Основні періоди розвитку античної філософії

1.    Основні періоди розвитку античної філософії

Розрізняють наступні періоди розвитку грецької філософської думки, критеріями виділення яких виступають, з одного боку, оригінальність в постановці і рішенні інтелектуальних проблем, з іншої - хронологічна дистанція різних напрямів один відносно одного:

I. Рання натурфілософія (філософія природи), YI - Y вв. до н.е. Ранніх грецьких філософів цього часу називають в історії філософії також досократиками, тобто тими, хто не торкнувся впливом Сократа і заснованій ним традиції. Основними проблемами в цей період виступають проблеми природи (фюсиса) і космосу, речової, матеріальної основи природи (чотири стихії - вода, повітря, вогонь, земля), проблеми виникнення космосу (космогонія) і наступного розвитку, але також тут уперше розглядаються проблеми знання і його засобів, абстрактного пізнання (передусім - математичного). Основними школами цього періоду були іонійська, милетская школа (у Малій Азії, представники - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен) і італійські, піфагорійська і элейская, школи (у Італії, представники - Піфагор, Парменид, Зенон).

II. Гуманістичний період (середина V - 1-а половина IV ст. до н. э) : головна увага приділяється етичної, моральної проблематики (проблема справедливості і доброчесного способу життя), даються визначення суті людського буття; школи: Сократ і сократики, софісти;

III. Період класичної грецької філософії, синтетичний період (кінець V - кінець IV ст. до н. э) : відкриття надчуттєвого (ідеального) світу, школи: академія Платона, ліцей Арістотеля. Цьому періоду належить заслуга підведення підсумків усієї попередньої філософської традиції і створення найбільш розроблених філософських систем : ідеалізму, діалектики Платона, метафізики, етики, політики Арістотеля;

IV. період елліністичних шкіл (епоха Олександра Македонського (2-а пів. IV ст. до н. э) - до кінця язичницької ери (V - VI ст. н. э)) : рішення проблем трагічного людського існування, розвиток попередньої проблематики раніше усього Платона, Арістотеля і Гераклита, залучення ідей східної філософії - єгипетською, персидською, індійською. Провідними школами були: киники, епікурейці, стоїки, скептики, еклектики;

V. релігійний період (середина III - середина VI в) : містично-інтуїтивне пізнання вищого, звільнення людини від гніту матеріального, аскеза як шлях філософії і життя, школи: неоплатонизм (засновник - Гребель), що синтезував ідеї Платона і Арістотеля.

VI. християнський період (I - III вв. - VI - VII вв) : досвід раціонального визначення догм нової релігії в мові категорій грецької філософії. Проте перемога релігійного християнського світосприйняття була, по суті, подоланням способу мислення древніх греків. Це підготувало грунт для середньовічної цивілізації.

Специфіка античного способу філософствування пов'язана передусім з переробкою як власної міфологічної спадщини на природних, натурфилософских принципах, так і з переробкою позитивних знань древніх Східних цивілізацій (єгипетською, вавілонською), що виникли з практичних потреб техніки, торгівлі, шляхів сполучення. У грецьких філософів головним є прагнення дати наявним знанням детальне теоретичне і логічне обгрунтування в космологічних і фізичних побудовах. Греки виявляють схильність саме до обгрунтування, виведення, раціонального розуміння висунених положень, що стало причиною виникнення наукової культури мислення, специфічної для європейської цивілізації. Фізика, логіка, математика як обгрунтовані системи знання, а не збори тез і відкриттів, стали наслідком вказаних прагнень грецьких філософів.

2.   Космологічні та натурфілософські  ідеї досократиків

Досократівська філософія включає:

– іонійську філософію – Мілетська школа, Геракліт;

– італійську – піфагорійці, елеати, Емпедокл;

– філософію давньогрецьких атомістів – Левкіпп, Демокрит.

Іонійська філософія. Засновник Мілетської школи - Фалес (біля 625–547 до н.е.) - був першим математиком і фізиком. Свої первісні знання він здобув у Вавілонії, Єгипті і Фінікії. Як основу усього існуючого Фалес розглядав воду, яку вважав одушевленим началом. За Фалесом, усе має душу, як, наприклад, магніт, що притягає залізо. Фалес передбачив сонячне затемнення. Учень ФалесаАнаксимандр (біля 610-540 до н.е.) в якості начала і основи усього вважав –апейрон – невизначене, необмежене. Поняття «апейрон» Анаксимандра вже знаходиться на шляху звільнення мислення від образно-метафоричної форми, конкретно-почуттєвої образності. Анаксимен (біля 588-525 до н.е.) – учень і послідовник Анаксимандра – першоосновою вважав повітря, оскільки воно найбільш безякісне, усепроникливе. Таким чином він у своїх поглядах знову перейшов до конкретно-наочних уявлень про першооснову, не змігши втриматись на висоті абстрактного мислення вчителя. Представники мілетської школи зробили рішучі кроки до деміфологізації античного світогляду.

