Висновки
Аналіз вчень про людину,
що побутували в Україні в XV-XVIIІ
ст., є важливою складовою створення
цілісного уявлення про розвиток
вітчизняної культурно-філософської
спадщини. В цей історичний період відбувалось
активне формування усвідомлення українським
народом своєї національної окремішності:
від регіонального патріотизму на рівні
еліти, утвердження нового типу національної
православної духовної центральності,
свідомо протиставленої центрові польської
влади з боку середнього класу, що тільки
почав формуватися, та козацтва, до національно-визвольних
змагань, метою яких була побудова власної
держави. Докорінно змінюється розуміння
людини. Підґрунтям практично всіх етико-філософських
учень, що побутували тоді в Україні, був
християнський гуманізм, який еволюціонував
від ранньохристиянського, переважно
візантійського, варіанта до гуманізму
ренесансного типу. Сама логіка історичного
розвитку України як інтегральної частини
європейської культурної цілісності поступово
приводила її філософсько-світоглядний
потенціал у відповідність із загальноєвропейським
філософським процесом. Києво-Могилянська
академія була заснована в епоху бароко,
коли Україна вже включилася до загальноєвропейського
культурного процесу. В працях могилянців
здійснювався синтез досягнень західної
філософії з духовною спадщиною попередньої
доби, розвивалася православна версія
нової християнської філософії (друга
схоластика), що зрештою викликало значні
зміни в світоглядних орієнтаціях тогочасної
української інтелектуальної еліти. У
філософських трактатах професорів Києво-Могилянської
академії людина мислиться як мікрокосм,
як невід’ємна частина природи, що
підпорядковується її законам. Багато
представників Києво-Могилянської академії
осмислювали проблему людни. Концепція
І.Гізеля включає оригінальне розуміння
людини як унікальне поєднання
душі й тіла, що визначає її неповторну
духовну індивідуальність, і людина, таким
чином, займає проміжне положення між
„царством духу" і „царством матерії".
Осмислення Гізелем усіх сторін життя
тогочасного суспільства дає можливість
визначити людину як індивідуальність,
яка повинна усвідомлювати свою значимість
і неповторність не лише перед Богом, а
й перед суспільством. Керуючись ідеєю
громадянського гуманізму, мислитель
спрямовує свої зусилля на те, щоб зробити
людину кращою, добрішою, гуманнішою, вселити
в неї віру в свої сили, а це сприятиме
вдосконаленню всього суспільства. Ще
один представник Києво-Могилянської
академії Г.Кониський, виходить із гармонійної
єдності духовного й тілесного в людській
природі. Вчений намагався обґрунтувати
право людини на самоутвердження в земному
житті, суспільній діяльності, що, на його
думку, не перешкоджало Богоспогляданню,
здобуттю духовних і тілесних благ. Зокрема,
людину Г.Кониський розуміє як виняткову
часточка природи, що, з одного боку, підпорядкована
її законам, а з іншого – містить у собі
протилежний природі, наданий Богом і
споріднений з ним розум. Адже, як Бог зосереджує
в собі ідеї речей, що становлять великий
світ, їхнє знання і здатність до творення,
так і людський розум спроможний до творчості,
до сприйняття речей довколишнього світу,
а також за певних умов до інтелектуального
осяяння, що здійснюється в момент зв'язку
людського і надприродного розуму та уможливлює
для людини осягнення закладеної в ній
істини. Етико-антропологічна лінія знайшла
своє продовження і найширше втілення
у філософії Г.Сковороди. Згідно з його
вченням людина, що є малим світом, як і
великий світ складається з двох натур
− видимої і невидимої, або тіла й душі,
які перебувають у людині у незлитій єдності.
Г.Сковорода звеличує в людині саме духовне
начало, завдяки якому вона є образом і
подобою Бога. Тіло ж має підпорядковуватися
людині в її прагненні до переходу у стан
обоження, тобто трансформації людини
із зовнішньої у внутрішню. Ця внутрішня
людина ототожнюється Г.Сковородою із
серцем, що репрезентує в ній іскру Божу,
пізнання якої у процесі самопізнання
спричинює те, що людина стає Богом не
тільки за благодаттю, а й за суттю. Умовою
початку оновлення серця філософ ставить
доторк духу Божого, від якого серце людське
має прокинутися і прозріти. Цей новий
зір, спрямований у серце, здатний виявити
його таємні глибини, що дасть змогу людині
побачити світ самого Бога. Сковорода акцентує
увагу на внутрішньому житті людини. Пізнати
себе, як і зовнішній світ, людина, на думку
Г.Сковороди, може тільки через самопізнання. Проблема
щастя є предметом зацікавленості і Г.Кониського
і Г.Сковороди. Обидва переконані у можливості
досягнення людиною щастя у земному житті.
Вони вважають щастям як пізнання Бога,
його споглядання, так і самореалізацію
в земному житті. Обидва надають ваги розкриттю
схильності до певного виду діяльності,
закладеної в неї Богом, з метою здійснення
праці, спрямованої одночасно на власне
й громадське добро. І Г.Кониський і Г.Сковорода
найвище щастя в земному житті вбачають
у здійснюваному через миттєве осяяння
пізнанні Бога. Таким чином, і Г.Кониський
і Г.Сковорода, незважаючи на відмінності
в їхній інтерпретації людини, сформували
в межах філософії бароко її нове розуміння,
згідно з яким людина, керуючись принципами
власного розуму, здатна осягнути себе
і таємниці природи, здійснити своє духовне
переображення, чим досягти щастя і знайти
відповідне своїй природі місце у суспільному
житті.