Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)

Реферат

З Філософії права.

На тему: ПРАВО  І  ЗАКОН (ФІЛОСОФСЬКИЙ  ПОГЛЯД   НА  СПІВВІДНОШЕННЯ  ПРАВА  І  ЗАКОНУ).

Виконав: Ковальо Давид Денисович

Перевірила: Зборовська Лариса Анатоліївна

Зміст:

1. Демократична трансформація українських суспільних відносин і нові юридичні знання.
2. Корінна відмінність філософського мислення
3. Філософський  погляд на право.
4. Філософський погляд на закон.

ПРАВО  І  ЗАКОН (ФІЛОСОФСЬКИЙ  ПОГЛЯД   НА  СПІВВІДНОШЕННЯ  ПРАВА  І  ЗАКОНУ)

Демократична трансформація українських суспільних відносин і нові юридичні знання. Ста- новлення, зміцнення і наукове забезпечення ефе- ктивно діючих правової, соціальної державності України, її демократичної правової системи, які мають відповідати соціально спрямованій рин- ковій економіці України, яка ще повинна бути створена, ці та інші чинники обумовили радика- льну зміну соціальної значущості вітчизняної юриспруденції, необхідність її методологічної і теоретичної озброєності, що можуть бути відне- сені до найбільш загальних напрямів її розвитку [45, с. 3, 4]. Саме тому, одним із актуальних за- вдань Академії правових наук України, як слу- шно зазначає її президент, академік НАН Укра- їни Тацій В. Я. “… є створення методологічної та теоретичної бази державотворення і формування системи національного права” [36, с. 7; 35, с. 15]. Щодо юридичної професії, то вона стала нині однією з найпотрібніших в українському держа- вно упорядженому суспільстві. Задоволення реальних потреб практики демо- кратичної трансформації різноманітних сфер со- ціального буття в Україні, серед інших, сфер державно-владних і юридичних відносин довело, що вона (трансформація) може бути успішною лише в тому разі, коли буде здійснюватися ква- ліфікованими кадрами у кожній, навіть другоря- дній справі, на основі системного наукового за- безпечення. Тим важливішою є роль юридичної кваліфікації різного роду виконавців в процесі демократичної трансформації української орга- нізації державної влади* [1, с. 149], державно упорядженого українського суспільства, на ула-                                     * Слушно наголошує проф. Авер’янов В. Б., що “державна влада у демократичній країні – це аж ніяк не тільки реалізація правомочностей, що зо- бов’язують громадян, а й виконання державними ор- ганами чітко визначених обов’язків перед громадяна- ми, за що ці органи, їх посадові особи мають нести чітко визначену юридичну відповідальність. 

мках радянської планово-авторитарної системи гос- подарювання і управління, організація і управління яким мають спиратися не просто на актуальні юри- дичні акти, а передусім – правові [12, c. 3; 16]. Передусім це вимагає нових соціальних знань, зокрема, про право як багатомірний, але єдиний за природою соціальний феномен, як певний мо- мент, форму суспільного буття і водночас орга- нічно пов’язаний з ним (буттям) імперативний нормативний чинник організації суспільного життя, специфічний соціальний регулятор, про юридичні відносини як різновид суспільних, на- самперед, правових відносин тощо. Це актуалізує проблеми наукового пізнання і розроблення не тільки спеціальних, формально-юридичних, а й загально соціологічних і соціально-філософських проблем права, пошуку нової правової парадигми. Мова йде, зокрема, про проблеми, що відо- бражають багатоманітну природу права, яка обу- мовлюється, передусім, об’єктивними природними закономірностями [17, c. 133-145] руху суспільства як органічної складової природи, соціального ці- лого, водночас структури і процесу суспільних відносин, які за всіх обставин мають бути упоря- дковані, врегульовані на основі соціальних, в тому числі юридичних, норм, правил належної, з точки зору інтересів передусім владарюючих соціальних сил і суспільної поведінки в цілому. Позбавившись тоталітарних обмежень, масова свідомість і вітчизняне суспільствознавство, се- ред нього і юриспруденція, намагаються пере- бороти наявний дисбаланс між важливістю фе- номену права та його юридичного аспекту в життєдіяльності людини й суспільства в цілому та обсягом знань щодо них, який був здобутий, зокрема, юридичною наукою на базі мономето- дології марксизму-ленінізму** за умови політич-                                     **

