Основні періоди розвитку античної філософії

Критикуючи ідеалізм Платона, він критикував і матеріалізм, що привело його до думки, що для існування світу потрібні дві першооснови – матеріальна і ідеальна. Матерію філософ розглядає як пасивний початок, що не може самостійно розвиватися. Форма – це активний початок. Завдяки формі матеріал перетворюється на реальні речі. З точки зору Арістотеля, матерія є першою сутністю, а кінцевою формою є Бог: першодвигун природи і кінцева причина світу.

4.   Занепад за згасання  античної філософії (скептики, Епікур, стоїцизм, неоплатоїзм)

В епоху еллінізму криза античної цивілізації виявилась достатньо явно. В нестабільному соціальному просторі держава вже не сприймається як надійна опора для моральної позиції індивіда, тому виникає необхідність обґрунтування інших настанов для “правильного життя”, які полягають в тому, що людина рятується шляхом втечі від реалій світу, знаходячи джерело моральних цінностей в самій собі. На перший план у філософських пошуках виходять етичні проблеми. Етика звертається до внутрішнього світу людини. Якщо в класичний період етика виконувала функцію формування зразкового громадянина полісу, виступала як тобто етика соціального служіння, то в елліністичний період вона перетворюється в “етику індивідуального захисту.”

Одним з видатних пізньоантичних мислителів, який розглядав філософію як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від страждань, був Епікур (342—271 до н.е.). Він говорив: “Пусті слова того філософа, що не лікують ніякі страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби душі”. В Афінах у своєму саду Епікур заснував філософську школу, що ввійшла в історію як “Сад Епікура”, на воротах якої було написано: “Мандрівник, тут тобі буде добре, тут вище благо – насолода”. Епікур написав багато творів, такі як “Лист до Менекея”, “Про природу”, “Про долю”, “Про любов”, “Про кінцеву мету”, “Головні думки” та ін.

Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Він розробив програму помірного гедонізму (від грець. hedone – задоволення). На відміну від Аристотеля, який вважав, що душевні якості людини суттєво, але не повністю зумовлюють її щастя, Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини.

Впливовою філософською течією пізньоантичної епохи був також стоїцизм, засновником якого став грецький мислитель Зенон з Кітія(336—265 до н.е.). Назва школи “Стоя”, тобто портик, пішло від назви місця, де він викладав своє вчення – так званого “Строкатого Портику” в Афінах. Відомими представниками грецького стоїцизму були також Панецій Родоський (біля 185-110 до н. е.) та Посідоній (біля 135-51/50 до н.е.). Стоїцизм знайшов своє блискуче продовження і в римську епоху. Найбільш видатними представниками римського стоїцизму були Сенека (біля. 4 р. до н. е. – 65 р.), Епіктет (біля 50-138) і Марк Аврелій (121-180).

Згідно вченню стоїків, все у світі підкоряється владі строгої необхідності - логосу. Людське життя теж залежить від необхідного ходу речей, який виражається в фатумі, людській долі. Тому основними принципами достойного життя є, по-перше, згода з природою (жити щасливо – значить жити у відповідності з природою) і, по-друге, підпорядкованість людини долі. Дія долі неминуча і невблаганна, отже, людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо, однак людина здатна змінити своє ставлення до неї.