Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Марта 2015 в 18:50, контрольная работа
Сьогодні проблема прав людини стає нагальною після століття панування злочинних тоталітарних режимів, після банкрутства концепції «держави загального добробуту» і після класичних форм війни та насильства. Нова конфігурація державного устрою, суспільства та «вільних зон» вибудовується паралельно й одночасно з руйнацією старих конфігурацій. Три виміри прав людини – ліберальні свободи індивіда, соціальні права справедливого розподілу, права політичної участі громадян – в умовах нового глобалізованого світу постають невід’ємними і необхідними. Серед захисників ідеї прав людини не існує єдності в питаннях моралі й етики та їхнього співвідношення з правом.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Інститут заочного та дистанційного навчання
Контрольна робота
з дисципліни:
«Філософія права»
Вступ
Сьогодні проблема прав людини стає нагальною після століття панування злочинних тоталітарних режимів, після банкрутства концепції «держави загального добробуту» і після класичних форм війни та насильства. Нова конфігурація державного устрою, суспільства та «вільних зон» вибудовується паралельно й одночасно з руйнацією старих конфігурацій. Три виміри прав людини – ліберальні свободи індивіда, соціальні права справедливого розподілу, права політичної участі громадян – в умовах нового глобалізованого світу постають невід’ємними і необхідними. Серед захисників ідеї прав людини не існує єдності в питаннях моралі й етики та їхнього співвідношення з правом. Через ці розбіжності з’являються різні погляди щодо значення, обсягу й обґрунтованості прав людини, проте їхня філософська тематизація стикається з різноманітними проблемами культурних відмінностей і вимагає співпраці зі спеціальними науками різних культур. Саме це розмаїття поглядів подано в ґрунтовній збірці сучасних філософів. Філософія прав людини – наріжний камінь реалізації демократичного проекту, котрий своєю чергою є живою матерією структурних суперечностей, антагонізмів, дискусій і мрій, а тому він відкритий для переоцінки та осмислення, що й пропонують автори в цій книзі. Розрахована на фахівців – філософів, політологів, соціологів, культурологів і студентів згадуваних спеціальностей.
1. Філософія прав людини.
Філософія людини традиційно була в центрі уваги європейської філософії, їй приділяли увагу софісти,— Протагор, Сократ, Аврелій Августин, Спіноза і Декарт, Руссо і Гольбах, Шопенгауер і Ніцше. Але якщо до початку XX ст. проблеми, пов'язані з філософією людини, вирішувались у контексті інших питань, то з кінця 20-х років розпочинається всебічне висвітлення сутності духовного життя людини. Причиною цього було прагнення гуманізувати всі сфери життя суспільства після жахів першої світової війни.
а) Філософська антропологія. Найбільш відомим представником цього напрямку був німецький філософ Макс Шепер(1874-1928 pp.). У своїх працях «Про ідею людини», «Людина природна», «Місце людини в космосі», «Людина та історія», «Людина в умовах стирання протиріч» та ін. М.Шелер грунтовно розкриває зміст філософської антропології, яка виникла як реакція на протиставлення природи і культури.
Виступаючи проти абсолютизації культури як соціального явища, Шелер стверджує, що природа є тим спільним, що об'єднує всі організми і водночас вона сама — велетенський організм, який саморозвивається. Починаючи з зорі людства, вважає німецький філософ, культура завжди була продовженням природи. В окремі періоди свого розвитку вона відривалась від природи, але це завжди закінчувалось для неї трагічно, тому знову і знову вона спиралась на природну основу, щоб через деякий час у черговий раз зафіксувати свою самостійність і чергове падіння.
Людина, пише Шелер, виступає в двох іпостасях — як «природна людина» і «людина-шукач Бога». «Природна людина» є високорозвиненою твариною, яка свою неміч в перші роки життя пізніше компенсує інтелектом. «Серйозні дослідження природи,— пише Шелер,— свідчать тільки про одне: людина як природна істота є твариною, яка має відгалуження, зроблене життям у межах підтипу хребетних... І зовсім вона не «розвинулась» з світу тварин, але була, є і буде твариною».