В радянські часи марксизм-ленінізм в цілому як і його складова – діалектичний матеріалізм розгляда- лися філософською основою комуністичної ідеології, вважалися світоглядним підґрунтям будь-якої науки, ного тоталітарного і авторитарного режимів. Су- спільна практика довела, що окрім чинних юри- дичних норм існують чинники, які впливають на ефективність існуючого юридичного порядку і вимагають іншого погляду на право, систем- ного, зокрема філософського.   Але складність проблеми пошуку відповідей якими мають бути сучасні вітчизняні держава і чинне право, зокрема нова вітчизняна правова парадигма, як видається, полягає в тому, що до- нині чітко не зрозуміло, на основі якої філософії за умови відсутності “єдино вірної марксистсько- ленінської”, на ґрунті якого світогляду замість “діалектичного матеріалізму” повинні визнача- тися їх сутність і зміст, а отже і вітчизняної юри- дичної науки, перспективи розвитку останньої, її рекомендацій щодо удосконалення чинних зако- нів, інших нормативних юридичних актів і прак- тики їх застосування [31, c. 5]. Як видається, право як складне, багатоаспек- тне соціальне явище, будучи певним предметом соціального пізнання, має розглядатися на основі методології системи соціальних наук. Звідси те- оретичні уявлення про право мають базуватися передусім на загальних принципах і поняттях (категоріях) соціальної філософії, однією з особ- ливостей якої є рефлексивність [3, c. 21]. Відомо, що філософи відрізняються від юристів, особ- ливо в пострадянських суспільствах, тим, що во- ни завжди прагнуть до пізнання істини явища, що досліджується, в його цілості і в той же час в суперечностях, до знання, яке розкриває їм його (явища) сутність, а не лише доцільність існу- вання. До буття, серед нього соціального, філо- софи прагнуть відноситися в його цілості, не упускаючи з очей, наскільки це залежить від них, жодної його частки, розуміючи, зокрема, що по- зитивне і негативне існують виключно в єдностівтому числі і юридичної.

