Поняття цивілізація: історія розвитку.
П Л А Н
- Термін “цивілізація” – лінгвістичний, методологічний, філософський.
- Історія розвитку поняття “цивілізація”.
3. Цивілізація ХХ1
сторіччя- деякі сучасні концепції.
За своєю етимологією термін
“цивілізація” сягає корінням
у латину. Він пов’язаний з
такими поняттями, як “civiles” (громадянський), “civis”(громадянин),
“civitas”(громадянське суспільство). На
противагу зазначеним поняттям, що увійшли
в культурний обіг Стародавнього Риму
ще у П ст. до н.е., термін “цивілізація”
– продукт зовсім іншої культури. Поняття
цивілізації можна визначити як культурну
спільність найвищого рангу(речовинне
втілення культури), що складає все те,
що відрізняє рід людський від інших видів
живих істот.
Цивілізації визначаються наявністю
загальних рис об’єктивного порядку,
таких як мова, історія. звичаї,
інститути, а також суб’єктивною само ідентифікацією
людей. Культурна самоідентіфікація людей
може мінятися,і як результат, змінюється
склад і межі тієї чи іншої цивілізації.
Цивілізація може охоплювати
велику масу людей – наприклад,
Кітай. Цивілізація може містити в собі кілька націй-держав,
як у випадку з західною, латиноамериканською
чи арабською цивілізаціями або одне-єдине
– як у випадку з Японією.
Цивілізації можуть змішуватися,
накладатися одна на одну, включати
субцивілізації. Не зважаючи на все це, цивілізації являють
собою визначені цілісності. Межі меж
ними рідко бувають чіткими, але вони реальні.
Цивілізації динамічні: у них буває під’йом
і занепад, вони розпадаються, зливаються
і зникають.
У змістовно-методологічному плані можна виділити
декілька підходів до інтерпретації поняття
“цивілізація”:
- культурологічний;
- соціологічний;
- етнопсихологічний;
- географічний.
У рамках культурологічного підходу
М.Вебер, а за ним А.Тойнбі
розглядали цивілізацію як особливий соціокультурний
феномен, обмежений визначеними просторово-часовими
межами, основу якого складає релігія.
А.Тойнбі вказував також на чітко визначені
параметри технологічного розвитку. Деякі
дослідники під цивілізацією розуміють
не тільки сукупність відношень між людьми
однієї професії, але й між індивідуумом
та державою.
У руслі соціологічного підходу
особливий інтерес являє концепція
цивілізацій Д.Уілкінса, який заперечує
розуміння цивілізації як соціуму,
що характеризується однією культурою.
Він вважає, що культурна однорідність
не є ознакою цивілізації – вона може
бути і різнорідною.
З позиції етнопсихологічного
підходу Л.Гумільов пов’язував
поняття цивілізації з особливостями
етнічної історії. Іноді цивілізаційний критерій
добачають у специфіці культури та психології
того чи іншого народу. При такому розумінні
цивілізації вона по суті отожнюється
з національним характером.
Представники географічного детермінізму думають, що вирішальний вплив на
характер цивілізації здійснюють: географічне
середовище існування того чи іншого народу,
яке впливає перш за все на форми кооперації
людей, поступово змінюючи природу.
Однак в цілому домінує культурологічний підхід до визначення поняття
“цивілізація”. У більшості словників
термін “цивілізація” інтерпретується
як синоним поняття культура. У широкому
значенні під цивілізацією отожнюють
сукупність матеріальних та духовних
досягнень суспільства в його історичному
розвитку, у вузькому – тільки матеріальну
культуру.
Поняття цивілізації тісно пов’язане з поняттям культури. При чому
не тільки в негативному, а й в позитивному
розумінні, тобто протиставляється культурі,
як матеріальне, технічне – духовному,
як стандартне та нелюдське – унікальному
та гуманному.