Зовсім інше — «людина-шукач Бога». Ця іпостась відрізняє її від іпостасі «природної людини» не тільки інтелектом, але і вмінням виготовляти знаряддя праці, мовою, і є перехідною ланкою від природи в її абсолютному значенні до Бога. Вона «існує як «перехід» з одного стану до іншого». «Людина-шукач Бога», вирвавшись з «обіймів» «природної людини», за словами Шелера дегенерує, як тварина, і щоб компенсувати або ще примножити свої сили, вона виготовляє знаряддя праці, створює відмінний від природи світ, світ «людини-шукача Бога». Вихід із сфери «природної людини» дуже важкий і болісний, тому що природні риси формувались еволюційним шляхом впродовж мільйонів років. Багато людей вважають, що вони залишили свій вчорашній стан природного буття, але культура, соціальне вирватись за межі природи, космосу ніколи не зможуть, робить висновок Макс Шелер.
б) Екзистенціалізм. Цей напрямок виник після Першої світової війни. Загублене, розчароване західне суспільство шукало духовної опори. Гегелівська філософія з її загальними положеннями була неприйнятна конкретному індивіду. Необхідна була така філософія, яка б поставила в центрі уваги людину з її горем, смутком, радістю. На цьому грунті і сформувався суб'єктивно-ідеалістичний напрямок — екзистенціалізм, автори якого (М.Хайдеггер, А.Камю, Ж.-П.Сартр, К.Ясперс та ін.) поставили на подіум людину, її внутрішній світ, проблеми, з якими вона стикається в житті.
Теоретичною основою екзистенціалізму стали філософські погляди Серена К'єркегора (1813-1855 pp.), маловідомого в XIX ст. датського філософа, а також думки російських мислителів Н.Бердяєва, Ф.Достоєвського, феноменологія німецького філософа Гуссерля та ін.
Термін «екзистенціалізм», що означає «філософія існування», ввів С.К'єркегор. У своїх працях «Страх і тремтіння» (1843 p.), «Чи — чи» (1843 p.), «Поняття страху» (1844 p.), «Стадії на дорозі життя» (1845 р.) та ін. К'єркегор описує стан людини в різних ситуаціях, її радості і невдачі, смуток і успіхи. Життя, пише датський мислитель в «Чи — чи», пропонує індивіду безліч форм існування. Воно завжди ставить перед людиною дилему: чи ти підеш дорогою, яку підказує тобі внутрішній голос, сумління, чи вибереш ту, яку нав'язує суспільство. Кожна людина, зазначає С.К'єркегор, проходить три стадії життя: 1) естетичну, коли людина живе мріями про майбутнє; 2) етичну, коли вона шукає не можливого, а дійсного. «Хто втікає в майбутнє, той — боягуз, хто в минуле — гедоніст, хто живе сьогоднішнім днем, той є справжньою людиною»,— говорив С.К'єркегор. Третя стадія — це релігійний тип людини, яка стоїть перед вибором: віддати перевагу вічному чи конечному, світлому, божественному чи непевному, але легкому, людському.
Філософія, писав К'єркегор, не повинна займатись проблемами, які елімінують конкретну людину, її болі. Вирішуючи якесь питання, стверджував він, слід завжди співвідносити його з людським буттям. Всяка дія в своєму кінцевому результаті повинна бути спрямована на благо конкретних людей. Гуманізм, вважав К'єркегор, повинен стати тим стрижнем, навколо якого формуються етичні, естетичні, правові і, звичайно, філософські погляди.
На жаль, період, в якому жив і творив філософ, виявився несприятливим для його поглядів. Це був період революційного піднесення мас у розвинених країнах Європи. Заклики копання в собі, акцентування уваги на внутрішньому світі людини, її трагізмі, смутку не відповідали духові часу. Пануючою філософією був позитивізм, сцієнтизм, де гуманізму було мало місця. Тож і був К'єркегор забутий аж до початку XX ст.
