Критична філософія та її сутність

Критична філософія  та її сутність

 

План

 

Вступ………………………………………………………………………..с.3

1. Витоки критичної філософії………………………………………..с.4
2. Критична філософія І. Канта……………………………………….с.7
3. Рецепції кантівської критичної філософії...…...…………...…….с.10
4. Філософія критичного раціоналізму……………………………...с.13

Висновки…………………………………………………………………..с.15

Список використаної літератури…………………………………….…..с.16

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Розум, як одне з головних понять епохи Просвітництва, спочатку вважався якоюсь критичною силою, внутрiшньо притаманною людині. Для нього, здавалось, не iснує абсолютних авторитетiв, все може стати предметом розсуду, вся дiйснiсть, адже розум не обмежений анi ззовнi, анi в собi самому. Вiн є повнiстю суверенним. Вiд часiв Бекона вважалось, що iстинність мислення визначається предметом мислення. Що ж до помилкових знань, то тiльки вони i залежать вiд особливостей того, хто мислить. В свою чергу, у Новий час І. Кант назвав «догматичною» всю раціоналістичну філософію від Декарта до Християна Вольфа за створення філософських навчань без попереднього дослідження можливостей і передумов знання, дослідження меж пізнавальних здатностей людини, тобто без рішення питання про те, наскільки людина здатна пізнати істину. Викладена ним в «Критиці чистого розуму» критична філософія поклала початок філософському критицизму.

Мета реферату полягає у дослідженні особливостей та сутності критичної філософії.

Об’єктом дослідження явище критичної філософії у філософській думці.

Предметом дослідження є особливості та сутність критичної філософії І. Канта, а також її рецепції й сучасної філософії критичного раціоналізму.

У відповідності до мети реферату завданнями є:

визначити та охарактеризувати витоки критичної філософії;

охарактеризувати особливості критичної філософії І. Канта;

охарактеризувати особливості рецепції кантівської «критичної метафізики»: Н. Гартман, М. Гайдеґґер і Г. Рікерт;

охарактеризувати особливості філософії критичного раціоналізму.

Структура реферату складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

1. Витоки критичної філософії

 

Починаючи з Ф. Бекона, центральним поняттям цієї філософії було поняття розуму. Це не значить, що фiлософiя ранiше ним не користувалась. Але традиція, яка склалась за довгі століття Середньовіччя, передбачала,  що призначення розуму полягає в прилученні людини до Бога, в котрого слід вірити i буття якого виходить за сферу розумової активності. Розпад середньовічного світу спочатку привів до переміщення у центр світоглядної системи людини як цілісної особи (Відродження), а потім вже з людських властивостей увагу було акцентовано на розумі. Розум, носієм котрого став визначатися окремий суб’єкт, ставився насамперед у вiдношення до природи, а якщо говорити точнiше – у вiдношення до дiйсностi. Дiйснiсть же являє собою як природу, так i суспiльне життя.

Виробництво вимагало її подальшого розвитку, особливо в прикладному, практичному аспектi. Наука ставала  продуктивною силою i це найбiльш виразно  пiдтверджувала механiка, яка поступово  виходила в лiдери. Практична орiєнтацiя науки, пiдтримана насамперед у Англiї буржуазiєю i її державними дiячами, або вiдсунула на периферiю iншi види духовностi, або вимагала їх перебудови на зразок природознавства. Таким чином у системi знань вiдбулися докорiннi змiни. Поряд з фiлософiєю з’явилися i почали самостiйно розвиватися конкретнi науки про природу i суспiльство з їх специфiчними методами пiзнання, що вело до змiн у статусi фiлософiї, її предмету i ролi. Увагу дослiдникiв все бiльше привертала методологiя та теорiя пiзнання. Виникали питання, що торкалися походження пiзнавальної спроможностi, джерел i ефективностi пiзнання, спiввiдношення чуттєвого, досвiдного i рацiонального, питання про iстину тощо. Сформувалось поколiння фiлософiв, якi переважно дослiджували саме цi – гносеологiчнi – проблеми.