Різновид культур в рамках
цивілізаціі не виключає наявності
у них загальних моментів, спільних
проблем, спільних принципів,
наприклад, принципів гуманізму,
по-перше, та взаємодії, взаємопроникнення і взаємозбагачення
культур – по-друге. Те, що ці процеси проходять
не без протиріч, не відміняє їх значення
для прогресу цивілізації. Навіть і різні
суспільні формації – кожна по своєму
– роблять свій внесок у розвиток цивілізації.
Багато дослідників сходяться
на тому, що цивілізація являє
собою зовнішній по відношенню
до людини світ, що впливає
на неї та протистоїть їй, в
той час як культура є внутрішнім
надбанням людини, що розкриває
їй міру її розвитку та являється
символом її духовного багатства.
Підіб’ємо підсумки
По-перше, цивілізація являється
власне соціальною організацією
суспільства.
По-друге, цивілізація з самого
початку характеризується прогресуючим
суспільним розподілом праці та розвитком
інформаційно-транспортної інфраструктури.
Ясно, що мається на увазі не інфраструктура,
що притаманна сучасній хвилі цивілізації.
Це дозволяє характеризувати цивілізацію
як соціальну організацію з загальним
зв’язком індивідів та первинних спільнот.
По-третє, метою цивілізації є
відтворення та примноження суспільного
багатства. Тобто, сама цивілізація
народилась на базі додаткового
продукту, що з’явиася у результаті
неолітичної технічної революції та різкого
зросту продуктивності праці. Без останнього
фактору було б неможливо розподілення
розумової та фізичної праці, була б неможлива
поява науки і філософії, професійного
мистецтва та ін. Відповідно під суспільним
багатством треба розуміти не тільки його
матеріально-речове втілення, але й цінності
духовного порядку, у тому числі й вільний
час, необхідний індивіду та суспільству
в цілому для їх всебічного розвитку. До
складу соціального багатство входить
і культура суспільних відношень.
Підсумовуючи виділені риси, можна
погодитись з визначенням, згідно
якому цивілізація це власне
соціальна організація суспільства,
що характеризується загальним
зв’язком індивідів у первинних
спільнотах з метою відтворення
та примноження суспільного багатства.
Таким чином, у теперішній час
термін “цивілізація” не має
однозначного тлумачення і в
літературі використовується у
чотирьох значеннях:
- як синоним культури;
- як певна стадія в розвитку локальних культур;
- як ступінь історичного розвитку людства;
- як рівень розвитку того чи іншого регіону чи окремого етносу.
Саме поняття “цивілізація”
пройшло певний шлях розвитку
і має свою історію.
У Х1Х сторіччі цивілізація позначала
рівень розвитку матеріальної та духовної
культури західноєвропейських народів
та була частиною концепції європоцентризму.
Одночасно поняття “цивілізація” застосовувалось
як характеристика капіталізму в цілому.
У Росії до революції під цивілізацією
розумілася “сукупність ознак суспільного
та політичного укладу та духовного розвитку,
що притаманні високому ступеню розвитку
людського суспільства від первинного
стану”. Таке визначення терміну ми зустрічаємо
у Малому енциклопедичному словнику Блокгауза
Ф.А., Ефрона І.А.,видання 1909 року. Пізніше,
у радянський період в загальноприйнятому
тлумаченні у російських енциклопедичних
виданнях додалося марксистське визначення
цивілізації. У Великій радянській
енциклопедії сказано, що цивілізація
це 1) синоним культури.У марксистській
літературі вживається також для визначення
матеріальної культури. 2) рівень,ступінь
суспільного розвитку, матеріальної та
духовної культури(антична цивілізація,
сучасна цивілізація). 3) ступінь суспільного
розвитку, що що йде за варварством. В Українському
енциклопедичному словарі надається достатньо
оригінальне визначення: “Цивілізація...-
1)У широкому вжитку-будь-яка форма існування
живих істот, що мають розум. 2) Синоним
культури, сукупність матеріальних та
духовних досягнень суспільства. 3) Історичний
тип культури, локалізований у часі та
просторі(прадавні цивілізації Єгипту,Месопотамії,Індії
та ін.). 4) Етап суспільного розвитку, що
приходить на зміну дикунству та варварству”.