Гуманістична тенденція в філософії не була, звичайно, започаткована К'єркегором. В її руслі розвивались погляди Сократа, про трагізм людини, яка постійно живе в тривозі і страхах, писали Платон і Арістотель, Паскаль, Штірнер, у Росії — М.Гоголь, але саме в К'єркегора песимістичний аспект гуманізму був поданий гостро, обгрунтовано.
Славу екзистенціалізмові як напрямку принесли Жан-Поль Сартр (1889- 1980 pp.), Карл Ясперс (1883-1969 pp.), Алъбер Камю (1913-1960 pp.), Габріель Марсель (1889-1973 pp.), Мартін Хайдеггер (1889-1976 pp.). Не всі вони були філософами (особливо Ж.-П.Сартр і А.Камю) в класичному розумінні цього слова, але їх твори пронизані філософськими роздумами про місце і роль людини в суспільстві, про її сутність, свободу. Екзистенціалісти намагались уникати загальних питань, їх цікавила конкретна людина, конкретне суспільство, конкретне мікросередовище, а якщо вже їх і торкались, то вони слугували їм як своєрідний фон для глибоких роздумів про внутрішній світ особи.
За словами Ж.-П.Сартра, екзистенціалізм був представлений двома течіями: атеїстичною (А.Камю, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр) та релігійною (Г.Марсель, К.Ясперс), проте, як слушно вважають дослідники цього колись впливового напрямку, в ньому є ряд інших, з гносеологічної точки зору більш істотних поділів.
Так, наприклад, у розумінні М.Хайдегтера людське життя — це постійна тривога і печаль, тоді як у Ж.-П.Сартра людина — це істота, яка спрямована на досягнення свободи, але обмежена вибором шляхів реалізації цієї свободи зовні і необмежено вільна внутрішньо.
В розумінні К.Ясперса, особа все своє життя заглиблена в пошук таких життєвих орієнтирів, які були б їй надійною «підпорою» на всі випадки життя. Ще інше бачення людини у Г.Марселя, який її існування пов'язує виключно з католицькою концепцією стосунків Бога з людиною. Згідно з Марселем, буття конкретної особи — це низка пристрастей і злочинів, з яких вона не може вирватись. Проте ці пристрасті і злочини не є її суттю. Вона хоче спокою, стабільності, але на заваді стоять різні обставини соціального, побутового, юридичного характеру, які перешкоджають людині жити достойно. Вона прагне обійти ці перешкоди, діючи за принципом: оце останній раз згрішу і решту життя буду жити доброчесно. Але, згрішивши і добившись чогось, людина стикається з новими перепонами, які чесно подолати неможливо. Знову і знову життя штовхає її на сумнівні дії. Тож єдина дорога до доброчесності, запевняє Г.Марсель,—- це беззастережна віра в Бога. Людина, яка прийняла Бога всім серцем, завжди може розраховувати на Його ласку.
Згідно з екзистенціалістами, людина не має ніякої усталеної суті. Вона кожної миті є тим, чим вона є саме тепер. Іншими словами, людина — це вічний проект, сукупність дій, почуттів і думок у даний час. Завтра вона є чимось іншим. Обставини життя людини настільки важкі і непередбачувані, що вона, не маючи під ногами твердого грунту, знаходиться постійно в очікуванні, тривозі, клопотах. Вона хоче звільнитись від цієї непевності, прагне до свободи, але, отримавши на якийсь час цю примарну свободу, людина отримує «нагороду» — ще більше клопотів, страждань, небезпек для своєї екзистенції з боку суспільства, держави, окремих людей. То в чому тоді сенс життя? — ставить запитання екзистенціалізм і відповідає: в його абсурдності! Це кредо коротко висловив Ж.-П.Сартр: «Абсурдом є те, що ми народились, абсурдом є і те, що ми помремо». Замкнена лещатами обставин, людина намагається розширити щілину свободи, але чим більше вона її розширює, тим більше стає її бранкою. Повернутись назад — значить збіднити свій світ, стояти на місці — боязно. Тож вперед, де неясність і слабка надія. А надія та розпливається, і зростає все більша впевненість у марності зусиль. Цей стан людини виразно описав А.Камю в «Міфі про Сізіфа», де Сізіф, приречений на марну працю, штовхає на гору камінь. Ледве він майже досягає мети (викочує камінь до вершини), як той знову летить донизу. І так до безконечності. В глибині душі Сізіфа десь жевріє надія: а може, викочу цей камінь. Тому він знову і знову повертається до страшної, виснажливої роботи.