Таким чином, шлях розвитку науки було вказано. А як же бути з фiлософiєю? Що вона є? В чому її особливий предмет? Яке її вiдношення до науки? А чи є вона або чи може вона бути наукою? Ось питання, котрi загострились саме в серединi XVIII ст. i засвiдчили певну кризу фiлософської думки. Ще у XVII ст. таких проблем не iснувало. Для Бекона, Декарта, Гоббса фiлософiя була символом науки i мова могла йти лише про класифiкацiю її пiдроздiлiв, окремих наук в її материнському лонi або про демаркацiю кордонiв мiж фiлософiєю та теологiєю. Розв’язання нових проблем можна було знайти через ретельне дослiдження сутностi i характеру того знання, яке ми вважаємо науковим, через  дослiдження розумової працi, котра продукує наукове знання¹.

В цьому контексті Д. Юм зосередив увагу на головному: на розкриттi механiзму утворення загальних понять, без яких не може бути науки взагалi. Твердження Юма про неможливiсть однозначно вивести з розуму i рацiонально обгрунтувати iснування об’єктiв навколишнього свiту було поширено ним i на такi очевиднi для традицiйної фiлософiї надчуттєвi сутностi, як субстанцiя, Бог i матерiя. Так сталося, що  критичний пафос англiйського мислителя найбiльш вiдгукнувся на континентi, особливо у Нiмеччинi, де панувала лейбнiцевсько-вольфiвська фiлософiя. Хрiстiан Вольф був популяризатором та систематизатором вчення Лейбнiца. Вже сама назва одного з головних його творiв «Розумні думки про Бога, світ, людську душу та про всі речі в цілому» досить виразно свiдчить про предмет цiєї метафiзики, про її сходження врештi-решт до Бога. Це була рацiоналiстична, вкрай формалiзована фiлософiя з переважно дедуктивним методом викладення².

Внаслiдок успiхiв досвiдного природознавства, зокрема ньютонiвської фiзики,  а також критики рацiоналiзму з боку англiйських фiлософiв, думка Нiмеччини вимагала своїх реформаторiв. I вони з’явились в образi представникiв так званої нiмецької класичної фiлософiї. Це насамперед Iммануїл Кант (1724–1804 рр.), Йоганн Готлiб Фiхте (1762–1814 рр.), Фрiдрiх Вiльгельм Йозеф Шеллiнг (1775–1854 рр.) та Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770–1831 рр.). Нiмецька класична фiлософiя стала певним завершенням новоєвропейської фiлософiї.

У чому ж криється найголовнiша новина, яку вносить у цi центральнi питання нiмецька класична фiлософiя? Якщо сформулювати коротко, то вiдповiдь буде така: не стiльки особливостi того, що пiзнається, скiльки властивостi суб’єкта є головним фактором, який  визначає пiзнавальний процес i навiть “формує” сам предмет пiзнання. Цю тезу, вперше проголошену Кантом, i можна вважати головним змiстом “копернiканського повороту” в фiлософiї.  Сам Кант писав про це так: “Досі вважалося, що всі нашi знання мусять рівнятися по  предметах; однак усi спроби довідатися щось про них a priori через поняття, розширивши тим наші знання, за такої передумови зазнавали неуспіху. Тож варто спробувати, чи не впораємося ми з завданнями метафiзики краще, якщо припустимо, що предмети мусять рівнятися по наших знаннях…”³. 

Таким чином, навiть без заглиблення в змiстовний аналiз наведеного фрагменту очевидно: йдеться в ньому про радикальну змiну позицiї, з якої розглядається  вiдношення суб’кта i об’екта у процесi пізнання. Аналогія з Коперніком, яку проводив i сам Кант, не є випадковою. I тут і там наслідки перестановки сторін відношення були кардинальними. Саме із цьому розпочалась історія критичної філософії.

 

2. Критична філософія І. Канта

 

Традиційно у філософуванні  Імануїла Канта розрізняють два  основні періоди: докритичний (до 1770 р.) і критичний (після 1770 p.). Протягом першого з них, викладаючи рiзнi навчальні дисциплiни (математика, фiзика, фiзична географiя, логiка, метафiзика тощо), Кант мало цiкавився суто фiлософськими темами. Найбiльш вiдомий твiр цього перiоду «Загальна природна iсторiя та теорiя неба, або Спроба витлумачити устрiй i механiчне походження Всесвiту, виходячи з принципiв Ньютона» (1755). Тут Кант виступає як оригiнальний природознавець, вiн розробляє космогонiчну гiпотезу походження Сонця i планет з первiсної пилової туманностi. Принципи системностi i розвитку визначали нетривiальнiсть цiєї гiпотези. Дотепер вона вiдома як гiпотеза Канта – Лапласа.

