Історія виникнення монаших орденів, особливості їх розвитку та віровчення

 

 

                                              Вступ

Римо-католицькі чернечі ордени є релігійними і культурними феноменами як носії безперервної аскетичної традиції церкви, в центрі філософсько-богословської інтерпретації якої стоять не лише чернечі обітниці, а й кардинальна духовна перебудова ченцем самого себе за релігійно й морально вмотивованими взірцями. Чернечі ордени Римо-католицької церкви привнесли на українські землі новий тип міжособистісних і суспільних стосунків, де внутрішній порядок ґрунтується не на силі авторитарної влади і взаємного підпорядкування на зразок "сильний – слабкий", "вищий – нижчий", а на силі любові, в такій спільноті, де всі рівні між собою. Доктринально-інституційні характеристики римо-католицьких чернечих орденів відтворюють засади споріднених організацій в Україні.

Становлення і поширення римо-католицьких чернечих орденів в Україні є наслідком історичних, географічних, етнокультурних, соціополітичних і демографічних чинників. Історичний факт їх офіційної присутності свідчить про глибоке автохтонне укорінення католицизму, а діяльність є важливим складовим елементом історичних процесів, що сприяє взаємозбагаченню східнослов’янської та західноєвропейської культур. З кінця ХVІ ст. на українських землях діяльність римо-католицьких чернечих орденів тісно пов’язана з політичною реальністю різних держав і режимів влади, що в певні періоди державотворення сприяло кризі громадянського миру. Все це знайшло відображення у соціальних, культурних, релігійних процесах сучасності.

 

 

 

 

 

       1.Історія виникнення монаших орденів, особливості їх розвитку та віровчення 
        Монашество зародилося сході. Поруч із окремим чернечим життям - анахоретством. Західне чернецтво своєю появою зобов'язане чернецтву Схiдному. На Захід безпосередньо приходять як анахорети і аскети Єгипту й Сирії, але такі «полум'яні захисники і проповідники пустельного життя , як Ієронім, Руфим і потім Сульпiцiй». Афанасiю Александрiйскому. Трохи згодом сюди проникає статут Василя Великого.

Отже, в IV - VI ст. у країнах існувала безліч чернечих уставів. Перший крок у створеннi єдиного статуту у країнах було зроблено святим Бенедиктом Нурсiйским (VI в.), якого вважають батьком Західного чернецтва. Він відводить у повсякденному житті ченця значне місце фізичнiй праці і читанню Святого Письма. Поступово бенедиктинскi монастирі поширилися в Італії, Іспанії, Німеччинш й Англії. У монастирі надходять пожертвування, і з часом у руках ченців починають зосереджуватися величезні багатства. Жага наживи призводить до вступу у монастирi ряд людей заради грошей. У VIII в. Бенедикт Аньянский здійснив намір улаштування суворішого життя жінок. Аналогічні рухи спостерігаються в Лотарингії, Німеччини, Італії. У ХІ ст. Ромульд засновує ряд монастирів у Середній Італії, з міським управлінням в Камальдолi.

На противагу монастирям Бенедиктинців, жорстко прив'язаним до місцевого політичного та соціального оточення, ордена виглядали, як загальноєвропейські наддержавні структури, якi служили ефективнішою опорою папству. З виникненням цистерцiанцiв поняття чернечий орден стало містити замкнуте і централізоване об'єднання монастирів на чолі із загальним контрольним органом, який пояснював чернечий статут. Всі ці ордена відрізнялися особливостями своїх статутів і організацією управління. Деякі ордена стали віддаватися виключно молитві і усамостійнюватися з суспільством (споглядальні ордена), інші присвячували себе проповіді і внутрішнім справам милосердя, були ордена змішаного характеру. Цистерцiанським орденом закінчується період розвитку Західного чернецтва.

Наступним етапом у створенні орденів став період активної дії. Через організації хрестових походів, з метою захисту прочан і хворих при християнських святинях в Палестині, створюються воєнно-монаськi чи духовно-лицарськi ордена:

1) орден Госпiтальєрiв святого Антонія (заснований 1095 р. в Дофіне лицарем Гастоном ), який був присвячений турботі про хворих;

2) орден Iоаннiтiв ;

3) орден французьких тамплієрів;

4) німецький тевтонський  орден;

5) іспанські ордена Алькантара (заснований 1156г .), Калатрава (грунтується  Санчо III Кастильским в 1158 р.), Сант-Яго (грунтується королем Леона Фердинантом  ІІ 1179 р.);

6) португальський орден  святого Бенетта (грунтується королем  Альфонсом I в 1162 р.), заснований для  боротьби з маврами;

7) орден Госпiтальєрiв Святого Духа (заснований Монпельє).

