Лекции по "Философии"

План:

1. Досократівська філософія та її універсалістські орієнтації:

а) мілетська школа. Геракліт. Піфагор та піфагорійці;

б) криза унітарності мислення (елейська школа);

в) плюралістична тенденція  філософського освоєння світу (Емпедокл,

Анаксагор, Демокріт).

2. Класична грецька філософія:

а) проблеми людини в античній філософії. Софісти, Сократ;

б) народження ідеалізму. Платон;

в) систематизація античної філософії. Арістотель.

3. Елліністично-римська філософія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Досократівська філософія та її універсалістські орієнтації.

 

Основною рисою античної філософії є її звернення до природи. Для давніх

греків оточуюча природа була їхньою природною колискою. Вона захищала їх,

гріла, годувала. В їх міфологічному пантеоні немає богів в образі злих, хижих

звірів. Їх боги – могутні, безсмертні істоти. Вони живуть в тому ж середовищі,

що і греки, зовсім близько - на Олімпійських горах ( » 3 тис . м ). Тому

вивчення природи як своєї домівки для греків є природним. Пізнаючи її, вони

відмовляються від ідеї створення світу богами.

Є світ у вузькому розумінні  – обжитий, олюднений. А є світ великий,

невідомий . Він виник  з першочергового Хаосу як світовий закон , впорядкування.

Слово Космос означає порядок , прикраса. Цьому порядку підпорядковано все:

природа, боги, люди. Людина може протидіяти цьому закону, діяти самостійно,

але з рамок закону йому не вийти.

 

„Слухняного доля веде,

а неслухняного – тягне”, - казали давні

греки.

 

В VII – VI ст. до н.е. жили 3 мислителі, з іменами яких пов`язують утворення

мілетської філософської школи: Фалес, Анаксімен і Анаксімандр. Їх не задовольняла

міфологічна картина світу, вони хотіли знайти логічне пояснення  його існуванню. І

перше питання, яке вони ставлять: з чого все? Це був крок до узагальнення:

багатогранність речей має  в собі приховану єдність. В чому вона? За Фалесом, у

воді, Анаксімен вважав першоджерелом повітря(воздух), а Анаксімандр – „некое

беспредельное и вечное вещество” – апейрон. Це є основа всього – субстанція світу.

Анаксіменові приписують цікаве пояснення безмежності пізнавального процесу.

Якось, прогулюючись у садку, Анаксімен вів бесіду з учнем, який запитав його, як

проживши таке довге життя, володіючи всебічним досвідом, філософ  вважає багато

питань нез`ясованими  для себе. Мудрець накреслив 2 круги  – малий і великий, та

пояснив, що малий круг символізує знання учня, а великий – його знання. Все, що

поза кругами – невідоме. У міру зростання круга (обсягу) знань, коло - дотик з

невідомим – збільшується. Отже, чим більше знаєш, тим більше виникає

нез`ясованих питань.

Неабияким генієм стародавнього  світу вважають Геракліта (540 – 480 рр. до н.е.),

який живу сусідньому з  Мілетом полісі Ефесі.

Відомо, що він походив  з царського роду, проте від  почесного титулу відмовився

на користь брата, бо вважав, що люди, пишаючись походженням та ставлячи

багатство понад усе, не осягнули справжній сенс буття.

В історію філософії Геракліт увійшов під назвою „філософа, який плакав”,

оскільки люди через своє нерозуміння істини здавалися йому жалюгідними. Вчення

Геракліта геніальне. Він  твердив, що в світі відбувається постійна гра

суперечностей, без якої він перестав би існувати. Замість  слова „Бог” Геракліт часто

вживає слово „Логос”, що з грецького означає „слово”, „мислення”. Це Всесвітній

розум, закон, що керує всіма  процесами в природі.