Філософська енциклопедія обмежується
декількома рядками:”Цивілізація – синоним
культури; сукупність матеріальних та
духовних досягнень суспільства в його
історичному розвитку”.
Одним з перших проблемі першовжитку
слова “цивілізація” в історичних
письмових джерелах західноєвропейської
культури присвятив спеціальну досить
цікаву і докладну розвідку один із засновників
школи “Аналіз” у Франції – Люсьєн Февр.
У результаті тривалих і цілеспрямованих
пошуків вчений зазначає, що витративши
чимало часу на читання книг, по можливості
підібраних відповідно до теми, він не
знайшов слова “цивілізація” у французьких
текстах, надрукованих раніше 1766 р. Виявив
він це слово вперше надрукованим у третьому
томі праці Бланже “Старожитність, розкрита
через свої звичаї”. Але за побіжними
показниками авторство тогочасного неологізму
визнав не стільки за Булане, скільки
за Гольбахом, який, принаймні, доповнив,
якщо не переробив, рукопис книги Булане.
Свою гіпотезу щодо Гольбаха Февр обґрунтував
тим, що у доопрацьованому Гольбахом тексті
Буланже термін “цивілізація” вжито
перший і єдиний раз, тоді як у “Системі
суспільства” Гольбаха, цього, за словами
Февра, великого “творця неологізмів
перед лицем вічності”, згаданий термін
уже вживається постійно, але поряд із
низкою похідних від нього. Проте виявлений
єдиний випадок вживання слова “цивілізація”
у тексті 1766 р. Люсьєн Февр не наважився
назвати першим і висловив побажання,
щоб інші шукачі, яким поталанить більше,
відібрали лаври(втім, досить скромні)
у Буланже чи Гольбаха. Так воно й вийшло
і порівняно швидко. Розвідка Л.Февра датується
1930 р., а вже у 1954 р. французький мовознавець
і один із класиків світової лінгвістики
ХХ ст. Еміль Бенвеніст, визначивши крім
доробку Л.Февра, ще й уточнення Фердінанда
Бріно та Іоахіма Мораса, опублікував
підсумки власного дослідження історії
слововживання терміну “цивілізація”
у письмовій спадщині західноєвропейської
культури. З точки взору Беневіста найбільш
ранні приклади вживання цього слова дають
твори маркіза де Мірабо. Передусім –
його “Друг людей, або ж Трактат про народонаселення”
(1757р.), “Теорія жінок, або Трактат про
цивілізацію”. Після 1865 р., як гадає Бенвеніст,
уже під впливом Мірабоцим терміном починають
користуватися вищезгаданий Буланже,
Бодо, Дюпон де Немур, Ленге та ін. Таку
ж історію, як у Франції, має, як показав
ще Л.Февр, термін “цивілізація” в Англії.
Спочатку – “civilize”/ “civilized” як вихідні
слова, а потім – “цивілізація” як термін
юридичної процедури(з початку ХУ111 ст.).
І вже значно пізніше термін “цивілізація”
набуває у Англії соціально-історичного
змісту. Тексти як франко- так і англомовних
авторів свідчать про домінування на перших
етапах формування, використання та поступового
поширення “процесуальної” інтерпретації
слова 2цивілізація”. У Адама Фергюсона,
який в англомовній літературі вжив, імовірно,
це слово першим, цивілізація – це насамперед
процес, а не стан. У нього йдеться про
рух від варварства до цивілізації, про
шаблі цивілізації, про оцінку ступеня
ґречності й цивілізації тощо. А з середини
70-х років ХУ111 ст. словник Аста фіксує
термін “цивілізація” і тлумачить його
як “процес цивілізування, акт залучення
до культури”. Про успіхи цивілізації,
її поширення тошо писав у цей же час Адам
Сміт. Однак з плином часу нормою, правилом
стає використання поняття “цивілізація”
для характеристики стану суспільства
або ж його стабільних формоутворень.