Наприклад, зокрема, такі відомі в наш час юристи-учені, як С. С. Алексєєв, Д. А.Керімов, П. О. Недбайло писали в 60-ті роки ХХ сторіччя, що марксизм-ленінізм “... не тільки пояснює сутність держави і права, а й озброює нас ясною пер- спективою перетворення державноправної дійсності з метою успішного будівництва комунізму” [2, с. 16] «… Існує тільки один науковий метод пізнання, – про- голошував також В. П. Казімірчук пануючу в той час ідеологічну тезу, – діалектичний матеріалізм» [13, с. 42].  Політична спрямованість марксизму-ленінізму обу- мовлювала в свій час той факт, що він масово вивчав- ся з 1 жовтня кожного року у понеділок – єдиний день політпросвіти, встановлений на всій території колиш- нього Радянського Союзу Центральним Комітетом ко- лишньої КПРС. [32, с. 650-662]. і взаємодії. Корінна відмінність філософського мислення – це здатність до споглядання, що охо- плює цілком увесь час і будь-яку форму соціаль- ної взаємодії і виходить за межі лише одного ас- пекту того чи того явища. Як правило, філософ на відміну правника-догмата не зупиняється на окремих, хоча й може існуючих у великій кіль- кості, явищах, що лише вважаються реальними фактами, а безперервно намагається просякнути у сутність кожного аспекту речі, причини її ви- никнення та існування і проаналізувати у взає- модії. Філософ намагається діалектично поєд- нати розум і істину реального явища, тим самим певним чином відрізняючись від юрби, для якої емоції понад усе.  Характеристика сутності соціальної кризи. Пізнаючи правові явища в контексті суспільного буття, будь-який дослідник, незалежно від його філософських переконань щодо позитивізму, підпадає під вплив тих закономірностей, що ви- ходять за межі позитивізму, обумовлені як ціліс- ною, так і діалектичною природою об’єктивної дійсності, що постійно змінюється, знаходиться у процесах перетворення, становлення. Зміни у соціальних явищах або самих явищ, в тому чи- слі правових систем, мають якісну діалектичну природу, сутність якої полягає у переході якості цих явищ в іншу форму, наприклад, економічної у політичну, хоча соціальна якість завжди зали- шається властивістю певного соціального явища. Це робить закономірність єдності протилежнос- тей, по-суті, конкретною, умовною, тимчасовою. Так, зокрема, порядок, стабільність, гармонія тощо правових і юридичних відносин в процесі суспільного руху такі ж змінні величини (момент суспільного руху), як і нерівновага, хаос, дезор- ганізація, безлад. Відповідно до закономірностей діалектики, ці зміни, з одного боку, обумовлені рухом об’єктивних явищ, а, з іншого – відобра- жають перехід явищ, в тому числі соціальних, у свою протилежність. Їх зміна, зокрема зміна юридичних відносин, що обумовлює стан юри- дичного хаосу, кризи є не тільки можливою, а й закономірним етапом постійного процесу соціа- льного руху. Характеристика кризи виявляється в реальній соціальній дійсності не тільки у формі пристосування старого до нового, а й як прояв певних змін соціальних відносин. Будь-які зміни, що призводять врешті-решт до певної кризи, завжди відображають як внутрішню, так і зовні- шню необхідність. Тому, зокрема, право, його наукове забезпечення в процесі соціального руху, його зміни мають свою історію, колишнє свого становлення. Як справедливо зазначає Є. Б. Кубко, зміни, кризи, які можуть виникати в їх процесі, виконують у цьому русі в принципі стимулюючу роль. В певному розумінні, з моменту свого ви- никнення будь-яка соціальна система, в тому чи- слі і правова система, рухається у напрямі свого перехідного і відповідно, кризового стану, який, якщо постійно досліджувати цей рух, може стати опорною точкою для підвищення рівня оптима- льності, ефективності подальшого функціону- вання даної системи [8, c. 58-62]. По суті йдеться про досягнення певного стану рівноваги тієї чи цієї соціальної системи, який можна розглядати, як вважав ще О. В. Богданов [7, с. 378], окремим випадком криз на шляху руху системи, коли “безперервність” руху порушується певними “зламами” співвідношення елементів системи, темпу, напряму її руху тощо.  Рухливість уявлень про соціальне буття. Змі- на властивостей реальної соціальної дійсності, що органічно пов’язана із зміною ознак соці- ального буття, його різноманітних сфер, серед них права, обумовлює в свою чергу необхідність зміни уявлень про це буття, зокрема право, принципи його сприйняття, дослідження і розро- блення відповідних наукових пропозицій щодо удосконалення його юридичного аспекту. На- приклад, праворозуміння завжди було підґрун- тям теорії і практики державотворення і право- творення. Більше того, можна зробити певний висновок, що те, яке на даний час не є суттєвим, позитивним для дослідника не означає, що воно взагалі не має сенсу. Причому будь-які позитивне, порядок, суттєве тощо, існують виключно у взає- мозв’язку з негативним, хаосом, несуттєвим.  Посилення суперечностей між позитивним, порядком тощо і негативним, хаосом тощо ста- новить одне з джерел суспільного розвитку різ- номанітності, зростаючої складності як суспіль- них відносин, що збільшуються і потребують свого упорядкування, зокрема, законодавчого урегулювання, так і юридичних норм, за допомо- гою яких ці відносини мають бути урегульовані* [27, с. 83]. Інакше кажучи, стан хаосу, безладу.

Слушною в цьому плані, як видається, є позиція проф. Петрухіна І. Л., відповідно до якої: “Джерелом суспільного розвитку є – як це не парадоксально зву- чить в устах правника, – так називана “відхиляюча поведінка”, коли окрема людина або група людей не погоджуються з чинними у суспільстві стандартами поведінки, висувають нові ідеї, борються за них і пе- ремагають. Відхилення служать загальним стимулом розвитку і удосконалення живої природи”.  

кризи має розглядатися як можливий, імовірний стан будь-якої соціальної системи на шляху її діалектичного руху, переходу з одного рівня на інший. Головне, як видається, щоб упорядку- вання існуючих суспільних відносин, ліквідація суперечностей між ними або їх системами, дося- гнення рівноваги в їх структурі і функціонуванні, підвищення ефективності організації і управ- ління тощо ґрунтувалися на об’єктивних потре- бах суспільного руху, потребах збалансування приватних і публічних інтересів суспільства. То- ді, як видається, соціальні зміни не вимагатимуть суб’єктивно виключно силових методів, не бу- дуть штучно-поліпшеними в ім’я абстрактного світлого майбутнього, будуть ґрунтуватися на правових цінностях, зокрема, правових ідеях, законах, осердям яких мають бути природні і невідчужувані права людини і які матимуть си- лу моральних приписів.   Необхідність нової методології наукового пі- знання сучасної української державно-правової дійсності. Нині для вирішення актуальних прак- тичних проблем правової організації нових укра- їнських відносин необхідно передусім здійснити важку, кропітку, але важливу роботу щодо вияв- лення ключових для вітчизняної юридичної нау- ки аспектів методології наукового пізнання та- ких, зокрема, соціальних явищ, як право, держава і закон. Задоволення зазначеної суспільної по- треби вимагає, з одного боку, визнання право- мірної наявності різноманітних багаточисельних методологічних підходів до пізнання і розв’язання існуючих владно-політичних і юридичних проблем розвитку суспільства, а з іншого необхідності синтезу формально-юридичного та філософсь- кого підходів до пізнання сутності природи і змі- сту права як феномену, що існує, функціонує і розвивається у різних соціальних сферах як дер- жавній, так і недержавній. Саме тому, що право безпосередньо зачіпає приватні людські інтереси, які в свою чергу, обумовлюють “публічний” ха- рактер питань, що вимагають свого вре- гулювання, вирішення, серед нього і теоретич- ного. Сфери права, юридичного закону і сфера юридичної науки завжди були повні суперечнос- тей. Причому щодо останньої сфери, то вона зав- жди характеризувалася слабким консенсусом уче- них, бо останні завжди працювали в конкретно-іс- торичних умовах. В сучасних історичних умовах зазначені сфери як самостійні об’єкти наукового пізнання стають особливо перспективними з то- чки зору соціальної філософії, зокрема, філософії пізнання, що обумовлено в значній мірі необ- хідністю подальшого розвитку методології та загальної теорії вітчизняної юридичної науки, її скла- дових – правознавства і держав знавства. Розвиток останніх обумовлений не тільки різноманітними суспільними пізнавальними потребами, а й реа- льною наявністю відносно самостійних об’єктів (предметів) пізнання – права, в тому числі і чин- ного, та держави, що почали нині відігравати в українському суспільстві дещо іншу роль, ніж це було за часів радянського політичного ре- жиму, і тому потребують нових сучасних соціа- льно-філософських парадигм, які були б адеква- тні теперішнім соціальним реаліям. Невипадково одна з останніх фундаментальних праць Інсти- туту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України була названа “Державотворення і право- творення в Україні: досвід, проблеми, перспек- тиви”. Тобто, процеси державотворення і право- творення мають досліджуватися не тільки, як взаємодіючі, а й відносно самостійні. В історичній перспективі, як і завжди, розви- ток юридичного теоретичного знання являє со- бою процес діалектичного переходу від кількіс- ного накопичення інформації, серед неї наукової, про право і державу, їх загальні і особливі (від- носно часу та місця) властивості і закономірності до якісних змін у змісті і структурі самої юриди- чної науки.  Сучасні трансформаційні процеси в українсь- кому суспільстві, обумовлені змінами об’єктив- ної соціальної, серед неї правової, дійсності, не- розривно пов’язані з якісними перетвореннями у змісті і формі вітчизняного суспільствознавства, серед нього і юридичної науки, процесами дифере- нціації юридичної науки, з виділенням і об’єднан- ням її нових галузей як форм упорядкування відно- сно самостійних нових юридичних знань щодо її об’єкта і предметів дослідження. Безумовно, це не означає сліпе відкидання всього конструкти- вно напрацьованого попередніми генераціями учених і політиків, що відповідає сучасним сус- пільним потребам. Розвиток будь-якого цілого, в тому числі і науки, становлення в ньому нового – це певний синтез, з’єднання, зміна. Але це не проста зміна, а ускладнення, “ущільнення”, знят- тя новим старого знання, досвіду. Щодо остан- нього, то він, зокрема, являє собою шлях, в тому числі науково-дослідний, яким пройшли наші попередники зовсім в інших історичних умовах. Саме в цьому плані необхідно розуміти гегелів- ські слова, що досвід і історія вчать, що ніхто, ніколи і нічому не навчилися із історії. “В кожну епоху, – зазначав німецький мислитель, – скла- даються такі особливі обставини, кожна епоха є настільки індивідуальним станом, що в цю епо-

