Контрольная работа по "Философии"

  Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи результативних) форм прояву.

 

 Враховуючи це, структуру  свідомості можна унаочнити в  таких її складових: за рівнями  свідомість функціонує в єдності  самосвідомості, свідомого та підсвідомого, за складовими власне свідомість  складається із мислення, емоцій  і почуттів та волі.

 Розглядаючи структуру свідомості, ми повинні розуміти певну умовність та відносність будь-яких її внутрішніх поділів: якщо свідомість передбачає ідеацію, то вона початкове (і принципово) постає у характеристиках цілісного явища. Звідси випливає, що в людській свідомості не існує чіткої та однозначної межі між мисленням та волею. Тому ми здатні радіти інтелектуальним винаходам, прозрінням відкривати нові горизонти для мислення; волю, наприклад, можна вважати свідомістю в її дійовому спрямуванні, а сама воля неможлива без свідомого людського самоконтролю. Через це в сучасній філософії інколи вживаються дещо несподівані характеристики свідомості: свідомість це є можливість більшої свідомості.

 

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття "психіка людини" ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає у себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій і_т.п. відбувається на інстинктивному, або автоматичному рівні, не стає предметом усвідомлення, не освітлена променями розуму. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії. Психічні процеси стають предметом свідомого становлення людини, що їх вона контролює і спрямовує. У свою чергу, знана кількість усвідомлених дій людини внаслідок багаторазового повторення набуває значення автоматизму, звички, що не потребує втручання свідомості. Такі дії забезпечує, несвідоме чи підсвідоме функціонування психіки.

 

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це здатність людини робити об'єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина (на основі ідеальних еталонів) здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків та ін. Самосвідомість є обов'язковим елементом свідомості; без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у світі та вдосконалюватись. Іншими словами, самосвідомість — це діяльність душі людини, її спрямованість на свою внутрішню сутність, діалог "Я" з самим собою. В основі самосвідомості лежить рефлексія — специфічний спосіб мислення, що його можна назвати "подвійним баченням", тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

 

 

3.Суспільне життя як історичний прцес.Види історичного розвитку: еволюція, революція, інволюція, коенволюція.

 

 Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно перебуває у зміні, набуваючи інших форм. Спочатку виникло первісне суспільство, потім рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (до індустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.). У одній і тій країні, але в різні періоди існували різні типи суспільства.

 

 У загальному термін "суспільство" має багато  різних значень. Найпоширенішими  з них, які найчастіше зустрічаються  у філософській, економічній історичній  літературі є чотири. Першим значенням є окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиним цілісним соціальним організмом.

 

 Друге значення, та  чи інша сукупність соціальних  організмів. Третє, сукупність усіх організмів, що існували і існують на земній кулі, тобто все людство. І четверте значення, це суспільство певного типу взагалі, наприклад, рабовласницьке, постіндустріальне.

 

 Взагалі, через  те, що суспільство дуже складне  і перебуває в постійній зміні, його важко вивчати. Навіть деяка група вчених пропонує відмовитись від пошуку законів суспільства і перейти до опису його фактів і їх зіставлення між собою. Хоча цей погляд і заслуговує на увагу, зокрема при розгляді таких факторів, як культура, політика, техніка та інших, проте суспільство не може бути зведене до простої єдності факторів, навіть до їхньої взаємодії. Соціальна філософія має упорядкувати суперечливу систему факторів, визначити первинний і вторинний рівні суспільного життя, їхні функції.

 

 Протягом століть  людство робить спроби відповісти  на запитання:"Що таке суспільство  і в чім полягає його суть?", воно прагнуло зрозуміти специфіку  суспільних явищ.

 Різні уявлення  про соціум як систему суспільного  співжиття людей вдосконалювалися  з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства.

 Одним з перших  висловились з цього питання  китайський філософ Конфуцій, античні  мислителі Платон та Аристотель. Соціум у поглядах стародавніх  мислителів ототожнювався з державою. Суспільне життя не мислилося інакше, як державне. І хоча ці погляди були обумовлені тим часом, проте вони мали велике значення для розвитку пізніших уявлень.

