Сократівська філософія

  Космос, за Сократом, є місцем проживання богів. Сюди-то, судячи з його розповіді, і направляються душі філософів. А заплата їм полягає, отже, в тому, що їх душі вивільняються з вічного кругообігу і переселення душ, позбавляючись остаточно від необхідності нових тілесних перевтілень і пов’язаних з цим мук. Тільки для істинного філософа, до числа яких Сократ, звичайно, відносив і себе, смерть означає кінець мукам і початок вічного блаженного життя. Це і є, за Сократом, досягнення доступного смертній людині безсмертя. Душі ж інших людей будуть мучитись до тих пір, поки не стануть чистішими, досконаліше, поміркований, розумніше. Головним на цьому шляху звільнення від мук є турбота про душу: нехтування тілесними задоволеннями, які, швидше, приносять шкоду, ніж користь, і прикраса душі справжніми чеснотами і плодами пізнання – істиною, справедливістю, свободою, мужністю, помірність.

   Сократівський  шлях демонстрація мудрості бога супроводжувалася викриттям марної і помилкової мудрості представників всіх основних верств афінського демократичного поліса, а внутрішній голос особистого бога – демона заглушав загальнообов’язкові веління поліса своїм членам. Оскільки ж релігія в Афінах була надзвичайно важливою державною справою, нововведення Сократа в питанні про богів сприймалися тодішніми афінянами як одночасно і антиполісна акція, як відступ від полісних моралі, звичаїв і законів, порушення полісного правопорядку.

   У ряду отців церкви зустрічається висока оцінка Сократа як одного зі знаменитих попередників християнства, який боровся проти помилкових вірувань і своєю концепцією самопізнання і незнання («я знаю, що нічого не знаю») готує дорогу істинній вірі. Відзначається близькість до християнської філософії сократівської мудрості і сократівської тяги до вічної божественної істини. Сократ бачив, що людина може долучитися до божественного, лише очистивши своє духовне начало від земної чуттєвості.

 

 

2.4 Доброчесність  в понятті Сократа

  У центрі всього сократівського філософствування стоять питання про моральні чесноти, моральні якості людини. За суттю свого вчення Сократа – це філософія моралі, етика.

   Чесність, за Сократом, - це божественний розум, доступний, і то не повністю, лише філософського з’ясуванню в поняттях. Звичайно ж люди тільки думають, що знають, і їх думки в більшості випадків мало чим відрізняються від простого незнання. Але є, вважав Сократ, і справжні думки, які знаходяться як би між знанням і незнанням. Думка, якщо вона істинна, веде до правильних дій і доброчесним вчинкам. Істинну думку, так само як і знання, керуючи людиною, направляє його до вірної мети і утримує в межах чесноти. Таку істинну думку і відповідна йому чеснота доступні людині, і він може при необхідних умовах їм навчитися.

   Регулююча роль знання, за Сократом, безумовна і абсолютна: «… немає нічого сильнішого знання, воно завжди і у всьому пересилює задоволення, і все інше» Етично зорієнтована і його теорія пізнання, гносеологія. Морально-етичний сенс людських пошуків істини та оволодіння знанням зумовлюється тим, що витоки знання і моральності походять, за Сократом, до богів. Мірою людської чесноти виявляється міра його прилучення до божественної мудрості, і процес пізнання набуває характеру моральної дії, морального акту. Позначений Сократом шлях пізнання і є його школа чесноти.

    Істинне пізнання – пізнання за допомогою понять – доступно, по сократовій концепції, лише трохи, розумним, філософам. Але і їм доступна не вся мудрість, але лише незначна її частина . Мудрість є знанням, але людина не в силі знати все. «… Людині, - говорив Сократ, - неможливо бути мудрим у всьому. Отже, що хто знає, в тому він і мудрий». Але ця людська мудрість, за Сократом, небагато коштує, в порівнянні з божественною мудрістю. Сократівська етики помітною мірою притаманне характерне для античних уявлень зближення незнання з безумством.

