Словянские божества

 

 

 

 

 

Рис. 139. Уявлення наших пращурів про  світобудову.  
(За Г.С.Лозко). 

 

 

 

Наприклад, священний  вогонь звався Сварожичем. Відомо, що вшанування слов'янами вогню має давнє коріння. Воно сягає ще доби Трипільської культури, коли кожна родина молилася до свого Овина, яким був домашній вогонь. Овином звалися піч, клуня, стодола для сушіння зерна та саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Хоча зображення Сварога до цього часу не знайдено, все ж є підстави вважати, що його символами є окремі форми різнобічних хрестів, які присутні на вишивках, писанках та керамічних виробах. Вони є і на фресках Софіївського собору в Києві . 

 

 

 

Рис. 104. Кераміка Зрубної культури з піктографічним письмом. 

 

 
Культ Сварога знали кіммерійці та скіфи-орачі (друга половина І  тис. до н.е. - перші століття н.е.). Б.О.Рибаков  висловив гіпотезу, згідно якої Сварог за своїм становищем був ідентичним християнському Богу-Отцю (Саваофу). 
Дажбог (Даждьбог). Даждь - "дай" і бог - близько до "багатства". Як син Сварога - Дажбог цілком пов'язаний з небом та сонцем, він є також і богом земного достатку, що символізується гарним врожаєм жита і пшениці. Найбільше звернень до Дажбога було пов'язано з хліборобськими обрядами. Дажбогу поклонялися і його вшановували подніпровські слов'янські племена - поляни. До наших днів у новорічних обрядах дожив Бог життя Дідух - це Дух поля, живий дух. 

 

 

 

 

 

Рис. 140 к. Вовчук Т.І. з дідухом.  
Вінниччина, с. Дружелюбівка. 
2000 р. 

 

 

 

Останній сніп жита, який заносили до хати, вважали священним, використовуючи його як обрядовий символ. На новий рік Дідуха обмолочували і це зерно першим висівали весною: "випускали Духа поля на землю". 
Пізніше символом Дажбога стала квітка соняшника, яка реагує на рух сонця по небосхилу, повертаючи за ним свою голівку [81, с. 11-13].  
Хорс. Він відповідав грецькому Аполлону. Г.Лозко вважає, що Хорос - змієборець пізніше був втілений у християнському образі Георгія Переможця (Побідоносця). Академік Б.О.Рибаков висловив думку, що Хорс і Дажбог відповідали Богові-Сину (Ісусу Христу). 
Перун. Бог зброї. Володар блискавок і грому. Він ідентичний грецькому Зевсові, римському Юпітерові, скандинавському Одину. Пізніше в християнську епоху його роль перебрав на себе Ілля . 

 

Рис. 141 к. Перунів пагорб у Києві. Мініатюра Радзивилівського літопису.  
(За П.П.Толочко). 

 

