Концепція людини у філософії Києво-Могилянської академії

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 15 Декабря 2013 в 15:25, реферат

Описание работы

Гуманістичні традиції української філософії беруть свої витоки з антропоцентричних вчень античності та Ренесансу, гармонійно поєднуючись з ідеєю культурно-національної ідентичності та пошуком підстав національної єдності. Трансформаційні зміни, поглиблення демократичних процесів породжують низку суперечностей, які обіймають не лише соціальні інститути, а й сучасну особистість. Людина опиняється на межі втрати важелів, що визначають її індивідуальність. А це, в свою чергу, зумовлює духовну кризу суспільства.

Содержание работы

Вступ……………………………………………………………………………3
1. Місце Києво-Могилянської академії в науковому та культурному світі України………………………………………………………………………4
2. Концепція людини як найвищої цінності у творчому доробку професорів Києво-Могилянської академії…………………………………………… 2.1 Особливості філософських поглядів на людину у Гізеля ………….
3. Вчення про людину у філософії Георгія Кониського і Григорія Сковороди
Висновки
Список використаної літератури

Файлы: 1 файл

КУрсоВА.docx

— 62.00 Кб (Скачать файл)

 

 

 

 

 

 

 

Висновки 

Аналіз вчень про людину, що побутували в Україні в XV-XVIIІ  ст., є важливою складовою створення  цілісного уявлення про розвиток вітчизняної культурно-філософської спадщини. В цей історичний період відбувалось активне формування усвідомлення українським народом своєї національної окремішності: від регіонального патріотизму на рівні еліти, утвердження нового типу національної православної духовної центральності, свідомо протиставленої центрові польської влади з боку середнього класу, що тільки почав формуватися, та козацтва, до національно-визвольних змагань, метою яких була побудова власної держави. Докорінно змінюється розуміння людини. Підґрунтям практично всіх етико-філософських учень, що побутували тоді в Україні, був християнський гуманізм, який еволюціонував від ранньохристиянського, переважно візантійського, варіанта до гуманізму ренесансного типу. Сама логіка історичного розвитку України як інтегральної частини європейської культурної цілісності поступово приводила її філософсько-світоглядний потенціал у відповідність із загальноєвропейським філософським процесом.         Києво-Могилянська академія була заснована в епоху бароко, коли Україна вже включилася до загальноєвропейського культурного процесу. В працях могилянців здійснювався синтез досягнень західної філософії з духовною спадщиною попередньої доби, розвивалася православна версія нової християнської філософії (друга схоластика), що зрештою викликало значні зміни в світоглядних орієнтаціях тогочасної української інтелектуальної еліти. У філософських трактатах професорів Києво-Могилянської академії людина мислиться як мікрокосм,  як невід’ємна частина природи,  що підпорядковується її законам.          Багато представників Києво-Могилянської академії осмислювали проблему людни. Концепція І.Гізеля включає оригінальне розуміння людини як  унікальне  поєднання душі й тіла, що визначає її неповторну духовну індивідуальність, і людина, таким чином, займає проміжне положення між „царством духу" і „царством матерії". Осмислення Гізелем усіх сторін життя тогочасного суспільства дає можливість визначити людину як індивідуальність, яка повинна усвідомлювати свою значимість і неповторність не лише перед Богом, а й перед суспільством. Керуючись ідеєю громадянського гуманізму, мислитель спрямовує свої зусилля на те, щоб зробити людину кращою, добрішою, гуманнішою, вселити в неї віру в свої сили, а це сприятиме вдосконаленню всього суспільства.          Ще один представник Києво-Могилянської академії  Г.Кониський, виходить із гармонійної єдності духовного й тілесного в людській природі. Вчений намагався обґрунтувати право людини на самоутвердження в земному житті, суспільній діяльності, що, на його думку, не перешкоджало Богоспогляданню, здобуттю духовних і тілесних благ.    Зокрема, людину Г.Кониський розуміє як виняткову часточка природи, що, з одного боку, підпорядкована її законам, а з іншого – містить у собі протилежний природі, наданий Богом і споріднений з ним розум. Адже, як Бог зосереджує в собі ідеї речей, що становлять великий світ, їхнє знання і здатність до творення, так і людський розум спроможний до творчості, до сприйняття речей довколишнього світу, а також за певних умов до інтелектуального осяяння, що здійснюється в момент зв'язку людського і надприродного розуму та уможливлює для людини осягнення закладеної в ній істини.             Етико-антропологічна лінія знайшла своє продовження і найширше втілення у філософії Г.Сковороди. Згідно з його вченням людина, що є малим світом, як і великий світ складається з двох натур − видимої і невидимої, або тіла й душі, які перебувають у людині у незлитій єдності. Г.Сковорода звеличує в людині саме духовне начало, завдяки якому вона є образом і подобою Бога. Тіло ж має підпорядковуватися людині в її прагненні до переходу у стан обоження, тобто трансформації людини із зовнішньої у внутрішню. Ця внутрішня людина ототожнюється Г.Сковородою із серцем, що репрезентує в ній іскру Божу, пізнання якої у процесі самопізнання спричинює те, що людина стає Богом не тільки за благодаттю, а й за суттю. Умовою початку оновлення серця філософ ставить доторк духу Божого, від якого серце людське має прокинутися і прозріти. Цей новий зір, спрямований у серце, здатний виявити його таємні глибини, що дасть змогу людині побачити світ самого Бога. Сковорода акцентує увагу на внутрішньому житті людини. Пізнати себе, як і зовнішній світ, людина, на думку Г.Сковороди, може тільки через самопізнання.          Проблема щастя є предметом зацікавленості і Г.Кониського і Г.Сковороди. Обидва переконані у можливості досягнення людиною щастя у земному житті. Вони вважають щастям як пізнання Бога, його споглядання, так і самореалізацію в земному житті. Обидва надають ваги розкриттю схильності до певного виду діяльності, закладеної в неї Богом, з метою здійснення праці, спрямованої одночасно на власне й громадське добро. І Г.Кониський і Г.Сковорода найвище щастя в земному житті вбачають у здійснюваному через миттєве осяяння пізнанні Бога.         Таким чином, і Г.Кониський і Г.Сковорода, незважаючи на відмінності в їхній інтерпретації людини, сформували в межах філософії бароко її нове розуміння, згідно з яким людина, керуючись принципами власного розуму, здатна осягнути себе і таємниці природи, здійснити своє духовне переображення, чим досягти щастя і знайти відповідне своїй природі місце у суспільному житті.

 


Информация о работе Концепція людини у філософії Києво-Могилянської академії