Контрольна робота з «Філософія права»

Спираючись на психоаналіз З.Фрейда, його учні К.Хорні, Г.Маркузе, Е.Фромм «соціологізували» вчення свого вчителя. Найбільш вдало це вдалося зробити Е.Фромму. В 1980-1981 pp. в Штутгарті видано 10 томів творів цього видатного мислителя Заходу. Всі його основні праці пронизані ідеєю психоаналізу. Але доповнений Марксом соціологізований психоаналіз Е.Фромма відрізняється від психоаналізу З.Фрейда. Для вирішення соціальних проблем, зазначав Е.Фромм, теорія Фрейда не може бути використана, тому що в ній акценти зміщені в бік психіки людини і не зроблено спроби вийти за її межі. Разом з тим і Маркс, пише Е.Фромм, зробив «трагічну помилку», стверджуючи, що в основі сутнісного існування людини лежить праця, а в духовній діяльності — сфера свідомого: розум, знання. Який же вихід пропонує Е.Фромм для гармонії соціального і природного в людині? В праці «Психоаналіз і дзен-буддизм» він пропонує поєднати психоаналіз, запліднений принципами екзистенціальної філософії, з релігіями Сходу і, зокрема, дзен-буддизмом.

Психоаналіз, доповнений Марксом, принципами екзистенціалізму і релігіями Сходу, Е.Фромм називає гуманістичним психоаналізом. Основні положення гуманістичного психоаналізу такі:

• людина відчужена від суспільства і навіть сама від себе;

• людина людиною не народжується. Вона стає нею в процесі соціалізації;

• наша свобода є несвободою (ми приречені на рух вперед, назад вороття немає);

• людина може бути відносно вільною в тому випадку, коли вона реалізує 3 види свободи: економічну, інтелектуальну, моральну.

Економічна свобода — це право людини вибирати вид трудової діяльності; інтелектуальна — право прийняття рішень відповідно до своїх знань, виховання, смаків тощо; моральна — право до зміни (або збереження) своїх поглядів, уподобань, кумирів.

г) Персоналізм. Розвиваючи антропологічну проблематику, більшість філософів середини XX ст. відійшли від досить-таки спрощеного біологізування суті людини. Цей підхід яскраво презентує персоналізм, який, як екзистенціалізм та неопсихоаналіз, розвивався в руслі філософського антропологізму, але представники якого (Р.Флюеллінг, А.Кнудсон, Ж.Лакруа, Е.Муньє та ін.) ще більшою мірою, ніж екзистенціалізм і психоаналіз, підносять статус особи.

Проблема особи завжди була в центрі уваги різних філософських течій і шкіл, проте в одних мислителів вона інтерпретувалась як щось додаткове при вирішенні різних питань онтології, в інших їй приділялась більш значна увага. Тож останніх, як слушно заявляє ряд істориків філософії, можна цілком назвати персоналістами.

Правда, слід зробити певне застереження — «істинний» персоналізм не просто ставить особу в центрі своєї уваги, але наголошує на тому, що саме особа є першоосновою всього сущого. Нині персоналізм як сучасний напрямок соціальної філософії Заходу розвивається в основному в руслі християнської філософії і, зокрема, католицької. Найбільш впливовим філософом у персоналізмі вважається французький мислитель Еммануель Муньє. Виходячи з того, що він найбільше заангажував себе в розвитку цього напрямку, коротко ознайомимося з життям і діяльністю цього мислителя.

Е.Муньє народився 1 квітня 1905 року в Греноблі, помер у Парижі 22 березня 1950 року. Ретельно вивчав філософію Бергсона, раннє християнство в неоплатонівській інтерпретації, а також погляди Паскаля (1623-1662 pp.). В часи навчання познайомився з Ж.Марітеном.

У 1930 р. група друзів, які згуртувалися навколо Муньє, прийняла рішення про видання теоретичного журналу. В кінці 1932 р. такий журнал «Esprit» («Дух») вийшов у світ. Редактором його до кінця свого життя був Муньє. Журнал публікував різні за тематикою статті, але перевага надавалася тим, які розкривали в різних аспектах сутність особи. Редколегія журналу рішуче виступала проти дезінтеграційних процесів у капіталістичному суспільстві, тому що вони, вважали соратники Муньє, загрожують християнській цивілізації. В роки громадянської війни в Іспанії журнал «Esprit» рішуче підтримував республіканців, гнівно таврував прояви і діяльність європейського фашизму.

        У 1941-1944 журнал «Esprit» був закритий, а його редактор Муньє ув'язнений. Після визволення Франції від гітлерівців він багато подорожував, захопився публіцистичною діяльністю. Як науковець і політичний діяч, у 1946-1948 pp. виступав на різних конференціях, які проводились під егідою ЮНЕСКО.

        Розкриваючи сутність особи, Муньє визначив 4 максими, на які вона повинна спиратись у формотворчому процесі: а) ґрунтовне знання історії світу і розвитку людини; б) сприяння розширенню меж свободи людини; в) підтримка розвитку науки і техніки як каталізаторів цивілізаційних процесів: г) віра в те, що доля людини, її свобода залежать від її активності.