 
Стрибог. Це один з найстаріших богів у трипільців, етрусків. У римлян він вважався богом винищувачем, богом війни і відомий як Сатурн. Стрибога вшановували як і Перуна. У "Слові о полку Ігоревім" він згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. 
Велес (Волос) - Бог достатку. Його також назвали "скотнім богом": в давнину скот (велика рогата худоба) був ознакою багатства. Як і римський Меркурій, Велес був опікуном торгівлі і купецтва. У договорах з греками Велес сприймався як Бог золота, а Перун як бог зброї. Вважалося, що Велес міг виступити навіть проти Перуна. 
В обрядах (у звичаї останнього снопа) Велес порівнювався з Родом і Дажбогом. 
За гіпотезою, ім'я Велес походить від слова "волох" - волохатий, що виникло у кам'яному віці, а його символом є Тур (Тілець) і найбільшого пошанування набуває в епоху Трипілля та Бронзовому віці. Родовід Велеса іноді виводиться від волохатого ведмедя, який за повір'ям, впливає на полювання і мисливство. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Згодом Велес набуває людської подоби. У Володимировому пантеоні богів Велес відсутнй. Його кумир у Києві стояв окремо на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли князь Володимир руйнував язичницькі святилища. Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду "нечистої сили". Його почали також ідентифікувати з міфічним Вієм - Богом підземного царства мертвих [81, с. 16-18].  
Мокоша. Це єдина представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Її ім'я пов'язане з жіночою сферою діяльності в господарстві: рукоділлям, прядінням, ткацтвом тощо. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону та виштих рушників. Походження Мокоші дуже давнє. В образі Мокоші ми бачимо образ Великої Богині - Матері, відомий на українських землях ще за часів Трипільської цивілізації. 
На думку академіка М.Марра, назва Мокоша походить від ще давнішнього культу води - богині Дани. Ім'я Дана, як стверджує М. Марр, складається з двох частин: да (середземноморське "вода") і на ("неня, мати"), тобто Мати-вода. З приходом християнства культ Мокоші перейшов у культ Параскеви-П'ятниці. 
Купало (Купайло). Бог літнього сонця. Купалом називали солом'яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купала, робили ще й інше опудало - Марену - ляльку з вінків та гілок дерев, прикрашену квітками та стрічками. Вважається, що Купайло та Марена - два божества, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Свято відбувається в період літнього сонцестояння. Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара - з небесною вологою. 
Купальське вогнище запалювалося від "жертовного вогню", добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. Нині залишки давніх купальських звичаїв збереглися сильно переплутаними, що ускладнює розуміння їх змісту. Логічно, що сам процес свята зводиться до наступних дій. В ролі чоловіка виступає Купайло (небесний вогонь), а в ролі жінки - Марена (водяна стихія). Перед цими "ідолами" ставили стіл із різними стравами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями і танцями "справляли празник". У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купала [81, с. 20-22].  
Іван Нечуй-Левицький назву свята літнього сонцестояння - Купайло, пояснює так: "Ясні літні небесні сили, сонце, блискавка і грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купала родючу силу, а може й от того, що на празник Купала люди купались у воді, віруючи в її чудову силу" [82, с. 33].  
Близьким за своєю сутністю до Купала є божество під назвою Ярило. Він, на відміну від Купала, діє лише навесні. Ярило це Бог весняного розквіту природи, символ плодючості, любові й пристрасті. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий під назвою похорон Кострубонька. Жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирав на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Легко зробити висновок, що описаний обряд означав завмирання сонячної сили - після Купала "сонце на зиму повертає". 
Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Таким чином, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні [81, с. 21-22].  
Троян. Найбільш вірогідно, що під цим божеством наші предки розуміли триєдність богів: Ярила, Купала і Дажбога. Вони ніби сполучені єдністю дій, але кожен діє у свій конкретний час. Зокрема, Ярило пробуджує природу навесні, Купайло втілює життя влітку, а Дажбог дає свої дарунки від жнив до осені. Всі три є сонячними богами. Зауважимо, що згідно найдавнішої календарної системи, рік поділявся на три пори: весну, літо і зиму. Окремі дослідники вбачають троїстість Трояна у трьох сферах: земне життя, духовна сфера (небесне царство) і потойбічний світ (підземне царство). 
Симаргл. Походження цього божества сягає праіндоєвропейських часів. Він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. В Ірані божество Сасномергла у вигляді собаки сприймається як охоронець рослин. Подібне зображення собак зустрічається і на трипільському глиняному посуді, а поруч них - хлібний колос або стеблина, що інтерпретується як охоронець посівів. Малюнки Симарглів у вигляді гілок та листя широко застосовувалися як декоративний мотив прикрашування стародавніх книжок. 
Зображення Симарглів були улюбленими мотивами в майстрів ювелірів епохи Київської Русі. Зображення тварин і птахів подавалося так, ніби вони заплутались у складному плетиві орнаменту. Створювалася думка, що вони відігравали певну магічну роль, щоб заплутати злі ворожі сили і не дати їм зашкодити людині [81, с. 23-24].  
Отже, ми детально зупинилися на загальній характеристиці головних богів українського пантеону. Але, крім богів, на українських землях існувала, а частково збереглася і нині, велика і складна міфологічна система, згідно якої поруч з самою людиною, її тілом та життєвим простором "жили" духи й демони, зокрема чорти, домовики, лісовики та інші злі і добрі духи. 
Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події. 
Демон - це злий дух, який виникає блискавично і, вчинивши якусь шкоду, безслідно зникає. Іноді демони бувають благодійні. Згадаймо легенду про людей "Золотого віку", що нібито перетворилися в добрих демонів, які охороняють людство, спостерігаючи за його життям. 
