Таким чином, вже у Данилевського,
Шпенглера і Тойнбі термін
“цивілізація”, крім відмінностей
в епітетах, має ще й різне
семантичне значення. У Данилевського
– це короткий, не довше кількох століть(для римського світу, близько
400 років, для європейського – від 5 до
6 ст.) час. Протягом такого часу народи,
що утворюють певний тип, виявляють переважно
свої духовні потенції в усіх напрямках
вияву духовної природи(не тільки щодо
науки і мистецтва, а й щодо практичного
здійснення своїх ідеалів правди, свободи,
суспільного благоустрою і особистого
добробуту). Іншими словами, цивілізація
– це період розкриття тих унікальних
задатків, що зумовлюють своєрідність
духовного світу народів і утворюють відповідний
культурно-історичний тип, етапи інтенсивної
реалізації його духовних потенцій. Цей
період, зазначає Данилевський, виснажує
раз і назавжди життєву силу відповідного
культурно-історичного типу і більше не
повертається. Отже, за Данилевським, цивілізація
– це пік розвитку культури, гребінь тієї
хвилі, на якій піднімається та чи інша
локальна культура у широкому потоці культури
вселюдської(терміну “загальнолюдський”
він не визнавав). У Шпенглера ж,як відомо,
цивілізація – період не розквіту, навпаки,
омертвіння певної локальної культури.
Кожна культура, становлячи собою специфічний
організм, має, як і належить організмові,
певну тривалість життя – близько тисячоліття.
Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію.
Афористично ущільнюючи шпенглерівське
тлумачення цього перетворення С.С.Аверінцев
влучно характеризує його як “клімактеричний
перехід від творчості до безплідності,
від становлення до окостеніння, від “душі”
до “інтелекту”, від “такту” до “напруги”,
від “діяння” до “роботи”. Справді формування
цивілізації відбувається за Шпенглером,
як деформація першофеномена або внутрішньої
форми культури. Це період, коли виснажуються,
сходять нанівець джерела творчості. З
приходом цивілізації і вербальна і образотворча
мистецька діяльність, гадає він, вироджується
в спорт. Синхронно з цим у галузі етики
і філософії на зміну продукуванню символів,
які відіграють щодо культури конститутивну
роль і утворюють її ядро, насувається
холодне, рефлексивне критичне осягнення
цих символів та їхнє регулятивне значення
або ж навіть відвертий скептицизм і нігілізм.
І, нарешті, у Тойнбі цивілізація постає
як термін вже не з одним, а з кількома
семантичними навантаженнями. Відповідно
й працює цей термін у “плаваючому режимі”,
актуалізуючи те з своїх значень, якого
потребує та чи інша пізнавальна ситуація.
На підставі ж розгляду цивілізації як
специфічного суспільства Тойнбі доходить
основоположного висновку щодо дослідження
історії: її справжній предмет – життя
суспільства, взяте як у внутрішніх, так
і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня
сторона є виявом життя довільно даного
суспільства в послідовності глав його
історії, у сукупності всіх спільнот, що
його складають. Зовнішній аспект – це
відносини між окремими суспільствами,
розгорнуті у просторі та часі. У ХХ ст.
цивілізаційний підхід до історії, що
вперше знайшов свою системну розробку
у Данилевського, поступово, у своєрідній
“конкурентній боротьбі” з іншими підходами,
набув першорядного значення і став якщо
не провідним, то, принаймні, одним з пріоритетних.
Звичайно, сама цивілізаційна модель всесвітньої
історії, запропонована Данилевським,
нині багато в чому виглядає як анахронізм.
Однак основна ідея-розгляд історії людства
як поліцентричного утворення, паростки
якого мають тенденцію до поступового
зближення, а “математична границя” –
єднання у вигляді однієї планетарної,
глобальної цивілізації – є продуктивною
і в наш час. Щоправда, у Данилевського,
судячи з його розуміння слов’янського
культурно-історичного типу як наймолодшого
чотириосновного, тобто найрізнобічнішого
і водночас най збалансованішого, саме
цей тип, по суті, поставав у ролі прафеномена
всієї вселюдської цивілізації. На сучасному
ж етапі питання про цей прафеномен, основу
цивілізації ставиться по-іншому.
Нині це питання розглядається,
як правило, крізь призму співвідношення
традиційних цивілізацій з техногенною,
перманентно переростаючою в пост технічну(постіндустріальну)
і далі – в інформаційну. Розглядаючи
складові даної проблеми докладніше, можна
виділити у кожному з цих класів цивілізацій
свого роду підкласи. З позицій сучасного
трактування цивілізаційного підходу,
як і з позицій його традиційного варіанту,
історичний процес постає як поліцентричний
процес розвитку і зміни таких культурно-історичних
форм, як цивілізації. Але саме і тільки
в рамках сучасної версії цивілізаційного
підходу кожна з цивілізацій розглядається
як нелінійне утворення монадного характеру.