Головним твором критичного перiоду є «Критика чистого розуму» (1781). У Канта відправне питання критичної філософії – співвідношення досвіду і розуму у пізнанні. Відповідь Канта на стару проблему Нового часу досить проста: пізнання неможливе без взаємодії чуттєвого досвіду та інтелекту. Ця відповідь була наче ілюстрацією до геґелевської історії філософії: у розвитку мислення дві суперечливі тези підважує третя синтетична теза. Цей підважувальний синтез має характер якісного переходу, що і продемонстрував Кант. «Критика чистого розуму» не  просто примирила дві непримиренні філософські традиції. Вона говорить про необхідність вивчити підстави, з яких ми робимо ті чи інші судження, і в процесі вивчення підстав знаходить синтетичну позицію⁴.

Варто підкреслити, що у назвi твору термiн  «критика» вживається в первинному значеннi “дослiдження”, тобто без того негативного забарвлення, яке має мiсце сьогоднi в разi оцiнки якоїсь iдеї чи позицiї. Що ждо виразу “чистий розум”, то Кант прагнув пiдкреслити: в дослiдженнi мова йтиме про таку дiяльнiсть розуму, коли вiн продукує апрiорне знання (знання, що передує досвiду). Тодi розум – це здатнiсть до апрiорного пiзнання. Стратегiчною метою Канта протягом критичного перiоду стало реформування фiлософiї з використанням досвiду трансформацiї природознавства.  Там, де бачили ранiше безладдя i хаос, Ньютон навiв суворий порядок, створив науку, упорядкувавши природничi знання за певними принципами. Цi принципи мали апрiорний характер, проте матерiал, на який вони “накладались”, був емпiричний, тобто досвiдного походження⁵.

Кант розділяв науку у власному та невласному значенні слова. Тiльки перша здатна претендувати на звання справжньої науки, оскільки її судження мають неспростовний, абсолютно iстинний (аподиктичний) характер, що забезпечується математикою. Кант був впевнений в наявностi у людини апрiорних форм знання, але замислився над тим, як ввести в фiлософiю досвiднi вiдомостi, як поєднати апрiорнi форми мислення з досвiдним матерiалом, щоб вiдмежуватися вiд старих, змертвiлих спекулятивних систем i спрямувати метафiзику на шлях науки. Щоб вирiшити таке завдання,  треба його конкретизувати, вивести в площину послiдовностi часткових завдань, встановити чергу їх вирiшення.

Кант вважає, що iнстанцiя розуму не створює нiяких понять, iдеї то є категорiї розсудку, розширенi до такого вигляду, щоб вони мали абсолютну повноту емпiричного синтезу до безумовного. Справа в тому, що розсудок (за самою природою логiки мислення) завжди переходить вiд одного обумовленого до iншого і намагається закiнчити цей ряд чимось останнiм, абсолютно безумовним. Безумовне i пропонує нам розум у виглядi iдей, якi Кант зводить у три класи: 1) абсолютна єднiсть мислячого суб’єкта (предмет психологiї);  2)  абсолютна єднiсть ряду умов явищ (предмет космологiї); 3)   абсолютна єднiсть умов усiх предметiв мислення (предмет теологiї)⁶. 

Кант поєднав усi iнтереси  розуму – i теоретичнi, i практичнi –  у три знаменитих запитання: Що я можу знати? Що я повинен чинити? Чого я смію сподіватися? На перше з наведених запитань попередню вiдповiдь дала «Критика чистого розуму». У системi фiлософiї на друге запитання вiдповiдь дає мораль, на третє – релiгiя. Вже наприкiнцi життя до цього перелiку фундаментальних запитань Кант додав четверте:  Що є людина? На нього вiдповiдає антропологiя, присвячену їй працю Кант видав у 1798 р. Останнє запитання – найзагальнiше, “по сутi все це можна було б звести до антропології, адже три перших питання відносяться до останнього.” – зауважує  Кант. Якщо розум орiєнтується на вивчення людських вчинкiв, то вiн набуває практичного значення i стає практичним розумом. Людськi дiї i вчинки вiдрiзняються вiд iнших явищ тим, що вони мають свою основу у розумнiй волi. Воля ж мислиться як здатнiсть визначити себе самого до таких вчинкiв, якi виходять з уявлень про тi чи iншi закони. Закони цi є законами свободи, а наука про них – етика або вчення про моральнiсть. Як мисляча, розумна людина Кант мав повне право запропонувати основний закон практичного розуму всiм іншим розумним iстотам, а також подати кожнiй з них дороговказ до самовiдкриття в собi того ж самого закону в найзагальнiшому виглядi.

