Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)

Передусім мова йде про юри- дичні вимоги, відповідно до яких, як писав І. Кант: “свобода кожного обмежується умовами, за якими він може співіснувати із свободою ко- жного іншого за єдиним загальним законом” [14, с. 103]. Вирішення зазначеної методологічної про- блеми обов’язково має основуватися на певному праворозумінні. Це обумовлено, як справедливо наголошується у спеціальній літературі, [25, с. 7] науково-пізнавальним статусом і значенням по- няття права у межах будь-якої послідовної, сис- тематично обґрунтованої теорії права. Нині у суспільній теоретичній свідомості все більше поглиблюється розуміння того, що роль вихідного моменту в методології пізнання істини певної форми соціальної дійсності, зокрема пра- ва, має виконувати не принцип пріоритетності логічної системи окремих знань, наприклад, сис- теми наукових юридичних понять і категорій, на підставі яких здійснюється дослідження, а, на- самперед, принцип визнання первинності реа- льного об’єкта пізнання. Якщо йдеться про пра- вову дійсність, то має йтися насамперед про вну- трішні закономірності права або окремих право- вих явищ, в тому числі юридичного характеру. Як справедливо зазначав професор Недбайло П. О., юридична наука дійсно виокремлює право із ці-

лісної системи суспільних явищ, проте досліджує лише внутрішні закономірності цього явища. Бе- зумовно останні розглядаються у зв’язку з економікою, державою, політикою, національними відносинами, мораллю та іншими соціальними явищами, проте лише у площині співвідношення права з ними. Тобто, зовнішні зв’язки права з ін- шими соціальними явищами входять, на думку ученого, в поняття їх внутрішніх закономірностей. Економічні та інші суспільні відношення, які не становлять об’єкт юридичної науки, “вивчаються нею у тій мірі, в якій це необхідно для вивчення соціальної природи, призначення і функціону- вання держави і права. Вони вивчаються не самі по собі, а у зв’язку з державою і правом...” [24, с. 13; 15, с. 233-247]. У даному випадку учений під правом мав на увазі чинне право – закони і підза- конні нормативні акти, явища похідні від держа- ви. Але сьогодні добре відомо, що держава як фо- рма органу управління суспільством з’являється лише на певному етапі соціального розвитку, який відбувався за допомогою інших соціальних норм, не будучи продуктом законодавчої діяль- ності держави. Саме тому, як видається, актуаль- ними стають дослідження проблеми співвідно- шення права і закону. Правильно пишуть Білен- чук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С., що “в онтологічному аспекті розрізнення права та за- кону (у різних його варіантах), відповідаючи на запитання, що таке право, дозволяє розкрити об’єктивні сутнісні властивості права, лише на- явність яких у законі дозволяє характеризувати його як правове явище, тобто як явище, що від- повідає сутності права, як зовнішній прояв і реа- лізація правової сутності” [6, с. 7]. По суті мова йде про правовий закон як основний регулюю- чий засіб правової держави, яка має ґрунтуватися на праві і діяти у межах права, про розрізнення правового і неправового в соціальному бутті, його критерії. Розкриваючи сутність правового закону, професори права Тацій В. Я. і Тодика Ю. М. слу- шно, як видається, зазначають, що його завдання полягає в об’єднанні, а не роз’єднанні суспільст- ва з метою розв’язання актуальних проблем. “За- кони, – пишуть вони, – які адекватно виражають суспільні інтереси, з’єднують при регулюванні со- ціальних зв’язків ідеї свободи, справедливості й рівності, можуть стати важливим, чинником стабілізації суспільної ситуації, впорядкування дієздатних структур громадянського суспільства й держави, розвитку демократичних політико- правових процесів” [38, с. 9-10]. Правовий закон як вираз сутності права, а саме правди, істини життя, є певною системою суб’єктивних прав, що ґрун-тується на реальних соціальних потребах і інтересах, виконує в суспільстві, зокрема, роль міри свободи поведінки людини, яка (свобода) не тотожна вседозволеності, протилежна свавіллю. Тільки дотримуючись ідей свободи і справедливо- сті та орієнтуючись на правове начало в організації будь-якої форми соціальної взаємодії, можна уни- кнути безладу, хаосу, дисгармонії як в самому собі, так і в стосунках з іншими людьми.  