З прийняттям християнства давні боги й духи перейшли в розряд неофіційних (поганських, селянських, бабських забобонів), а церква визнала їх "нечистою силою". 
На наш погляд, дана проблема чітко розкрита відомим українським вченим Іваном Огієнком (Митрополит Іларіон), який писав: "Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту" [83, с. 138].  
І все ж, не дивлячись на прийняття християнства, значна частина тогочасного українського народу не лише законослухняно виконувала всі обряди християнської церкви, але й традиційно зуміла чимало зберегти з того, що церква засуджувала, з чим вела постійну боротьбу. 
Хто ж є цими представниками нечистої сили? 
Чорт - антропоморфна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Його образ має дохристиянське походження, але пізніше він перебрав на себе всі негативні риси християнського диявола (Сатани), як противника Бога, володаря пекла, натхненника відьом на землі. До вищеназваних ознак чортів близькими за функціями є також ідентичні до них: чаклун, відун, відьмак, характерник та ін. Чорт так само смертний, як і людина, його часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, за людину. Виробилося уявлення про те, що чорт за послуги відбирає у людини душу. 
Домовик. Він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але подекуди показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки. 
Лісовик. Дух лісу, дикий чоловік, пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду у вигляді принесення у жертву яйця або печива із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи галявині. Він любить пожартувати з людиною, завівши її далеко в ліс, сплутавши дорогу. Щоб вибратися, людині треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу - тоді повернеться пам'ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір. 
Водяник. Уявлявся в образі старого довгобородого діда або водяного царя, який панує над русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, він може перевернути її човен і навіть утопити. Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: приносили йому в жертву чорну тварину (півня або цапа). На кораблях існував звичай тримати чорну кішку як оберіг. Водяник показувався людині у вигляді сома, щуки або іншої риби. Водяник прирівнювався до грецького Посейдона та римського Нептуна своєю постійною атрибутикою, зокрема, тризубом, котрим він вибивав із землі чисту джерельну воду, щоб живити рослинність. 
Русалки. Це духи передчасно померлих дівчат. Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Але треба мати на увазі, що з культом води пов'язують тих, хто втопився, а інші могли жити в лісах, полях. Уявлялися русалки в образі красивих дівчат із розкішним волоссям, прикрашеним квітами та різним зіллям. В Україні русалки відомі як Мавки, Нявки (від стародавнього навь - покійник). В лісі вони гойдаються на гіллях. Можуть заманювати хлопців і, як усі русалки, залоскотати їх до смерті. В свято Трійці, що вважається поминальним тижнем, русалкам приносили жертви. Жінки прив'язують до дерев шматки полотна, а дівчата вішають вінки. 
Перелесник. Літаючий дух. Заманює жінок і дівчат. Кохається з ними і забирає сили та вроду. Уявляється в образі гарного, палкого юнака з "буйно розвіяним, як вітер волоссям, з чорними бровами з блискучими очима" (Леся Українка). 
Українська міфологія, таким чином, багата на образи, наповнена міфічними істотами духів і демонів. Все, що є в природі, було населене ними: в лісі - Полісун, в очереті - Очеретяник, в полі - Польовик, в болоті - Болотяник, скарби стереже Скарбник, хворобу приносить Пропасниця або Моровиця [81, с. 24-28].  
Упирі (вампіри). Вважалися дуже страшними. Вони п'ють кров у своїх жертв.  
Перевертні й вовкулаки. Це ті, що могли обертатися у вовків і повертатися знову до людської подоби. Іноді чаклун перетворює на вовкулаку чоловіка, який має якийсь гріх. 
І, нарешті, уявлення наших предків про Долю й Недолю. В українців виробилося уявлення про те, якщо Бог буде милостивим, він дасть добру Долю, якщо ні - то життя у людини буде пропащим. Тому природний оптимізм українця знаходив шляхи і способи вимолити у Бога щасливу долю. 
Доля ідентична римській Фортуні, яка в ранні часи вважалася богинею урожаю, материнства і жінок, а пізніше стала богинею долі, щастя [81, с. 28-29].  
Які ж можна зробити висновки щодо особливостей української міфології, Олімпу українських Богів, традиційної дохристиянської віри, в тому числі віри в добрих і злих духів, демонів та інших міфологічних істот?  
Передусім, зауважимо, що людина від епохи раннього палеоліту до раннього залізного віку, що визначається багатьма тисячами років, жила в повній гармонії з природою, тому Боги та міфічні істоти були для неї природними і близькими. На жаль, жодного писемного доказу в позитивному плані у нас не збереглося - безліч язичницьких творів були знищені. Візантійські християнські міфи від початку запровадження у 988 році князем Володимиром нової релігії стародавнім русичам-українцям були незрозумілі.  
Окрема частина українців, намагаючись зберегти свої найпотаємніші стародавні вірування, переселилася у віддалені від основних центрів місця (сучасні Буковина і Поділля та інші райони) і, ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для прихильників нової віри, продовжувала своє духовне життя, дотримуючись дохристиянських традиційних вірувань. 
Великі трудноші полягають у тому, що більшість писемних згадок про стародавні вірування українського народу носять характер критики і засудження язичницьких богів. Крім того, в свій час християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писалися волхвами для потреб богослужіння та практичного життя [81, с. 6-7]. 
До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів про народні вірування. Але вони дуже переплелися з християнськими віруваннями, що ускладнює можливості для побудови чіткої структури української міфології. І все ж, за останній час відбуваються реальні зрушення для поглибленого вивчення язичницького світосприйняття українськго народу. Виключно важлива роль у розв'язанні цієї проблеми належить археологічній науці. 
До найцікавіших археологічних об'єктів, пов'язаних з язичництвом, відносять передусім святилища, тобто місця богослужінь та жертвоприношень. 

