Принципи права як філософська категорія

 

Одним із найважливіших  і ,водночас,найбільш дискусійним є  питання джерел авторитетності права. В історії філософії права  сформувалися два основні напрямки,з  яких історичну першість,безсумнівно, має юридичний натуралізм. Згідно із традицією цієї школи,авторитет права врешті-решт неминуче спирається на зв’язок права із мораллю,а посилання на останню становить важливий елемент усякого пояснення такого поняття як право: «Мораль-це не просто бажана риса ,яку потрібно запровадити у право,а радше суттєвий елемент права,котрим воно є насправді…»-зазначається у антології із філософії права. Вислів «несправедливий закон не є законом», який приписують Томі Аквінському, часто тлумачать як підсумок позиції природного права взагалі. Отже, головною особливістю природно-правового мислення є критична оцінка позитивного права з позицій моралі .У разі суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Іншими словами, з точки зору прихильників цієї традиції, природне право є обов’язковим для всіх людей незалежно від

позитивного права. На чому ж ґрунтуються вимоги природного права, звідкіля походить той моральний стандарт, за яким відбувається перевірка позитивного права? Залежно від філософсько-світоглядних поглядів представників школи природного права моральний стандарт, до якого апелює природне право, може походити від Бога («божественне природне право»),

виводитись  із світового порядку («космологічне  природне право»),

людської сутності («антропологічне природне право»), розуму («раціональне природне право»).

Проте у цьому ключовому визначенні криється і найбільший недолік. Адже мораль часто-густо виступає своєрідною абстракцією, фата-морганою,яка розвіюється одразу ж зі спробою її застосування  до конкретних правових норм чи правовідносин,які базуються на попередніх. Це почасти пояснюється тим,що правосвідомість багатьох(у тому числі-юристів) просто не знає такого поняття як «мораль у дії».Виправити ситуацію можна було б,якщо певним чином «здійснити кристалізацію моралі»,тобто звести до категорії,яка з одного боку містила б концентрат цього поняття,а з іншого - могла з успішністю застосовуватися у царині юриспруденції. На мою думку,роль такої із успіхом можуть відігравати принципи права,які б також виступали надійним засобом перенесення права природного у право позитивне. Тому метою даної роботи є визначення поняття принципів(власне у аспекті «вчення про істинне право»,тобто філософії права),встановлення їхніх характерних ознак,а також короткий огляд їхнього змісту.

У загальній теорії права  використовують саме етимологічне значення слова принцип(з лат.principium - первісне,визначальне,те,від чого походить усе інше)-засада,основа,керівна ідея,вихідне положення будь-якого явища,його першопричина. З точки зору філософії слід лише додати,що такий принцип повинен характеризуватися найбільшою внутрішньою єдністю та найбільшою повнотою змісту. Кожна розвинена філософська система намагалася знайти основу всього сущого(варто лише згадати представників мілетської школи ,які у якості такої висували:воду,апейрон,повітря).

Абсолютно зрозуміло,що в основі принципів права лежить певна ідея,яка загартовується у вогні історії,жервіє у серцях людей,та ,зрозуміло , чекає свого часу.

Очевидно що принципи можна поділити принаймі на дві групи:первинні та вторинні(які виводяться із перших).Тому перед тим,як вдаватися до характеристики основоположних(первинних)принципів вважаю за необхідне певним чином визначити  їх суттєві ознаки.

Отож спробуємо сформулювати ознаки основоположних принципів права.

1.Первинні принципи  є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей,властивих певній системі моралі;водночас високий ступінь акумульованості дозволяє їм функціонувати у якості правових категорії, представляючи знову ж таки ту систему моралі,породженням якої вони є.

Таким чином ці первинні принципи дозволяють сформувати фундамент права не лише на рівні моральному,але й на юридичному,що ,власне й складає їх суттєву перевагу. Отже,ми отримуємо надійний інструмент «легального» (з огляду можливої критики з боку позитивістів)перенесення природного у позитивне право.

 

2.Природа первинних  принципів суттєво різниться  із природою юридичних норм,адже  у разі конкуренції між першими  вибір здійснюється не за традиційними  правилами подолання колізій  між нормами права.

Ця особливість принципів за влучним висловом Р. Дворкіна пояснюється тим,що принципи мають вимір ваги(важливості)якої позбавлені звичайні норми права.

