Філософія та наука: історія і сучасність

1.2.4   Методологічні концепції прагматизму

   Прагматизм — філософська течія, шо виникла в кінці ХІХ ст і отримала найбільше поширення в Америці.  Як  позитивізм  і неокантіанство, прагматизм  стверджував, що філософія повинна відмовитись від вирішення світоглядних питань і зосередитись на  життєвих проблемах, які постають перед людиною в реальному житті, та бути загальним методом вирішення цих проблем.  Філософія прагматизму належить до суб'єктивістського напряму. Вона не робить  об'єктом свого вивчення науку. Головна мета філософії знайти шлях, що веде до успіху.

   Так, Ч. С. Пірс (1839-1914) ─ основоположник американського прагматизму, засновник семіотики, уважав, що значення ідей і понять залежить від їхньої корисності: істинним є те, що корисне. На місце діалектичної логіки  Пірс поставив семіотичну логіку − логіку знаків або знакову логіку.

Представником радикального  емпіризму вважається американський філософ і психолог У. Джемс. У теорії пізнання Джемс визнає виняткове значення досвіду, фактів, заперечує значення абстрактного, абсолютного начала.  За Джемсом, істинність знання   визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютизує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності, але й на самий зміст поняття істини.

 Найбільший вплив на  духовне життя здійснив представник  прагматизму Джон Дьюї. Його вчення  отримало назву інструменталізму.   У центрі його філософії людина  з усіма її проблемами. Головна  проблема сучасності, на думку Дьюї, установити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями. Він запропонував метод, який  назвав “інструментальним”, який на основі  інтелекту повинен забезпечити розв’язання проблемної ситуації.  Для перетворення проблемної ситуації на  вирішену необхідно дізнатись про об'єктивні  властивості явищ, які складають ситуацію, і закони, за якими вони змінюються. Істину інструменталізм Дьюї визначає як корисність або працездатність ідеї.  Тобто істинні ті  концепції, ідеї  та еорії, що є результативно-вигідними, плідно працюють у життєво важливих обставинах, ведуть до досягнення прагматичних цілей.

До відомих американських позитивістів належить Річард  Рорті (1931 - 2007). Його філософія в основному є критичною.  Його критика спрямована проти визнання філософії  теоретичною основою і ядром сучасної культури.  На його думку,  філософія не може виконувати цю роль. Рорті критикує  теоретико-пізнавальну традицію, яка допускає, що пізнанню завжди передує незалежна від людської свідомості реальність, точним і адекватним відображення якої і є філософія. На його ж думку, пізнання не відображає реальність, а тільки взаємодіє з нею на манер інструмента з матеріалом, який оброблюється. Розуміння означає «отримання  користі» та вміння  тримати ситуацію під контролем і використовуюти її з користю. Якщо ідея  контекстуально умісна і працює в даній ситуації – вона істина.  Кореспондентську теорію істини (як таку, що відповідає реальності), пропонує замінимти на поспозитивістську концепцію узгодженості (когенентності)  як відповідності твердження  принципам і вимогам тієї чи іншої мовної гри, яка діє у тому чи іншому конкретно-історичному співтоваристві індивідів. 

Кожний культурний феномен (мова в першу чергу)  він розглядає як явище часу і випадку. Тобто як результат випадкового збігу обставин, обумовлених історико-культурною динамікою. У результаті історія  виглядає як  невпорядкований стихійний потік. Історія, на його думку, не має ніякої ідеї або мети, вона твориться людьми, а не Богом чи світовим розумом. Кожне покоління має свої цінності, творить свою мову і культуру.  Демократичне суспільство  повинно забезпечити діалог культур. Мета філософії, на думку Рорті,  «бути  посередником у спілкуванні людей», тобто   філософія стає герменевтикою, яка звільняється від епістемологічних пут.

         

           1.2.5  Проблеми  пізнання у контексті феноменології

Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен — це філософське поняття, яке означає: а) явище, що осягається в чуттєвому досвіді; б) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутності.