 Філософи середньовіччя  виявляли різницю між соціумом  і державою, але приховували це  в релігійних містифікаціях. Тільки вже Н.Макіашвеллі поставив державу поряд з іншими складовими соціуму.

 

 Мислителі домакіавелівського  періоду - виявили майже всі  елементи соціуму, однак не  змогли скласти про нього більш-менш  теоретичного уявлення. Все ж  таки філософи Нового часу  більш уваги приділяли державницьким підрозділам і структурам. Про соціум, як форму людського співжиття, говорили з острахом. Тому склалася така ситуація, що про головний об'єкт - соціум як систему - соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало.

 Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історичного його розвитку і механізми функціонування, триває ще й досі.

 Як відомо, тривалий  час наші суспільні науки базувались  на одній методологічній засаді - марксистсько-ленінській. Через призму світобачення марксизму розглядались всі інші напрями філософської думки, так і здобуті за їх методологією висновки. Як науковий сприймався і розцінювався лише один підхід - марксистський. Останнє зумовлювало однобічне бачення соціального. Ціла низка складових, а відповідно і природа соціального

загалом залишалася за межами наукового розгляду. Власне це і  обумовило потребу підходу до проникнення в таїнство соціального  з іншого погляду і за іншою  методологією, привело до активізації  нових філософських напрямів, таких як філософія життя, екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика та інші. Характерно, що ці напрями дозволили, з одного боку виявити нерозглянуті марксизмом сторони суспільного життя людини, з другого - осмислити й осягнути його природу і сутність більш глибоко і об'ємно. Зрозуміло, в процесі цього осягнення новітні філософські напрями відтворювали також нові ілюзії, потрапляли в скрутні, суперечливі і кризові ситуації. Суть нової методології соціального пізнання полягає в поєднанні методологічних можливостей провідних філософських напрямків.

 

 Вже в стародавні  часи робилися спроби пізнання  суспільства. Спроби розглянути  суспільство як систему, особливості  його еволюції базувалися на  недостатньому рівні знання про  специфіку соціальної форми руху матерії. Розкриття складної діалектики суспільного життя стало можливим на основі матеріалістичного розуміння історії. К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність. Людина виступає носієм усіх суспільних відносин.

 

 Зазначений підхід  дає змогу розглянути історію  суспільства як єдність індивідуального  і суспільного, перервного і  безперервного, як історію людства.

 Насамперед потрібно  сформулювати деякі принципові  положення, які характеризують співвідношення теоретичної системи і конкретно - історичного суспільства. Однією з особливостей науково-теоретичного аналізу є те, що він здійснюється на основі дослідження ідеалізованого об'єкту, або ідеальної моделі. Реальне суспільство і його ідеалізована модель - далеко не тотожні. Ідеалізована модель суспільства співпадає з реальним суспільством настільки, наскільки відображає їх сутність, внутрішні, стійкі, необхідні зв'язки і відносини. Ідеалізована модель суспільства дає можливість досліджувати його реальну історію.

 Ідеалістичне розуміння  історії, яке абсолютизувало роль  свідомості в житті суспільства,  що перетворює його в кінцеву  і визначальну силу історичного  процесу, довго було панівним  в філософії. Причина цього  - реальна складність суспільних процесів. Дослідникам здавалось само собою зрозумілим, що якщо люди беруть участь в суспільних перетвореннях, які спонукаються усвідомленими цілями або прагненнями втілити в життя якісь свої ідеали, то, відповідно саме свідомість - первинний, визначальний фактор історичного процесу.

 Великий вклад в  розробку наукової концепції  суспільства внесла німецька  класична філософія.

 Контури наукової  методології визначалися: іти  потрібно не від суб'єктивних  намірів учасників історичного  процесу, в тому числі і самих видатних, а від внутрішньої, об'єктивної основи, яка робить історію одним, в самому собі упорядкованим процесом і визначає характер індивідуальних цілей і суб'єктивних воль. Гегель містифікував історичну закономірність, зв'язавши її з саморозвитком абсолютної ідеї. Проблематика не була вирішена, але уже осмислена.