Трактування ж цивілізації як процесу
цивілізування з такою ж поступовістю
і водночас неухильністю відходить на
задній план і в ХХ ст. стає вже рідкістю,
винятком. І хоч уже з середини 70-х років
ХУ111 ст. пробиває собі дорогу тлумачення
цивілізації як результату цивілізування,
тобто певного сталого суспільного утворення,
потрібен був ще певний час до постановки
питання про цивілізацію як своєрідну
монаду історії. Без напруженої ї досить
тривалої роботи з осмислення цивілізацій
як локалізованих у просторі та часі культурно-історичних
типів адекватна постановка, а тим більше
розв’язання проблеми цивілізації як
монадного утворення, немислимі. З кінця
ХУ111 ст. проблема цивілізації посідає
одне з чільних місць у західноєвропейській
філософії та історії. Це не могло не відбитися
на постанові цивілізаційної проблематики
та її розгляді, зумовлюючи відповідний
європоцентристський колорит. По суті,
аж до початку ХХ ст. у європейській
ментальності поняття “цивілізація”
функціонує в однині. Воно застосовувалося
для позначення особливостей розвитку
європейського суспільства, що тлумачились
як переваги і, як правило, протиставлялися
“недолікам” або ж взагалі рівню розвитку
інших країн і народів, яким, отже, відмовляли
у “цивілізованості”. Перебіг історичних
подій у нинішньому столітті – крах колоніальних
імперій, руйнівний вплив світових війн
тощо дещо позбавив Західну Європу її
цивілізаторської пихи і претензій на
звання єдиної цивілізації. Десь із середини
ХХ ст. акцент поступово зміщується на
мультиплікативний підхід до цивілізаційної
тематики, і мова при цьому вже йде не про
цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно
й історичний процес загалом постає не
як один і єдиний моноліт, що проходить
через ряд темпорально-просторових видозмін,
а як низка послідовних і співіснуючих
соціокультурних формоутворень, локалізованих
у соціальному просторі та часі. Починаючи
з середини 80-х років ХХ ст., мультиплікативний
підхід до цивілізаційної проблематики
з “рецесивного” поступово стає “домінантним”.
Різко розширюється спектр вживання семантичних
значень слова “цивілізація”. У філософській,
філософсько-історичній, історичній та
соціологічній літературі України, інших
країн зарубіжжя протягом останнього
десяти-, п’ятнадцятиліття рясніють такі
терміни, як “глобальна цивілізація”,
“африканські цивілізації”, “протоіндійська
цивілізація”, “стародавня індійська
цивілізація”, “локальні цивілізації”,
“космогенні цивілізації”, “перші цивілізації”,
“шумеро-вавілонська цивілізація”, “стародавні
цивілізації”, “античні цивілізації”,
“грецька цивілізація”, “римська цивілізація”,
“середньовічна цивілізація”, “буржуазна
цивілізація”, “соціалістична цивілізація”,
“християнська цивілізація”, “буддійська
цивілізація”, “мусульманська цивілізація”,
“європейська цивілізація”, “індійська
цивілізація”, “китайська цивілізація”,
“до індустріальні цивілізації”, “індустріальні
цивілізації”, “постіндустріальні цивілізації”,
“традиційні цивілізації”, “технічні
цивілізації”, “техногенна цивілізація”,
“цивілізм”(постсоціалістична цивілізація).
Своєрідна ревальвація відбулася в останні
роки щодо “імен” локальних цивілізацій,
якими вони були “охрещені” класичними
представниками цивілізаційного напрямку
у світовій філософії історії – М.Я.Данилевським,
О.Шпенглером та А.Тойнбі, праці котрих
перестали бути недосяжними для українського,
точніше, колишнього “радянського” читача
в 90-ті роки.