Засновник феноменології К. Гуссерль (1859 − 1938). Він запропонував  новий феноменологічний метод, який, на його думку, становить  фундамент науки.

Гуссерль уважав, що   світ повсякденного життя   є основою пізнання. Починати його вивчення треба з  дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям через їх свідомість.  Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Тому свідомість  повинна вивчатись як основний предмет філософії.

Головною характеристикою свідомості є  постійна спрямованість на предмети. Людина  наївно вважає, що вона пізнає об'єктивну дійсність, але, насправді, це  “олюднені об'єкти”, тобто  дані у свідомості. Як раз їх ми і  пізнаємо як вторинні утворення “життєвого світу”. Завдання феноменології  показати як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис  понять, треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від  розгляду  конкретних предметів до аналізу їх сутності. Для цього треба застосувати принцип “Епохе” ─ такої мисленнєвої операції, коли увага вченого спрямована  не на предмет, а на те, як відображаються вказані предмети у нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, ─  “чиста свідомість”, тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення. “Чиста свідомість”, звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою редукції (зведенню) — розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом “Епохе”, а потім перейти до осягнення основи всього існуючого — “абсолютного Я”

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді − це “абсолютне Я” (яка одночасно є джерелом потоку свідомості людини), конструює світ, вкладаючи в нього зміст.  Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються з актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А  свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

       1. 2.6  Герменевтика

        Герменевтика як  філософська течія   останньої третини ХХ ст., у центрі якої проблеми розуміння  та інтерпретації тестів, розкриття змісту, суттєво вплинула на розвиток методології не тільки гуманітарних, але й природничих наук Основу герменевтики заклав  німецький філософ Ф. Шлейєрмахер (1768−1834). Найбільш відомими представниками філософської герменевтики  стали В. Дільтей (1833−1911), Х.-Г. Гадамер (1900−2002 , П. Рікьор (1913 − 2005).

Головна  герменевтична задача — розуміння тексту, яке базується на інтерпретації, що є процесом проникнення в глибину змістовної структури тексту.

Для Гадамера текст перетворюється  ніби-то на остаточну   об'єктивну реальність.  Він  стає  об'єктивно самостійним по відношенню  як до автора, так і до середовища його епохи.  Задача герменевтичного дослідження  не у виявленні задуманих у свій час підтекстів, а у виявленні  різних можливих інтерпретацій. Звідси — тези:  про принципову відкритість  інтерпретації, яка, згідно з Гадамером,  ніколи не може бути завершеною; а також  нерозривність розуміння тексту від саморозуміння інтепретатора. Сутністю мови він оголошує гру, у грі він убачає також  сутність пізнання і розуміння історії.

Спрямовує пізнання людини, формує її досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки у мові відкривається істина буття. Гадамер абсолютизує мову. Згідно з  його точкою зору,  тільки мова і те, що в ній втілено, утворює світ, у якому ми живемо.  Він також стверджує, що сутністю мови є гра.  У грі він також убачає  основу  пізнання і розуміння історії.

 У зв'язку з цим  виникає ідея (Гадамер) герменевтичного  кола як центрального методологічного  принципу: для розуміння цілого треба зрозуміти окремі частини, але для розуміння окремих частин уже треба мати уявлення про зміст цілого. З точки зору герменевтики треба розімкнути це коло та увійти в нього. Мета розуміння, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу              (історичного, особистісного) у свій власний.

У філософії науки герменевтичне коло розробляється як  взаємозалежність теорії  та факту: факти з яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретація  обумовлені  тією ж самою теорією, яку вони повинні обгрунтувати.

        Питання для самоконтролю

1. Які проблеми розглядає філософія науки?
2. Які основні проблеми   розглядає філософія науки сучасності?
3. Назвіть  історичні типи зв’язків філософії та науки?
4. Які основні ідеї позитивізму?
5. У чому сутність концепції „верифікації”?
6. Які позитивні ідеї позитивізму ?
7. Назвіть основних представників постпозитивізму і проблемне поле їх  досліджень?
8. У чому сутність прагматизму ?
9. Яка основна ідея феноменології ?
10. Що таке герменевтика?