 Принципово новий  крок вперед в цьому напрямку  був зроблений К.Марксом. Маркс  сприйняв кантівсько-гегелівську  традицію - пошуки об'єктивної обумовленості  історичного процесу. Її розвиток залежав від подолання містифікації історичної необхідності. Шлях до такого подолання:

 матеріалістична критика  абсолютизації ролі свідомості, "духу", в історичному процесі,  діалектичне заперечення попередньої  філософії історії з утриманням  всіх її величезних надбань.

 Завдання формування  матеріалістичного погляду на  історію не може бути зведена  до спрощеного розуміння: поділити  суспільне життя на те, що належить  свідомості об'єкту, і те, що знаходиться  поза нею. Бо потрібно було  не просто поширити на сферу суспільного життя те розуміння матерії, яке історично склалося в процесі пізнання природних процесів, і навіть не тільки конкретизувати, уточнити само поняття матерії з врахуванням специфіки суспільного життя.

 

 К.Маркс показав,  що життя суспільства по суті своїй практичне. Але саме признання дійсності, практики основною формою життєдіяльності, це ще не матеріалізм. Таке розуміння залишає ідеалістичний рівень історії. Тому потрібно досягти сутності засобами теорії. Маркс виразив основоположну для філософської теорії суспільства залежність свідомості від буття. "Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя".

 Закони суспільства  - це насамперед суттєві моменти,  основа різних видів і форм  дійсності суспільства. Людська дійсність і закони суспільства невід'ємні. Це необхідні зв'язки, що визначають внутрішню логіку функціонування та розвитку суспільства, це певні сталі співвідношення і залежності в структурі людської діяльності.

 Закони суспільства виражають зв'язки між суспільними явищами і людьми. Друга функція законів суспільства полягає в тому, що вони є об'єктивним механізмом регулювання суспільних процесів.

 Суспільні закони  визначають основну лінію розвитку  суспільства, не передбачаючи  різні відхилення і випадковості. Закономірним для суспільства є лише те, в чому розкриваються його корінні, суттєві зв'язки та тенденції, реалізація яких тільки забезпечує збереження соціального організму, його самоствердження, саморозвиток.

 Твердження про  включеність суспільних законів відображення реального зв'язку двох сторін історичного процесу. Визначальна роль суспільних законів виявляється в тому, що вони створюють можливості чи, навпаки, перепони для досягнення людьми своєї мети. Жива людська діяльність пов'язує в органічне ціле природно-історичний процес розвитку суспільства з розвитком індивідів, що складають суспільство. Взаємодія суб'єкта та умов його діяльності може бути представлена як суперечність, що постійно знаходить своє певне вирішення й відтворення в процесі людської діяльності. Історичний процес здійснюється живими людьми, конкретними особами. Суспільні закони реалізуються передусім через систему суспільних відносин і в самій діяльності.

 

 На сучасному етапі  суспільного розвитку людство  вже не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів, що виходять на новий рівень складності та масштабності, з вимогами цілісної соціальної системи, процесами регулювання природокористування тощо.

 Це вимагає, в  свою чергу, здійснення переходу до нового і сторичного механізму реалізації об'єктивно необхідних, закономірних зв'язків суспільного життя.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо  пов'язане з аналізом головних підрозділів  і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких веде до цілісності суспільства, а дисгармонія - до конфліктів. Виділяють такі сфери суспільного життя: матеріальна, соціально-політична, духовна, культурно-побутова. Усі сфери суспільного життя тісно пов'язані між собою, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери має стояти людина.

 

 Яке ж взаємовідношення  суспільства і природи? Природа  є необхідною умовою матеріального  життя суспільства, зокрема фізичного  і духовного життя людини, джерелом  ресурсів, що використовуються у  виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи.

 Перебуваючи в тісному  взаємозв'язку природа і суспільство  утворюють систему "суспільство-природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилась людина.