Соціальна філософія

Влада є найважливішою складовою політики. Але це не означає, що вони тотожні. У загально соціологічному контексті влада — це вольові відносини між людьми (спільностями) в межах певної соціальної системи, що забезпечують одній із сторін можливість вияву і домінування своєї волі через наявні вданій системі форми суспільної організації з метою здійснення керівництва життям суспільства; це здатність і можливість певних соціальних інститутів здійснювати свою волю, справляти вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей з допомогою певних засобів — авторитету, права, насилля.

Влада виникає на певному етапі розвитку людства як відповідь на потреби і необхідність організації нормального функціонування того чи іншого колективу як самовідтворюючої спільності людей. Цей процес обумовлений потребою, з одного боку, забезпечення зовнішньої безпеки цієї спільності (захист від можливого нападу, холоду, голоду, стихійного лиха іт.п.), аз іншого — недопущення руйнівної дії внутрішніх факторів на шляху її нормального розвитку (зневажання традицій і законів, недбалість і безвідповідальність, анархічне чи нігілістичне ставлення до себе і собі подібних, до інтересів держави, більшості, суспільства в цілому). Саме влада покликана стати перешкодою на шляху руйнівної дії зовнішніх і внутрішніх чинників, що загрожують природному і соціальному самовідродженню людської спільності.

Політична влада складає суть політики і політичної боротьби. Без влади немає політики, як і без політики не буває влади. Навколо останньої формується цілісна політична система суспільства.

За формами виявлення політична влада може бути державною, партійною владою громадських організацій та ін. Найсуттєвішим у політиці завжди є державна влада. Не випадково останню нерідко ототожнюють з політичною владою взагалі. Однак це не повинно служити підставою для ігнорування або недооцінки інших (хоча б названих) форм політичної влади. Кожна з них має свою специфіку. Всі вони переплітаються між собою, але не зводяться одна до одної.

Влада проявляється через панування, керівництво, управління, організацію і контроль. Панування передбачає абсолютне або відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншими. Керівництво означає здатність владних структур здійснювати свою волю шляхом впливу в різних формах (прямих і непрямих) на соціальні групи, якими керують. Керування може грунтуватися тільки на авторитеті, довірі, при мінімальному застосуванні примусу.

До основних функцій політичної влади належать передусім формування політичної системи, організація і регулювання політичного життя, відносин у суспільстві.

Політична влада здійснюється в різних формах, наприклад, у демократичній, деспотичній, авторитарній, тоталітарній тощо. У демократичній правовій державі влада має належати народові, народ є єдиним її носієм. Влада народу (народовладдя) повинна здійснюватися на основі конституції безпосередньо (референдум) і через систему обраних демократичним шляхом органів (наприклад, Верховна Рада, органи місцевого самоврядування тощо).

Одним з основних засобів здійснення політичної влади є державна, яка реалізується за принципом її розподілу на за конодавчу, виконавчу й судову. У демократичному правовому суспільстві жодна людина — нерідко її називають гілкою — не може претендувати на монопольне право здійснення державної влади.

З виникненням приватної власності й соціальної нерівності виникла (і до цього часу існує) держава зі своїми основними ознаками:

територіальний принцип закріплення населення замість кровно родинного, який був панівний до виникнення держави; наявність кордонів, які фіксують територію держави, де діє її юрисдикція -правові повноваження, що поширюються на всіх людей на цій території;

наявність особливої системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади - публічної, яка стоїть над населенням. До цих органів зокрема належить спеціальний апарат примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура тощо;

система податків з населення, необхідних для відкриття джерела надходження коштів, потрібних для утримання державного апарату, здійснення влади в різних сферах суспіль ного життя.

Кожна держава виконує цілий ряд функцій — внутрішніх і зовнішніх. Основними серед них є внутрішні. Зовнішні функції закономірно випливають із внутрішніх і є їх продовженням. Вони також істотно впливають на структуру і зміст внутрішніх функцій.

Основними функціями держави соціально-демократичної орієнтації є:

а) внутрішні:

господарсько-організаторська та господарсько-стимулююча — створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва;

гуманістична — забезпечення, охорона і захист основних прав людини;

соціальна — охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення громадян;

екологічна — охорона, збереження і відновлення природного середовища;

культурно-виховна — освіта, виховання, підтримка і роз виток культури;

науково-організаторська - організація і стимулювання наукових досліджень;

створення демократичних умов, інститутів для виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства;

національно-забезпечувальна — створення умов для збереження й розвитку національної самобутності народів, які проживають на території держави;

охорона — охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку;

б) зовнішні функції:

забезпечення обороноздатності країни та її захист від зовнішнього нападу;

здійснення зовнішньої політики, міжнародного співробітництва у різних сферах суспільного життя;

захист інтересів держави та її громадян у взаєминах з іншими державами;

участь у вирішенні глобальних господарських і наукових проблем — екологічної, енергетичної, освоєння світового океану, космосу тощо.

Держави відрізняються за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління — це система вищих органі в державної влади, спосіб їх утворення, порядок здійснення ними державної влади. Історично склалися дві основні форми правління:

а) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяються:

абсолютна монархія — всевладдя глави держави. В сучасному світі вона існує, зокрема, в Саудівській Аравії, Омані;

конституційна — коли глава держави наділений переважно виконавчою владою (Ірландія, Марокко, Кувейт) або фактично тільки представницькими функціями (Великобританія, Данія, Швеція тощо);

б) республіка — така форма, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.

