівської філософії права насамперед важливо  з'ясувати, яке місце воно посідає  в системі всієї філософії  Гегеля.

В рамках гегелівської системи  філософії філософія права являє  собою філософію об'єктивного духу.

Пригадаємо з філософії, що філософська система Гегеля — це об'єктивний ідеалізм.

В основі Буття (начало всіх майбутніх речей) лежить абсолютне духовне начало — Дух (“Поняття”). Цей Дух (Поняття) є абсолютне духовне утворення.

Однак цей Дух об'єктивний, оскільки його існування не залежить від людини, її намірів і її свідомості. Він є єдиною реальністю, яка по суті є думка. Ця реальність мислить (відображає) сама себе. В якийсь момент Дух “відчужує” від себе матерію. Так виникає природа.

Привнесення в природу  Духу сприяє одухотворенню природи, а потім і появі в світі  людини.

Гегель запропонував своєрідну  філософську картину “творення  світу”. Так, Дух в своїй основі протиречивий. Протиречивість забезпечує “енергетику” внутрішніх імпульсів. Імпульси спонукають його до розвитку.

Розвиток здійснює себе циклічно:

1) спочатку розвивається  сам Дух в багатстві філософських  категорій (“полагання” чи “тезис”) - це “полагання”

2) потім відбувається  відчуження Духом матерії, яка  починає розвиватися в якості  природи (“антитезис”) - “заперечення початкового “полагання”

3) на кінець, всередині природи народжується людина, і в історичний момент її появи відбувається “зняття” всіх попередніх протиріч (“синтез”) - “заперечення попереднього заперечення”. В ньому Дух “впізнає” сам себе, оскільки “тільки людина є мислячий Дух, і єдино тільки цим ... відрізняється від природи”.

Третя ступінь розвитку Абсолютного  Духу (“синтез” виражає собою цілісне  існування людини.

Людина, згідно Гегеля —  теж дух. А втілює собою духовне  життя людини.

Трьома ступенями діалектично  розвиваючого духу людини є:

1. суб'єктивний дух - це “душа”, чи “дух в собі”, самосвідомість (цей рівень вивчається антропологією, феноменологією, психологією);
2. об'єктивний дух утворює сферу права. Система права є область реалізованої свободи (суспільної людини). Ця сфера духу утверджує себе в моральності, сім'ї, громадянському суспільстві, державі (цей рівень вивчає право, мораль, моральність)
3. абсолютний дух — це вічно існуюча, справжня істина (це область інтересу мистецтва, релігії, філософії).

Звідси, об'єктивний дух — це, за Гегелем, та ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії) коли свобода вперше набуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три головні  стадії:

1. абстрактне право;
2. мораль;
3. моральність.

Проблемі розгортання  об'єктивного духу Гегель присвятив  власне працю “Філософія права”, яка складається з трьох розділів:

Розділ 1. “Абстрактне право”.

Розділ 2. “Мораль”.

Розділ 3. “Моральність”.

Перший розділ “Філософії права” присвячений дослідженню права в загальноприйнятому розумінні. Етику, якій присвячена друга частина, Гегель розглядав як вищу форму, а моральність (в третій частині) — як найвищу, гранично розвинену форму права.

Саме поняття “право”  вживається в гегелівській філософії  в таких значеннях:

1. право як свобода (ідея права)
2. право як певний ступінь і форма свободи (особливе право)
3. право як закон (позитивне право).

Загалом за Гегелем, право  є проявом свободної волі. А  оскільки свободна воля проявляється і в моральності, і у всесвітній історії, то філософія права повинна  торкатися всіх цих сфер. І тому філософія права виходить далеко за межі проблематики права та держави [2].