 

 

 

Святилища

 
Однією з перших споруд слов'ян-язичників, виявлених археологами, було святилище (капище) у Києві ,  

 

Рис. 142. Кам'яне язичницьке капище на Старокиївській горі.  
Реконструкція В.В.Хвойка. (За П.П.Толочко).  

 

досліджене В.В.Хвойком у 1908 році [84 с. 66]. 
З певними перервами дослідження цього унікального пам'ятника поновлювалися у 30-ті та 70-ті роки ХХ століття. До його датування причетні відомі археологи П.П.Толочко, В.В.Сєдов. В інтерпретації цієї пам'ятки брали участь Б.О.Рибаков, Д.Н.Козак, Я.Є.Боровський та ін. 
Так Б.О.Рибаков київське капище розглядав як язичницький храм або святилище просто неба і пов'язував з культом Світовида або Перуна [85, с. 424]. 
Д.Н.Козак, спираючись на думку Я.Є.Боровського, вважає, що святилище було великим культовим центром, можливо, полянського князівства, стояло просто неба і пов'язане з культом дружинно-князівського бога Перуна, перед яким (за літописами) клялися Олег, Ігор та Святослав із своєю дружиною. Поблизу цього святилища знаходилося капище, де князь Володимир встановив ідолів, які зображували шістьох головних богів Русі: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокошу [86, с. 17-22]. 
Біля капища Перуна підтримувався незгасимий вогонь, в жертву приносили бика, дикого кабана та півня. У верхньому шарі (Х ст.) знайдено бойову залізну сокиру - очевидно, символ Перуна. Цей язичницький храм було зруйновано у 988 році за наказом князя Володимира. 
На високому пагорбі великого слов'янського Ржавинського городища (Чернівецька обл) біля чистих водних джерел розміщувався майдан, викладений камінням, на якому запалювалися жертовні вогні на честь богів. На цьому ж городищі виявлено чотиригранний стовп заввишки 2,5 м із завуженим кінцем. Дослідник названого городища Б.О.Тимощук інтерпретує цей об'єкт святилищем ІХ-Х ст. [87, с. 85-88]. 
Подібне до Ржавського городища є Горбовське городище-святилище, розташоване на високому мисі р.Прут.  
Близькими до двох вищеназваних святилищ були городища-святилища в Рухотні, Кулешівцях на Дністрі, святилище Рода на горі Пластунка біля Києва, святилище жіночого божества на вершині Дівич-Гори поблизу с. Трипілля та ін. [77, с. 626].  
У нас є всі підстави вважати, що названі та інші святилища були ритуальними місцями, в яких свої релігійні потреби справляло плем'я. Найважливішою ознакою є їх ізольованість від поселень. До племінних святилищ належали також жертовники. Зокрема, такий жертовник виявлено на слов'янському поселенні VІ-VІІІ ст. біля с.Городок Хмельницької обл. [88, с. 98-99].  
Цікавим і своєрідним було святилище, яке розміщувалося біля кількох слов'янських поселень VІ-ІХ ст. на невисокому березі р.Гнилоп'ять недалеко від м. Житомира. Ритуальний майдан цього святилища з трьома житлами був відгороджений від поселення яром. Жертовник, викладений камінням, мав прямокутну форму розміром 2,3х1,5 м. На каменях помітні сліди вогню. Біля східної сторони жертовника у ямі знаходилося вогнище діаметром 1,1 м. У цьому ж святилищі було встановлено споруду хрестоподібної форми розміром 11-14,2 м з чотирма виступами, чітко орієнтованими за сторонами світу. У центральній частині заглиблення в ямі стояв великий стовп, закріплений каменями. На південь і північ від нього знаходилися менші стовпи, оточені невеликими ямками і рядом каміння. Тут же знайдено кістки бика, грубо оброблені камені, перепалені кістки півня і маленькі вістря до стріли з каменю [89, с. 236-237].  