 

2  НАУКОВЕ ЗНАННЯ  ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

 

          1   Феномен науки.  Критерії науковості                                                                           

У сучасній літературі можна знайти багато визначень науки. Одне з них таке: наука – форма суспільної свідомості та духовної діяльності людей, яка  націлена на виробництво знань про природу, суспільство, людину і саме, пізнання, що має за мету  досягнення істини і відкриття об'єктивних законів дійсності  на основі узагальнення реальних фактів у їх  взаємозв'язку, для того щоб передбачати тенденції розвитку дійсності та сприяти їх зміні. Наука багатогранне явище. Його можна розглядати в таких  вимірах:

-  складний суперечливий  процес отримання  нових знань;

- результат цього процесу, тобто об'єднання  отриманого знання в цілісну, органічну  і динамічну систему;

- соціальний інститут  з усією своєю інфраструктурою: організація науки, наукові організації, етос  науки, професійні об'єднання  вчених, ресурси, фінанси, наукове обладнання, система наукової інформації, різного роду комунікації вчених;

-  особлива сфера діяльності  людини і важливий елемент  культури.

Суттєві ознаки науки:

-   об’єктом науки  не може бути  об’єкт буденного  досвіду;

-  безпосередня мета  і вища цінність науки –  об’єктивна істина;

- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до рівня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі;

- єдність у цьому знанні  описування, пояснення та передбачення;

- наявність методологічної операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;

- наявність особливої  мови;

- категоріальний зміст  знання, тобто наявність орієнтовно-конструктивних  понять, єдність яких дає певний  зріз іншої  реальності;

- наявність висхідних  принципів та аксіом, загальнофілософських  припущень, що лежать в основі  кожної науки, надаючи її змісту  та викладу характеру системної  єдності;

-  принципова можливість  емпіричної перевірки;

- задоволення певної соціальної  потреби.

          Вище були перераховані основні риси науки, які одночасно можуть характеризуватись як  критерії наукового знання. Називають й інші критерії, зокрема, логічної несуперечливості, принципи простоти, когерентності тощо.

  Проблема розмежування науки і ненауки є  однією із центральних  у філософії науки. У наш час  з'являється багато псевдотеорій, які претендують на науковість. Це зовнішні наукоподібні концепії, за допомогою яких автори пояснюють будову світу або історію людства. Їх ще називають “лженаукою”. Вони побудовані на  помилкових дослідженнях.

Існують також багаточисельні вчення парапсихологів, астрологів, "нетрадиційних цілителів", які називаються паранаукою. На перший погляд вони нагадують наукові теорії, але мають принципову іншу будову, їх неможливо заперичити і тому з точки зору  нормальної науки вони не мають сенсу.

Ми зустрічаємо сьогодні й такий термін як “науковий кіч”. Йдеться не про помилки  в наукових дослідженнях, не про “лженауку”, а про  “наукову макулатуру”. Сам термін “кіч” означає масову продукцію, розраховану на зовнішній ефект.  У мистецтві кіч − це вияв  масової культури, для якої характериний:  примітивізм, комформізм, культ успіху, орієнтація на масові  спрощені смаки. На жаль, такі публікації з'являються в збірниках тез конференцій, симпозіумів. Для них характерно: поверховість,  недостатня глибина дослідження, методична бідність, принцип повторення чужих досліджень (не прямий плагіат, здубльовані дослідження, заміна конкретної дослідницької пошукової роботи міркуванням, псевдофілософським трактуванням тощо).

Уперше проблему демаркації науки і ненауки взялись розв’язувати неопозитивісти. Вони виходили з того, що  можливість емпіричної  перевірки  − один із важливих, майже загальнопринятих критеріїв науки. Якщо в чуттєвому досвіді  неможливо вказати на будь-які об’єкти, які позначає це поняття, то воно не має сенсу. У ХХ столітті у неопозитивістів ця вимога отримала назву верифікації: поняття чи судження має значення, якщо його можна перевірити емпірично, у чуттєвому досвіді.