Геракліт з Ефесу (біля 544-483 до н.е.) основою космосу він вважав вогонь і першим в античній філософії висунув і обґрунтував ідею про розвиток світу, вказуючи на причину його вічного відновлення, становлення, розвитку - боротьбу протилежних начал. Світові процеси Геракліт пояснював ритмічною пульсацією вічно живого вогню, його розміреним розгоранням і згасанням. Ідея боротьби протилежних начал сполучалася в Геракліта з думкою про вічність змін, що відбуваються у світі, символом яких є образ потоку, плину ріки. Діалектика Геракліта ще не була виражена в поняттях, а будувалася на основі наочних, гранично конкретних, чуттєво достовірних образах-поняттях, смислообразах. Стали хрестоматійними його висловлювання: "Усе тече, усе змінюється", "У ту ж саму річку не можна ввійти двічі".

Італійська філософія. З Іонії центр духовного життя грецького світу переміщується на далекий Захід - у Велику Грецію; так іменувалися колонії, що утворилися на узбережжі Південної Італії і Сицилії: Неаполь, Елея, Кротон, Сіракузи. Засновник піфагорійської школи був Піфагор (біля 580-500 до н.е.) - математик, філософ, морально-релігійний мислитель, який створив свій союз у Південній Італії (Кротон). В якості основи світу піфагорійці висунули кількісні співвідношення: підгрунтям всього є число, числові співвідношення складають саму сутність природи. Таким чином, вчення піфагорійців про першооснову було більш абстрактним, ніж у філософів Мілетської школи й у Геракліта. Вони зробили важливий крок у напрямку звільнення мислення від образно-метафоричної форми. Значне місце філософських пошуках піфагорійців займали проблеми правильного способу життя. Ідеалом життя піфагорійського братства був принцип аскези; в братстві була прийнята особлива ієрархія цінностей: на першому місці в житті - прекрасне і благопристойне (наука, знання), на другому - вигідне і корисне, на третьому - приємне. Вище од усього цінувався споглядальний спосіб життя мудреця. В основі піфагорійської етики – угамування пристрастей, культ дружби і товариства, шанування старших.

Головні представники школи елеатів - Парменід (біля 540-470 до н.е.) і Зенон (480 - 430 р. до н.е.). Парменід уперше розробив філософське поняття «буття». Він також порушив питання про те, як можна мислити буття. У центрі уваги Парменіда – проблеми співвідношення буття і небуття, буття і мислення. На питання про співвідношення буття і небуття Парменід відповідав: буття є, а небуття немає. Він уперше застосував докази для обґрунтування своєї тези. Те, що є, можна виразити в думці; те, чого нема, виразити в думці не можна. Небуття невимовне, непізнаване, недоступне для думки, тому воно і є небуття. За Парменідом, «буття і думка є одне і те ж». На відміну від поглядів Геракліта, він висунув ідею про незмінність, нерухомість буття. Буття - це те, що завжди є; його головні ознаки полягають в тому, що воно єдине і вічне. Зенон у своїх апоріях: дихотомія, Ахіллес і черепаха, Стріла, Стадіон – намагався довести неможливість руху.

Давньогрецькими атомістами були Левкіпп (500-440 до н.е.) і Демокрит (460-370 до н.е.). Демокрит вважається основоположником матеріалістичного напрямку в філософії. Основні положення його вчення: матеріальний світ складається з атомів – найдрібніших неподільних пероцеглин усього сущого – і порожнечі; всі речі, в тому числі й душа – лише тимчасові комбінації атомів; атоми знаходяться у вічному русі у нескінченному просторі, утворюючи нескінченну безліч світів; усе у світі відбувається відповідно до необхідності, випадковість неможлива; на основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття, але чуттєве сприйняття дає лише "темне" знання. "Світле" знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум; саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти, тобто атоми недоступні чуттєвому пізнанню, вони осягаються лише розумом.

Демокриту належить розробка концепції евдемоністичної етики, згідно з якою єдиним або вищим людським благом є щастя. Для людини природно прагнути до щастя - безтурботного, спокійного, радісного стану духу. Щастя, за Демокритом, доступне лише доброчинній людині. Умова щастя – виховання таких чеснот як мудрість і почуття міри. Тільки завдяки мудрості, що дозволяє добре мислити, добре говорити і добре вчиняти, людина може звільнитися від усього випадкового, минущого і марного. Прагнення до суєтних і уявних благ - багатства, слави, почестей, влади - позбавляють людину справжнього спокою. Вона стає жадібною, боязливою, заздрісною, перебуває в постійній тривозі за себе і за своє майно, втрачає почуття міри. “Не тілесні сили і не гроші роблять людей щасливими, але правота і всебічна мудрість». Моральний ідеал Демокрита - мудрець, який нехтує суєтністю життя, відрізняється помірністю, адже для підтримки здорового стану тіла і духу він потребує небагато.