ху необхідно і можливо приймати лише такі рі- шення, які випливають саме із цього стану” [10, с. 61], і саме тому, будь-які історичні аналогії, зокрема, у праві, державній політиці, чинному праві і управлінні завжди є відносними. Сучасне знання не може бути ефективним без критичного вивчення ідей, поглядів і конкретно- історичних умов, в яких творили наші попере- дники. Сучасна дійсність, зокрема правова – це не дещо кумулятивне, наявне. Її треба сприймати як результат суперечливого руху, де порядок змі- нювався хаосом, а останній – новим порядком, де стабільність суспільних відносин чергувалася з їх певною нестабільністю. Лише разом, у діа- лектичній взаємодії, окремі етапи становлять ці- лість соціального руху. Тому й мова має йти про необхідність вивчення історії того, що досліджу- ється нині, а не про її відкидання, наступництво через заперечення, через перетворення і підко- ряння старого новому. Лише тоді можна говори- ти, що історія, зокрема науки або деякої її галузі, може бути використана для поліпшення її най- більш сучасного та найбільш “прогресивного” стану [39, с. 527]. Але й у цьому випадку ми ма- ємо розуміти, що досягнутий в процесі дослідження результат не є завершеною картиною об’єктивної реальності, а лише вихід- ний пункт подальшого дослідження рухливої дійсності. Таким чином, і те, що було створено радянсь- кими, серед них українськими, правознавцями, що відповідає істинному правовому розвитку українського суспільства, не втратило свого зна- чення в сучасний період, має бути критично ви- вчене, переосмислене і враховане у вітчизняних як теорії, так і практиці правотворення парале- льно із розробленням нової методології і теорії права. Методологія і теорія права такі ж істори- чні явища, як по суті й само право, багатомірне, але єдине за своєю природою явище. В цьому розумінні вони мають свої, зокрема часовий, ме- жі. Коли йдеться про джерело прогресу юри- дичної науки, зокрема правознавства, то його необхідно шукати не стільки в поняттях і катего- ріях теорії права, не в її індуктивних висновках, скільки в тому конкретно-історичному духов- ному й матеріальному стані суспільства, в якому живе та працює науковець, пізнає реальні на пе- вний час закономірності права і держави. І до- слідник, і об’єкт його наукового дослідження, завжди, незважаючи на активний характер їх природи, є продуктами свого часу. Тому методо- логія і теорія права без знань історії права є та- кими ж пустими й схоластичними, як наука істо-рії права – сліпою без методології та теорії права. І хоча юридична наука, як будь-яка інша суспі- льна наука, покликана фактично забезпечувати передусім інтереси пануючих у суспільстві соці- альних сил, без знання сучасних методології та теорії права і держави немислимий цивілізований правник третього тисячоліття, який би ефективно захищав інтереси, права і свободи людини, вирі- шував би складні питання ринкових суспільних відносин. Співвідношення права і закону як методологі- чна проблема філософії права і теорії права. Однією з методологічних проблем вітчизняних філософії і теорії права є проблема співвідно- шення права і закону. Вона певним чином репре- зентує собою ту предметну сферу праворозу- міння (від ідеї і поняття права як об’єктивної фу- нкції соціального регулювання до розуміння юридичного закону як творіння держави), яка може бути адекватно осмислена і змістовно роз- горнута у вигляді послідовного системного філо- софського вчення. Йдеться, зокрема, про знання як внутрішньої, в тому числі моральної, обумов- леності упорядкованої поведінки людини, так і про її зовнішні обмежуючі чинники, серед них вимоги, що сприяють досягненню загального суспільного блага.