3.Третьою характерною  ознакою принципів виступає найвищий  ступінь їх абстрагування. Вони  виступають своєрідними «згустками морально-правової матерії,гравітація якої дозволяє тримати у гармонії увесь правовий всесвіт».З огляду на цю характеристику,необхідно зазначити,що хоча для нашої правової сім’ї не є властива свобода суддівського розсуду,часто-густо вона прямо забороняється,проте сам факт існування принципів надає судам певним чином обійти її у разі необхідності .Отже ,принципи виступають засобом коригування,заповнень прогалин у праві.

4.Наступною рисою первинних  принципів виступає  виконання  ними системоутворюючої- з одного боку,та системоспрямовуючої – з іншого,функцій. Як я уже зазначав на початку своєї роботи,вони володіють найбільшою ідейною густиною,повнотою змісту,абсолютною внутрішньою єдністю, які, очевидно, дозволяють виступати їм своєрідною «ДНК» для правової системи.

5.У порівнянні з  правовими нормами,принципи характеризуються  більшою стійкістю,яка,водночас  не виключає їхню еволюцію.

6.Як і норми права  первинні принципи зазвичай фіксуються у зовнішніх формах(джерелах )права. Проте на відміну від звичайних норм права,принципи існують на певному наддержавному рівні,що заперечує необхідність при застосуванні останніх посилатися на те чи інше джерело(закон,правовий звичай,прецедент,).Саме ця концепція знаходить своє підтвердження у міжнародно-правовій практиці. Це є суттєвим підтвердженням метафізичної природи принципів.

Дамо коротку характеристику принципам:

1)Справедливості

2)Свободи

3)Рівності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Принцип справедливості

І.Кант цілком вірно зазначав,що коли зникне справедливість,то життя  людей на землі не матиме жодної цінності. У свою чергу,Дж.Ролз визначав,що справедливість є щонайпершою чеснотою для суспільних інституцій,достоту як істина для філософських систем.

Справедливість є предметом  людських потреб,прагнень і вимог  одночас. Саме справедливість дозволяє перетворити масу людей у певний політичний організм-державу,вона є conditio sine(необхідною умовою)її існування,адже як зазначив Блаженний Августин,за відсутності справедливості чим іншим є держава,як не великою зграєю розбійників.

З іншого боку справедливість є однією із ідей,які лежать в основі права(поряд із свободою та рівністю). Ще глосатори зазначали,що право породжене справедливістю як матір’ю , адже справедливість передувала праву-Est autem ius a iustitia,sicut a matre sua,ergo prius fuit iustitia quam ius.У свою чергу,Джером Френк,представник правового реалізму теж частково підтримував цю тезу,дещо проте модифікуючи її:не сама  справедливість,а бажання встановити надійні засоби її поновлення зумовило виникнення права. На думку одного із найвідоміших юристів історії-Ульпіана,право(ius) отримало свою назву від справедливості(iustitia).

Спочатку спробуємо з’ясувати,що таке справедливість. Завдання це надзвичайно складне,адже будучи базою для усіх суспільних інституцій,вона сама не має чітко визначеної основи.

Отож зазначимо ,що ідея справедливості відома вже давнім цивілізація. Першим ж,хто створив справедливість у філософському значенні цього терміну були давні греки,найзначніший внесок з яких,безсумнівно зробили Платон та Аристотель. Так у Платона справедливість входила у квартет основних чеснот(разом із мудрістю,хоробрістю і поміркованістю).Вона повинна була виконувати функцію належного розподілу суспільних функцій між людьми,виходячи із їх здібностей.

Аристотель ж здійснив ще детальніше дослідження проблем справедливості. Так як і Платон,він визначав справедливість як одну із чеснот(поряд із хоробрістю,поміркованістю та дружбою),але поряд з тим ,вона могла бути загальною(iustitia universales) і спеціальною(iustitia particularis).Якщо загальна справедливість об’єднує в собі усі ціннісні засади соціального життя,виступає своєрідним сплавом чеснот,то окрема є власне однією цінністю із багатьох.

Аристотель виділяв  два види спеціальної справедливості-розподільну  та урівнюючи.

Частково справедливість у формулюванні Аристотеля зводиться до утримання від плеонексії:

1)здобування тієї чи іншої  переваги для себе через захоплення  того,що перебуває у власності  іншого:майна,посади тощо;

2)відмови комусь у належному:виконанні  обіцянки,поверненні боргу,виказуванні належної поваги.

Однак Аристотелівське визначення справедливості потребує витлумачення такого поняття як «належне».Вирішуючи цю проблему,Аристотель виходив із того,що при розподілі належне полягає в пропорційності,при обміні та відплаті-у рівності.