На жаль, й досі в післярадянських країнах, се- ред них і в Україні, доводиться часто стикува- тися з неправовими законами, які ухвалюються скоріше на основі політичної доцільності, ніж об’єктивної обумовленості соціального порядку і слугують тим самим в суспільстві лише політич- ною мірою оцінки людської поведінки лише певної категорії індивідів, що робить ці закони дале- кими від правового, людського виміру. Слуш- ною, як видається, в цьому плані є думка акаде- міка НАН України Шемшученка Ю. С. щодо оцінки сучасного стану юридичного, зокрема конституційного, регулювання в Україні, відпо- відно до якої “в нашому суспільстві, – як зазна- чає учений, спостерігається глибокий розрив між конституційними нормами, що проголошують людський вимір права та держави та реальними суспільними відношеннями, станом відповідаль- ності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України)” [44, с. 8]. Як видається, в післярадянській юридичній, зокрема вітчизняній, науці, яка фактично продо- вжує залишатися на державно центристських ме- тодологічних позиціях, і в юридичній практиці ще не склалася ситуація усвідомлення, що право і закон – це не одне й те ж, що необхідно в нау- кових дослідженнях виходити за межі сталих ву- зькоюридичних, позитивістських форм осяг- нення правової дійсності. Щодо практики нор- мотворення, то необхідно домагатися відповід- ності юридичних норм, що ухвалюються, загаль- нолюдським цінностям, зокрема, свободи, спра- ведливості тощо, які водночас є гуманістичними і правовими, сутністю яких є правда життя, якщо ми намагаємося побудувати в Україні правову державу [36, с. 8-9]. Слушно зазначає В. Стефа- нюк, що “доки право і закон не збігаються, доки діють несправедливі закони, правової держави немає” [33, с. 20]. При цьому не слід зводити рі- зноманітність юридичних норм лише до одного типу – зобов’язального, імперативного, ігнору- ючи заохочувальну функцію чинного права, яка спрямована на стимулювання (головним чином позитивними засобами) бажаної, з точки зору законодавця, поведінки. Слушно зазначає проф.

Малько О. В., що “саме заохочення, а не пока- рання, вважається у ряді випадків більш ефекти- вними засобами при їх порівнянні з останніми, бо в ситуації позитивної мотивації як спонукаль- ної сили бажаної поведінки виступають не тільки зовнішні приписи, але й власний інтерес суб’єкта, його зацікавленість” [21, с. 162]. Ця думка співпадає із словами проф. Халфіної Р. А., відповідно до яких “про право іноді складається невірне судження як про систему покарань і (значно у меншій мірі) заохочень” [41, с. 3]. Слід зазначити, що ця думка не є новиною. Ще О. М. Радищев наголошував, що “верховна влада має багато засобів спрямовувати діяння громадян шляхом закону, і всі вони можуть бути предме- том загального законоположення. Цими засо- бами можуть бути: 1) заборонні, 2) спонукальні. Заборонні засоби, – продовжував він далі, – це установлені в законі покарання, спонукальні – це нагородження різного роду” [30, с. 405]. Необхідність пошуку правди в праві, в зако- нодавстві визнавалася і в дореволюційній росій- ській юридичній літературі. Причому акцент ро- бився на застосуванні в зазначених дослідженнях соціально-філософського підходу, а не просто формально-юридичного, державно-політичного. Так, зокрема, професор Київського університету К. Неволін стверджував: “Закон у сутності своїй є 1) взагалі правда. Він або виявляє її вимоги, або визначає насправді заходи для виконання цих вимог... Точним і твердим чином сутність правди може бути визначена лише у філософії, де у без- перервному зв’язку умовиводів розвиваються начала будь-якого буття, від найповнішого до найобмеженішого” [23, с. 33]. Сутність нормативістського підходу до ро- зуміння права. За часи радянської влади в коли- шньому СРСР фактично утвердився нормативі- стський підхід до права. Він відповідав офіційно утвердженому в 20-30-х роках напряму розвитку суспільної правосвідомості, яка відбивала полі- тичну, класову природу і суть радянського чин- ного права, його зв’язки з державою та матеріа- льними умовами, що визначали волю верхівки пануючих соціальних сил. Марксистсько-ленін- ське вчення виходило з тлумачення держави як політичного апарату, а державного управління як функції класового панування і придушення, хоча все це подавалося від імені народу. “Радянське державне управління, – підкреслював академік СРСР Вишинський А. Я., – це здійснення завдань диктатури пролетаріату, це реалізація волі ра- дянського народу” [9, с. 92]. Право ж тлумачи- лося як зведена у юридичний закон воля панів-ного класу, класова воля, що знаходила свій ви- раз у юридичній формі, як формі виразу і засто- сування насильства.  Основним недоліком нормативістського під- ходу було зведення сутності права до явища суто політичного, осмислення багатомірної проблеми генезису правового відношення головним чином через призму його зв’язку з радянською держа- вою, юридичною нормою. Саме тому поняттям права в радянському суспільстві охоплювались та- кож досить численні державні загальнообов’язкові установлення – плани, завдання, презумпції, де- фініції тощо, які суттєво відрізнялися від “кла- сичної” юридичної композиції (структури) но- рми. Спроба (що мала місце не тільки в юридич- ній літературі, а й в практиці) “підігнати” такі узагальнюючі установлення (як і правові прин- ципи) під юридичні норми не тільки перешко- джала правильному визначенню природи та змі- сту цих установлень, але й не сприяла теоретич- ному осмисленню всієї складності права як бага- тоаспектного соціального явища. Право розгля- далося не як основа, зокрема, державного управ- ління, а як політичний елемент надбудови, не- від’ємний від держави продукт та політичний інструмент її діяльності, основа і засіб класового панування в політичних формах. Наслідком аб- солютизації нормативістського аспекту праворо- зуміння (так називаний нормативістський підхід) стала недооцінка соціальної природи як юридич- них відносин, так і суб’єкта права, а також тих потреб і інтересів, з приводу яких складаються, змінюються і розвиваються як фактичні суспі- льні відносини, так і їх юридичні форми. Ототожнення в радянській теорії та юридич- ній практиці права виключно з юридичними но- рмами, обмеження джерела права лише діяльні- стю органів державної влади зумовлювались природою тоталітарного і авторитарного полі- тичних режимів, суттєвою ознакою яких стали удержавленість суспільства, фактичне прини- ження ролі народовладдя і людини в соціальному бутті. Юридичні, зокрема законодавчі, відносини завжди персоніфікуються у певних соціальних особах, які мають свої потреби. Тому і супереч- ності повинні розкриватися через поведінку осіб, їх потреби та можливості задоволення цих потреб. Відрив юридичних відносин від їх суб’єктів, від їх реальних потреб і інтересів, соціальної діяльно- сті, взаємодії призводить, як правило, до аналізу цих суб’єктів лише в гносеологічному плані, в рамках якого соціальний суб’єкт розглядається тільки як носій пізнавальної діяльності. Але пі-

знання – це лише один із видів соціальної діяль- ності. Більш того, несприйняття людини – сто- рони юридичного відношення як активного носія суспільних функцій, ролей призводить до уяв- лення про особу лише як об’єкт – засіб вирі- шення завдань організації та управління суспіль- ним життям. Звідси значним методологічним прорахунком у нормотворчому процесі, насам- перед у процесі законотворення, була однобічна, одностороння орієнтація юридичних норм на врахування потреб переважно у контексті майбу- тнього, без достатньо реального знання теперіш- нього, що, як відомо, девальвує останнє. Та й майбутнє при такому підході виглядало ілюзор- ним, тому що вирішення питань задоволення су- спільних потреб не спиралося на реальні можли- вості теперішнього. Як наслідок цього за дійс- ність часто видавалася ідеальна конструкція, ап- ріорна схема. Ідеологія і законодавча діяльність. Відомо, що в основі всіх суспільних, в тому числі полі- тичних і юридичних процесів завжди знахо- диться ідейне начало. Особливо це стає помітним в процесі зміни існуючої системи державної вла- ди, обумовленої передусім зміною соціально- економічного ладу суспільства, його державно- політичного устрою. І хоч би що ми розглядали, наприклад, визначення мети перетворення сис- теми державної влади, вибір напрямків суспіль- ного руху, засобів перетворення економічної, політичної, правової систем тощо – в їх основі завжди знаходяться певні ідеї. Кожна індивідуа- льна і суспільна дія ґрунтуються, як правило, на ідейній базі. Наслідком зростання якості суспі- льної свідомості є все більша актуалізація про- блеми ідейного начала як в самопізнанні, так і самотворенні. Саме тому ленінська ідея, що “ми нічого “приватного” не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне” [19, с. 382] перетворилася в ідеологі- чне гасло, що підкорило всі різновиди державної діяльності, які були поширені не тільки на галузь радянського господарства, а фактично на органі- зацію і управління всіма сферами радянського суспільства.  Абсолютизація класового, політичного підхо- дів до вивчення держави і права призвела до фа- ктичного ігнорування демократичного розвитку радянської державності. Величезні зміни в гро- мадянському і політичному розвитку радянсь- кого суспільства ігнорувалися від часу проголо- шення зазначених постулатів. І якщо деякі з них через очевидну суперечність суспільній практиці трохи модифікувалися, то сутність марксист-сько-ленінського вчення як методологічної ос- нови теорії права залишилася незмінною, як і вимога непохитного використання його як полі- тичного знаряддя.   На жаль, й досі не подолана політична спад- щина радянського періоду, коли юридично за- кріплювалася фактична диктатура партдержно- менклатури, панування адміністративно-команд- них методів управління в народному господарс- тві, а відомча нормотворчість (по суті) правила за легітимну основу тоталітарного і авторитар- ного режимів в суспільстві [42, с. 17]. Окрім цьо- го, зазначимо, що в умовах вже суверенної Укра- їни продовжується також вживання традиційних за змістом для радянської теорії права юридич- них понять і категорій, зокрема держави і права. Причому ці поняття і їх визначення органічно через теоретичну і буденну політичну і правосві- домість продовжують входити не тільки у вітчи- зняну юридичну науку, а й в політичну і юриди- чну практику, стають її органічною складовою. Сьогодні ці поняття і категорії вимагають свого наукового переосмислення, якщо необхідно – уточнення, збагачення їх суті та змісту з враху- ванням нових історичних умов і чинників. Їх не можна просто ідеологічно відкинути в нових іс- торичних умовах без співставлення з існуючими суспільними реаліями і ще більше з майбутніми конституційно закріпленими цілями суспільного розвитку України. Тому, коли сьогодні в Україні з’являються наукові поняття права, засновані на філософії позитивізму, зокрема на юридичному позитивізмі як одному з конкретно-історичних варіантів формально-догматичної теорії права, особливо коли йдеться про фундаментальні до- слідження [46, с. 5], то можна певним чином прогнозувати тенденції суспільного розвитку. Життя вже неодноразово доводило, що не можна відшукати ефективних засобів юридич- ного впливу на поведінку людини, вбачаючи ко- ріння права лише у юридичних нормах, ухвале- них державою, розуміючи право тільки як тво- ріння, результат діяльності держави. Якщо вва- жати джерелом права тільки зовнішні щодо лю- дини владні чинники, то відокремлені від лю- дини вони будуть сприйматися нею як чужа, зо- внішня сила, будуть розглядатися нею як обме- ження і утиск [46, с. 70]. Лише волюнтаристське зменшення зовнішніх, бажаних державою, зок- рема українською, обмежень, розширення зов- нішньої свободи людини без відповідної підго- товки та вирощення паростків внутрішньої сво- боди останньої може привести лише до криміна- лізації суспільства, виникнення мафіозних утво-

рень, зростання корупції в різних ешелонах вла- ди і т. ін., тобто, розростання неправа, свавілля* [43, с. 56; 5, с. 129]. І тут не допоможе ніяка аргу- ментація, наприклад, типу, що це “хвороба росту”, обумовлена випереджаючими темпами розбудови матеріальної бази українського суспільства, в порі- внянні з його духовною структурою.  Проте, все ж слід зазначити, що там, де немає межі і гарантії зовнішньої свободи людини, не- має права як справедливості – панує свавілля. Свобода людини у суспільстві, писав Дж. Локк, полягає в тому, щоб “йти за своїм власним ба- жанням у всіх випадках, коли це не забороняє закон…” [20, с. 275]. В цьому плані слушно за- значає Ф. А. Хайєк: “Одна з аксіом традиції сво- боди полягає в тому, що примус стоосовно лю- дей дозволяється лише в тих випадках, коли він необхідний для забезпечення загального добро- буту або громадського блага” [40, с. 11], безпеки суспільства та держави. Саме тому проблема ви- значення меж для адекватного використання мо- жливостей законодавства, в тому числі кримі- нального, у створенні й підтриманні соціального порядку, забезпечення юридичної рівності та свободи у суспільстві, здійсненні соціального контролю завжди була актуальною, а сьогодні набуває особливого значення в усьому світі, в тому числі і в Україні [18, с. 131].  В пізнанні природної сутності людини як складного багатомірного і в той же час цілісного сущого: матеріальної (тілесної), живої, розумної і духовної, ірраціональної, індивідуальної істоти, втілених в кожному з нас – ключ до усвідом- лення суті багатоаспектного характеру поняття права, розуміння співвідношення права і юриди- чного закону. А для цього необхідно вивчати не тільки відносини існуючого позитивного права, сущого, а й належного у праві, обумовленого і природним буттям, і соціальною, хоча і супере- чливою [4, с. 5], сутністю людини, певний погляд на процес “життя” права, на основі якого має фо- рмуватися, зокрема, українське законодавство і правове мислення. А це вже не предмет теорії права, а філософії права. 

                                     * Саме тому, як видається, справедливо  зазначав М. Бердяєв, «недостатньо  людину звільнити від зов- нішнього насильства… необхідно звільнитися людині від внутрішнього зла, яке і породжує насильницьку зв’язаність природи і смертоносний її розпад».   Філософський підхід до пізнання права. Філо- софія права як система знань про ідею права* [11, с. 59] є не просто пасивним результатом роз- витку юридичних знань, що одержані в процесі дослідження істини, правди правового буття, йо- го різноманітних форм, а активним засобом пі- знання цього буття, його сутності. Виходячи з цього, філософія права, як видається, має вико- нувати в системі юридичних наук декілька фун- кцій: по-перше, інтегративну, тобто сприяти, на- самперед, висуванню нових правових проблем на “стику” юридичної науки з різними, як суспі- льствознавчими, так і природничими науками; по-друге, методологічну, тобто на основі конс- труктивно-критичного порівняльного аналізу спри- яти пошуку нових шляхів пізнання і, якщо потрі- бно, перетворення правової дійсності, конструю- ванню нових методів і логічних форм; і, в-третіх, ціннісно-регулятивну, аксіологічну функцію, тобто має співвідносити цілі й шляхи пізнання іс- тини в праві та перетворення правової дійсності з гуманістичними загальнолюдськими правовими цінностями в їх соціально-етичному вимірі. В цьому плані, як видається, юриспруденція може здобути своє фундаментальне значення для людського буття лише тоді, коли зв’яже свою мету з філософією права, філософським право- вим світоглядом. У філософії права аналогом універсуму є право, що не має чітко окреслених меж і плану майбутнього розвитку і пов’язане з усіма рухливими багатоманітними сторонами людського життя через взаємодію з ними. Філо- софію права не цікавить конкретна юридична практика в її відособленому існуванні. Навпаки, її цікавить сукупність всього існуючого в праві, тобто, правова дійсність в цілому і, отже, у кож- ному суб’єкті права, те, що відрізняє його від інших суб`єктів або об’єднує з ними; їхня роль і місце в соціальній ієрархії серед інших соціаль- них суб’єктів. Прагнення філософії права роз- глядати право як цілість пов’язане з тим, що ряд конкретних правових явищ є тільки фрагмент, до котрого необхідно домислити реальність, яка в дійсності може бути іншою. Наприклад, пра- вова система конкретної країни здається чимось закінченим і достатнім. Вона складається із пев- них суб`єктів права, об`єднаних певними юриди- чними відносинами, системи чинного права, її ін- ститутів, галузей, юридичних норм, законодав- ства в цілому і т.д. Відомо також, що в нашій                                      * “Філософська наука про право, – писав Гегель, – своїм предметом має ідею права – поняття права та його втілення”.