Вивчаючи і аналізуючи знахідки Житомирського святилища Б.О.Рибаков побачив у формі святилища антропоморфні риси: окреслену голівку, розкинуті у сторони жіночі груди, обрисовані стегна і внизу ступні ніг. На думку Б.О.Рибакова, можливо це була своєрідна форма жертвоприношення якомусь жіночому божеству - Мокоші, а можливо богині смерті Бабі-Язі [77, с. 628].  
Отже, слов'янські святилища VІ-ХІІІ ст. за своєю формою і атрибутикою мали розвинені і досить стійкі традиції, тому значний інтерес становлять святилища більш раннього часу - починаючи з перших століть нової ери. Вони призначалися для обслуговування малої групи людей - однієї або кількох общин і влаштовувалися безпосередньо в селищах або поблизу. Прикладом є невелике святилище на поселенні Зубрицької культури кінця І - середини ІІІ ст. н.е. біля с.Загаї на Волині. Святилище розташоване у центрі селища. За формою воно нагадує тулуб людини і заглиблене у материк на 0,3 м. Яма заповнена вугіллям. По сторонах жертовника розміщувалися три стовпові ями. Навпроти жертовника, у ніші ями (діаметром 1,2 м) лежало висічене з каменю-пісковику антропоморфне зображення старого чоловіка з густими бровами та довгою бородою. Схематично висічено голову, виділено плечі. Біля жертовника знайдено дві людські нижні щелепи (одна чоловіча, віком до 35 років, а друга жіноча - до 25 років). З іншого боку жертовника знайдено глиняну фігурку жінки з відбитими ногами та головою. На підлозі лежали уламки кераміки та кістки тварин. Вірогідно, що це святилище пов'язане з культом предків [77, с. 629].  
Великий інтерес становлять культові споруди ІІІ-ІV століть, періоду Черняхівської культури. В цей час існували такі святилища у Ставчанах, Іванківцях, Бакоті (Подністров'я), Лепесівці, Ягнятині (Волинь), Олександрівці (Північне Причорномор'я) та ін. 
Коротко зупинимося на загальній характеристиці окремих святилищ. 
Святилище у Ставчанах  

 

Рис. 143. Язичницьке капище-жертовник  
у с. Ставчани на Поділлі. (За І.С.Винокуром).  

 

 

 

розміщене на березі потічка, що впадає у Дністер, і займає східну частину черняхівського селища. Основою святилища був ідол, висотою 1,9 м, шириною 0,32 м, витесаний з місцевого  вапняку, який зображав чоловіка з бородою  і головним убором конічної форми. Волосся  стрижене до потилиці. Добре передана спина. У нижній частині спини  вибито зображення коня. В руках  ідол тримає ріг. У верхній частині  на лицевій стороні вибито солярний знак (0,24 м діаметром). Останній дав  підстави І.С.Винокуру прийти до висновку, що цей ідол уособлював собою культ  сонця [90, с. 109-112].  
Святилище у с. Іванківці Хмельницької обл. датується ІІІ-ІV ст. н.е. Тут у західній частині черняхівського поселення знайдено трьох ідолів, виготовлених з вапняку. Центром цього святилища (капища) був триликий ідол, заввишки 3 м, який завершувався скульптурним зображенням голови людини, з чітко вираженими очами, носом, ротом, вухами та волоссям. На тулубі окреслені руки, ноги та деталі одягу. На відстані 17-20 метрів знаходилися три будівлі з глинобитними стінами. У двох з них розміщувалися вогнища-жертовники. Поряд з третім приміщенням занходилась вимостка з плоского каменю (можливо, вітар) [77, с. 630-631].  
Як ми бачимо, на численних святилищах Черняхівської та інших археологічних культур ставилися ідоли .  