У чому ж полягає специфічність цього
тлумачення? Передусім – в урахуванні
тієї обставини, що будь-яка жива істота
не є чимось одиничним, а постає як певна
множинність; навіть тією мірою, якою вона
нам видається індивідумом, вона все ж
залишається зібранням живих самостійних
істот, які за ідеєю, за сутністю однакові,
в явищі ж, однак, можуть бути однаковими
або схожими, неоднаковими або несхожими.
Зазначене дає можливість уникнути однобічності
“центризму” – як євро-, так і сходоцентризму,
як центризму південного так і північного.
При цьому основний інтерес становить
не ранжування цивілізацій за принципом
від нижчого до вищого, а розгляд їх як
рівноцінних, хоч і самобутніх, виявів
історичного існування людей. Цивілізація,
визначена як самобутній соціокультурний
індивід, виникає як певна відповідь на
виклик середовища, того чи іншого етнобіогеноценозу.
Вже в процесі становлення цивілізації,
в ході відповіді на цей первинний виклик
закладається її геном, сукупність детермінант,
що вливатимуть на її індивідуальність
і розвиток. І спроможна прогресувати
цивілізація доти, доки реалізується її
геном, доки вона може сприймати все нові
виклики довкілля і адекватно реагувати
на них. “Біхевіористичний” механізм
і основні етапи існування цивілізації
через взаємодію “виклик – відповідь”
з’ясовано А.Тойнбі. Однак при цьому поза
увагою залишається змістова сторона
даного процесу, зокрема, - співвідношення
суспільних цілей та ідеалів з реальністю.
Між тим, саме цивілізаційний підхід дає
можливість розглянути цю проблему по-новому.
За формаційного підходу суспільний ідеал
тлумачиться як щось трансцендентне щодо
реального історичного процесу. А реалізація
суспільного ідеалу – як фінальний акт
майбутніх глобальних лінійно-поступальних
суспільних змін всесвітньо-історичного
рівня. Цивілізаційний же підхід уможливлює
розгляд суспільного ідеалу не як чогось
трансцендентного, а як внутрішньої, іманентної
складової перебігу самого реального
цивілізаційного процесу. При чому, не
щодо однолінійної послідовності на рівні
розвитку людства в цілому, а в контексті
і з урахуванням своєрідності відповідного
культурно-історичного типу. Формування
ж і реалізація суспільного ідеалу з неминучим
подальшим розходженням між ним і дійсністю
та потребою в новому суспільному ідеалі
з повторенням циклу постають “тут же
передусім як внутріцивілізаційні характеристики
– ритму само ідентифікації тієї чи іншої
цивілізації. Така концептуальна спрямованість
ставить перед необхідністю цивілізаційного
аналізу проблем ментальності. При цьому
не можна обійтися без урахування не тільки
досвіду історико-типологічних порівнянь,
а й праць, присвячених аналізу архетип
них утворень(Юнга, Дюркгейма тощо). Адже
такі відмінності мають характер своєрідних
архетипів і не підлягають зовнішньому
експортно-імпортному обміну. Кожна цивілізація
може їх засвоїти лише самостійно і бути
чутливою до конгеніальних, споріднених
щодо неї на той час структур і цінностей,
вже створених раніше іншими цивілізаціями.
Тому відтворення таких інваріантних
загальнолюдських цінностей у контексті
певної цивілізації має свій ритм і реалізується
через органічне поєднання засвоєння
і творення. У такому зрізі кожна цивілізація
в своєму онтогенезі проходить основні
ступені філогенетичного шляху людства.
І критеріями прогресу виступає в даному
разі не якесь абстрактне зовнішнє мірило,
а ступінь розвиненості, само ідентифікації
і самореалізації відповідної цивілізації,
умовно кажучи, - відстань, пройдена саме
нею по шляху упредметнення свого геному
і водночас по шляху відтворення та збагачення
загальнолюдських цінностей і інваріантних
структур культури. Таке розуміння історичного
прогресу має не протистояти іншим, наприклад
формаційному, а доповнювати їх. З’ясування
своєрідності цивілізацій як цілісних,
відносно автономних і локалізованих
у соціальному хронотипі культурних утворень,
їхньої ролі і місця в історичному процесі
є однією з відмінних рис некласичної
парадигми філософсько-історичного мислення.
Воно є одним з дієвих засобів розробки,
обґрунтування і реалізації нелінійного
підходу до осягнення та адекватного відображення
розмаїття людської історії. Запроваджений
у середині ХУ111 ст. термін “цивілізація”
вживався досить тривалий час у контексті
традиційно-класичного, лінійного тлумачення
історії. Спочатку-для позначення процесу
переходу від варварського до культурного,
цивілізованого суспільства. Пізніше-вже
для найменування самого цього суспільства,
уособленням якого поставало для філософів
та істориків Європи до другої половини
Х1Х ст. суспільство західноєвропейське.