Сутність логосу він розкриває  в ряді принципів:

- принцип єдності і  боротьби протилежностей ”Безсмертні смертні,

смертні безсмертні, життя  одних є смерть інших і смерть одних є життя

інших”.;

- принцип змінності „Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку”;

- принцип відносності  „хвороба робить приємним і благим здоров`я,

голод – ситість, втома  – відпочинок”.

Тобто Геракліт уперше, хоч  і метафорично, сформував ідею про  діалектичну

природу сущого.

Цікаво, що першоосновою Геракліт вважав вогонь. Також він висловив

близьке до Біблейського пророцтво: „Всіх і все, раптово, буде судити вогонь”.

І тим, хто усвідомлює необхідність жити за законами логосу (Бога) Геракліт

пророчить:

 

„Мудрим суджено, будучи в Аїді,

вставати від сну смерті і бути

наяву вартовими живих  і мертвих”.

 

Наприкінці VI ст. Мілет завойовують перси, і центр давньогрецької філософії

переміщується до Південної  Італії та о. Сицилію. Тут виникає  славетна школа

Піфагора (576-496 рр. до н.е.)

Піфагор – не ім`я, а прізвисько відомого вченого, означає „той, що переконує

мовою”. Це була таємнича людина. Збереглися легенди про те, що він з`являвся

одночасно у двох місцях, що його голосом вітала ріка Кас.

Відомо, що сутність піфагорійської школи філософії складає „вчення про

число”. Структуру Всесвіту вони пояснювали за допомогою числа як

першопочатку. Вважаючи, що „число править світом”, піфагорійці зводили все

пізнання до пізнання числа  і числових відношень.

Цікавими є думки, що приписують Піфагору:

„Що найпрекрасніше? Гармонія.Найдужче? Думка. Найкраще? Щастя”.

„Намагайся, перш за все, бути мудрим, а вченим – коли будеш мати вільний час”.

„Роби велике, не обіцяючи великого!” „Початок є половина всього” „Мовчи або

говори те, що краще за мовчання” та інші.

Філософська школа елеатів виникла у „Великій Елладі” і засновником її був

Ксенофан. Головні мислителі школи – Парменід та Зенон.

В центрі уваги Парменіда були питання співвідношення буття і небуття, буття

і мислення.

„ Є буття, а небуття  цілком немає”.

„Є” – це те, що не може не бути – це буття.

„Не є” – це те, що не може бути, тобто небуття.

Буття – це те, що існує, небуття  – те, чого не існує.

Існує лише те, що можна помислити  і висловити в словах, тобто  буття.

Небуття не можна помислити  і виразити в слові. Отже, воно не може існувати.

Формулює ідею тотожності буття і мислення: ”Мислю, значить існую”.

Продовжуючи думку Парменіда, неможливість руху доводив у своїх апоріях

(затруднениях) Зенон („Дихотомія”, „Ахіллес і черепаха”, „Стріла”) Його логіка

полягає в тому, що помислити  рух неможливо, оскільки думка про  можливість

руху призводить до протиріч. А те, що не можна помислити –  не існує.

Вперше в історії європейської цивілізації переконливо лунає  думка про

могутність розуму.

Протиріччя між чуттєвим сприйняттям та логічним мисленням, що були

представлені в апоріях  Зенона, вимагали свого вирішення.

Вихід з кризи запропонували  давні атомісти. Його засновником був мислитель

Левкіпп, який стверджував, що все в світі складається з найменших, простих і

неділимих часток – атомів і пустоти. Фізики як науки ще не існувало.

Продовжувач вчення Левкіппа – Демокріт з м. Абдер. На відміну від Геракліта

- „плачучого філософа”, Демокріта називали „радіючим філософом”, оскільки він

вважав усі людські  справи смішними. Демокріт визнавав існування і буття і

небуття. Буття – це атоми, дрібні, невидимі, неподільні частинки. Атоми мають

різну форму і розміри, завдяки чому вони при з`єднанні  утворюють безліч тіл.

Небуття Демокріт уявляв як порожнечу. Атоми і порожнеча – вічні й нескінчені.