Аналізуючи сучасні соціальні процеси, Муньє приходить до висновку, що головна увага держави, суспільства, освітніх закладів, громадських організацій і т.д. повинна бути зосереджена на формуванні духовних засад людини. Тому не слід забувати, зазначає Муньє, що поряд з духовністю, з Богом існує і економічний божок Мамона, який, демонструючи людині ілюзорні блага, затягує її в свої тенета. Як католик, він щиро жалкує, що християнство пов'язало свою долю з сучасними соціально-економічними системами, і пов'язало так тісно, що намагається навіть дистанціюватись від них.

         Життя особи, зазначають представники персоналізму, завжди заангажоване в певних конкретних формах. Але якби людина діяла, тільки покладаючись на себе, і не звіряла своїх дій з певними нормами, світ перетворився б на сукупність підозрілих, по-звірячому настроєних істот. Цього не сталося, тому що існують загальні гуманні норми, джерелом і гарантією яких є Бог. Час від часу особа відчуває необхідність співвіднести конкретні форми своєї діяльності з загальноприйнятими нормами людського буття. І від того, як часто вона їх співвідносить, залежить рівень її духовності, рівень її розвиненості як особи. Тому одна і та ж людина є втіленням досконалого і недосконалого, одиничного і загального, кінцевого і безконечного, світського і релігійного, егоїстичного і альтруїстичного.

В сучасному персоналізмі сформувалось чотири максими, в яких, вважають персоналісти, знайшла відображення основна проблематика людини.

1. Гарантом людських цінностей  є віра в Бога. В своїй діяльності  особа постійно флуктує в руслі  наперед визначеної лінії. Кожен  хоче якимсь чином реалізувати  своє внутрішнє «Я», яке є неповторним, унікальним. Щоб не відійти від  спільно виробленої людством, але запрограмованої Богом направляючої, особа час від часу повинна звіряти свої вчинки, думки і т. п. з традиціями католицької церкви, які формувались під впливом віри в абсолютне, досконале, всеблаге, всемогутнє.

2. Сучасній людині загрожують дві форми її буття: з одного боку, це активна діяльність в суспільстві, а з другого — копання в собі. Слід знайти проголошену Арістотелем і Сенекою «золоту середину».

           Особа, вважають персоналісти, — первинна стосовно суспільства. Суспільство є активним началом до певного періоду життя людини. Цей період визначається межею 14—17 років, коли людина стає особою. Система «суспільство — людина» кардинально змінюється на систему «особа — суспільство», тобто домінуючим елементом стає особа. На рівні особи людина активно включається в творчу діяльність, яка за певних умов може набути гіпертрофованих рис. Це дуже небезпечно, тому що відбувається відрив зовнішнього від внутрішнього, суспільного від індивідуального. Але не менш небезпечний і такий стан, коли людина цілком заглиблюється в себе, у свій внутрішній світ, відгороджується від життя, що призводить до деградації її як особи.

3. Сутність людини-особи  раціональними засобами визначити  неможливо. Сьогодні вона одна, завтра  — інша. Але ця сутність є. Вона детермінована рівнем релігійної віри. Сутність відчувається, а не визначається.

4. Суспільство формується  тоді, коли кожен з нас, не відрікаючись  від своєї свободи, відчуває потребу  в іншому. Свобода, вчать персоналісти,—  це вміння шанувати інших. Та людина, яка до глибини душі проникнута вірою в Бога, як правило, своїм баченням шляхів до вибору стоїть вище від тих, хто ігнорує цю віру, але вона ніколи не повинна заперечувати свободу поглядів і дій інших.

 

 

 

 

 

2. Суспільство як об’єкт і  суб’єкт права.

           Об'єктом виступає право, узяте в усіх його проявах. Поняття об'єкту лише обкреслює межі можливих досліджень. Це поняття визначає лінію пізнавальної активності того, хто звертається до права. Питання ж про зміст права, про сутнісні характеристики залишається відкритим.

Предметом якраз і виступає право узяте в його основних системних якостях, право як цілісна система. У предмет входить вивчення причин появи права і розкриття його суті, тобто його природа і суть. Але навіть, незважаючи на уявну ясність предмета, існує величезний розкид точок зору. Ці точки зору дрейфують від юридичних визначень предмета до філософських і назад. До такого різноманіття можна віднести:

а) філософія права - це особлива область наукового знання, що досліджує світоглядну суть права, його сенс і призначення, т.е предметом виступає юридичний світогляд (Алексеев).

б) філософія права - це особлива наука про пізнавальні, ціннісні і соціальні основи права.

в) предметом філософії права є прагнення і бажання абстрагуватися від технічних особливостей його функціонування; у такому розумінні предмет зводиться до його сутнісних характеристик, смисловій нагруженности.

г) предметом філософії права є право в його розрізненні із законом (Нерсесянц).

д) філософія права - це вчення про сенс права, тобто вчення про те, через які універсальні причини і універсальні цілі людина встановлює права.

е) дійсним предметом філософії права є методологія дослідження правових явищ громадського життя; методологія - це одна з проблем сучасного дослідження права. Розробка методології дослідження - це ключ до розробки самого права.

ж) предметом філософії права виступає його духовне буття або правосвідомість.

 

Використана література:

1. Герасимчук А.А., Тимошенко  З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник. – К., 1999. - С.3-8.

2. Сартр Ж.-П. Стена. Избранные  произведения.— М., 1992.

3. Фромм Э. Иметь или  быть,—М., 1990.

4. Ясперс К. Смысл и назначение истории.— М., 1991.