Таким чином, моральна позиція Демокрита характеризується, з одного боку, раціоналізмом - мудрість розглядається як вища чеснота, а розум є критерієм моральної поведінки; з другого боку, утилітаризмом – добром вважається те, що корисно, а злом - те, що шкідливо. Закладені Демокритом основи індивідуалістичної етики були розвинуті софістами, гедоністичні і аполітичні мотиви – Епікуром. Ідеї Демокрита відіграли видатну роль в подальшому розвитку філософії, етики та природознавства.

3.  Класичний період античної філософії (Сократ,Платон,Арістотель)

Класичний період античної філософії розпочинається в V ст. до н.е. Це був період найвищого духовного розквіту Стародавньої Греції, центр духовного, в тому числі наукового життя переміщується в Афіни. Відбувається зміна предмету філософії: якщо раніше це були природа і космос, то тепер предметом філософії стає людина, її життя та діяльність. Це був час розквіту афінської демократії, коли провідного значення набули народні збори і народні суди, і коли громадська думка цінувала тих, хто володіє силою розуму, слова, здатністю аргументувати та переконувати. У зв’язку з цим тема людини та її розуму стає провідною у філософії. Цей «антропологічний» поворот пов’язують із софістами, хоч найбільш яскраво його представляв Сократ.

Сократ (469–399 рр. до н. е) народився і жив у Афінах. Його батько був каменярем, а мати – повитухою. Він брав участь у війнах і відрізнявся мужністю. Багато вчився, був непоганим музикантом і різьбярем, але основною його справою була філософія. Його учнями були Платон, Антисфен, Аристін та ін. Вільний час присвячував філософським бесідам та диспутам. До афінської демократії ставився критично. Сократ висловлював ідеї, які випереджали час, вони не були сприйняті владою, яка звинуватила його в поклонінні іншим богам, а не тим, яким поклоняються афіняни і в духовному розбещенні молоді, за що засудили до смерті. Він випив чашу з отрутою і помер в 399 р. до н.е.

Сократ не записував свої міркування, бо вважав, що записана думка – мертва думка. Його бесіди дійшли до нас в інтерпретаціях його учнів Платона і Ксенофонта.

З іменем Сократа пов’язують антропоцентричний поворот у філософії. Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою; предметом філософії є людина. Людина, її розум та сенси існування стають предметом класичної античної філософії.

Сократ бачив, як багато філософів, досліджуючи першооснови, природу,світобудову, прийшли до суперечностей, тому вважав, що вирішення цих питань недоступне традиційним методам пізнання. Пізнати можна лише те, що підвладне. Підвладним є не весь світ, а тільки власна думка. Тому найбільше він переймався проблемою сенсу життя. З точки зору Сократа, філософія – це вчення про те, як варто жити.

Платон (427–347 рр. до н.е. ) – найвидатніший учень Сократа. Народився в Афінах в аристократичній родині. Справжнє ім’я його Арістокл, а Платон – прізвисько, що з грецької перекладається як «широкоплечий», оскільки він був міцної статури, виступав на змаганнях, брав участь у Пелопонесській війні.

Платон є першим у європейській історії мислителем, який намагається створити гармонійну, цілісну філософську систему. Практично всі його твори дійшли до нашого часу. Їх він писав у формі діалогу. За тематикою його філософські твори можна представити таким чином: вчення про ідеї ( «Гіппій більший», «Протагор»), про душу («Федр», «Федон», «Філеб»), про пізнання («Теетет», «Менон»), про космос («Тімей»), про божественну тріаду («Тімей», «Держава»), про діалектичний метод («Парменід», «Софіст»), про соціальний устрій («Держава»).

Арістотель (384–322). Він народився у Стагірі, у родині придворного лікаря македонського царя. У 367 році до н.е. у віці 17 років стає слухачем Академії Платона. Пізніше філософ став учителем Олександра Македонського.

Арістотель залишив велику творчу спадщину, яка налічує 150 наукових праць і трактатів. Найвідоміші його твори – це «Метафізика» (вчення про буття), «Органон» (розглядаються проблеми логіки), трактат «Про душу», етичні твори «Евдемова етика», «Велика етика», політико-економічні проблеми – твори «Політика» і «Економіка».

Арістотель розглядає проблему предмета філософії і доходить висновку, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Вивчення ідеального – кінцева мета філософії і в даному аспекті філософія стає теологією, оскільки ідеальне є Бог. Але Арістотель доходить висновку, що предмет філософії ширший за предмет теології.