Неоціненна заслуга М.Я.Данилевського
в тому, що саме він, по суті, вперше розглянув
проблему цивілізації не з позицій європоцентризму
– як становлення і розвиток однієї і
єдиної цивілізації західноєвропейської
– на противагу всім іншим, “до цивілізованим”
народам, а як проблему множинності цивілізацій.
Данилевський розглядає часовий рух людського
суспільства як низку автономних послідовних
і співіснуючих соціальних організмів,
які він називає культурно-історичними
типами, а на етапі зрілості – цивілізаціями.
І хоча ці культурно-історичні типи не
тільки змінювати один одного, як вважали,
наприклад, Полібій, Сима Цянь, Ібн Хальдун
або ж Віко, а й співіснувати, проте на
тому чи іншому історичному відтинку певний
з співіснуючих типів постає як панівний.
Щодо загальної кількості та назв тих
культурно-історичних типів, розвиток
яких сягнув рівня відповідних цивілізацій
і “становить зміст всесвітньої історії”,
Данилевський припускається деяких розбіжностей.
У главі п’ятій своєї праці “Росія і Європа”
мислитель нараховує, відповідно до вимог
“природної системи історії”, десять
таких типів. Цими культурно-історичними
типами або самобутніми цивілізаціями,
розташованими у хронологічному порядку,є:
1) єгипетський, 2) китайський, 3) асиро-вавілоно-фінікійський,
халдейський або стародавньо-семітичний,
4) індійський, 5) іранський, 6) європейський,
7) грецький, 8) римський, 9) ново семітичний
або аравійський, 10) германо-романський
або європейський. До народів,що утворювали
подібного штибу культурно-історичні
типи і були рушійною силою в історії людства,
Данилевський зараховує ще два – мексиканський
і перуанський, вважаючи, однак, що вони
загинули насильницькою смертю і не встигли
здійснити свого розвитку. Перші ж десять
він розглядає як такі, що вже доросли
до періоду “квітування і плодоношення”,
тобто цивілізації. Дещо пізніше в коло,
навіть у центр, розгляду потрапляє ще
й слов’янський тип,який лише вступив
у зазначений період розвитку. В останній
же главі, значно конкретизуючи характеристику
слов’янського й інших “цивілізованих”
типів, мислитель, проте, лишає поза увагою
тип, названий ним аравійським. Тому тут
у нього йдеться вже не про десять, а про
дев’ять “цивілізованих” типів. Дещо
іншими є і їхні назви.
Багато чого спільного з Данилевським
є у О.Шпенглера, який проте,
тлумачить цивілізацію не як
зліт, а як омертвіння відповідної історичної
культури. Загальна кількість і означення
розвинутих культур у Шпенглера не збігаються
з Данилевським. За Шпенглером їх вісім.
До них належить: китайська, вавілонська,єгипетська,
антична (вона ж аполонівська або греко-римська),
арабська(магічна), західна(фастівська),
культура майя та російська. Залишилися,
з його погляду, нерозвинутими перська,
хетська та кечуа. Найдокладніше Шпенглер
зупинився все ж на порівняльному аналізі
життєвого кола(завершальною стадією
якого і є цивілізація) чотирьох культур
– індійської, античної, арабської та
західноєвропейської. Про це переконливо
свідчать, зокрема, його відомі таблиці
синхронічних епох. І, нарешті, А.Тойнбі,
налічуючи в історії понад 30 цивілізацій,
вичленовує з них, як розвинуті в перших
десяти томах свого 12-томного “Дослідження
історії” двадцять одну, зводячи, зрештою,
чисельність їх до тринадцяти. З них донині
збереглося, на його думку, лише 6: західна,
візантійська-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна,
арабська, індійська, далекосхідна(китайська,
японо-корейська).