  Сократ розрізнив чотири види чесноти: розсудливість, праведність, стійкість, стриманість. Деякі, однак, називають розсудливість швидше основою, тобто початком чеснот. Адже розсудливість – це саме пізнання моралі, яке, як свідчить трактат з етики, називається знанням добра і зла, тобто воно є саме розрізнення благого або злого, що і потрібно називати благим або злим саме по собі. Дійсно, благо і зло, що виникають тільки з самих себе, називаються так власне і субстанціальне, оскільки вони самостійні чесноти і вади. Але деякі випадково і через інше. Наприклад, вчинки, що виходять в результаті наших діянь, хоча самі собою байдужі, називаються, проте, добрими чи злими, судячи з наміру, з якого вони походять. Тому часто, що одне і те саме діяння, вчинене різними людьми або одним і тим же людиною в різний час і з різними намірами, називається добрим чи злим. Вони називаються добрими чи злими субстанціально, на підставі їх власної природи, оскільки одвічно перебувають незмішані, бо те, що один раз благо, ніколи не зможе стати злом і навпаки; отже, розрізнення їх – як благого і злого – називається розсудливістю. Адже таке розрізнення, оскільки воно може бути властиво так само як хибним, так і добрим людям не має заслуги: і жодним чином воно прямо не називається чеснотою, або найкращим настроєм.

   Сократ виявив, що люди вживають деякі поняття, вважаючи їх до того ж самими важливими, але не можуть дати собі в них звіту. Це поняття, що отримали згодом назву моральних (справедливість, мужність та ін.) Люди не знають, що вони означають. І сам Сократ при самому ретельному дослідженні не може знайти нічого в світі, що відповідало б цим поняттям.

 

 

2.5 Самопізнання  в розумінні Сократа

    Хоча прагнення до самопізнання було властиво ранній грецькій філософії, лише Сократ зробив формулу мудрості – «Пізнай самого себе», основною частиною свого вчення. Сократ бачив завдання філософії в дослідженні етико-пізнавальної сфери людського життя і діяльності. Сократ вважав, що людина більш за все потребує пізнанні самого себе і своїх справ, визначенні програми й цілі своєї діяльності, чіткому усвідомленні того, що є добро і зло, прекрасне й потворне, істина і оману. Дорога самопізнання веде людину до розуміння свого місця в світі, до з’ясуванню того, «який він по відношенню до користування собою як людиною» – дізнаємося з праць Ксенофонта, написаних про Сократа. Людина, що знає себе, знає і те, що для нього буде добре, і розрізняє те, що може зробити і чого не може.

   Сократ вважав послідовне пізнання «себе самого» основою розуміння етичних принципів, ставлення до полісу і релігії. На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все в його ставленні до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення справжньої істини. Проте мова не йде про якийсь, висловлюючись по – сучасному, суб’єктивно – ідеалістичному елементі. Даймоніон, відповідно до Сократа, мав божественне походження. Він вважав, що саме за допомогою цього «даймоніона» боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому світобудови.

   Древній філософ був переконаний, що лише на шляху проникнення в своє «Я», у свій внутрішній світ можливі самовдосконалення, правильний вибір цінностей, відповідний їм благої образ мислення і дії.

   Отже, для Сократа сенс людського життя полягає в філософствуванні, в постійному самопізнанні, вічному пошуку самого себе шляхом випробування.

 

 

2.6 Філософська  концепція знання та пізнання

  Сократ вважав, що знання божественно, і тільки воно підносить людину і уподібнює його богам. Більшість же людей, вважав він, цурається знань і керується випадковими потягами і мінливими почуттями. «Більшість, - говорив Сократ, - вважає, що знання не володіє силою і не може керувати і командувати: тому-то (люди) і не розмірковують про нього. Незважаючи на те що людині нерідко притаманне знання, вони вважають, що не знання їм управляє, а що – небудь інше: іноді пристрасть, іноді задоволення, іноді скорботу, інший раз любов, а частіше – страх. Про знання вони думають прямо як про невільників: кожен тягне його в свою сторону «- оповідає Платон. На противагу цій думці більшості Сократ відстоював принцип загального панування розуму – у природі, в окремій людині і в людському суспільстві в цілому. У природі це проявляється як гармонія і доцільність у всьому всесвіті; в окремій людині як панування розумної душі над природним і нерозумним тілом; в суспільстві – як панування розумних законів і установлень, як правління знаючих. Ігнорування цього, відхилення від правильного шляху є, за Сократом, наслідком незнання. Боги в концепції Сократа залишаються джерелом усіх знань, проте в процесі сократівської раціоналізації по суті змінюється сам статус богів: з міфологічних істот вони багато в чому перетворюються в категорії філософії і теорії пізнання.

   Вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. Ксенофонт писав: «Вони, - говорить Сократ про богів, - вклали в нас розум, за допомогою якого ми судимо про предмети відчуття і, передавши їх пам’яті, дізнаємося, що і як корисно, і взагалі придумуємо засоби насолоджуватися корисним і уникати шкідливого. Вони дали нам здатність передачі, за допомогою якої, саме – за допомогою слова, ми наділяємо один одного всім хорошим, складаємо суспільства, видаємо закони і користуємося державнім життям.