 

2.3 Філософія права Г. Гуго і Г. Гегеля: спільне і відмінне

Спочатку термін "філософія  права" (разом з певною концепцією філософії права) з'являється в  юридичній науці. Його автором є  німецький юрист Г. Гуго, предтеча історичної школи права. Вираз "філософія  права" Гуго використовує для більш  короткого позначення "філософії  позитивного права", яку він  прагнув розробити як "філософську частину вчення про право". Юриспруденція, за задумом Гуго, повинна складатися з трьох частин: юридичної догматики, філософії права (філософії позитивного права) та історії права. Для юридичної догматики, що займається чинним (позитивним) правом і представляє собою "юридична ремесло", згідно Гуго, достатньо емпіричного знання. А філософія права та історія права складають відповідно "розумну основу наукового пізнання права" і утворюють "вчену, ліберальну юриспруденцію (елегантну юриспруденцію)". При цьому історія права покликана показати, що право складається історично, а не створюється законодавцем (надалі дана ідея була сприйнята і розвинена К.Ф. Савіньї, Г. Пухтой та іншими представниками історичної школи права). Філософія права, по Гуго, це "частиною метафізика голої можливості (цензура і апологетика позитивного права за принципами ясного розуму), частиною політика доцільності того чи іншого правового положення (оцінка технічної та прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)". Хоча Гуго і знаходився під певним впливом Канта, проте він по суті відкидав основні ідеї кантівського метафізичного вчення про право. Філософія позитивного права та історичність права в його трактуванні носили анти раціоналістичний, позитивістський характер і були спрямовані проти природно-правових ідей розумного права. Його концепція історичності права відкидала розумність як історії, так і права.

Широке поширення терміну "філософія права" пов'язане  з гегелівської "Філософією права" (1820 р.), величезна значимість і вплив  якої збереглися до наших днів. Але "природне право" як позначення (за старою традицією) типу і жанру філософсько-правового  підходу і дослідження залишилося досі. Показово в цьому зв'язку, що саме гегелівський твір, який прийнято коротко називати "Філософією права", насправді побачив світ з наступною (подвійною) назвою: "Природне право і наука про державу в нарисах. Основи філософії права". Філософія права, згідно з Гегелем, це філософська дисципліна, а не юридична, як у Гуго. При цьому юридична наука (іменована Гегелем також як наука про позитивне право або як позитивна наука про право) характеризується ним як історична наука. Сенс такої характеристики Гегель пояснює наступним чином: "У позитивному праві те, що закономірно, є джерело пізнання того, що є право, або, власне кажучи, що є праве; тим самим позитивна наука про право є історична наука, принципом якої є авторитет. Все інше - справа розуму і стосується зовнішнього порядку, зіставлення, послідовності, подальшого застосування і т. п. "[2]. Юридичну науку Гегель розцінює як "розсудливу науку", додаючи, що "із задоволенням вимог розуму і з філософської наукою ця розумова наука не має нічого спільного". І не слід дивуватися тому, що з приводу розумових понять і визначень юриспруденції, що представляють собою дедукцію з офіційних встановленні законного авторитету, філософія ставить питання: "чи розумно при всіх цих доказах дане визначення права" [1]. Справжня наука про право, за Гегелем, представлена ​​у філософії права. "Наука про право, - стверджує він, - є частина філософії. Тому вона повинна розвинути з поняття ідею, що представляє розум предмета, або, що те ж саме, спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета". Відповідно до цього предмет філософії права Гегель формулює таким чином: "Філософська наука про право має своїм предметом ідею права - поняття права і його здійснення"[2]. Завдання філософії права, за Гегелем, полягає в тому, щоб осягнути думки, що лежать в основі права. А це можливо лише за допомогою правильного мислення, філософського пізнання права. "У праві, - зауважує Гегель, - людина повинна знайти свій розум, повинен, отже, розглядати розумність права, і цим займається наша наука на відміну від позитивної юриспруденції, яка часто має справу лише з суперечностями" .Гегелівська трактування предмета філософії права обумовлена ​​вже його філософськими ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного. Звідси і його визначення завдання філософії, в тому числі і філософії права, - "осягнути те, що є, бо те, що є і є розум".