На сучасному етапі розвитку суспільства є такі основні типи республіканського правління:

президентська республіка, де глава держави — президент — одноосібно або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду, яким керує сам (США, Аргентина, Куба);

парламентська республіка, особливими рисами якої є насамперед те, що парламент формує уряд, здійснює контроль за його діяльністю, видає закони, затверджує державний бюджет. Уряд наділений виконавчою владою, а його голова — прем'єр-міністр — підзвітний парламентові.

У багатьох країнах західної Європи парламентська республіка формально представлена конституційною монархією (Великобританія, Швеція, Норвегія та ін.)

Існує також змішана форма республіканського правління, що має назву президентсько-парламентської (Австрія, В'єтнам, Китай, Польща, Португалія, Франція). Для неї характерне поєднання парламентського контролю за діяльністю уряду з перевагами сильної президентської влади. Однією з її особливих ознак є, як правило, подвійна відповідальність уряду — перед парламентом і президентом.

Державний устрій — це спосіб поділу території держави на певні складові і розподіл влади між державою та цими складовими.

Є два основних види такого устрою:

а) унітарна держава — це єдина, політично однорідна держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають власної державної влади. У ній діє єдина конституція і єдине громадянство. Всі органи та гілки влади утворюють одну систему і керуються єдиними правовими нормами (наприклад, Великобританія, Данія, Швеція). Деякі унітарні держави (Іспанія, Україна) включають автономні утворення;

б) федеративна держава — це союз відносно самостійних державних утворень, які здійснюють самоврядування в межах розподілених між ними і союзними (федеральними) органа ми влади повноважень. Члени федерації мають власні законодавчі й судові органи влади, конституцію, в межах якої можуть приймати закони;

в) конфедерація — об'єднання союзних держав, що створюється для вирішення певних проблем — економічних, соціально-політичних та ін.

Крім держави, до політичної організації суспільства належать також політичні партії, суспільно-політичні рухи і громадські організації.

Політичні партії— це добровільні організації, які об'єднують у своїх лавах найбільш організовану й активну частину соціальної спільності з метою вираження й захисту її політичних інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

У сучасному суспільстві політичним партіям належить вирішальна роль в організації соціальних сил для політичної боротьби, у здійсненні державної влади. Роль політичних партій у соціально-політичному житті суспільства можна визначити через розкриття їх основних функцій. Це передусім:

представництво соціально-політичних інтересів;

формування ідеології;

політична соціалізація і мобілізація особистості;

боротьба за державну владу, формування програм її діяльності й участь у здійсненні;

підготовка кадрів для інститутів державної влади;

формування політичної свідомості й громадської думки.

Суспільно-політичні (громадські) рухи розглядаються як соціальні організації, які не мають конституційного оформлення. Вони характеризуються спільними цілями, відсутністю чіткої організаційної структури й однорідності соціально-політичних та світоглядних поглядів їх учасників, відсутністю індивідуального і групового членства. В широкому розумінні громадські рухи можуть виражати історично-глобальні інтереси, наприклад, національно-визвольний рух, вирішення важливих екологічних проблем, боротьба за мир тощо. Чіткого розподілу між поняттями «громадський рух» і «громадська організація» не існує.

Громадські організації— це добровільні об'єднання людей, які утворюються для досягнення певної спільної мети. Це спосіб впливу інститутів громадянського суспільства на державу, механізм вияву громадянської волі. Громадські організації поділяються на неформальні (добровільна асоціація, групи за інтересами) і формальні (професійні). їх можна класифікувати й за характером інтересів, тобто за цілями й цінностями (екологічні, релігійні і т.п.); правовим статусом (легальні і нелегальні); видами діяльності (науково-технічні, спортивні, культурно-просвітницькі тощо).

Важливим елементом політичної системи суспільства є також політична свідомість і політична культура. Політична свідомість — це відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин як різновидності суспільних відносин у цілому.

Кожен суб'єкт політики має свої інтереси і їх контролює. Зіткнення різних інтересів відбувається на перехрестях боротьби за політичну владу. Саме боротьба за владу та її устрій і є центральною проблемою політичного мислення і політичної свідомості.

Політична культура є відносно самостійним видом у загальній системі культури. її своєрідність визначається особливостями сфери дії (сфера політики, функціонування політичної влади) і специфікою елементів, які характеризують цей вид культури — політичні уявлення й цінності, політичні установки і поведінка. Врахування органічного зв'язку політичної культури з політичним життям суспільства, з механізмом реалізації політичної влади надзвичайно важливе для з'ясування особливостей даного виду культури, чіткого визначення її меж. Недооцінка або забуття цієї специфіки призводить до невиправданого розширення змісту власне політичної культури, до змішування її з іншими соціально-культурними явищами.

Коротко політичну культуру можна визначити як сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки, характерних для даної соціальної спільності. Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.

В дійсності політична культура включає в себе відповідні зразки або стереотипи політичної поведінки, прояви яких надзвичайно різноманітні.

 

Духовна сфера суспільства підноситься над його соціально-політичним життям. Вона найбільш віддалена від економічної основи і зазнає її впливу у дуже опосередкованому вигляді. Ближчий зв'язок духовної сфери з політичними явищами й процесами, але й тут немає прямої, однозначної відповідності. Духовне життя суспільства значною мірою має відносну самостійність, у ньому виразно проявляється активний, творчий потенціал свідомості, духу взагалі й суспільної свідомості зокрема.