Лише з цього часу започатковуються-спершу
поодинокі, а з плином часу й дедалі чисельніші-спроби
подолання моноцентричного(байдуже прогресистського
чи регресистського, європо- чи азіацентричного)
розуміння всесвітньоісторичного процесу
і розробки принципово іншого, нелінійного
осмислення історії. Однак саму будову
нелінійної цивілізаційної філософії
історії, що засновувалася б на цих підвалинах,
дослідники продовжують зводити і донині,
а вивершуватимуть її, судячи з усього,
вже наші наступники. Зрозуміло водночас,
що, визнаючи відпрацьовану, високу технологію
традиційних, класичних методологій історичного
дослідження і їхню продуктивність у відповідному
інтервалі застосовності, обмежуватися
нині лише ними вже аж ніяк не можна. Поступаючись
класичному філософсько-історичному розумінню
темпоральних змін суспільства у зрілості,відшліфованості
пізнавальних засобів і досвіду їхнього
методологічного використання, нелінійний
підхід до філософського осягнення історії
має, проте, і свої істотні переваги. Історичний
шлях людства за такого підходу постає
не як однолінійний і неухильно поступальний
рух єдиного суб’єкта-людського суспільства
загалом, а як сукупність самобутніх історичних
організмів, багатолінійний, поліцентричний
багатомірний процес надскладної конфігурації,
перебіг якого аж ніяк не може зводитись
до сукупності змін поступального характеру.
Цивілізації виступають у даному разі
як своєрідні макроіндивіди історії, в
кожному з яких фокусується, відтворюється,
уособлюється відповідною мірою і специфічним
саме для нього чином увесь всесвітньоісторичний
процес. Тобто як рівноцінні і водночас
неповторні монади загально історичного
рівня, відмінності між якими спричинюють
багатоманітність, невичерпність і нескінченість
людської історії. Відповідно докорінним
чином переосмислюються, помітно конкретизуючись,
поглиблюючись і доповнюючись, існуючі
трактування суспільного прогресу. Прогрес
вбачається за нелінійного розуміння
історії не лише в невпинному і нескінченному
просуванні в одному й тому ж “оптимізую
чому” напрямку одного, уніфіковано тлумаченого
надсуб’єкта за вектором “від менш досконалого-до
досконалішого”, але не меншою мірою у
саморозвитку, самовизначенні, самоудосконаленні
і само здійсненні кожною з цивілізацій
своїх, лише їй притаманних задатків, здатностей,
здібностей і можливостей. І завдяки цьому-в
одночасній актуалізації, відтворенні
та відкритті для себе заново, збагаченні
своїм, властивим саме для відповідної
цивілізації, екзистенцій ним досвідом
філогенетичних загальнолюдських, архетип
них структур і цінностей, які в онтогенезі
кожної з цивілізацій збагачуються новими
й новими смисловими відтінками.
Що стосується розуміння “цивілізації
ХХ1 століття”, то тут точиться багато дискусій, де
беруть участь не тільки вчені і політики,
а й широкий загал громадян- головним чином
своєю поведінкою під час виборів. Давні
пророкування А.Камю, Р.Арона, Д.Белла про
“конец века идеологии” не справдилися.
Для сучасної епохи притаманне не “зникнення”
чи “старіння” політичних ідей, а нове
пожвавлення ідеологічної активності
у вигляді немарксистських,неоліберальних
та неоконсервативних рухів. За думкою
професора Лозанського університету Ж.Мейно,
саме ідеологія все більш являється “елементом
боротьби за владу”. Ідеологія цивілізації
ХХ1 ст., вочевидь, буде орієнтуватися на
інтереси “середнього класу”, керуючись
принципами гуманізму та збереження навколишнього
середовища. У створенні цієї системи
цінностей будуть виборювати першість
ліберально-консервативна та ліва ідеології,
у останній знайдуть місце різні течії
соціалістичної та християно-соціалістичної
думки. Оновлене марксистське вчення відійде
від тлумачення комунізму як раю на землі.
Труднощі та протиріччя залишуться двигуном
розвитку і в майбутньому. Боротьба ідеологій
не припиниться ніколи. Бо за нею стоять
важко примиренні політичні та економічні
інтереси. Однак при усіх розбіжностях
в ідеології нема непереборних меж: патріотизм
та націоналізм знаходяться десь поряд,
але явно відрізняються; індивідуалізм
притаманний як анархізму, так і лібералізму
і консерватизму; а межі між лібералізмом
і соціал-демократизмом взагалі дуже умовні.
Об’єднання моралі та політики може стати
гаслом нового тисячоліття цивілізації.
Єдиної універсальної ідеології не передбачається,
бо політичні інтереси соціальних та класових
сил ніколи не будуть однаковими.