Гегелівське розуміння предмета і завдань філософії права  різко протистояло і колишнім концепціям природного права і закону, і анти раціоналістичній критиці природного права (Гуго і представники історичної школи права), і раціоналістичним підходам до права з позицій повинності, протиставлення належного права - праву сущого (Кант, кантіанці Я. Ф. Фріз та інші) [3]. Правда, сама гегелівська ідея права, що складає предмет його філософії права і по суті має на увазі принципи та характеристики буржуазного права, теж виступала як належне у ставленні до сущого (до напівфеодальним громадським і державно-правовим порядкам в тодішній Пруссії). Так що в конкретно-історичному плані ця гегелівська ідея права фактично означала не те, що є, а те, що має бути. Висхідні відповідно до Гуго і до Гегеля два підходи до питання про визначення дисциплінарного характеру філософії права в якості юридичної чи філософської науки отримали свій подальший розвиток у філософсько-правових дослідженнях XIX-XX вв.[6].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Хоча філософія права  має давню і багату історію, проте  сам термін "філософія права" виник порівняно пізно, в кінці XVIII ст. До цього, починаючи з давнини, проблематика філософсько-правового  профілю розроблялася - спершу в  якості фрагмента і аспекту більш  загальної теми, а потім і в  якості окремого самостійного предмета дослідження - перевжно як вчення про  природне право (в рамках філософії, юриспруденції, політичної науки , теології). Філософія права як самостійна дисципліна була сформована завдяки творчим зусиллям як філософів, так і юристів. З обгрунтуванням концепції "філософії права" в якості окремої юридичної дисципліни в кін. XVIII в. виступив німецький юрист, засновник історичної школи права Г. Гуго. При цьому під "філософією права" він мав на увазі "філософію позитивного права", тобто філософську частину і наукову основу вчення про позитивне право. "Філософія права, - писав Гуго, - це частиною метафізика голою можливості (цензура і апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політика доцільності того чи іншого правоположения (оцінка технічної та прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)". Гуго знаходився під певним впливом філософії Канта, проте в цілому дотримувався позитивістського праворозуміння, відкидав природно-правові концепції та просвітницькі ідеї розумного права.    Широке поширення терміну "філософія права" пов'язане з "Філософією права" Гегеля, різко критикував погляди Гуго. Філософія права, згідно з Гегелем, це філософська, а не юридична дисципліна. У філософії права, за Гегелем, представлена ​​справжня наука про право. “Наука про право, - стверджував він - є частиною філософії. Тому вона повинна розвивати з поняття ідею, яка представляє розум предмету, чи, що є те саме, спостерігати власний іманентний розвиток самого предмету”. При цьому Гегель явно занижував науковий потенціал юриспруденції, ігнорував її внесок у розвиток філософсько-правових досліджень та затвердження філософії права як окремої наукової дисципліни.

Література:

1. Нерсесян В. С. Философия права. Учебник для вузов. — М.: Издательская группа ИНФРА • М — НОРМА, 1997. — 652 с.
2. Гегель. Философия права. М., 1990.
3. КеримовД А Философские проблемы права. M , 1972,
4. «Про право здобичі» Гроций, Гуго // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 томах (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.
5. Гроций, Гуго /О праве войны и мира: Репринт. с изд. 1956 г. – М.: Ладомир, 1994. – 868 с.
6. Чичерин Б. H Философия права. M , 1900, КеримовД А Философские проблемы права. M , 1972,
7. Юрій М.Ф.Політологія Підручник :Київ -Дакор ,2006

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІЖРЕГІОНАЛЬ НА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

 

 

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

 

 

 

 

Реферат на тему «Філософія права Г. Гуго і Г. Гегеля: спільне і відмінне»

 

 

 

 

 

 

 

 

Аспіранта Тихонової С.С.

Кафедри політології

Науковий керівник Нич  Т.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2013