 

Рис. 144. Слов'янські язичницькі ідоли  з Середнього Подністров'я. 
(За І.С.Винокуром).  

 

 
 

 

 

  

 

Рис. 145 к. Язичницькі ідоли з Середнього Подністров'я в експозиції  
Кам'янець-Подільського археологічного музею.

 

 

 

 

 

Рис. 146. Язичницький ідол з с. Вищий  Ольчедаїв. Середнє Подністров'я. 
Вінницький обласний краєзнавчий музей.  

 

 

 

Вони виготовлялися  в своїй більшості з дерева і каменю. Перші не збереглися, а  виготовлені з каменю дійшли до нашого часу. Таким, зокрема, є всесвітньо відомий  Збруцький ідол. 
Отже, Збруцький ідол .

 

 

Рис. 147. Збруцький ідол (фото). 

 

 

 

 

 

 

Рис. 148. Збруцький ідол (прорисовка).  

 

 

 

Він виявлений у 1848 році на березі р.Збруч біля с.Личківці. Враховуючи виключно важливе духовне значення цієї історичної пам'ятки для всього східного слов'янства, зупинимося на її детальній характеристиці. Збруцький ідол - це чотиригранний стовп заввишки 2,67 м, розділений по вертикалі на три нерівні частини (пояси). 
Верхня частина (160 см) заповнена чотирма фігурами божеств, увінчаних однією дзвоноподібною шапкою. На лицьовій стороні зображено жіноче божество. У правій руці воно тримає річ, тонким кінцем донизу. Ліва рука зігнута у лікті і прилягає до живота. З-під довгого одягу виглядають ноги. На поясі фігури зображено підвішену шаблю, під якою розміщено коня. 
Середня частина ідола (висотою 40 см) чергується зображення жінок і чоловіків. 
Нижній пояс ідола заввишки 67 см. На ньому зображено вусату чоловічу фігуру з піднятими до голови руками, які ніби підтримують середній і верхній яруси. 
Більшість дослідників Збруцького ідола сходяться на думці, що цей витвір чітко символізує розподіл Всесвіту на небо - світ богів, землю - світ людей і підземний світ - таємничі мешканці тримають на собі землю. На верхньому ярусі центральне місце займає богиня Родючості з рогом добробуту. Ліворуч від неї Перун - бог-воїн з шаблею. Дві останні фігури із суворими очима теж основні боги слов'ян. Середній ярус - земля з хороводами жінок та чоловіків. 
Нижній ярус - підземні боги. Нагадуємо, що уява про триярусну будову світу склалася ще в часи Трипільської культури (кінець V-ІІІ тис. до н.е.). А спільна шапка для чотирьох небесних істот, напевне, відображає різні іпостасі єдиного вищого Бога [77, с. 633-634].  
Святилище біля с.Городниця Густинського району Тернопільської обл. На найвищому пагорбі за 5 км від с.Городниця, на місці колишнього скіфського городища знаходилось слов'янське святилище, яке датується Х-ХІІІ ст. н.е. Тут на кам'яній вимостці діаметром 8 метрів стояли ідол і окремо розташований жертовник. Вимостка була оточена вісьмома культовими ямами завглибшки 1 м. В цих ямах археологами І.Р.Русановою та Б.О.Тимощуком у 1984 році було виявлено поховання двох чоловіків віком 60 років та поховання двох дітей у віці близько 2 роки. 
Жертовник цього святилища мав форму кургану діаметром 5 м, заввишки 0,8 м і викладений камінням. У центрі жертовника знаходилася квадратна яма глибиною 0,7 м, заповнена уламками кераміки, кам'яними плитами, кістками тварин, вугіллям. Крім того в ямі виявлено три скляні браслети. Святилище оточували вали, на яких влаштовані майданчики для ритуальних вогнищ. Біля святилища було забудовано три житла-напівземлянки і довгі наземні будівлі. До комплексу входив також могильник, теж оточений земляним валом. А все городище, з вищеназваними об'єктами, обнесене ритуальним ровом з плоским дном, викладеним кам'яними плитами. Довкола городища розміщувалося п'ять селищ Х-ХІІІ ст. [91, с. 393-404].  
Коротко охарактеризуємо ще один з найяскравіших язичницьких храмів, який функціонував протягом тривалого часу на Подільській землі. Він знаходиться у с. Буша Ямпільського району на Вінниччині на березі р. Буша. На висоті 20-25 м над рівнем річки розташоване скельне приміщення, яке дослідники В. М. Даниленко, І. С. Винокур та інші віднесли до давньословянського язичницького скельного храму, початок функціонування якого сягає часів Черняхівської культури, поселення якої розташовані поряд зі святилищем. 
І. С. Винокуром досліджено всю площу скельного храму. Чітко проявилися чотири приміщення, пісковикові стіни яких підтесані людиною. Найдавнішим було приміщення № 1 площею 50 м кв. Використовувалося воно в першій половині - середині І тис. н. е. (епоха Черняхівської культури) та в наступні століття - в період Київської Русі. Інші три приміщення виникли і використовувалися у пізньому середньовіччі (XVI - XVII ст.). 
У першому приміщенні виявлено наскельний рельєф, висічений на поверхні кам'яної брили площею до 9 м. Унікальну цінність представляє композиція цього рельєфу .  