країні існують злочинні явища і процеси, поту- жна кримінально-тіньова економіка тощо. Проте завжди поряд з певними уявленнями про вітчиз- няну правову систему існує загальний фон – сві- товий правовий простір. Тобто, зокрема, україн- ське право навіть при безпосередньому розгляді є лише першим планом, що завжди доповню- ється більш загальним, транснаціональним, зага- льнолюдським правовим розвитком суспільних відносин. Розділяючи систему чинного права на певні сфери (наприклад, приватне та публічне), галузі, інститути, норми тощо, які сприяють встанов- ленню балансу об’єктивних приватних і публіч- них інтересів, що виключав би їх конфлікт у сус- пільстві [34, с. 27; 37 с. 3-11; 29, с. 3-15], ми ба- чимо тільки лише частину схованого від нас пра- вового буття. Що ж до філософії права, то вона покликана, як видається, для пошуку цілісного погляду на правовий суспільний розвиток, де юридичний аспект лише один з багатьох. Вона спрямовує наше мислення до пізнання права у його різнобічності, багатомірності, повноті й цілості. Під цим кутом зору стає очевидним, що корінний недолік позитивної юриспруденції саме полягає в її нездатності зрозуміти смислову цілість і водночас багатомірність правової дійс- ності, а отже, обмеженість у пізнанні юри- дичного аспекту права. В процесі пізнання позитивною юриспруден- цією правової дійсності ігнорується цілісна при- рода (тілесно-душевна і матеріально-духовна) структури особи не тільки як суб’єкта цієї дійс- ності, а й її джерела. Внаслідок чого позитивізм опрацьовує методологію, неадекватну природі досліджуваного об’єкта. Право ж ніяк не можна розглядати, обмежуючи його причини і джерело лише державною діяльністю, без звернення до людської природи, особливо коли відшукову- ються основні засади, на які мають спиратися юридичні норми, покликані забезпечувати поря- док в людському суспільстві, його цілість. Як складне соціальне явище, яке має багатомірну структуру, право являє собою діалектичну єдність об’єктивних і суб’єктивних чинників, що (єдність) багато в чому обумовлена природою людини. Ви- конуючи у суспільстві роль об’єктивної функції упорядження суспільних відносин, право висту- пає інтегрованою часткою соціокультурної реа- льності. Воно пов’язане з природою людської поведінки, і тим самим інституціонально є ком- понентом усіх сфер суспільства. Право не є ав- тономною сферою як юридичних норм, так і абс- трактних уявлень про ідеальне (належне) право.  Виходячи із зазначеного, ми маємо всі під- стави припускати, що розвиток суспільства і права як його органічної складової частини обу- мовлений не тільки раціональними, а й ірраціо- нальними чинниками. Суспільне життя у великій мірі залежить не тільки від об’єктивних умов і обставин, а й від самих людей, від того, як вони реально сповідують соціальні цінності та як на- полегливо впроваджують їх у життя, від їхньої ірраціональної поведінки, яку треба намагатися враховувати не тільки в процесі будь-якого соці- ального дослідження і прогнозу, а й в процесі законопроектування й прийняття того чи іншого законодавчого акту. В цьому плані філософія права характеризується, як будь-яка філософська система знань, гуманістичною спрямованістю, людським виміром. Вона є не просто відбитком суспільного буття або наукою про найбільш зага- льні правові закономірності. Вона, звичайно опосе- редкованим чином, через дослідника, пов’язана з конкретними закономірностями суспільного уст- рою, але досліджує філософія права інше. Її ці- кавлять загальні правові засади у відносинах са- ме людини і природи, людини і культури, від- носини насамперед у тріаді: людина, суспільство, держава. Що менше персоніфікована, олюднена філософія права, то більше вона перетворюється у догму, позбавлену самосвідомості. Вона втра- чає власні начала і спеціалізується на відбитті зовнішніх для суб’єкта, що пізнає, об’єктивних правових процесів. Філософія права відіграє величезну роль у справі гуманізації суспільства, оскільки вона розглядає людину не тільки як об’єкт пізнання, але, насамперед, як безпосередній суб’єкт пі- знання закономірностей свободи, справедливості, необхідності, можливості тощо. При цьому право- ва дійсність пізнається не безликим суб’єктом, а конкретним дослідником – особистістю, для якої ставлення до дійсності завжди є оцінна категорія. Тому у філософії права правові відносини і їх юридична форма обов’язково розглядаються че- рез призму конкретного вираження ціннісно-зна- чимого змісту духовного і матеріального життя. Такий підхід передбачає творчу активність суб`єкта у процесі пізнання правових явищ, яка має визнавати інтелектуальну, економічну й ін- шу свободу інших особистостей, поважати права і свободи людей, відповідальність кожної дієзда- тної особи за себе і за всіх, усебічний підхід у пізнанні. Як слушно зазначається в літературі “людина створена для того, щоб удосконалювати нове: нема межі різноманітності творінь, що до- зволені людині” [28, с. 15].