За майже піввікову свою історію екзистенціалізм завоював величезну популярність серед інтелектуалів різних сфер. Згодом, уже в 70-ті роки, його стали витісняти інші соціально-філософські напрямки. Після смерті в 1980 р. останнього з його фундаторів Ж.-П.Сартра екзистенціалізм як напрямок майже зник, але його розуміння людини знайшло своє відображення майже в кожному нині актуальному напрямку філософії Заходу.
Ще в роки свого тріумфу, та й понині, екзистенціалізм був критикований, в основному, з трьох сторін: неопозитивізмом, теологами і марксизмом. Неопозитивісти критикували його за те, що він відкидав можливість людини чітко окреслити своє майбутнє, свої ціннісні характеристики. Теологи не могли погодитись з твердженням екзистенціалістів, що людина сама визначає свою діяльність на шляху до свободи (хоч і примарної, на думку Сартра). Діяльність тоді може мати сенс, стверджують теологи, коли вона запліднена релігійною вірою. Марксисти критикували екзистенціалізм за те, що він інтерпретував людину як істоту, яка розвивається і діє поза рамками історії, абстрактно.
Підводячи підсумок сказаному, виділимо головні аспекти філософії екзистенціалізму:
1. Вчення про екстремальну
ситуацію. Згідно з екзистенціалізмом,
людина проявляє себе з усіма
її слабкими і сильними
2. Взаємовідносини «колектив
— особа». Колектив (суспільство) і
особа знаходяться в постійній
боротьбі. Колектив хоче нав'язати
свої правила гри людині, але
вона різними шляхами
3. Зміст життя людини. Життя
людини — це ланцюг
4. Свобода людини. Свобода імпліцитна людині. Прагнення її до свободи йде по висхідній лінії. Вона приречена на рух вперед. Розширення меж свободи її лякає, але відмовитись від неї вона не може. То її доля, шлях до самовираження.
в) Гуманістичний психоаналіз (неофрейдизм, неопсихоаналіз). Це філософський напрямок, який виник на основі вчення австрійського психіатра Зигмунда Фрейда (1856-1939 pp.). Досліджуючи як лікар пацієнтів, З.Фрейд прийшов до висновку, що значна кількість захворювань викликана свідомим інгібуванням, витісненням інстинктів, особливо найсильнішого серед них — статевого. Свідоме виступає своєрідним цензором стосовно дій несвідомого. Останнє є основою самозбереження людини як біологічного виду, тоді як свідоме є сутнісним вираженням її саме як людини. Постійна боротьба між свідомим і несвідомим є причиною нервових стресів, хвороб. Щоб запобігти цьому, слід уважно вивчити всю сукупність причин у їх взаємозв'язку і лише тоді вживати відповідних заходів до лікування неврозів. Такий підхід З.Фрейд назвав психоаналізом. Він приходить до висновку, що інстинкти не слід грубо гамувати силою волі, а перетворювати, спрямовувати в певну форму діяльності. Цей процес перетворення інстинктів назвав сублімацією. Спираючись на Фрейда, сучасний американський вчений Наполеон Хілл приходить до висновку, що «сексуальне почуття серед інших в людині найбільш могутнє. Воно настільки захоплює людину, що вона ради нього навіть ризикує репутацією і життям. Якщо його приборкати і спрямувати в необхідне русло, то всі його атрибути: уявлення, енергія, сміливість і т.д.— зберігають свою гостроту і незвичайність. У різних сферах життєдіяльності людини організовані таким чином творчі здібності можна використати в літературі, в мистецтві, а також у бізнесі».