 

 

 

 

  

 

Рис. 149. Язичницький храм у с. Буша на Вінниччині. 

 

 

 

 

 

  

 

 

  

 

 

 

Рис. 150 к. Язичницький храм у с. Буша на Вінниччині. 

 

 

 

На ньому зображено  дерево з товстими безлистими гілками, на одній з яких сидить півень. Простежуються  дзьоб, очі, високий гребінь, підборіддя та пишний хвіст. Під деревом зображено  людську постать (очевидно, жерця), яка  стоїть на колінах і тримає у витягнутих перед собою руках чашу. За спиною людини зображено благородного оленя, висотою 1, 33 м, який звернутий до центру загальної композиції. 
У цьому ж приміщенні було знайдено декілька уламків керамічного посуду Черняхівської культури II - V ст. н. е. 
На протилежнй від рельєфу стіні виявлено нішу довжиною 5,3 м, і шириною 0, 48 - 0, 50 см І.С. Винокур вважає, що вона могла слугувати місцем для принесення жертв, які були у вигляді іжі та напоїв. 
У II - VII ст. цей храмовий комплекс існував просто неба. В епоху Київської Русі його жерці у верхній частині рельєфу, біля хвоста півня викарбували напис: "Азм єсть Миробог жрець Олегов". У цей же час храм було перекрито дахом. Згодом на місці цього язичницького храму збудовано невеликий християнський монастир, який діяв у XVI - XVII ст. [92, с. 12-26]. 
Розглянуті нами лише окремі святилища дозволили В.В. Сєдову розділти їх на дві групи: сакральні місця невеликих розмірів (святилища общинного користування), які існували протягом всього І тис. н. е. і городища - святилища IX - XII ст. 
Коротко деталізуємо ці спостереження. 
Перша група. Святилища общинного користування. За морфологічними ознаками вони поділяються на три типи. 
1. Святилища-житла. Вони розташовувалися в селищах. Зовні нічим не відрізнялися від звичайних житлових споруд. До них належать святилища, виявлені на поселеннях Горошове (останні століття до н.е.), Загаї (І-ІІ ст. н.е.), Лепесівка (ІІІ-ІV ст. н.е.) та ін. 
2. Святилища відкритого типу. Розміщувалися в самих селищах (Іванківці, Ставчани) або поблизу них (Ягнятин, Бокотин). Вони виникли на території України в середині - другій половині І тис н.е. Головним атрибутом таких святилищ були один або кілька ідолів та комплекс ритуальних споруд: ям, будівель, вогнищ, жертовників. 
3. Святилища-жертовники (требища) або олтарі. Їх виявлено на поселеннях (Городок) та могильниках (Олександрівка). Складалися з майданчика, викладеного камінням - власне жертовника та ями для вогнища. Ритуальні предмети відсутні. Це дає підстави вважати, що ці об'єкти використовувалися для повсякденного жертвоприношення. Вони добре відомі на поселеннях черняхівської культури Північного Причорномор'я, де виникли під впливом античної культури [77, с. 636].  
Друга група. Це святилища-городища ІХ-ХІІ ст.: Київське, Ржавинське, Радянське, Збручанське, Горбівське. Вони виникли внаслідок тривалої еволюції міфологічних поглядів слов'ян. Нема сумніву, що в цей час на арені релігійних уявлень з'являються спеціальні служителі культу - жерці. Святилища присвячувалися головним богам: Перуну, Дажбогу, Сварогу, Хорсу або Велесу. 
Городища-святилища виникали в місцях концентрації багатьох поселень, об'єднуючи слов'янське населення в сакральний центр великої території - племені або союзу племен. 
Наведені конкретні археологічні дані свідчать, що ранні слов'яни вже на рубежі нової ери використовували святилища із зображенням антропоморфних Богів, а в ІІІ ст. н.е., особливо в черняхівську епоху, цей культ набув значного поширення. 
Отже, перше тисячоліття нової ери залишило нам у спадщину виключно важливі пам'ятки в галузі духовної культури, зокрема існування численних святилищ з ідолами та жертовними вогнищами, які сприяли формуванню світогляду наших пращурів - праукраїнців. Але розгляд цих процесів буде абсолютно незавершеним, якщо ми не ввійдемо в суть цієї ж проблеми, не розглянувши другого, не менш важливого питання - поклоніння різноманітним явищам і силам природи. Тепер нам добре відомо, що слов'яни, перш ніж почали будувати спеціальні святилища, ставлячи там персоніфікованих богів, поклонялися горам, гаям, водним джерелам, окремим деревам, де, на їхню думку, жили душі померлих. 