Вчення Демокріта – остання і теоретично розвинена форма класичної

натурфілософії – атомістичний матеріалізм. Подальші античні вчення у центр

зацікавлень поставили інші проблеми.

 

2. Класична грецька  філософія.

 

В V ст. до н.е. центр духовного  життя Стародавньої Греції переміщується  в

Афіни. Відбувається зміна  в предметі філософських роздумів. Філософія

перетворюється на частину  „масової культури”. Людей, які займаються

філософією, називають „софістами”. Вони були вчителями музики, ораторами,

адвокатами. Вони піднесли філософію  на новий рівень розвитку. Найвідоміші

софісти V ст. до н.е. – Протагор та Горгій.

Основним положенням Протагора :

„Людина є міра всіх речей в тому, що вони існують і в тому, що вони не

існують”.

Словом, людина – міра, сама визначає що є добро і зло, що є  істина і хибне.

Протагор і Горгій стверджували, що абсолютної істини не існує. Значення

софістів в тому, що вони закликали відмовитися від догматичного мислення і

піддати сумніву „вічні” істини.

Сократ (470-399 рр. до н.е.) –  афінський філософ. Його батько був  каменярем,

а мати – повитухою. Як говорили сучасники, Сократ мав жахливу зовнішність.

Він не записував свої міркування і його бесіди дійшли до нас в  інтерпретаціях

його учнів.

Найбільше Сократ переймався проблемою сенсу життя. Для чого живе

людина, що є добро і  зло, тощо. Справжні життєві цінності філософ бачив не в

зовнішніх обставинах, а  у здібностях людської душі.

Де знаходиться Істина? Вона в нас самих. Тому ніхто не може навчити іншого

правильному життю. Істину знайти можна шляхом самопізнання : „Пізнай самого

себе”,

„Я знаю, що нічого не знаю.”

Однак, є люди – філософи, говорив Сократ, що стимулює людську  свідомість

до пошуків істини, хоча готової істини не дають. Сократ вів  бесіди,

використовуючи іронію, розкриваючи  таким чином нікчемність співрозмовника.

Відомо, що філософа стратили, звинувативши в тому, що він не визнає богів,

яким поклоняються афіняни, і розбещує молодь.

Цікавлять деякі думки  Сократа:

„заговори, щоб я тебе побачив”, „вражає те, що будь – хто одразу скаже, скільки у

нього овець, проте не всякий зможе назвати скільки має  друзів”, „я їм, щоб жити, а

інші люди живуть, щоб  їсти”, тощо.

Не менш цікавою особою античності був Платон (427 – 347 рр. до н.е.)

При народженні його назвали  Арістоклом. Походив із знатного

аристократичного роду. Платоном назвали за широке чоло і плечі. Був  учнем

Сократа і на все життя  зберіг повагу і любов до вчителя, і записав його думки у

формі діалогів. Подейкують, що вчитель передбачав появу надзвичайно

талановитого учня: саме перед зустріччю з Платоном

За Платоном, людина має  смертне тіло і безсмертну душу, яка до вселення в

людину прибувала в  царстві ейдосів (ідей). Душа складається з 3 частин:

розумної, страсної та вожделеної. Розумна не завжди може справитися з двома

іншими, тому душа падає вниз, на землю та вселяється в людину.

Як бачимо, Платон по-своєму вирішує проблеми пізнання. Знання людини

завжди умовні, приблизні. Об`єктивна істина все ж існує  – у виді ейдоса, але

вона доступна тільки коли душа у світі ідей.

Кожного разу, поєднуючись  із новим тілом, душа забуває те знання, яким вона

володіла. Саме тому процес пізнання за Платоном – це процес „нагадування”. А

мета людини – осягнення  Божественного, максимальна реалізація здатностей

своєї душі.

Після смерті Сократа Платон багато подорожував, часом жив при  дворі тирана

Сіракуз Діонісія, який продав його в рабство. Викупив його Анникерід. Потім в