   Але подібна філософська раціоналізація богів у тих умовах панування міфологічних уявлень повинна була неминуче залишатися поверхневою і обмеженою: філософія ще довго співіснувала з міфом, користуючись його арсеналом, раціоналізуючи і модифікуючи його подання. Можна навіть сказати, що досить тривалий час антична філософія була своєрідною раціоналістично стилізованої міфологією. Про це виразно свідчать погляди не тільки Сократа і його філософських попередників, а й позиція такого його знаменитого послідовника, як Платон, у творчості якого подальша раціоналізація міфу супроводжується філософським міфотворчістю.

    Щире пізнання, відповідно до Сократа, виходить від Бога і приводить до нього. Такі умови і межі можливої та допустимої автономії людського пізнання. Чітко було позначено Сократом і єдино вірний, на його думку, напрямок зусиль людини – пізнання і діяння на основі знання. Правдивий шлях людського пізнання полягає, за Сократом, в тому, що б зрозуміти божественну мудрість, керуючу всіма справами.

    Ця сократівська концепція знання і пізнання істотно відрізняється від широко поширеної тоді традиційно-міфологічної віри, яка відкидала будь-яке мудрування про богів, і від модної позиції софістів з їх скептичним ставленням до богів і суб’єктивізація істини, запереченням об’єктивних критеріїв людського пізнання і соціально-політичної поведінки .

 

 

2.7 Питання буття  у філософії за Сократом

   Прийшовши до висновку про неправильність дослідження причини буття, як він її розумів, емпіричним шляхом, Сократ перейшов до філософського розгляду істини буття в абстрактних поняттях. З цієї точки зору критерієм істини є відповідність того, що пізнається, своєму поняттю.

  Своїм трактуванням істини в поняттях Сократ перевів проблематику пізнання в нову площину, зробивши предметом філософського пізнання саме знання. Всі буття, позбавлене власного розуму та здорового глузду, витіснене з цього предмета, виключено з нього. Сократівська філософія має справу не з буттям, але зі знанням про буття. І це знання – результат пізнання в поняттях божественної за своїм характером причини, а зовсім не емпіричного вивчення речей і явищ буття. Поняття в концепції Сократа – це не результат одних лише розумових зусиль пізнає суб’єкта, не просто суб’єктивний феномен людського мислення, але якась недосяжність об’єктивність розуму.

    Так, прекрасне, відповідно до Сократа, існує саме по собі, об’єктивно і незалежно, наприклад, від прекрасного коня, прекрасної жінки чи прекрасної книги. Крім того, поняття прекрасного самого по собі не є результатом індуктивного узагальнення схожих рис прекрасних предметів у загальне визначення, але, навпаки, передує цих предметів і надає їм їх прекрасний зміст.

    Таким чином, Сократ вважав буття не може вступати ні з чим ні в які стосунки, тому воно незмінно, неперехідне, нерухоме, нероздільне і т.д.. Буття як предмет інтелектуального споглядання дано безпосередньо і ніякого опосередкування в собі не містить. Будь-яке опосередкування, будь-який зв’язок буття з чимось іншим і визначення через це інше, є релятивізація; опосередкування характерно для світу чуттєвого, воно неможливе у сфері істинного буття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 3. ФІЛОСОФСЬКИЙ МЕТОД СОКРАТА

   Сократівський метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної «діалектики», під якою в давнину розуміли мистецтво домогтися істини шляхом розкриття протиріч у судженні супротивника і подолання цих протиріччі. Тоді деякі філософи вважали, що розкриття протиріч у мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом виявлення істини.

   Основні складові частини сократівського методу: «іронія» і «майевтика» - за формою, «індукція» і «визначення» - за змістом. Сократівський метод, це, перш за все метод послідовно і систематично задаються питання, що мають своєю метою приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і полягає сократівська «іронія».

  Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки «іронічне» розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням «іронії» служила «майевтика» - «повивальне мистецтво». Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання "загального" як основи щирої моралі.

  Основне завдання філософського методу Сократа - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих, приватних чеснот. Ця задача повинна бути дозволена стимулюванням мощі душі через іронію і індуктивне міркування.

   Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виділяє з них спільні елементи, аналізує їх, щоб виявити перешкоджає їх об'єднанню суперечні моменти, і, в кінцевому рахунку, зводить їх до вищої єдності на основі знайдених істотних ознак. Таким шляхом він досягає загального поняття. Так, наприклад, дослідження окремих проявів чи справедливості несправедливості відкривало можливість визначення поняття і сутності чи справедливості несправедливості взагалі.