 

Поклоніння силам природи

 
Гора. У міфологічних поглядах гора наділена багатою і глибокою символікою  

 

Рис. 151. Дівич-гора у с. Трипілля на Київщині. 
(За Б.О.Рибаковим). 

 

Вона трактується  як зосередження космічних сил та центр, в якому небо зливається із землею і підземним світом. Тому космічна гора є місцем проживання богів неба. Саме тому сакральні  споруди-святлища зводилися на підвищеннях. Тут славилися вищі боги. [77, с. 638].  
Вода (річки, потічки, озера, джерела). Обожнюючи воду, людина приписувала їй особливу животворність . 

 

 

 

 

 

Рис. 152. Вид на річку Бог (нині Південний  Буг). 

 

Весняні й літні  народні свята завжди супроводжувалися купанням або обливанням. Звідси уявлення про "живу" та "мертву" воду, про воду "небесну" і "земну". Важлива властивість води і в  сприянні родючості, заплідненню. Тому давні слов'яни молилися воді та приносили їй жертви. Звичай кидати у воду дрібні монети, що існує і  на сучасному етапі, - це відгук прадавніх  жертвоприношень. 
Особливо у великій шані була вода самородних джерел ("жива вода"), самородних криничок і потоків [86, с.7-8]. Давня традиція шанування джерел, а відтак і криничок, з яких витікає вода, збереглася в українців і донині. Значного поширення цей звичай набув на Поділлі. З такими криничками пов'язують легенди про рахманів, і вшановують їх саме на Рахманський Великдень.

Рис. 153. Гаврилкова криниця біля с. Вербка на Південно-Східному Поділлі.  
(Фото Т. Атаманенко). 

 

Часто біля таких  криничок можна виявити залишки  старовинних поселень [93, с. 179-180].  
Вогонь. Цей культ у слов'ян прадавній. Обожнювання вогню пов'язувалося із сонцем та блискавкою, що давали тепло та дощ. Слов'яни вважали вогонь очищувальною силою. 
Обожнювалися також Місяць, Земля-матінка, зірки та вітер. Одночасно слов'яни обожнювали інші сили природи. Найбільш широко був розповсюджений культ дерев, гаїв, священних тварин. Найзначнішим символом життя вважали "космічне дерево", яке сягає коріннями підземного світу, а верхівкою - неба. Загальнослов'янське слово "гай" визначало лісовий простір, де відправлялися священні обряди, відбувалися моління, ворожіння, жертвоприношення (приносили в жертву богам - їжу, речі, тварин, переважно биків, кабанів та овець). 
Серед дерев найбільше значення надавалося дубу, його величі, міцності та тривалості життя. Як і липа, дуб вважався чистим деревом. Напевне тому, що в дуб найчастіше вдаряє блискавка, слов'яни пов'язували його з культом Перуна і називали перуновим деревом. У 1909 та 1975 рр. з Десни та Дніпра, що вище Києва, археологами піднято два могутні стовбури дубів із всадженими у них кабанячими іклами, які вказують на тісний зв'язок культів священних дерев і звірів у давньослов'янській міфології .