Ці ордена мали певну практичну мету: боротьбу з невірними, викуп з полону, захист прочан, лікування хворих. Пізніше вони зосередилися на віданні «святої війни» за Труну Господній і боротьби з «невірними» хто був в Іспанії і Прибалтиці. Крім монаших обітниць безшлюбності, бідності та слухняності, члени духовно-лицарських орденів давали обітницю із зброєю до рук захищати християн і християнську віру.

У цей час створюються чернечі ордена, якi присвятили себе проповіді і молитві:

1) італійський орден камальдулiв ;

2) орден Валламброза ;

3) орден Граммон , заснований 1074 р. Стефаном Тигерським близько Ліможа;

4) орден гуміліатів;

5) орден Фонтевро, заснований  близько 1100 р. для каноніків;

6) орден кармелітів;

7) орден траппiстiв ;

8) орден гильбертинцiв (заснований 1148 р. в Англії).

У 1215 р. папа Інокентій III 13 каноном IV Латеранського собору заборонив створення нових орденів, наказавши новим брати статути, раніше затверджені Римським Престолом. Але ця заборона не вплинула на створення в XIII в. у Європі нових форм монашого життя, жебручих орденів (латів. Mendicants , ордена в цілому або частково відмовлялися від можливості володіння майном й отримання постійних доходів населення і жили милостинею) - францисканців, домiнiканцiв , августинців і кармелітів:

1) Францисканський;

2) домініканці - учений орден, створений для боротьби з єретиками;

3) кармеліти - раніше споглядальний  орден, але під впливом двох перших орденів перетворився в жебрачий;

4) августинський орден - утворився під тиском папської влади, через злиття невеликих монаших груп, об'єднаних статутом Августина.

До обов'язків жебракуючих орденів входили проповідь, сповідь, місіонерство й  інквізиція, що припускало прийняття усіма братами священичого сану. На відміну від колишнього чернецтва, жебрацькі ордена зосереджувалися тільки у містах. Наслідування Христу розумілося тепер як відмова від будь-якого майна, і навіть даху над головою. Всі ці ордена отримали величезні папські привілеї й чинили значний вплив (в XVI-XVII ст. у Європі існував 21 орден) протягом усього духовного життя Західної Європи до часів Реформації XVI ст. У цей час з'являються нові ордена, які теж зазнали кризи. Через війну появи Реформації у низці католицьких країн католицизм став поступово здавати своїми панівнi позицiї. З метою протидії протестантизму виникає орден єзуїтів - «Суспільство Ісуса», котре випустило упродовж своєї діяльності велике число місіонерів, учених, вихователів, духівників. Починаючи з XVI в. з'являються, так звані, чернечі конгрегації (латин. congregatio - збори, союз, братство), що вирізнялися від орденів менш організованою структурою управління і меншими обсягами діяльності. Початок створення конгрегацій в Римо-католицькiй церквi віднесено до часу появи протестантизму, коли папство було змушене створити вільну армію задля унеможливлення небезпеки масового відокремлення від церкви. Першою метою цієї армії було опір протестантизму. Згодом конгрегації почали присвячувати себе переважно вихованню покоління і догляду за бiдними членами суспільства. У XX ст. у зв'язку з війнами, багато орденiв та конгрегацій розформовались, але створюються цілком нові конгрегації, такі, як, наприклад, місіонерки Божественної Любові Терези Калькутської, місіонерки Христа та інші. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     2. Формування та розвиток iнституту чернечих орденiв Римо-католицької церкви

Виходячи із способу життя та діяльності адептів аскетизму можна видiлити такi етапи шляху подвижництва :

1) з ІІІ ст. у чернечому житті надається перевага стану споглядання або добровільного мучеництва шляхом внутрішнього діяння;

2) бенедиктинський етап розвитку західного чернецтва у VІ ст. ознаменувався регламентацією внутрішнього і зовнішнього чернечого життя та виникненням першого чернечого ордену;

3) реформування кліру в ХІ ст. призвело до появи ордену регулярних каноніків, які взяли за основу Статут святого Августина та поєднали чернече життя з пастирським служінням;

4) в ХІІ ст. з’являються військово-чернечі організації рицарів для збройного захисту християнської віри;

5) в ХІІІ ст. утворюються жебракуючі чернечі ордени, коли ченці змушені ділити своє життя між світським та згідно статуту в монастирі; заборонено створення нових чернечих орденів без особливого дозволу Папи Римського; визнано "великими" ордени францисканців, домініканців, кармелітів, августинців;

6) у ХVІ – ХVІІ ст. з метою поширення апостольської діяльності виникає група чернечих орденів регулярних кліриків; у ХVІ ст. члени ордену єзуїтів зреклися усталеного монастирського побуту і традиційних обітниць заради повної дієвої самовіддачі, що сприяло становленню структур ордену як важливих освітньо-культурних осередків;

7) з ХХ ст. загальне поняття чернечого інституту окреслюється концепцією єдиного чернецтва та припускає різні форми служіння; чернечі ордени, поряд з утвореними на основі вироблених ними шкіл духовності чернечими згромадженнями, входять до складу інституту посвяченого життя Римо-католицької церкви.

Чернечий інститут Римо-католицької церкви традиційно включає ордени з давніми чернечими статутами (бенедиктинці та їх відгалуження, василіани, ієроніміти та інші), регулярних каноніків (премонстранти, з 1929 р. Тевтонський орден та інші), жебракуючі ордени (домініканці, кармеліти, францисканці та інші), регулярних кліриків (єзуїти, піаристи, театинці та інші). Особливий вид чернечих інститутів становлять військово-чернечі (духовно-рицарські) ордени, які поєднують у своїх статутах чернечі та військові прагнення і передбачають збройний захист християнської віри (іоанніти, тамплієри та інші). У сучасний період Святий Престол визнає легітимність рицарських орденів : Суверенного військового Ордену Госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалимського, рицарів Родосу і Мальти; Рицарського Ордену Святого Гробу Господнього в Єрусалимі.

Римо-католицькі чернечі ордени є інституйованими церквою постійними чернечими об’єднаннями, спосіб внутрішньої організації яких регламентується статутами та конституціями. Члени римо-католицьких чернечих орденів дотримуються обітниць бідності, цнотливості, послуху. До трьох загальноприйнятих обітниць може додаватися четверта, яка зобов’язує слідувати особливим цілям чернечого ордену.

 

 

 

 

 

 

 

3.Становлення i поширення римо-католицьких чернечих орденiв в Українi

Основні періоди та особливості діяльності римо-католицьких чернечих орденів на українських теренах :

1)  в умовах княжої України-Русі діяльність римо-католицьких чернечих орденів носила місіонерський характер, засновувалися монастирі бенедиктинців, домініканців, францисканців, які приділяли увагу питанню оборони руських земель проти монгольської експансії;

2) протягом ХІІІ – ХІV ст. Галицько-Волинське князівство перебувало у тісному політичному, торгово-економічному, військовому союзі з Тевтонським орденом; у ХІІІ ст. на боці галицько-волинських князів воювали рицарі ордену тамплієрів;

3) на українських землях у складі Литовсько-Польської держави розгорнули свою діяльність августинці, бенедиктинці, домініканці, єзуїти, кармеліти, францисканці, що створили організовану церковну структуру Римо-католицької церкви, спонукали піднесенню рівня освіти, науки, культури, сприяючи при цьому латинізації та полонізації української шляхти;

4) в період підготовки Берестейської унії вагомий внесок у теоретичне опрацювання цієї ідеї здійснив орден єзуїтів, пропонуючі конкретні методи її проведення в процесі інкультурації;

5) у Речі Посполитій до її поділів (1722 – 1795 рр.) на основі докорінної перебудови системи виховання, що базувалася на єзуїтській освіті, виникли августинські, домініканські, кармелітські, паулінські, францисканські школи та колегіуми;

6) встановлення цілковитої залежності Римо-католицької церкви від держави, стримування владними структурами національно-політичного та національно-культурного розвитку на українських землях під владою Австро-Угорської та Російської імперій, а також русифікаційні тенденції призвели до примусової ліквідації римо-католицьких монастирів;

7) під час тоталітарної влади у Радянській Україні негативне ставлення до римо-католицьких чернечих орденів, обумовлене політикою владного режиму щодо релігії загалом, призвело до переходу їхньої діяльності у підпілля;

8)  у міжвоєнній Польщі (1918 – 1939 рр.) на західноукраїнських землях римо-католицькі чернечі ордени набули широкої автономії, затвердженої конкордатом між Польською державою та Ватиканом у 1925 р.; закріплення у воєнних протистояннях статусу Римо-католицької церкви, як "церкви для поляків", загострювало конфлікти між українським та польським народами;

9) відновлення дипломатичних відносин між Радянським Союзом та Ватиканом у 1989 р. сприяло динамічному розвитку діяльності римо-католицьких чернечих орденів на українських землях в умовах зростання ролі релігійних інституцій у розвитку громадянського суспільства; відновлення їх структур в Україні здійснювалося силами представників національних меншин, насамперед польської, угорської, словацької та німецької національностей, для яких римо-католицизм є традиційною релігією;