Таким чином, в критичній  філософії І. Кант встановив межі знання і пізнання, довів хибність догматичної філософії, яка заявляла, що знання може охопити своєю пояснювальною силою все буття, становлення і, навіть, сферу трансцендентного. Кант же поряд із досвідним знанням помістив сферу припущень, що для людей були постулатами, тобто продовженням їхньої етичної волі та вчинку і діяли за законами не логічної, а етичної необхідності. Мета Канта — замінити догматичну теологію критичною, перетворити раціональну теологію зі спекулятивної науки на критичну перевірку дійсних, але постійно невирішуваних проблем людського розуму та засобів вияву морального натхнення під проводом автономного розуму.

 

3. Рецепції кантівської критичної філософії

 

Нове  критичне  розуміння  метафізики мало вельми цікаве продовження в ХХ ст., тож тут доречно  згадати  хоча  б  декілька  проектів «нової метафізики», творці яких свідомо відштовхувалися  від  кантівської позиції.

Концептуальний  виклад «критичної  онтології як нової метафізики» Н. Гартман розпочав із чіткого  виокремлення різних  типів метафізики. Певною мірою цю типологію можна розглядати як  переосмислення  Кантової  трансцендентальної філософії – зокрема, її метафізичних конотацій. Своє розуміння природи метафізики Н. Гартман виклав у розлогому трактаті «Основні засади метафізики пізнання» (1925), який засвідчує впевнений концептуальний рух від неокантіанського (логіко-гносеологічного) розуміння можливостей  і  меж  метафізики  до  розробки  власної моделі  метафізики  як  критичної  онтології⁷.

Аналіз онтологічної проблематики філософ починає з виокремлення трьох можливих типів метафізики: 1)  традиційна  метафізика «царин  чи сфер» (Gebietsmetaphysik)  у  складі  онтології, космології, психології, теології; 2) спекулятивне вчення про суще позбавлене після нищівної критики Канта не тільки легітимного поділу на традиційні сфери, а й узагалі права на законне існування («Метафізика  як  спекуляція  після  Канта вважається чимось неможливим  і цілковито паралізованим» [10,  12]); 3)  метафізика  проблем (Metaphysik der Probleme),  що  опікується  критичним (а не догматичним) осмисленням апорій, із якими людський розум стикається у пізнанні сущого, світу, природи та історії. Н. Гартман переконаний, що  кантівська  критика  догматичної (спекулятивної за своїм пафосом і, головне, методом) метафізики багато в чому була обґрунтована. Але з часом стало очевидним, що «метафізична теорія, яка спрямувала критику проти самої  себе, в цілому  була  лише  гаслом  певного комплексу проблем. Її спекулятивна ексцентричність стала  її помилкою, але назагал вона перебувала в небезпечних пошуках межі самодостатніх, чистих понять, і в цьому не помилялася, бо це відповідало природі її проблем, попри те, що самі  ці  проблеми  не  цілковито  підпорядковані розуму. Є проблеми, до яких неможливо ставитись  як  заманеться,  адже  в  них  завжди  є щось нез’ясоване, якийсь залишок, щось непроглядне, ірраціональне». Отже, «метафізичні проблеми» стосуються того «нез’ясованого, непроглядного залишку» (що дуже нагадує кантівську «річ-у-собі»),  який  завжди  потребує  свого  осмислення,  теоретичного  прояснення  задля «зменшення»  цієї  нез’ясованості: «Якщо  метафізичні передумови речей не підлягають повному знищенню, то належить переступати цей незнищенний  залишок,  до  якого  долучена метафізика, беручи його до уваги як вічний “Х”»⁸.