Важливим  є питання  про фактори,котрі обумовлюють  справедливість,її необхідність. Так, Д.Г’юм зазначав,що справедливість має своїм джерелом егоїзм та обмежену щедрість людей,а також обмеженість задоволення природою людських потреб. Тобто об'єктивною причиною є обмеженість людських ресурсів,людська обмежена щедрість-суб'єктивною.

Дещо іншим шляхом пішов Дж.Ролз,який відтворюючи умови,за яких можливе укладання суспільної угоди, ставить людей у первісну позицію,для якої характерна завіса незнання: свого місця у суспільстві,класового становища,достатку та інших показників,так характерних для людської спільноти. За таких обставин і виводиться принцип справедливості,адже  кожен бажає встановити такі правила гри,які були б рівними для усіх. Така метода дозволяє отримати справедливість у чистому вигляді,таку яка залишатиметься незмінною принаймі доти,доки не поміняється природа самої людини. Такий підхід  дозволяє вивести ще й інші основоположні принципи .

Як вже було зазначено  кожен принцип,у тому числі-справедливості характеризується високим ступенем абстрагування. Тому простежити їхню дію можливо лише при застосуванні останніх до певних обставин.

Оскільки ще Аристотель зазначав,що безпосереднім втіленням справедливості є суддя,то спробуємо простежити аспекти прояву принципу справедливості саме у судочинстві. Так,суд повинен перенести ідею справедливості на рівень конкретних правовідносин,а у складних випадках застосовувати її навіть adversus legem-всупереч закону. Таким чином будь-яка норма права є мертвою доти ,доки  суддя не вдихне у неї дух справедливості. Проте можуть бути випадки ,коли норми ,яка б регулювала відповідні суспільні відносини просто немає,у цьому разі застосовується аналогія права,тобто справедливість створює норму.

Густав Радбрух взагалі визначав право,як волю до справедливості, «яка у свою чергу полягає у тому ,щоб судити без огляду на авторитет і до всіх підходити з однаковою міркою».

З такого формулювання  справедливості можна  вивести наступні ключові юридичні формули судочинства:

-Не можна бути суддею  у власній справі

-Кожна сторона повинна  бути вислуханою

-Суддя повинен бути  неупередженим

-Процес повинен бути  гласним

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Принцип рівності

Рівність як вимога в  однакових випадках поводитись однаковим  чином,а у відмінних-відмінним характерна для права усіх часів. Обгрунтування цього принципу знаходимо ще у Платона(для нерівних рівне стало б нерівним) і Аристотеля(рівність для рівних,нерівність для нерівних).  Проте критерії вирізнення суттєво залежали від історичної епохи. Так той ж Аристотель зазначає,що вільна людина і раб,чоловік і жінка мають різну природу і не можуть бут рівними. Цицерон наполягав на тому ,що рівність є несправедливою,якщо вона не враховує соціальний статус особи. Згадуючи і дещо перефразовуючи Руссо,можна сказати,що люди у ті часи хоча й народжувалися вільними і рівними,проте лише деякі з них були такими насправді. Таким чином у древніх рівність була  диференційована,існувала на різних рівнях.

Лише в Новий час  природна рівність постала як ідея,котру слід знайти після віків втрати. Хоча слід віддати належне християнству,оскільки принцип універсальної людської рівності був закріплений ще у Новому Завіті: «Тим то немає грека,ні юдея,ні варвара,ні скіфа,ні невольника,ні вільного,а все у всьому –Христос (Кол.3:11).

Першим філософом,який висловив припущення,що усі люди є  рівними за своїми моральними і фізичними  якостями і в дійсності не наділені жодними особливими характеристиками був Томас Гоббс,таким чином,сформулювавши певну концепцію природної рівності,яка,у свою чергу,лягла в основу самого принципу рівності як правової категорії.

У епоху буржуазних революцій  рівність розумілася як рівність можливостей. Цікавим є те,що  ще Платон у  «Державі» обґрунтовує систему  освіти,яка б надавала рівні шанси (одинаково обдарованим і здібним дітям)для здобуття нерівних позицій у суспільстві.

Таке формулювання рівності як рівності можливостей за рівних умов є ,на мою думку,найбільш вдалим,таким що у повній мірі  відображає природу рівності як принципу.

Продовжуючи традицію,спроектуємо принцип рівності на юридичну площину. Таким чином ми можемо вивести наступні аспекти прояву принципу рівності як рівності: